УКРАЇНА ВСТАНОВИЛА ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН НА ДОНБАСІ
Сьогодні, 30 квітня, в Україні відзначають День прикордонника. Ця дата є символічною, оскільки прив’язана до подій, які відбувалися впродовж березня-квітня 1918 року та завершилися 30 квітня того ж року.
Навесні 1918 року українські війська вели боротьбу на теренах Донбасу. Слов’янська група Армії УНР під командуванням Володимира Сікевича, разом із союзниками, просувалася на схід, звільняючи українські міста й станції від більшовицьких сил.
Ці події стали важливою сторінкою Української революції 1917–1921 років.
30 квітня вояки 1-го Українського полку імені Хмельницького прибули до Колпакового. У цей час на Дону розгорталося антибільшовицьке козацьке повстання, яке невдовзі завершилося поваленням радянської влади та встановленням влади отамана Петра Краснова. Український уряд прагнув налагодити дружні відносини з донцями, тому Сікевич отримав наказ зупинити просування Слов’янської групи й пропустити вперед німецькі частини.
Звільнення Донбасу завершилося символічним і дуже промовистим актом. У Колпаковому козаки принесли два високі стовпи, пофарбували їх у жовтий і блакитний кольори, які знайшли на станції, а з обох боків намалювали тризуб. Під ним написали: «УНР». До стовпів прикріпили тримачі для українських прапорів.
Священик відслужив молебень і окропив прапори святою водою. Під урочисту музику та гарматні сальви козаки встановили стовпи, а військо вигукнуло: «Слава!»
Ще тоді всі усвідомлювали, що стають свідками історичного моменту: на східному рубежі українські воїни встановлювали символи державності. Кордон був не просто лінією на мапі, він ставав знаком права України на власну землю, власний прапор і власну державу.
Після завершення військової операції запорожці несли гарнізонну службу в Бахмуті, Слов’янську, Микитівці, Дебальцевому та Краматорську. Штаб Сікевича розташовувався у Микитівці. За наказом генерала Натієва, вояки Слов’янської групи охороняли державне майно на Донбасі та сприяли відновленню вугільної промисловості.
Минуло понад століття, але ці назви знову є болем у пам’яті українців. Бахмут, Дебальцеве, Микитівка, Краматорськ, Слов’янськ – населені пункти, за які боролися українські воїни у 1918 році, і сьогодні залишаються символами боротьби за східний рубіж держави.
Частина цих територій нині перебуває під тимчасовою окупацією, частина – живе під ворожими ударами та постійною загрозою наступу. І як сто років тому, українські прикордонники боряться за українську суверенність та незалежність. Віддаючи найважливіше – своє життя.
Саме тому 30 квітня, у День прикордонника, ми говоримо не лише про сторінку історії, а про тяглість поколінь, про тих, хто понад століття тому утверджував українські кордони, і про тих, хто захищає їх сьогодні.
Це день сучасних прикордонників – воїнів, які першими зустрічали ворога, тримають оборону на передовій, стоять на державному рубежі, боронять українську землю та щодня виконують свій обов’язок перед країною. Їхня служба – це продовження тієї самої боротьби за цілісність кордону, державність і свободу України.
Дякуємо українським прикордонникам за їх відданість та захист!
Слава Україні!
Сьогодні, 30 квітня, в Україні відзначають День прикордонника. Ця дата є символічною, оскільки прив’язана до подій, які відбувалися впродовж березня-квітня 1918 року та завершилися 30 квітня того ж року.
Навесні 1918 року українські війська вели боротьбу на теренах Донбасу. Слов’янська група Армії УНР під командуванням Володимира Сікевича, разом із союзниками, просувалася на схід, звільняючи українські міста й станції від більшовицьких сил.
Ці події стали важливою сторінкою Української революції 1917–1921 років.
30 квітня вояки 1-го Українського полку імені Хмельницького прибули до Колпакового. У цей час на Дону розгорталося антибільшовицьке козацьке повстання, яке невдовзі завершилося поваленням радянської влади та встановленням влади отамана Петра Краснова. Український уряд прагнув налагодити дружні відносини з донцями, тому Сікевич отримав наказ зупинити просування Слов’янської групи й пропустити вперед німецькі частини.
Звільнення Донбасу завершилося символічним і дуже промовистим актом. У Колпаковому козаки принесли два високі стовпи, пофарбували їх у жовтий і блакитний кольори, які знайшли на станції, а з обох боків намалювали тризуб. Під ним написали: «УНР». До стовпів прикріпили тримачі для українських прапорів.
Священик відслужив молебень і окропив прапори святою водою. Під урочисту музику та гарматні сальви козаки встановили стовпи, а військо вигукнуло: «Слава!»
Ще тоді всі усвідомлювали, що стають свідками історичного моменту: на східному рубежі українські воїни встановлювали символи державності. Кордон був не просто лінією на мапі, він ставав знаком права України на власну землю, власний прапор і власну державу.
Після завершення військової операції запорожці несли гарнізонну службу в Бахмуті, Слов’янську, Микитівці, Дебальцевому та Краматорську. Штаб Сікевича розташовувався у Микитівці. За наказом генерала Натієва, вояки Слов’янської групи охороняли державне майно на Донбасі та сприяли відновленню вугільної промисловості.
Минуло понад століття, але ці назви знову є болем у пам’яті українців. Бахмут, Дебальцеве, Микитівка, Краматорськ, Слов’янськ – населені пункти, за які боролися українські воїни у 1918 році, і сьогодні залишаються символами боротьби за східний рубіж держави.
Частина цих територій нині перебуває під тимчасовою окупацією, частина – живе під ворожими ударами та постійною загрозою наступу. І як сто років тому, українські прикордонники боряться за українську суверенність та незалежність. Віддаючи найважливіше – своє життя.
Саме тому 30 квітня, у День прикордонника, ми говоримо не лише про сторінку історії, а про тяглість поколінь, про тих, хто понад століття тому утверджував українські кордони, і про тих, хто захищає їх сьогодні.
Це день сучасних прикордонників – воїнів, які першими зустрічали ворога, тримають оборону на передовій, стоять на державному рубежі, боронять українську землю та щодня виконують свій обов’язок перед країною. Їхня служба – це продовження тієї самої боротьби за цілісність кордону, державність і свободу України.
Дякуємо українським прикордонникам за їх відданість та захист!
Слава Україні!
❤18👍5
Пам'яті старшого солдата Володимира Грохоли (позивний «Піфагор»)
Пішов на фронт у 23 роки, бо вважав, що війна без нього «не обійдеться».
Володимир народився 9 грудня 1998 року у селі Ланівці Борщівської громади на Тернопільщині. Захоплювався футболом та тенісом.
Після школи навчався на механіка в Боріщвському агротехнічному коледжі. Згодом служив строкову службу в ЗСУ. Після армії влаштувався у дорожнє підприємство.
У квітні 2022 долучився до 35-окремого стрілецького батальйону. Позивний Піфагор на честь античного математика та філософа отримав через любов до кросвордів, шахів та математичні здібності.
Спершу воював на Сумщині. Згодом підрозділ перевели на Бахмутський напрямок. Хлопець пройшов бої за Часів Яр та Кліщіївку, отримав дві контузії. Пізніше воював на Харківщині та Луганщині.
8 квітня 2024 року загинув при виконанні бойового завдання біля Білогорівки на Луганщині. На жаль, але тіло Героя досі знаходиться на непідконтрольній території.
Світла пам'ять і честь Герою!
Юлія Томчишин
Фото з родинного архіву і Тернопільської облради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пішов на фронт у 23 роки, бо вважав, що війна без нього «не обійдеться».
Володимир народився 9 грудня 1998 року у селі Ланівці Борщівської громади на Тернопільщині. Захоплювався футболом та тенісом.
Після школи навчався на механіка в Боріщвському агротехнічному коледжі. Згодом служив строкову службу в ЗСУ. Після армії влаштувався у дорожнє підприємство.
У квітні 2022 долучився до 35-окремого стрілецького батальйону. Позивний Піфагор на честь античного математика та філософа отримав через любов до кросвордів, шахів та математичні здібності.
Спершу воював на Сумщині. Згодом підрозділ перевели на Бахмутський напрямок. Хлопець пройшов бої за Часів Яр та Кліщіївку, отримав дві контузії. Пізніше воював на Харківщині та Луганщині.
8 квітня 2024 року загинув при виконанні бойового завдання біля Білогорівки на Луганщині. На жаль, але тіло Героя досі знаходиться на непідконтрольній території.
Світла пам'ять і честь Герою!
Юлія Томчишин
Фото з родинного архіву і Тернопільської облради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔13😢7
У радянські часи 1 травня, День солідарності трудящих, був одним із двох головних державних свят, коли на центральних площах усіх міст в обов'язковому порядку відбувалися святкові демонстрації. В Києві колони з представниками навчальних закладів та трудових колективів формувалися далеко від Хрещатика, а потім пішки рушали до місця події.
1 травня 1966 року на киян, які збиралися на таку демонстрацію в районі метро «Більшовик» (тепер – «Шулявська»), чекав сюрприз. На будівлі Київського інституту народного господарства (нині - Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) замість радянського червоного прапора майорів блакитно-жовтий прапор УНР із чорним тризубом посередині. І хоча його швидко зірвали, прапор встигли побачити багато людей. Інші про подробиці цього інциденту дізналися з чуток.
Деталі цієї акції спротиву радянській окупації – в нашій каруселі.
1 травня 1966 року на киян, які збиралися на таку демонстрацію в районі метро «Більшовик» (тепер – «Шулявська»), чекав сюрприз. На будівлі Київського інституту народного господарства (нині - Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) замість радянського червоного прапора майорів блакитно-жовтий прапор УНР із чорним тризубом посередині. І хоча його швидко зірвали, прапор встигли побачити багато людей. Інші про подробиці цього інциденту дізналися з чуток.
Деталі цієї акції спротиву радянській окупації – в нашій каруселі.
👍14
Пам’яті Героя України Біжана Шаропова
Біжан Шаропов був українцем таджицького походження. Друзі називали його таджикобандерівцем.
Народився Біжан 1989 року в Душанбе. Коли йому було шість — переїхав із родиною до Києва. За його спогадами, обожнював у дитинстві наукову фантастику, особливо Станіслава Лема. Тому вступив на природознавчий факультет Києво-Могилянської академії. На молодших курсах працював гідом у науковому музеї «Експериментаріум». З третього курсу влаштувався в Інститут фізіології імені Олександра Богомольця при Національній академії наук.
Був учасником Революції гідності. Після Майдану Біжан та однодумці об’єдналися в «Повстанський загін імені Боба Марлі», який готувався до майбутньої війни. У травні 2014 року Біжан став одним із перших добровольців окремого штурмового батальйону «Айдар». Брав участь у боях на Луганщині. Повернувся з фронту 2015-го, закінчив аспірантуру, продовжив роботу в Інституті фізіології. Працював над методом, що полегшує лікування онкології. Досліджував можливість вирощення органів у лабораторії. Крім того, займався популяризацією науки та науковим активізмом. Брав участь у фестивалях «Дні науки», «Тиждень мозку в Україні» та «Науковий пікнік». Очолював Раду молодих вчених Національної академії медичних наук України.
У 2017 році Біжан з побратимами створили приватну компанію «Українські генетичні технології», яка виготовляла реактиви для біологічних лабораторних досліджень. Відомою в Україні вона стала 2020-го, коли почала виготовляти тест-системи на основі ПЛР для виявлення COVID-19.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року Біжан удруге став на захист України. Воював у складі 11-ї окремої роти спецпризначення 112-ї бригади Сил ТрО. Брав участь у боях на Київщині, зокрема в Чорнобильській зоні. З весни захищав Харківщину. Брав участь в обороні Ізюма. У квітні зник безвісти. На початку лютого 2023 року завдяки ДНК-аналізам вдалось встановити, що Біжан Шаропов загинув у боях за Україну
Посмертно Біжану Шаропову присвоєно звання Героя України.
Честь Захисникам!
Євген Проворний
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Біжан Шаропов був українцем таджицького походження. Друзі називали його таджикобандерівцем.
Народився Біжан 1989 року в Душанбе. Коли йому було шість — переїхав із родиною до Києва. За його спогадами, обожнював у дитинстві наукову фантастику, особливо Станіслава Лема. Тому вступив на природознавчий факультет Києво-Могилянської академії. На молодших курсах працював гідом у науковому музеї «Експериментаріум». З третього курсу влаштувався в Інститут фізіології імені Олександра Богомольця при Національній академії наук.
Був учасником Революції гідності. Після Майдану Біжан та однодумці об’єдналися в «Повстанський загін імені Боба Марлі», який готувався до майбутньої війни. У травні 2014 року Біжан став одним із перших добровольців окремого штурмового батальйону «Айдар». Брав участь у боях на Луганщині. Повернувся з фронту 2015-го, закінчив аспірантуру, продовжив роботу в Інституті фізіології. Працював над методом, що полегшує лікування онкології. Досліджував можливість вирощення органів у лабораторії. Крім того, займався популяризацією науки та науковим активізмом. Брав участь у фестивалях «Дні науки», «Тиждень мозку в Україні» та «Науковий пікнік». Очолював Раду молодих вчених Національної академії медичних наук України.
У 2017 році Біжан з побратимами створили приватну компанію «Українські генетичні технології», яка виготовляла реактиви для біологічних лабораторних досліджень. Відомою в Україні вона стала 2020-го, коли почала виготовляти тест-системи на основі ПЛР для виявлення COVID-19.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року Біжан удруге став на захист України. Воював у складі 11-ї окремої роти спецпризначення 112-ї бригади Сил ТрО. Брав участь у боях на Київщині, зокрема в Чорнобильській зоні. З весни захищав Харківщину. Брав участь в обороні Ізюма. У квітні зник безвісти. На початку лютого 2023 року завдяки ДНК-аналізам вдалось встановити, що Біжан Шаропов загинув у боях за Україну
Посмертно Біжану Шаропову присвоєно звання Героя України.
Честь Захисникам!
Євген Проворний
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
😢13💔6
Памʼяті енергетика Миколи Білоуса (позивний «Скіф»)
Був світлою, щирою, надійною людиною, завжди готовою допомогти.
Микола народився 18 травня 1979 року в селищі Краснопавлівка Харківської області в багатодітній родині. Дитинство та юність пройшли в Енергодарі на Запоріжчині. Чоловік працював на Запорізькій АЕС.
У лютому 2023 року чоловік добровільно долучився до 80 десантно-штурмової бригади. 22 березня 2024 року під час бойового завдання на Донецькому напрямку біля села Кліщіївка воїн зник безвісти. Понад рік його доля була невідомою. Попрощалися із захисником 29 квітня в Олександрії Кіровоградської області, куди родина переїхала, переживши шість місяців окупації на Запоріжчині.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Дмитро Орлов
За матеріалами: Олександрійська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був світлою, щирою, надійною людиною, завжди готовою допомогти.
Микола народився 18 травня 1979 року в селищі Краснопавлівка Харківської області в багатодітній родині. Дитинство та юність пройшли в Енергодарі на Запоріжчині. Чоловік працював на Запорізькій АЕС.
У лютому 2023 року чоловік добровільно долучився до 80 десантно-штурмової бригади. 22 березня 2024 року під час бойового завдання на Донецькому напрямку біля села Кліщіївка воїн зник безвісти. Понад рік його доля була невідомою. Попрощалися із захисником 29 квітня в Олександрії Кіровоградської області, куди родина переїхала, переживши шість місяців окупації на Запоріжчині.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Дмитро Орлов
За матеріалами: Олександрійська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
😢12💔5
УКРАЇНСЬКИЙ ВНЕСОК У ПЕРШУ КОДИФІКОВАНУ КОНСТИТУЦІЮ ЄВРОПИ
Цього дня відзначається велике національне свято Польщі та Литви - День ухвалення Конституції 3 травня.
У 1791 році у Речі Посполитій було ухвалену першу кодифіковану Конституцію в Європі, яка називалась Ustawa rządowa. Конституція стала втіленням ідей Просвітництва в Європі. Згідно з нею Річ Посполита перетворилася на спадкову конституційну монархію, де утверджувалася спадкова форма монархії (замість виборної). Схожа форма державного устрою тоді існувала у Британії.
Потреба у реформі державного правління виникла внаслідок подій першого розподілу Речі Посполитої у 1772 року. Чотирилітній сейм, який діяв між 1788 та 1792 роками, намагався знайти зручний час та простір для здійснення ефективної реформи. У період діяльності Чотирилітнього сейму, Російська імперія, яка всіляко намагалася позбавити Польщу дієздатності, застрягла у війнах з Туреччиною та Швецією, а також мала протистояти антиросійській коаліції у складі Пруссії, Великої Британії та Голландії. Скориставшись цим моментом, прогресивна частина польського політикуму на чолі з королем Станіславом-Августом Понятовським запропонувала Ustawa rządowa, або ж Конституцію 3 травня.
Ухвалення Основного закону відбувалося складно. Дебати тривали понад 6 годин, а сам король виступав тричі із закликом голосувати. Врешті король та члени сейму присягнули Конституції без голосування, що досі викликає певний скепсис у істориків щодо її законності.
Одним із авторів Конституції 3 травня був полонізований український шляхтич та католицький священик Гуго Коллонтай. Уродженець сучасної Тернопільщини, Коллонтай був нащадком православної шляхти, що спершу перейшла в уніатство, а згодом у римо-католицизм.
Іншим автором Конституції 3 травня був полонізований український шляхтич та письменник Юліан Урсин Нємцевич. Уродженець Берестейщини, Нємцевич з юності захоплювався українським фольклором. Саме він одним із перших став використовувати поняття “дума” для позначення ліро-епічних пісенних творів.
Цього дня відзначається велике національне свято Польщі та Литви - День ухвалення Конституції 3 травня.
У 1791 році у Речі Посполитій було ухвалену першу кодифіковану Конституцію в Європі, яка називалась Ustawa rządowa. Конституція стала втіленням ідей Просвітництва в Європі. Згідно з нею Річ Посполита перетворилася на спадкову конституційну монархію, де утверджувалася спадкова форма монархії (замість виборної). Схожа форма державного устрою тоді існувала у Британії.
Потреба у реформі державного правління виникла внаслідок подій першого розподілу Речі Посполитої у 1772 року. Чотирилітній сейм, який діяв між 1788 та 1792 роками, намагався знайти зручний час та простір для здійснення ефективної реформи. У період діяльності Чотирилітнього сейму, Російська імперія, яка всіляко намагалася позбавити Польщу дієздатності, застрягла у війнах з Туреччиною та Швецією, а також мала протистояти антиросійській коаліції у складі Пруссії, Великої Британії та Голландії. Скориставшись цим моментом, прогресивна частина польського політикуму на чолі з королем Станіславом-Августом Понятовським запропонувала Ustawa rządowa, або ж Конституцію 3 травня.
Ухвалення Основного закону відбувалося складно. Дебати тривали понад 6 годин, а сам король виступав тричі із закликом голосувати. Врешті король та члени сейму присягнули Конституції без голосування, що досі викликає певний скепсис у істориків щодо її законності.
Одним із авторів Конституції 3 травня був полонізований український шляхтич та католицький священик Гуго Коллонтай. Уродженець сучасної Тернопільщини, Коллонтай був нащадком православної шляхти, що спершу перейшла в уніатство, а згодом у римо-католицизм.
Іншим автором Конституції 3 травня був полонізований український шляхтич та письменник Юліан Урсин Нємцевич. Уродженець Берестейщини, Нємцевич з юності захоплювався українським фольклором. Саме він одним із перших став використовувати поняття “дума” для позначення ліро-епічних пісенних творів.
❤9👍2
Пам'яті парамедикині Людмили Балабухи (позивний «Багіра»)
«Війна не може подобатись, але служити мені подобається».
Людмила народилася 10 жовтня 1977 року в місті Абай у Казахстані. У 16 років разом із мамою переїхала до сестри на Харківщину.
Більшу частину життя жінка працювала технологинею на молокозаводі, останні два роки до вторгнення була продавчинею.
Після окупації рідного села Мала Рогань жінка вирушила пішки до евакуації, де зустріла бійців 92 ОМБР імені кошового Івана Сірка, які стали її побратимами.
Людмила служила парамедикинею. Брала участь у звільненні Харківщини. На фронті вивчила українську, якою до цього не володіла.
Загинула 10 травня 2024 року внаслідок удару авіабомбою.
Вічна пам'ять і шана Героїні!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне, Думка
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
«Війна не може подобатись, але служити мені подобається».
Людмила народилася 10 жовтня 1977 року в місті Абай у Казахстані. У 16 років разом із мамою переїхала до сестри на Харківщину.
Більшу частину життя жінка працювала технологинею на молокозаводі, останні два роки до вторгнення була продавчинею.
Після окупації рідного села Мала Рогань жінка вирушила пішки до евакуації, де зустріла бійців 92 ОМБР імені кошового Івана Сірка, які стали її побратимами.
Людмила служила парамедикинею. Брала участь у звільненні Харківщини. На фронті вивчила українську, якою до цього не володіла.
Загинула 10 травня 2024 року внаслідок удару авіабомбою.
Вічна пам'ять і шана Героїні!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне, Думка
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔17😢4
СОЦІОДРАМА ЯК СПОСІБ ОСМИСЛЕННЯ:
У ДНІПРІ ГОВОРИЛИ ПРО ГОЛОДОМОР І РЕПРЕСІЇ
2 травня вперше в Дніпрі відбулася історична соціодрама, присвячена темі розкуркулення та Голодомору, організована УІНП спільно з Комунальний заклад "Музей спротиву Голодомору" Дніпровської міської ради на базі Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького.
Соціодраму провела голова секції психодрами Української спілки психотерапевтів Олена Ступак за участі співробітниці Українського інституту національної памʼяті Ірини Реви.
У соціодрамі взяли участь 22 учасника — мешканці Дніпра та Дніпропетровської області. За віковим критерієм група не була однорідною та включала представників трьох поколінь; приблизно, п’яту частину учасників становили люди до 30 років.
«Громадянин, якому небайдужа історія свого народу», — так ідентифікували себе 63% учасників групи. «Нащадок розкуркулених, постраждалих від Голодомору, репресованих», — так ідентифікували себе 25% групи. 8% учасників визначили себе як «історик, викладач», який бажає поглибити свої знання в цій темі, 4% обрали самовизначення – «краєзнавець». Більшість учасників, а також їхні предки, мешкали в Дніпропетровській області все життя; кілька людей, серед них і нащадки постраждалих від комуністичного режиму, переїхали з Донецької області у зв’язку з війною.
Важливою частиною історичної соціодрами були розповіді родинних історій, пов’язаних із розкуркуленням, Голодомором, а також сталінськими репресіями і штучним голодом 1946–1947 років, які учасники заходу відчували як невід’ємну частину геноцидної політики комуністичного режиму. Серед переліку основних дієвців, які були визначені в ході соціодрами, були як засуджені Законом України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» (2006 рік) найвищі партійні керівники, зокрема Й. Сталін, так і вимушені виконавці: голови колгоспів, учителі, піонери, селяни-господарі, борці з комуністичною владою, «активісти», які з ентузіазмом впроваджували політику партії, свідки, які все бачили, але не втручалися, а також «мертві люди і тварини». Учасники соціодрами самостійно обирали собі ролі та намагалися побачити події «очима» людей, що мешкали сто років тому. Життєві ситуації героїв соціодрами часом набували особливого драматизму завдяки подробицям, що збереглися в родинній пам’яті нащадків.
Наприклад, історія активістки, яка брала участь у реквізиціях зерна в односельців у Верхньодніпровському районі Дніпропетровської області, а в 1933-му сама померла з голоду…
Детальніше про окремі ролі та родинні історії учасників соціодрами ми розповідатимемо в наступних дописах.
У ДНІПРІ ГОВОРИЛИ ПРО ГОЛОДОМОР І РЕПРЕСІЇ
2 травня вперше в Дніпрі відбулася історична соціодрама, присвячена темі розкуркулення та Голодомору, організована УІНП спільно з Комунальний заклад "Музей спротиву Голодомору" Дніпровської міської ради на базі Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького.
Соціодраму провела голова секції психодрами Української спілки психотерапевтів Олена Ступак за участі співробітниці Українського інституту національної памʼяті Ірини Реви.
У соціодрамі взяли участь 22 учасника — мешканці Дніпра та Дніпропетровської області. За віковим критерієм група не була однорідною та включала представників трьох поколінь; приблизно, п’яту частину учасників становили люди до 30 років.
«Громадянин, якому небайдужа історія свого народу», — так ідентифікували себе 63% учасників групи. «Нащадок розкуркулених, постраждалих від Голодомору, репресованих», — так ідентифікували себе 25% групи. 8% учасників визначили себе як «історик, викладач», який бажає поглибити свої знання в цій темі, 4% обрали самовизначення – «краєзнавець». Більшість учасників, а також їхні предки, мешкали в Дніпропетровській області все життя; кілька людей, серед них і нащадки постраждалих від комуністичного режиму, переїхали з Донецької області у зв’язку з війною.
Важливою частиною історичної соціодрами були розповіді родинних історій, пов’язаних із розкуркуленням, Голодомором, а також сталінськими репресіями і штучним голодом 1946–1947 років, які учасники заходу відчували як невід’ємну частину геноцидної політики комуністичного режиму. Серед переліку основних дієвців, які були визначені в ході соціодрами, були як засуджені Законом України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» (2006 рік) найвищі партійні керівники, зокрема Й. Сталін, так і вимушені виконавці: голови колгоспів, учителі, піонери, селяни-господарі, борці з комуністичною владою, «активісти», які з ентузіазмом впроваджували політику партії, свідки, які все бачили, але не втручалися, а також «мертві люди і тварини». Учасники соціодрами самостійно обирали собі ролі та намагалися побачити події «очима» людей, що мешкали сто років тому. Життєві ситуації героїв соціодрами часом набували особливого драматизму завдяки подробицям, що збереглися в родинній пам’яті нащадків.
Наприклад, історія активістки, яка брала участь у реквізиціях зерна в односельців у Верхньодніпровському районі Дніпропетровської області, а в 1933-му сама померла з голоду…
Детальніше про окремі ролі та родинні історії учасників соціодрами ми розповідатимемо в наступних дописах.
👍8🔥3💔2
Пам’яті офіцера ЗСУ Андрія Задорожного
Айтівець, начальник пункту управління батальйону безпілотних систем 128-ї ОГШБр загинув на Великдень.
Андрій народився та виріс у Мукачеві. Після школи переїхав до Києва, де спершу навчався в Національному авіаційному університеті, а згодом працював у сфері ІТ.
З початком повномасштабного вторгнення, приїхав в рідне Мукачево, щоб вступити в ЗСУ. Служив в 128-ї окремій гірсько-штурмовій бригаді. Влітку 2023 року захисник перевівся у підрозділ безпілотників, був начальником пункту управління батальйону безпілотних систем.
Загинув на Великдень, 20 квітня 2025 року при виконанні бойового завдання.
Честь Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Фейсбук-сторінка Андрій Задорожний, Фейсбук-сторінка Ірина Задорожна, Мукачівська міська рада та Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Айтівець, начальник пункту управління батальйону безпілотних систем 128-ї ОГШБр загинув на Великдень.
Андрій народився та виріс у Мукачеві. Після школи переїхав до Києва, де спершу навчався в Національному авіаційному університеті, а згодом працював у сфері ІТ.
З початком повномасштабного вторгнення, приїхав в рідне Мукачево, щоб вступити в ЗСУ. Служив в 128-ї окремій гірсько-штурмовій бригаді. Влітку 2023 року захисник перевівся у підрозділ безпілотників, був начальником пункту управління батальйону безпілотних систем.
Загинув на Великдень, 20 квітня 2025 року при виконанні бойового завдання.
Честь Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Фейсбук-сторінка Андрій Задорожний, Фейсбук-сторінка Ірина Задорожна, Мукачівська міська рада та Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔11😢3
Сидір Воробкевич народився 5 травня 1836 року в Чернівцях у родині викладача філософії міської гімназії та духовної семінарії. Сидір у дитячому віці втратив батьків, його разом із братом Григорієм виховували дідусь Михайло та бабуся Параскева у Кіцмані на Буковині.
Хлопець закінчив чотирикласну школу, гімназію та духовну семінарію в Чернівцях. У юнацькі роки почав складати вірші, писати до них музику. Сидір захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Григорія Квітки–Основ’яненка, Івана Котляревського, Марка Вовчка, Миколи Гоголя. Музичну освіту він отримав у професора Віденської консерваторії Ф. Кренна.
У 1867 році Воробкевич переїжджає до Чернівців, тут викладає співи в Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 року музику студентам університету. Він пише вірші, у 1877 році видав перший буковинський альманах «Руська хата».
Сидір Воробкевич писав українською, німецькою та румунською мовами. У його літературному доробку – вірші, поеми, оповідання, новели, нариси, повісті. Писав під псевдонімами Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Ісидор Воробкевич, С. Волох.
Як композитор він створює пісні, хори, опери, мелодрами, оперети та інструментальні п’єси. В його доробку понад 400 творів для хору (250 на власні слова), 40 романсів, 20 дуетів і квартетів, музика на слова Шевченка, Федьковича, Франка; він написав музику до 15 театральних вистав. Воробкевич став знаковою постаттю в розвитку музичної культури на Буковині й Галичині.
Окрім цього, він автор 300 церковних проповідей; написав підручники співу й музики для народних шкіл.
Багато творів митця перекладено німецькою, болгарською, російською та іншими мовами.
Помер Сидір Воробкевич 19 вересня 1903 року.
Хлопець закінчив чотирикласну школу, гімназію та духовну семінарію в Чернівцях. У юнацькі роки почав складати вірші, писати до них музику. Сидір захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Григорія Квітки–Основ’яненка, Івана Котляревського, Марка Вовчка, Миколи Гоголя. Музичну освіту він отримав у професора Віденської консерваторії Ф. Кренна.
У 1867 році Воробкевич переїжджає до Чернівців, тут викладає співи в Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 року музику студентам університету. Він пише вірші, у 1877 році видав перший буковинський альманах «Руська хата».
Сидір Воробкевич писав українською, німецькою та румунською мовами. У його літературному доробку – вірші, поеми, оповідання, новели, нариси, повісті. Писав під псевдонімами Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Ісидор Воробкевич, С. Волох.
Як композитор він створює пісні, хори, опери, мелодрами, оперети та інструментальні п’єси. В його доробку понад 400 творів для хору (250 на власні слова), 40 романсів, 20 дуетів і квартетів, музика на слова Шевченка, Федьковича, Франка; він написав музику до 15 театральних вистав. Воробкевич став знаковою постаттю в розвитку музичної культури на Буковині й Галичині.
Окрім цього, він автор 300 церковних проповідей; написав підручники співу й музики для народних шкіл.
Багато творів митця перекладено німецькою, болгарською, російською та іншими мовами.
Помер Сидір Воробкевич 19 вересня 1903 року.
❤9👍3