ПРАВО НА ПРАВДУ ТА ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ
24 березня світ відзначає Міжнародний день права на встановлення істини щодо грубих порушень прав людини та гідності жертв.
Сьогодні світ говорить про право на правду, що передбачає знання повної та абсолютної правди про події, що відбулися, їхні конкретні обставини та тих, хто брав у них участь, включаючи знання обставин, за яких відбувалися порушення прав, а також їх причин. А його мета – вшановувати пам’ять жертв грубих і систематичних порушень прав людини та нагадувати про важливість права на правду і справедливість. Тим, хто присвятив своє життя боротьбі за права людини, і загинув у цій боротьбі.
Дата - 24 березня - обрана не випадково. Генеральна Асамблея ООН 21 грудня 2010 року проголосила 24 березня Міжнародним днем боротьби за право на правду щодо грубих порушень прав людини та за гідність жертв, тому що 24 березня 1980 року архієпископа Сальвадору Оскара Арнульфо Ромеро було вбито після того, як він засудив порушення прав людини.
"Правда - це сила, що надає сили та зцілює. Ми приймаємо її в минулому, теперішньому та майбутньому", – Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш.
Для України сьогодні цей день - не просто частина історії, але й біль за те, що ворог щодня здійснює геноцид українського народу, використовуючи найжорстокіші методи тортур і катування. Вчиняючи щодня воєнні злочини як проти військових, військовополонених, так і цивільного населення. росія - це ворог, який не керується жодним правом: ні міжнародним, ані власним, коригуючи його тільки задля вчинення геноциду за релігійними, расовими та національними ознаками.
24 березня світ відзначає Міжнародний день права на встановлення істини щодо грубих порушень прав людини та гідності жертв.
Сьогодні світ говорить про право на правду, що передбачає знання повної та абсолютної правди про події, що відбулися, їхні конкретні обставини та тих, хто брав у них участь, включаючи знання обставин, за яких відбувалися порушення прав, а також їх причин. А його мета – вшановувати пам’ять жертв грубих і систематичних порушень прав людини та нагадувати про важливість права на правду і справедливість. Тим, хто присвятив своє життя боротьбі за права людини, і загинув у цій боротьбі.
Дата - 24 березня - обрана не випадково. Генеральна Асамблея ООН 21 грудня 2010 року проголосила 24 березня Міжнародним днем боротьби за право на правду щодо грубих порушень прав людини та за гідність жертв, тому що 24 березня 1980 року архієпископа Сальвадору Оскара Арнульфо Ромеро було вбито після того, як він засудив порушення прав людини.
"Правда - це сила, що надає сили та зцілює. Ми приймаємо її в минулому, теперішньому та майбутньому", – Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш.
Для України сьогодні цей день - не просто частина історії, але й біль за те, що ворог щодня здійснює геноцид українського народу, використовуючи найжорстокіші методи тортур і катування. Вчиняючи щодня воєнні злочини як проти військових, військовополонених, так і цивільного населення. росія - це ворог, який не керується жодним правом: ні міжнародним, ані власним, коригуючи його тільки задля вчинення геноциду за релігійними, расовими та національними ознаками.
💔14
РОСІЙСЬКІ УДАРИ ПО СПАДЩИНІ ЮНЕСКО В УКРАЇНІ.
ПІДПИШІТЬ ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМʼЯТІ ДО СВІТОВОЇ СПІЛЬНОТИ.
24 березня росія вкотре завдала повітряної атаки по території України, запустивши в небо сотні ударних дронів.
У Львові близько 16-ї години дрон із закладеним маршрутом поцілив у центральну частину міста, яка перебуває під захистом ЮНЕСКО і належить до світової культурної спадщини. Внаслідок дронової атаки пошкоджено храмовий комплекс монастиря Бернардинів - історичну пам’ятку XVІІ століття, травмовано 13 людей.
Постійні атаки на культурну спадщину України, яка перебуває під захистом ЮНЕСКО, це спрямована політика Кремля, що направлена на знищення української національної пам’яті та культурної ідентичності.
Закликаємо міжнародну спільноту до консолідованих дій з припинення неспровокованої війни проти України: вбивства та викрадення дітей, цивільних та військових, знищення росією європейської культурної спадщини в Україні та покласти край системному нехтуванню міжнародного права. За роки повномасштабного вторгнення росія цілеспрямовано знищила та пошкодила понад 1600 пам'яток культурної спадщини України. Путінський режим веде війну на знищення України.
Друзі, підпишіть за посиланням це звернення, вказавши ваше імʼя, прізвище та місто (країну) у коментарях. За кілька днів ми відправимо звернення до ЮНЕСКО та міжнародних партнерів з метою виключення росії з її складу.
ПІДПИШІТЬ ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМʼЯТІ ДО СВІТОВОЇ СПІЛЬНОТИ.
24 березня росія вкотре завдала повітряної атаки по території України, запустивши в небо сотні ударних дронів.
У Львові близько 16-ї години дрон із закладеним маршрутом поцілив у центральну частину міста, яка перебуває під захистом ЮНЕСКО і належить до світової культурної спадщини. Внаслідок дронової атаки пошкоджено храмовий комплекс монастиря Бернардинів - історичну пам’ятку XVІІ століття, травмовано 13 людей.
Постійні атаки на культурну спадщину України, яка перебуває під захистом ЮНЕСКО, це спрямована політика Кремля, що направлена на знищення української національної пам’яті та культурної ідентичності.
Закликаємо міжнародну спільноту до консолідованих дій з припинення неспровокованої війни проти України: вбивства та викрадення дітей, цивільних та військових, знищення росією європейської культурної спадщини в Україні та покласти край системному нехтуванню міжнародного права. За роки повномасштабного вторгнення росія цілеспрямовано знищила та пошкодила понад 1600 пам'яток культурної спадщини України. Путінський режим веде війну на знищення України.
Друзі, підпишіть за посиланням це звернення, вказавши ваше імʼя, прізвище та місто (країну) у коментарях. За кілька днів ми відправимо звернення до ЮНЕСКО та міжнародних партнерів з метою виключення росії з її складу.
💔21
Пам'яті головного сержанта Романа Стецька (позивний «Апостол»)
Воював і пішов на хмари за синів
Народився у селі Губник на Вінниччині. В дитинстві вирішив йти шляхом батька - стати пенітенціарієм. Навчався в юридичному технікумі у Чернігові. Після строкової пішов служити у виправну колонію молодшим інспектором охорони, у 2003 році закінчив юрфак Університету сучасних знань, що дало змогу отримати офіцерські звання. Вдалося дослужитися до посади заступника начальника установи з соціально-виховної та психологічної роботи, з якої вийшов на пенсію у вересні 2010-го у спецзванні майора.
У липні 2024 Роман мобілізувався. Служив головним сержантом взводу у 144-ї механізованій бригаді. Захищав північні кордони України на Чернігівщині. Загинув внаслідок мінометного обстрілу.
Честь Герою!
Геннадій Карпюк
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Воював і пішов на хмари за синів
Народився у селі Губник на Вінниччині. В дитинстві вирішив йти шляхом батька - стати пенітенціарієм. Навчався в юридичному технікумі у Чернігові. Після строкової пішов служити у виправну колонію молодшим інспектором охорони, у 2003 році закінчив юрфак Університету сучасних знань, що дало змогу отримати офіцерські звання. Вдалося дослужитися до посади заступника начальника установи з соціально-виховної та психологічної роботи, з якої вийшов на пенсію у вересні 2010-го у спецзванні майора.
У липні 2024 Роман мобілізувався. Служив головним сержантом взводу у 144-ї механізованій бригаді. Захищав північні кордони України на Чернігівщині. Загинув внаслідок мінометного обстрілу.
Честь Герою!
Геннадій Карпюк
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔13🔥1
25 березня 1918 року Рада Білоруської Народної Республіки (БНР) прийняла Третю Статутну грамоту, якою проголосила незалежність білоруської держави. У цьому документі офіційним державним прапором було затверджено біло-червоно-білий стяг, гербом - “Пагоня”, державною мовою - білоруська.
Після лютневої революції 1917 року в Білорусі, як і в Україні, почалися процеси національного відродження. Але в Білорусі набагато більший вплив мали контрольовані більшовиками ради робітничих і селянських депутатів, що гальмувало ці процеси. Попри це, в грудні 1917 року в Мінську відкрився перший Всебілоруський з'їзд, делегати якого виступали за автономію і незалежність білоруської держави. З'їзд так і не завершився - його розігнали більшовики, заарештувавши 27 членів президії.
У лютому в Бресті було укладено мирний договір, зокрема і між більшовицькою росією та Четвертним Союзом - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Османською імперією. За умовами договору північно-західна частина Білорусі відходила німцям, решта території країни – росії. Але більшовики не погодилися на ці умови, тому Німеччина силою ввела війська на ці території.
Під натиском німецької армії 19 лютого 1918 року більшовики евакуювалися з Мінська. У ніч на 21 лютого виконком Ради Першою Статутною грамотою оголосив, що бере владу в свої руки, і створив уряд - Народний секретаріат. 9 березня 1918 року в Мінську була прийнята Друга Статутна грамота, якою проголошувалося створення Білоруської Народної Республіки, а також свободу слова, друку, зборів, страйків, совісті, недоторканності особи і житла, право на автономію, рівність мов. Скасовувалося право приватної власності на землю: “Земля передається без викупу тим, хто на ній працює”. Встановлювався 8-годинний робочий день.
25 березня 1918 року Народний секретаріат прийняв Третю Статутну грамоту, яка проголошувала незалежність БНР. Була прийнята тимчасова конституція, введені паспорти громадян БНР, за якими вони могли виїжджати за кордон.
Почалося національне відродження в освіті, культурі. За 1918 рік у Мінську відкрилися дев'ять білоруських початкових шкіл, були надруковані підручники з арифметики та географії білоруською мовою і “Беларуская граматика для шкіл” Броніслава Тарашкевича. З'явилася Мінська вища музична школа, яка пізніше стала консерваторією, йшла підготовка до відкриття Білоруського університету (у майбутньому БГУ).
БНР проіснувала менше року. Уже 10 грудня 1918 року Мінськ знову був окупований червоною армією, після чого Рада БНР була змушена емігрувати за кордон.
У радянські часи будь-які згадки про БНР та Третю Статутну грамоту були заборонені. Традиція відзначати цей день повернулася в кінці 1980-х. Сама назва День Волі з’явилася в 1990 році. У 1994 році президент Лукашенко згорнув усі прояви білоруського національного відродження: були скасовані національний біло-червоно-білий прапор, герб “Пагоня”, російська мова стала другою державною і поступово витіснила білоруську з усіх сфер вжитку. Під забороною опинилося і святкування Дня Волі.
Попри це, і національний прапор, і “Пагоня”, і рідна мова залишилися атрибутами національної самоідентифікації білорусів. У 2020 році масові протести проти фальсифікації президентських виборів відбувалися саме під національними прапорами. Біло-червоно-білий стяг і герб “Пагоня” зображені на шевронах білорусів, які з 2014 року пліч-о-пліч із українцями воюють проти спільного ворога. Прикметно, що саме у День Волі, 25 березня 2022 року, до складу ЗСУ увійшло одне з найбільших білоруських добровольчих формувань – Полк імені Кастуся Калиновського, названий на честь національного героя Білорусі.
Сьогодні на боці України воює майже півтори тисячі білорусів. Біля 90 білорусів віддали життя за нашу і вашу свободу. Деякі імена досі не оприлюднені з метою безпеки їхніх рідних, яким на території Білорусі можуть загрожувати репресії.
Вітаємо братів-білорусів із Днем Волі і висловлюємо сподівання, що настане день, коли Білорусь стане вільною і демократичною державою.
Жыве Беларусь!
Слава Україні!
Після лютневої революції 1917 року в Білорусі, як і в Україні, почалися процеси національного відродження. Але в Білорусі набагато більший вплив мали контрольовані більшовиками ради робітничих і селянських депутатів, що гальмувало ці процеси. Попри це, в грудні 1917 року в Мінську відкрився перший Всебілоруський з'їзд, делегати якого виступали за автономію і незалежність білоруської держави. З'їзд так і не завершився - його розігнали більшовики, заарештувавши 27 членів президії.
У лютому в Бресті було укладено мирний договір, зокрема і між більшовицькою росією та Четвертним Союзом - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Османською імперією. За умовами договору північно-західна частина Білорусі відходила німцям, решта території країни – росії. Але більшовики не погодилися на ці умови, тому Німеччина силою ввела війська на ці території.
Під натиском німецької армії 19 лютого 1918 року більшовики евакуювалися з Мінська. У ніч на 21 лютого виконком Ради Першою Статутною грамотою оголосив, що бере владу в свої руки, і створив уряд - Народний секретаріат. 9 березня 1918 року в Мінську була прийнята Друга Статутна грамота, якою проголошувалося створення Білоруської Народної Республіки, а також свободу слова, друку, зборів, страйків, совісті, недоторканності особи і житла, право на автономію, рівність мов. Скасовувалося право приватної власності на землю: “Земля передається без викупу тим, хто на ній працює”. Встановлювався 8-годинний робочий день.
25 березня 1918 року Народний секретаріат прийняв Третю Статутну грамоту, яка проголошувала незалежність БНР. Була прийнята тимчасова конституція, введені паспорти громадян БНР, за якими вони могли виїжджати за кордон.
Почалося національне відродження в освіті, культурі. За 1918 рік у Мінську відкрилися дев'ять білоруських початкових шкіл, були надруковані підручники з арифметики та географії білоруською мовою і “Беларуская граматика для шкіл” Броніслава Тарашкевича. З'явилася Мінська вища музична школа, яка пізніше стала консерваторією, йшла підготовка до відкриття Білоруського університету (у майбутньому БГУ).
БНР проіснувала менше року. Уже 10 грудня 1918 року Мінськ знову був окупований червоною армією, після чого Рада БНР була змушена емігрувати за кордон.
У радянські часи будь-які згадки про БНР та Третю Статутну грамоту були заборонені. Традиція відзначати цей день повернулася в кінці 1980-х. Сама назва День Волі з’явилася в 1990 році. У 1994 році президент Лукашенко згорнув усі прояви білоруського національного відродження: були скасовані національний біло-червоно-білий прапор, герб “Пагоня”, російська мова стала другою державною і поступово витіснила білоруську з усіх сфер вжитку. Під забороною опинилося і святкування Дня Волі.
Попри це, і національний прапор, і “Пагоня”, і рідна мова залишилися атрибутами національної самоідентифікації білорусів. У 2020 році масові протести проти фальсифікації президентських виборів відбувалися саме під національними прапорами. Біло-червоно-білий стяг і герб “Пагоня” зображені на шевронах білорусів, які з 2014 року пліч-о-пліч із українцями воюють проти спільного ворога. Прикметно, що саме у День Волі, 25 березня 2022 року, до складу ЗСУ увійшло одне з найбільших білоруських добровольчих формувань – Полк імені Кастуся Калиновського, названий на честь національного героя Білорусі.
Сьогодні на боці України воює майже півтори тисячі білорусів. Біля 90 білорусів віддали життя за нашу і вашу свободу. Деякі імена досі не оприлюднені з метою безпеки їхніх рідних, яким на території Білорусі можуть загрожувати репресії.
Вітаємо братів-білорусів із Днем Волі і висловлюємо сподівання, що настане день, коли Білорусь стане вільною і демократичною державою.
Жыве Беларусь!
Слава Україні!
❤10👍3
До Українського інституту національної пам’яті надійшло звернення щодо ініціативи Камʼянської міської ради про перейменування провулку, названого на честь загиблого захисника України Олександра Какалюка, з пропозицією присвоїти йому ім’я іншого полеглого воїна - Богдана Сагірова.
Ми з глибокою повагою ставимося до пам’яті кожного, хто віддав життя за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України. І водночас наголошуємо: рішення у сфері вшанування мають бути особливо зваженими, адже за кожним ім’ям полеглого захисника - родина, біль та пам’ять, яку неможливо замінити.
Вшанування одного захисника не повинно відбуватися через зміну чи скасування вже існуючих форм увічнення іншого. Такі кроки можуть ранити рідних полеглих і створюють напругу в громадах.
Кожен захисник заслуговує на гідне, окреме й збережене вшанування.
Український інститут національної пам’яті закликає органи місцевого самоврядування підходити до подібних рішень із максимальною чутливістю, з урахуванням позиції родин полеглих захисників і громади загалом. Інститут вважає неприпустимим перейменування топонімів, в яких увічнено памʼять осіб, які брали участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. Зокрема, у Війні за Незалежність України, та борців за незалежність України у XX столітті. УІНП закликає органи місцевого самоврядування утриматись від таких рішень, які створюють соціальну напругу та підривають авторитет державних інституцій.
Переконані: пам’ять про тих, хто захищав Україну, має об’єднувати, а не ставати джерелом болю чи протистояння.
Ми наголошуємо, меморіалізація це не лише назви вулиць, скверів чи шкіл. Меморіалізація - це і про висадку дерев, і про ремонт класів у школі чи закупівля техніки в спеціалізовані навчальні заклади, а це й іменні стипендії та вечори пам'яті.
Позиція Інституту щодо подібної ситуації за посиланням.
Ми з глибокою повагою ставимося до пам’яті кожного, хто віддав життя за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України. І водночас наголошуємо: рішення у сфері вшанування мають бути особливо зваженими, адже за кожним ім’ям полеглого захисника - родина, біль та пам’ять, яку неможливо замінити.
Вшанування одного захисника не повинно відбуватися через зміну чи скасування вже існуючих форм увічнення іншого. Такі кроки можуть ранити рідних полеглих і створюють напругу в громадах.
Кожен захисник заслуговує на гідне, окреме й збережене вшанування.
Український інститут національної пам’яті закликає органи місцевого самоврядування підходити до подібних рішень із максимальною чутливістю, з урахуванням позиції родин полеглих захисників і громади загалом. Інститут вважає неприпустимим перейменування топонімів, в яких увічнено памʼять осіб, які брали участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. Зокрема, у Війні за Незалежність України, та борців за незалежність України у XX столітті. УІНП закликає органи місцевого самоврядування утриматись від таких рішень, які створюють соціальну напругу та підривають авторитет державних інституцій.
Переконані: пам’ять про тих, хто захищав Україну, має об’єднувати, а не ставати джерелом болю чи протистояння.
Ми наголошуємо, меморіалізація це не лише назви вулиць, скверів чи шкіл. Меморіалізація - це і про висадку дерев, і про ремонт класів у школі чи закупівля техніки в спеціалізовані навчальні заклади, а це й іменні стипендії та вечори пам'яті.
Позиція Інституту щодо подібної ситуації за посиланням.
👍15💔3😁2
З КРУТ ДО МОНРЕАЛЮ: 130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА МОНКЕВИЧА
Існує міф, що всі учасники легендарного бою під Крутами загинули в боротьбі з більшовиками. Але це неправда. Багато з них пройшли бої Української революції та навіть змогли налагодити життя в еміграції. Наприклад, сотник Армії УНР Борис Монкевич, чий 130-річний ювілей відзначається 25 березня.
Борис Монкевич народився в селі Баговиця на Поділлі. Жив спершу в Кам’янці-Подільському, а згодом в Одесі, де закінчив реальне училище. Після цього Монкевич вирішив стати військовим та вступив до Одеської військової школи. Молодшим офіцером воював у Першій світовій у 1916-1917 роках.
З початком Української революції 1917-1921 років воював у складі Армії УНР. Спершу в Першому гайдамацькому полку в Одесі, пізніше в полку імені Сагайдачного в Києві. Більшу частину бойового шляху пройшов у складі Запорізького полку. Остання посада - ад’ютант начальника Першої кулементної дивізії Армії УНР.
Після поразки українських сил - інтернований до Польщі; згодом, звільнившись із таборів для інтернованих, вивчав математику у Варшавському університеті та архітектуру у Варшавській політехніці.
Пізніше жив у Німеччині та Канаді. Був активним учасником монреальського осередку гетьманців. Помер 1971 року.
Борис Монкевич - один з важливих мемуаристів Української революції 1917-1921 років. По собі сотник українського війська лишив низку важливих спогадів про Перші визвольні змагання: “Крути: з давно пережитого”, в якій описав той самий бій під Крутами у січні 1918 року. Він автор “Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців”, де розбирає участь легендарного підрозділу в боях за Україну. Також Монкевич написав “Похід Болбочана на Крим” - мемуари про ще одну важливу операцію українського війська. Окрім книг, написав низку статей, де як військовий експерт оцінював ті чи інші аспекти формування українського війська у 1917-1921 роках.
Існує міф, що всі учасники легендарного бою під Крутами загинули в боротьбі з більшовиками. Але це неправда. Багато з них пройшли бої Української революції та навіть змогли налагодити життя в еміграції. Наприклад, сотник Армії УНР Борис Монкевич, чий 130-річний ювілей відзначається 25 березня.
Борис Монкевич народився в селі Баговиця на Поділлі. Жив спершу в Кам’янці-Подільському, а згодом в Одесі, де закінчив реальне училище. Після цього Монкевич вирішив стати військовим та вступив до Одеської військової школи. Молодшим офіцером воював у Першій світовій у 1916-1917 роках.
З початком Української революції 1917-1921 років воював у складі Армії УНР. Спершу в Першому гайдамацькому полку в Одесі, пізніше в полку імені Сагайдачного в Києві. Більшу частину бойового шляху пройшов у складі Запорізького полку. Остання посада - ад’ютант начальника Першої кулементної дивізії Армії УНР.
Після поразки українських сил - інтернований до Польщі; згодом, звільнившись із таборів для інтернованих, вивчав математику у Варшавському університеті та архітектуру у Варшавській політехніці.
Пізніше жив у Німеччині та Канаді. Був активним учасником монреальського осередку гетьманців. Помер 1971 року.
Борис Монкевич - один з важливих мемуаристів Української революції 1917-1921 років. По собі сотник українського війська лишив низку важливих спогадів про Перші визвольні змагання: “Крути: з давно пережитого”, в якій описав той самий бій під Крутами у січні 1918 року. Він автор “Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців”, де розбирає участь легендарного підрозділу в боях за Україну. Також Монкевич написав “Похід Болбочана на Крим” - мемуари про ще одну важливу операцію українського війська. Окрім книг, написав низку статей, де як військовий експерт оцінював ті чи інші аспекти формування українського війська у 1917-1921 роках.
❤6👍3👎1
Як у справжнього учасника військової підпільної організації, біографія Івана Андруха (псевдо – Іван Авраменко) містить багато ще не розгаданих загадок.
Походив майбутній співзасновник УВО з села Болестрашичі неподалік Перемишля (нині Польща). По закінченні гімназії розпочав здобувати вищу освіту, однак точно невідомо де: серед варіантів Львівський університет або ж Празька політехніка.
Позаяк університетські студії перекреслила Перша світова війна. Не важко здогадатись, що у ній Іван Андрух – український легіонер. В Легіоні УСС від самого початку його створення у 1914 році. Бере участь у боях в Карпатах, нагороджений медаллю “За хоробрість”. У вересні 1916 року в боях на горі Лисоня потрапляє до російського полону.
В полоні Іван Андрух ближче знайомиться із своїми майбутніми побратимами по формації Січових Стрільців (СС) у Києві та Українській Військовій Організації (УВО): Андрієм Мельником, Романом Сушком, Василем Кучабським, Михайлом Матчаком. Лютнева революція й кінець Російської імперії для Івана Андруха означав одне – потрібно будь-яким чином дістатись до України й розбудовувати там власне українське військо.
Київ 1918 року Іван Андрух описав так: “Мені тут живеться краще, як де небудь доси… Не потребує слухати жадних панів поляків, німців, мадярів, а все українське: українські міністри, український парлямент, українська армія – і все, все”.
В часи Української революції 1917-1921 років Іван Андрух військовослужбовець Корпусу Січових Стрільців, член Стрілецької Ради. У 23 роки сотник Іван Андрух командував цілим полком у складі однієї з найбоєздатніших формацій Армії УНР.
Після відходу частини Армії УНР в інтернування Іван Андрух опиняється у Польщі, потім в Австрії й Чехословаччині. З моменту створення УВО у 1920 році – активний учасник організації. Свою діяльність спрямовував на окуповану більшовиками частину України. Був Крайовим командантом УВО на Східних Українських Землях.
Ретельно за діяльністю українського військового підпілля слідкувала більшовицька ЧК. Під час одного зі своїх візитів до Києва Іван Андрух був заарештований чекістами у справі підготовки в Україні організованого антибільшовицького повстання й 29 серпня 1921 року розстріляний.
Точне місце страти й місце поховання досі невідоме.
На фото Іван Андрух в однострої армії УНР (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. Київ, 1992 р.) та його іменна відзнака Стрілецької Ради (Ковальов А. Як гартувалась державність, 2020 р.)
Походив майбутній співзасновник УВО з села Болестрашичі неподалік Перемишля (нині Польща). По закінченні гімназії розпочав здобувати вищу освіту, однак точно невідомо де: серед варіантів Львівський університет або ж Празька політехніка.
Позаяк університетські студії перекреслила Перша світова війна. Не важко здогадатись, що у ній Іван Андрух – український легіонер. В Легіоні УСС від самого початку його створення у 1914 році. Бере участь у боях в Карпатах, нагороджений медаллю “За хоробрість”. У вересні 1916 року в боях на горі Лисоня потрапляє до російського полону.
В полоні Іван Андрух ближче знайомиться із своїми майбутніми побратимами по формації Січових Стрільців (СС) у Києві та Українській Військовій Організації (УВО): Андрієм Мельником, Романом Сушком, Василем Кучабським, Михайлом Матчаком. Лютнева революція й кінець Російської імперії для Івана Андруха означав одне – потрібно будь-яким чином дістатись до України й розбудовувати там власне українське військо.
Київ 1918 року Іван Андрух описав так: “Мені тут живеться краще, як де небудь доси… Не потребує слухати жадних панів поляків, німців, мадярів, а все українське: українські міністри, український парлямент, українська армія – і все, все”.
В часи Української революції 1917-1921 років Іван Андрух військовослужбовець Корпусу Січових Стрільців, член Стрілецької Ради. У 23 роки сотник Іван Андрух командував цілим полком у складі однієї з найбоєздатніших формацій Армії УНР.
Після відходу частини Армії УНР в інтернування Іван Андрух опиняється у Польщі, потім в Австрії й Чехословаччині. З моменту створення УВО у 1920 році – активний учасник організації. Свою діяльність спрямовував на окуповану більшовиками частину України. Був Крайовим командантом УВО на Східних Українських Землях.
Ретельно за діяльністю українського військового підпілля слідкувала більшовицька ЧК. Під час одного зі своїх візитів до Києва Іван Андрух був заарештований чекістами у справі підготовки в Україні організованого антибільшовицького повстання й 29 серпня 1921 року розстріляний.
Точне місце страти й місце поховання досі невідоме.
На фото Іван Андрух в однострої армії УНР (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. Київ, 1992 р.) та його іменна відзнака Стрілецької Ради (Ковальов А. Як гартувалась державність, 2020 р.)
❤7💔3
Пам’яті стрільця-санітара Дмитра Шелюга (позивний «Шева»)
Не встиг прожити життя - але встиг віддати його за Україну
Дмитро народився 9 лютого 2000 року в селищі Шевченкове Харківської області. Навчався у місцевій школі №1. У шкільні роки займався бальними танцями. Любив долучатися до маршрутів шкільного туристичного гуртка.
Мріяв про кар'єру кухаря, але здобув фах маляра-штукатура у Харківському вищому професійному училищі будівництва. Працював на комбінаті «Харківжитлобуд-2».
У 2019-2021 роках проходив строкову службу у лавах Збройних сил України. Потім влаштувався карщиком на підприємстві хлібопродуктів у Каневі.
У вересні 2023 року Дмитра призвали до лав ЗСУ по мобілізації. Служив стрільцем-санітаром у 110-й окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Отримав позивний «Шева». Загинув на Авдіївському напрямку, рятуючи життя побратимів.
Посмертно Дмитро Шелюг нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».
Вічна слава і пам’ять Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Оксана Чорняк, Фейсбук-сторінка Tania Oleksiiva
За матеріалами Меморіал героїв, Суспільне
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Не встиг прожити життя - але встиг віддати його за Україну
Дмитро народився 9 лютого 2000 року в селищі Шевченкове Харківської області. Навчався у місцевій школі №1. У шкільні роки займався бальними танцями. Любив долучатися до маршрутів шкільного туристичного гуртка.
Мріяв про кар'єру кухаря, але здобув фах маляра-штукатура у Харківському вищому професійному училищі будівництва. Працював на комбінаті «Харківжитлобуд-2».
У 2019-2021 роках проходив строкову службу у лавах Збройних сил України. Потім влаштувався карщиком на підприємстві хлібопродуктів у Каневі.
У вересні 2023 року Дмитра призвали до лав ЗСУ по мобілізації. Служив стрільцем-санітаром у 110-й окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Отримав позивний «Шева». Загинув на Авдіївському напрямку, рятуючи життя побратимів.
Посмертно Дмитро Шелюг нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».
Вічна слава і пам’ять Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Оксана Чорняк, Фейсбук-сторінка Tania Oleksiiva
За матеріалами Меморіал героїв, Суспільне
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔18
26 березня відзначається День Національної гвардії України. Саме у ці дні у 2014 році було відновлено Національну гвардію на базі Внутрішніх військ МВС України. Передумовами для цього стали події Революції гідності. Від початку свого створення і до сьогодні військовослужбовці НГУ беруть участь у Війні за Незалежність України.
❤19
Пам'яті старшого матроса Анатолія Павленка (позивний «Твікс»)
Він міг обрати спокійне життя в еміграції, а обрав боротьбу за Батьківщину
Анатолій народився 2004 року в Херсоні. Зростав в селі Микільське на Херсонщині.
В школі був спортивною дитиною: паркур, воркаут, а особливо любив плавання. Після школи на слюсаря в ПТУ. З початком повномасштабного вторгнення, 17-річний Анатолій потрапив в окупацію. З першого дня він почав допомагати українським військовим: ходив селом і фотографував російські танки, передавав координати ворожої техніки. У листопаді 2022 року ЗСУ звільнили Микільське, а вже у вересні 2023 Анатолій підписав контракт з 73-го морським центром спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого.
Навчався в Італії та Латвії. Здобув два військових фахи - водолаза та кулеметника. Після вишколу потрапив на Херсонський напрямок. Загинув у січні 2025 року під час бойового виходу в Курській області.
Захисника поховали на Балабанівському кладовищі у Миколаєві. На могилі завжди лежать його улюблені шоколадні батончики «Твікс».
За коротке життя Анатолій Павленко був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня, нагороджений нагрудним знаком «Іду на Ви» ІІІ ступеня, відзнакою міністра оборони України «За зразкову службу», грамотою за сумлінне виконання обов’язків, непохитність духу та відданість українському народові. Посмертно захисника удостоєно ордена «За мужність» ІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву та сайту Bilozerka.info
За матеріалами Bilozerka.info, Меморіал. Платформа пам'яті, Вгору, Нова Каховка.City, УП.Життя
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Він міг обрати спокійне життя в еміграції, а обрав боротьбу за Батьківщину
Анатолій народився 2004 року в Херсоні. Зростав в селі Микільське на Херсонщині.
В школі був спортивною дитиною: паркур, воркаут, а особливо любив плавання. Після школи на слюсаря в ПТУ. З початком повномасштабного вторгнення, 17-річний Анатолій потрапив в окупацію. З першого дня він почав допомагати українським військовим: ходив селом і фотографував російські танки, передавав координати ворожої техніки. У листопаді 2022 року ЗСУ звільнили Микільське, а вже у вересні 2023 Анатолій підписав контракт з 73-го морським центром спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого.
Навчався в Італії та Латвії. Здобув два військових фахи - водолаза та кулеметника. Після вишколу потрапив на Херсонський напрямок. Загинув у січні 2025 року під час бойового виходу в Курській області.
Захисника поховали на Балабанівському кладовищі у Миколаєві. На могилі завжди лежать його улюблені шоколадні батончики «Твікс».
За коротке життя Анатолій Павленко був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня, нагороджений нагрудним знаком «Іду на Ви» ІІІ ступеня, відзнакою міністра оборони України «За зразкову службу», грамотою за сумлінне виконання обов’язків, непохитність духу та відданість українському народові. Посмертно захисника удостоєно ордена «За мужність» ІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву та сайту Bilozerka.info
За матеріалами Bilozerka.info, Меморіал. Платформа пам'яті, Вгору, Нова Каховка.City, УП.Життя
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔13
27 БЕРЕЗНЯ 1911 РОКУ НАРОДИВСЯ МИХАЙЛО СОРОКА - ОРГАНІЗАТОР ПІДПІЛЛЯ У ТАБОРАХ
У середині 60-х років політичного в’язня Михайла Сороку через 25 років перебування в ГУЛАГу працівники КДБ раптом із табору привезли у Москву. Переодягли із бушлату у костюм і, під видом іноземного професора, літаком доставили у Київ.
Екскурсія столицею, огляд Софіївського собору, відвідання архітектурно-будівельного інституту, де, як описав згодом у листі Михайло, "познайомили з проректором та деякими професорами. Усі були дуже привітними та ласкавими. Під час бесіди мої питання викликали підозру, що я є глибоко обізнаний і зацікавлений тими предметами… Показали виставку машин, які помагають студентам провіряти свою успішність у науці… Обійшли ми багато кабінетів та викладових саль, бачив гарні рисунки (креслені) із архітектоніки, та приємне вражіння справляє кафедра малювання. Такі відвідини змучили мене, бо не в силі було забути, що приймають тебе не за того, ким ти є, що всупереч твоїй волі стаєш якимось авантюристом…"
Михайло Сорока здобув освіту архітектора у Празькому політехнічному університеті, гарно малював. Саме тому й показували архітектуру… А народився 27 березня 1911 р. на Тернопільщині у с. Великі Гнилиці, закінчив Тернопільську гімназію. У дитинстві був членом скаутської організації «Пласт», пізніше вступив до Організації українських націоналістів. За політичні переконання його переслідувала польська і радянська влади…
Із Києва Михайло Сорока знову мандрував літаком – до Львова. Тут колись був щасливий з коханою дружиною Катрею, тут побачив уперше шестирічного сина Богдана, народженого у львівській тюрмі…
Із кадебівської "Волги" Михайло оглядає засніжений Львів і згадує свою сім’ю. Його проводять під вікнами рідного дому, темними, бо дружина також у концтаборі, а син десь із бабусею і дідусем... У відчаї хотілося кинутись під трамвай. А тут пропонують: "Підпишіть! І завтра ви будете вільним і самостійно виховуватимете сина…"
Ось заради чого вся ця "вистава". Відречення від своїх поглядів і розкаяння у справах минулого забере останню надію на порятунок у тих, хто вижив у таборах завдяки моральній підтримці Михайла Сороки. Він став для них ідейним патріархом, організовував літературні вечори та релігійні свята, організовував підпілля для взаємодопомоги. Михайло Сорока був одним із лідерів спротиву політичних в’язнів ГУЛАГу й автором Гімну Кенгірського повстання.
"Поверніть мені мій бушлат", – таким було остаточне рішення Сороки. І знову табір, робота, друзі по нещастю. Поїздка не минула безслідно – інфаркт, інвалідність. Із 60-ти років життя 34 провів у неволі. Помер внаслідок другого інфаркту 16 червня 1971 року у таборі № 17 в Мордовії (росія).
"Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Вірю, що настане час, коли українці, згадуючи його ім’я, будуть вставати і врочисто мовчки стояти, як устають американці, почувши ім’я Вашингтона, угорці, почувши ім’я Кошута, і євреї, почувши ім’я Герцля", – написав політв’язень СРСР Анатолій Радигін.
21 вересня 1991 року відбулося урочисте перепоховання праху Михайла Сороки з Мордовії в Україну, до Львова, на Личаківський цвинтар, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерини Зарицької – першої голови Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкової Романа Шухевича, яка, відбувши 25 років ув’язнення, померла 29 серпня 1986 року.
У середині 60-х років політичного в’язня Михайла Сороку через 25 років перебування в ГУЛАГу працівники КДБ раптом із табору привезли у Москву. Переодягли із бушлату у костюм і, під видом іноземного професора, літаком доставили у Київ.
Екскурсія столицею, огляд Софіївського собору, відвідання архітектурно-будівельного інституту, де, як описав згодом у листі Михайло, "познайомили з проректором та деякими професорами. Усі були дуже привітними та ласкавими. Під час бесіди мої питання викликали підозру, що я є глибоко обізнаний і зацікавлений тими предметами… Показали виставку машин, які помагають студентам провіряти свою успішність у науці… Обійшли ми багато кабінетів та викладових саль, бачив гарні рисунки (креслені) із архітектоніки, та приємне вражіння справляє кафедра малювання. Такі відвідини змучили мене, бо не в силі було забути, що приймають тебе не за того, ким ти є, що всупереч твоїй волі стаєш якимось авантюристом…"
Михайло Сорока здобув освіту архітектора у Празькому політехнічному університеті, гарно малював. Саме тому й показували архітектуру… А народився 27 березня 1911 р. на Тернопільщині у с. Великі Гнилиці, закінчив Тернопільську гімназію. У дитинстві був членом скаутської організації «Пласт», пізніше вступив до Організації українських націоналістів. За політичні переконання його переслідувала польська і радянська влади…
Із Києва Михайло Сорока знову мандрував літаком – до Львова. Тут колись був щасливий з коханою дружиною Катрею, тут побачив уперше шестирічного сина Богдана, народженого у львівській тюрмі…
Із кадебівської "Волги" Михайло оглядає засніжений Львів і згадує свою сім’ю. Його проводять під вікнами рідного дому, темними, бо дружина також у концтаборі, а син десь із бабусею і дідусем... У відчаї хотілося кинутись під трамвай. А тут пропонують: "Підпишіть! І завтра ви будете вільним і самостійно виховуватимете сина…"
Ось заради чого вся ця "вистава". Відречення від своїх поглядів і розкаяння у справах минулого забере останню надію на порятунок у тих, хто вижив у таборах завдяки моральній підтримці Михайла Сороки. Він став для них ідейним патріархом, організовував літературні вечори та релігійні свята, організовував підпілля для взаємодопомоги. Михайло Сорока був одним із лідерів спротиву політичних в’язнів ГУЛАГу й автором Гімну Кенгірського повстання.
"Поверніть мені мій бушлат", – таким було остаточне рішення Сороки. І знову табір, робота, друзі по нещастю. Поїздка не минула безслідно – інфаркт, інвалідність. Із 60-ти років життя 34 провів у неволі. Помер внаслідок другого інфаркту 16 червня 1971 року у таборі № 17 в Мордовії (росія).
"Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Вірю, що настане час, коли українці, згадуючи його ім’я, будуть вставати і врочисто мовчки стояти, як устають американці, почувши ім’я Вашингтона, угорці, почувши ім’я Кошута, і євреї, почувши ім’я Герцля", – написав політв’язень СРСР Анатолій Радигін.
21 вересня 1991 року відбулося урочисте перепоховання праху Михайла Сороки з Мордовії в Україну, до Львова, на Личаківський цвинтар, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерини Зарицької – першої голови Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкової Романа Шухевича, яка, відбувши 25 років ув’язнення, померла 29 серпня 1986 року.
💔7❤1
27 БЕРЕЗНЯ 1111 РОКУ ВІЙСЬКА РУСІ ЗДОБУЛИ ПЕРЕМОГУ НАД ПОЛОВЦЯМИ У БИТВІ НА РІЧЦІ САЛЬНИЦІ
900 років тому Русь мала зі сходу надокучливого сусіда – половців. Вони, на відміну від нинішнього кремлівського скаженого, не прагнули «денацифікувати» мешканців Києва, Переяслава чи Прилук, але були ласими поживитись їхніми статками. Впродовж двох століть руським дружинам прийшлось давати відсіч захланним сусідам.
На перших порах половцям вдавалось завдавати поразок русинам. У тому числі й через розбрат і суперечки між князями. Та ситуація змінилась, коли боротьбу із напасниками очолив князь Володимир Всеволодович, якого пізніше назвали Мономахом. На самому початку ХІІ століття він правив у Переяславі – князівстві, що першим зустрічало ворогів зі сходу.
Володимир Мономах усвідомив, що ворога може здолати лише рішучість. Обороняючись, перемоги не здобудеш. Завдяки його зусиллям руські князівства від оборони перейшли до наступу. Щоправда, для цього Володимиру доводилось долати спротив представників тогочасної еліти, що явно не горіли бажанням узимку чи ранньою весною рушати у холодні степи. Своє небажання вони прикривали, нібито, турботою про селян. Мовляв, як це відривати господарів-смердів від підготовки до посівної (“від ріллі”). На що Володимир емоційно відповідав: “Та се дивно мені, брате, що смердів ви жалієте і їхніх коней, а про се не думаючи, що на весну стане смерд отой орати конем тим, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою і забере коня того, і жону його, і дітей його, і стодолу його запалить. То про се чому ви не думаєте?”.
Кілька блискучих походів у степ у 1103, 1105 і 1107 роках продемонстрували силу Русі. Вирішальним став березень 1111 року.
Руське військо, яке очолювали князі київський Святополк та переяславський Володимир Мономах, вирушило у степ наприкінці лютого із Переяслава. На початку березня на річці Хорол залишили сани. Далі дісталися до Сіверського Дінця. 21 березня їм здалося місто Шарукань, через два дні було спалене ще одне половецьке місто Сугров.
Тим часом половецькі хани збирали свої сили. 24 березня вони спробували зупинити просування князівських військ. Та після запеклої сутички змушені були відступити. Вирішальна битва відбулась 27 березня біля річки Сальниця. Половецькі сили переважали чисельністю. “І тьму-тьмущою вони й обступили полки руськії”, – відзначає літопис. Битва розпочалась половецькою атакою проти київських полків Святополка. “Як грім ударив, коли вони обидва зіткнулися чолами, і битва була люта межи ними, і падали (вої) з обох (сторін)”, – писав про битву літописець. Половці потіснили киян. Але атака з флангів на чолі із Володимиром Мономахом змінила ситуацію на полі бою. Половці не витримали натиску і почали відступати. Далі відступ перетворився на втечу. Наші предки були безжальними до ворогів. “І падали половці перед військом Володимировим”, – радів літописець.
Після цієї поразки кочівники надовго втратили сили та бажання нападати на Русь. Більше того, внаслідок походу частина половців взагалі відкочувала на Кавказ, подалі від страшних тепер для них русинів Києва, Чернігова і Переяслава.
900 років тому Русь мала зі сходу надокучливого сусіда – половців. Вони, на відміну від нинішнього кремлівського скаженого, не прагнули «денацифікувати» мешканців Києва, Переяслава чи Прилук, але були ласими поживитись їхніми статками. Впродовж двох століть руським дружинам прийшлось давати відсіч захланним сусідам.
На перших порах половцям вдавалось завдавати поразок русинам. У тому числі й через розбрат і суперечки між князями. Та ситуація змінилась, коли боротьбу із напасниками очолив князь Володимир Всеволодович, якого пізніше назвали Мономахом. На самому початку ХІІ століття він правив у Переяславі – князівстві, що першим зустрічало ворогів зі сходу.
Володимир Мономах усвідомив, що ворога може здолати лише рішучість. Обороняючись, перемоги не здобудеш. Завдяки його зусиллям руські князівства від оборони перейшли до наступу. Щоправда, для цього Володимиру доводилось долати спротив представників тогочасної еліти, що явно не горіли бажанням узимку чи ранньою весною рушати у холодні степи. Своє небажання вони прикривали, нібито, турботою про селян. Мовляв, як це відривати господарів-смердів від підготовки до посівної (“від ріллі”). На що Володимир емоційно відповідав: “Та се дивно мені, брате, що смердів ви жалієте і їхніх коней, а про се не думаючи, що на весну стане смерд отой орати конем тим, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою і забере коня того, і жону його, і дітей його, і стодолу його запалить. То про се чому ви не думаєте?”.
Кілька блискучих походів у степ у 1103, 1105 і 1107 роках продемонстрували силу Русі. Вирішальним став березень 1111 року.
Руське військо, яке очолювали князі київський Святополк та переяславський Володимир Мономах, вирушило у степ наприкінці лютого із Переяслава. На початку березня на річці Хорол залишили сани. Далі дісталися до Сіверського Дінця. 21 березня їм здалося місто Шарукань, через два дні було спалене ще одне половецьке місто Сугров.
Тим часом половецькі хани збирали свої сили. 24 березня вони спробували зупинити просування князівських військ. Та після запеклої сутички змушені були відступити. Вирішальна битва відбулась 27 березня біля річки Сальниця. Половецькі сили переважали чисельністю. “І тьму-тьмущою вони й обступили полки руськії”, – відзначає літопис. Битва розпочалась половецькою атакою проти київських полків Святополка. “Як грім ударив, коли вони обидва зіткнулися чолами, і битва була люта межи ними, і падали (вої) з обох (сторін)”, – писав про битву літописець. Половці потіснили киян. Але атака з флангів на чолі із Володимиром Мономахом змінила ситуацію на полі бою. Половці не витримали натиску і почали відступати. Далі відступ перетворився на втечу. Наші предки були безжальними до ворогів. “І падали половці перед військом Володимировим”, – радів літописець.
Після цієї поразки кочівники надовго втратили сили та бажання нападати на Русь. Більше того, внаслідок походу частина половців взагалі відкочувала на Кавказ, подалі від страшних тепер для них русинів Києва, Чернігова і Переяслава.
❤6