ДОКУМЕНТАЛІСТИКА ПРО ЧОРНОБИЛЬ
40 років тому, 26 квітня 1986 року сталась найбільша техногенна катастрофа в історії людства - аварія на Чорнобильській атомній електростанції.
Тоді під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи, які призвели до викиду радіоактивних речовин. Наслідки Чорнобильської трагедії відчуваються досі.
Історія Чорнобильської трагедії знайшла відгук у багатьох видах мистецтва, зокрема у кінематографі.
Кінокритик Ігор Кромф спеціально для УІНП підготував добірку з п’яти кращих документальних фільмів, присвячених Чорнобилю.
Більшість фільмів російськомовні, тому що відображають радянську дійсність України, коли були зняті ці фільми.
40 років тому, 26 квітня 1986 року сталась найбільша техногенна катастрофа в історії людства - аварія на Чорнобильській атомній електростанції.
Тоді під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи, які призвели до викиду радіоактивних речовин. Наслідки Чорнобильської трагедії відчуваються досі.
Історія Чорнобильської трагедії знайшла відгук у багатьох видах мистецтва, зокрема у кінематографі.
Кінокритик Ігор Кромф спеціально для УІНП підготував добірку з п’яти кращих документальних фільмів, присвячених Чорнобилю.
Більшість фільмів російськомовні, тому що відображають радянську дійсність України, коли були зняті ці фільми.
💔10❤4
Пам'яті молодшого сержанта Артура Світухова (позивний «Святий»)
Мріяв знімати фільми, але віддав життя за нашу перемогу.
Артур народився 31 березня 1995 року в селі Ревне на Київщині в родині військових. В 15 років вступив до Криворізького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Хлопець займався музикою і спортом, захоплювався стрибками з парашутом, брав участь у благодійних марафонах.
Від початку російсько-української війни у 2014 році добровільно став на захист України, у 2015 році отримав важку контузію.
У 2018 році Артур здобув ступінь бакалавра з телекомунікаційної інженерії у Київському коледжі зв’язку. Він любив знімати відео й фотографувати щасливі миті. Мріяв стати режисером і показувати світ через камеру. Свій талант реалізовував у дитячому таборі Camp Life.
З 2020 року Артур співпрацював із великими українськими брендами, телеканалами та відомими артистами, для яких з командою знімав кліпи, серіали та рекламні ролики. Своє майбутнє він бачив у кіноіндустрії, мріяв зняти власний художній фільм, до якого вже був написаний сценарій, про посттравматичний стресовий розлад у військовослужбовців – цю тему вважав актуальною для українського суспільства.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до лав 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ». Обіймав посаду командира роти вогневої підтримки, воював у найгарячіших точках - визволяв Ізюм на Харківщині, бився за Лиман у Донецькій області.
Загинув 9 квітня 2023 року внаслідок ворожого авіаудару в селі Терни Лиманського району на Донеччині.
Поховали воїна в селі Підгірці на Київщині. У нього залишилися мати, дружина, сестра і брат.За життя захисник був нагороджений медаллю Михайла Колодзінського, відзнакою «Захисник Донбасу» та хрестом «Карпатської Січі». 3 квітня 2024 року він був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Вічна пам’ять Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Інстаграм artur_asadov, Освіта. За лаштунками реальності
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Svoi.city, Освіта. За лаштунками реальності
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Мріяв знімати фільми, але віддав життя за нашу перемогу.
Артур народився 31 березня 1995 року в селі Ревне на Київщині в родині військових. В 15 років вступив до Криворізького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Хлопець займався музикою і спортом, захоплювався стрибками з парашутом, брав участь у благодійних марафонах.
Від початку російсько-української війни у 2014 році добровільно став на захист України, у 2015 році отримав важку контузію.
У 2018 році Артур здобув ступінь бакалавра з телекомунікаційної інженерії у Київському коледжі зв’язку. Він любив знімати відео й фотографувати щасливі миті. Мріяв стати режисером і показувати світ через камеру. Свій талант реалізовував у дитячому таборі Camp Life.
З 2020 року Артур співпрацював із великими українськими брендами, телеканалами та відомими артистами, для яких з командою знімав кліпи, серіали та рекламні ролики. Своє майбутнє він бачив у кіноіндустрії, мріяв зняти власний художній фільм, до якого вже був написаний сценарій, про посттравматичний стресовий розлад у військовослужбовців – цю тему вважав актуальною для українського суспільства.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до лав 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ». Обіймав посаду командира роти вогневої підтримки, воював у найгарячіших точках - визволяв Ізюм на Харківщині, бився за Лиман у Донецькій області.
Загинув 9 квітня 2023 року внаслідок ворожого авіаудару в селі Терни Лиманського району на Донеччині.
Поховали воїна в селі Підгірці на Київщині. У нього залишилися мати, дружина, сестра і брат.За життя захисник був нагороджений медаллю Михайла Колодзінського, відзнакою «Захисник Донбасу» та хрестом «Карпатської Січі». 3 квітня 2024 року він був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Вічна пам’ять Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Інстаграм artur_asadov, Освіта. За лаштунками реальності
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Svoi.city, Освіта. За лаштунками реальності
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔19❤3😢3
120 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ ЄВГЕН ШАБЛІОВСЬКИЙ – УКРАЇНСЬКИЙ ВЧЕНИЙ-ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ, ШЕВЧЕНКОЗНАВЕЦЬ, ДОКТОР ФІЛОЛОГІЧНИХ НАУК, КАНДИДАТ МЕДИЧНИХ НАУК, ЧЛЕН-КОРЕСПОНДЕНТ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК, ЛАВРЕАТ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ.
Євген Шабліовський народився 27 квітня 1906 року в м. Камінь-Каширському на Волині. Відомо, що батько Степан Шабліовський був учителем і листувався із сім’єю Косачів, зокрема з Лесею Українкою.
Після закінчення школи Євген Шабліовський у 1930 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського інституту народної освіти. Одночасно він навчався і здобув медичну освіту в Київському відділенні медичного інституту. Надалі став аспірантом Київської філії Інституту ім. Т. Г. Шевченка, а 1932 року був призначений директором науково-дослідного Інституту в Харкові.
У цей час Шабліовський опублікував першу працю під назвою «Пролетарська революція і Шевченко». Через рік вийшло нове дослідження – «Т. Г. Шевченко та його історичне значення», а згодом «Т. Г. Шевченко. Його життя і творчість». У 1934 р. 28-річного Євгена Шабліовського обрали членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук, а також членом Спілки письменників України.
Стрімку кар’єру молодого науковця в ніч на 15 листопада 1935 року обірвав арешт. Після жорстоких допитів у НКВС за сфабрикованою справою Євгена Шабліовського звинуватили у спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в належності до таємної контрреволюційної організації, за що засудили на 5 років ув’язнення.
Покарання відбував спочатку в Соловецькому таборі особливого призначення, згодом Шабліовського перевели до Мончегорського виправно-трудового табору в Мурманській області Росії.
Після закінчення строку ув’язнення 4 червня 1940 року його знову заарештували і посадили до місцевої тюрми, а 2 вересня Особлива нарада при НКВС СРСР призначила новий строк – 8 років ув’язнення. Шабліовського помістили до табору поблизу міста Ухта (Комі АРСР).
Через рік перебування в таборі Шабліовського, враховуючи його медичну освіту, призначили лікарем. В ув’язненні Євген Шабліовський зустрів репресовану дев’ятнадцятирічну дівчину з Галичини – Ксенію (Оксану) Світлик. Допоміг їй потрапити на курси медсестер.
9 грудня 1948 року Шабліовський відбув у заслання на поселення у казахське місто Кзил-Орда. Після численних звернень Шабліовського 27 жовтня 1954 року ухвалили його звільнити. Він поїхав до Комі, де одружився з Ксенією Світлик, а невдовзі вони разом повернулися в Україну.
У Києві Шабліовський почав працювати в Інституті літератури Академії наук, але не мав де жити. Спочатку скористався гостинністю Остапа Вишні та до його смерті (вересень 1956 р.) мешкав у його квартирі. Далі винаймав номер у готелі, а після численних скарг вченому виділили кімнату в аспірантському гуртожитку. Згодом влада надала квартиру.
Уже в рік повернення із заслання Євген Шабліовський захистив дві дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук та вченого ступеня кандидата медичних наук. У своїй книжці «Шевченко і російська революційна демократія» 1958 року він наголошував, що Шевченко протягом усього свого життя боровся за утвердження української національної свідомості, за національну самобутність української культури, української мови та української літератури.
Шабліовський підготував кілька факсимільних видань рукописної спадщини Т. Шевченка із власними передмовами: «Мала книжка» (1963, 1966, 1984), «Більша книжка» (1963, 1989), «Три літа» (1966), «Дневник. Автобиография» (1972). Чимало зробив для вивчення історії української літератури та питань її методології.
Багато зусиль вчений докладав і як член редколегії 50-томного академічного видання творів Івана Франка. Працював у складі редколегії Шевченківської енциклопедії і підготував до неї низку наукових статей, був відповідальним редактором четвертого тому повного зібрання творів Т. Г. Шевченка в шести томах. Досліджував творчість Павла Тичини, Юрія Яновського, Івана Микитенка, Миколи Терещенка та багатьох інших письменників.
Євген Шабліовський помер 10 січня 1983 року. Похований у Києві.
Євген Шабліовський народився 27 квітня 1906 року в м. Камінь-Каширському на Волині. Відомо, що батько Степан Шабліовський був учителем і листувався із сім’єю Косачів, зокрема з Лесею Українкою.
Після закінчення школи Євген Шабліовський у 1930 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського інституту народної освіти. Одночасно він навчався і здобув медичну освіту в Київському відділенні медичного інституту. Надалі став аспірантом Київської філії Інституту ім. Т. Г. Шевченка, а 1932 року був призначений директором науково-дослідного Інституту в Харкові.
У цей час Шабліовський опублікував першу працю під назвою «Пролетарська революція і Шевченко». Через рік вийшло нове дослідження – «Т. Г. Шевченко та його історичне значення», а згодом «Т. Г. Шевченко. Його життя і творчість». У 1934 р. 28-річного Євгена Шабліовського обрали членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук, а також членом Спілки письменників України.
Стрімку кар’єру молодого науковця в ніч на 15 листопада 1935 року обірвав арешт. Після жорстоких допитів у НКВС за сфабрикованою справою Євгена Шабліовського звинуватили у спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в належності до таємної контрреволюційної організації, за що засудили на 5 років ув’язнення.
Покарання відбував спочатку в Соловецькому таборі особливого призначення, згодом Шабліовського перевели до Мончегорського виправно-трудового табору в Мурманській області Росії.
Після закінчення строку ув’язнення 4 червня 1940 року його знову заарештували і посадили до місцевої тюрми, а 2 вересня Особлива нарада при НКВС СРСР призначила новий строк – 8 років ув’язнення. Шабліовського помістили до табору поблизу міста Ухта (Комі АРСР).
Через рік перебування в таборі Шабліовського, враховуючи його медичну освіту, призначили лікарем. В ув’язненні Євген Шабліовський зустрів репресовану дев’ятнадцятирічну дівчину з Галичини – Ксенію (Оксану) Світлик. Допоміг їй потрапити на курси медсестер.
9 грудня 1948 року Шабліовський відбув у заслання на поселення у казахське місто Кзил-Орда. Після численних звернень Шабліовського 27 жовтня 1954 року ухвалили його звільнити. Він поїхав до Комі, де одружився з Ксенією Світлик, а невдовзі вони разом повернулися в Україну.
У Києві Шабліовський почав працювати в Інституті літератури Академії наук, але не мав де жити. Спочатку скористався гостинністю Остапа Вишні та до його смерті (вересень 1956 р.) мешкав у його квартирі. Далі винаймав номер у готелі, а після численних скарг вченому виділили кімнату в аспірантському гуртожитку. Згодом влада надала квартиру.
Уже в рік повернення із заслання Євген Шабліовський захистив дві дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук та вченого ступеня кандидата медичних наук. У своїй книжці «Шевченко і російська революційна демократія» 1958 року він наголошував, що Шевченко протягом усього свого життя боровся за утвердження української національної свідомості, за національну самобутність української культури, української мови та української літератури.
Шабліовський підготував кілька факсимільних видань рукописної спадщини Т. Шевченка із власними передмовами: «Мала книжка» (1963, 1966, 1984), «Більша книжка» (1963, 1989), «Три літа» (1966), «Дневник. Автобиография» (1972). Чимало зробив для вивчення історії української літератури та питань її методології.
Багато зусиль вчений докладав і як член редколегії 50-томного академічного видання творів Івана Франка. Працював у складі редколегії Шевченківської енциклопедії і підготував до неї низку наукових статей, був відповідальним редактором четвертого тому повного зібрання творів Т. Г. Шевченка в шести томах. Досліджував творчість Павла Тичини, Юрія Яновського, Івана Микитенка, Миколи Терещенка та багатьох інших письменників.
Євген Шабліовський помер 10 січня 1983 року. Похований у Києві.
💔8❤4
Пам'яті полковника Юрія Погорілого
Бойовий льотчик був за крок до того, щоб отримати найвище звання – генерала. Але загинув в небі Вінниччини 8 серпня 2022 року. За місяць до своєї загибелі він отримав орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня.
Юрій народився в Харківській області. Батьки були людьми робітничих професій, але хлопець з дитинства мріяв про службу.
Після школи вступив у Харківський національний університет Повітряних Сил України імені Івана Кожедуба. Службу розпочав в авіаполку в Охтирці на Сумщині. Пізніше служив в Чернігові, Чугуєві, Миколаєві, Івано-Франківську.
Юрій майстерно приборкував різні машини: від навчально-тренувальних Л-39 до стрімких винищувачів МіГ-29 та штурмовиків Су-25, а також фронтових бомбардувальників Су-24.
Брав участь в АТО/ООС. За службу відзначений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню.
З початком вторгнення попри управлінську посаду, домігся на відправлення виконувати бойові завдання.
8 серпня 2022 року загинув при виконанні бойового завдання на Вінниччині. За кілька днів до смерті був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня.
Cвітлана Борисова, спеціально для Укрінформу
Фото автора та надані Наталією Погорілою
У рамках спільного проєкту Українського національного агентства Укрінформ, Українського інституту національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Бойовий льотчик був за крок до того, щоб отримати найвище звання – генерала. Але загинув в небі Вінниччини 8 серпня 2022 року. За місяць до своєї загибелі він отримав орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня.
Юрій народився в Харківській області. Батьки були людьми робітничих професій, але хлопець з дитинства мріяв про службу.
Після школи вступив у Харківський національний університет Повітряних Сил України імені Івана Кожедуба. Службу розпочав в авіаполку в Охтирці на Сумщині. Пізніше служив в Чернігові, Чугуєві, Миколаєві, Івано-Франківську.
Юрій майстерно приборкував різні машини: від навчально-тренувальних Л-39 до стрімких винищувачів МіГ-29 та штурмовиків Су-25, а також фронтових бомбардувальників Су-24.
Брав участь в АТО/ООС. За службу відзначений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню.
З початком вторгнення попри управлінську посаду, домігся на відправлення виконувати бойові завдання.
8 серпня 2022 року загинув при виконанні бойового завдання на Вінниччині. За кілька днів до смерті був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня.
Cвітлана Борисова, спеціально для Укрінформу
Фото автора та надані Наталією Погорілою
У рамках спільного проєкту Українського національного агентства Укрінформ, Українського інституту національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
😢11💔8❤2
28 квітня, 79 років тому, польський комуністичний режим провів масові депортації українського населення з південно-східних регіонів Польщі, так званого Закерзоння.
Ця військово-політична операція, яку польський комуністичний режим спланував та реалізував за підтримки СРСР назвали операцією «Вісла».
Більше про цю трагедію розповідаємо в каруселі.
Ця військово-політична операція, яку польський комуністичний режим спланував та реалізував за підтримки СРСР назвали операцією «Вісла».
Більше про цю трагедію розповідаємо в каруселі.
💔14😢3
Памʼяті гранатометника Дмитра Самохіна
Усе життя присвячував донькам.
Дмитро народився 5 листопада 1984 року в селі Переяславське на Київщині. Після школу здобув вищу освіту у сфері комп'ютерних технологій. Працював за фахом.
Дмитра мобілізували 4 серпня 2023 року. Після навчання у Британії, служив гранатометником-розвідником розвідувальної роти у 132-му окремому розвідувальному батальйоні Десантно-штурмових військ Збройних Сил України.
Захисник загинув 1 листопада 2023 року внаслідок вогневого контакту з противником поблизу населеного пункту Вербове Пологівського району Запорізької області. Довгий час вважався зниклим безвісти.
Поховали воїна 7 квітня 2026 року у рідному селі. У нього залишилася сімʼя, дві доньки.
Вічна слава і шана Герою!
Фото з сайту Переяслав.City
За матеріалами: Переяслав.City, Студениківська об'єднана територіальна громада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Усе життя присвячував донькам.
Дмитро народився 5 листопада 1984 року в селі Переяславське на Київщині. Після школу здобув вищу освіту у сфері комп'ютерних технологій. Працював за фахом.
Дмитра мобілізували 4 серпня 2023 року. Після навчання у Британії, служив гранатометником-розвідником розвідувальної роти у 132-му окремому розвідувальному батальйоні Десантно-штурмових військ Збройних Сил України.
Захисник загинув 1 листопада 2023 року внаслідок вогневого контакту з противником поблизу населеного пункту Вербове Пологівського району Запорізької області. Довгий час вважався зниклим безвісти.
Поховали воїна 7 квітня 2026 року у рідному селі. У нього залишилася сімʼя, дві доньки.
Вічна слава і шана Герою!
Фото з сайту Переяслав.City
За матеріалами: Переяслав.City, Студениківська об'єднана територіальна громада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔15😢2
УКРАЇНІЗАЦІЯ ЗА ГЕТЬМАНА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО
29 квітня 1918 року в Києві, в будівлі кінного цирку Петра Крутикова «Hippo Palace» (з 1964 до 2018 року на тому місці на вулиці архітектора Городецького був кінотеатр «Україна»), за участі понад 6 тисяч делегатів відбувся Хліборобський конгрес, який проголосив Павла Скоропадського гетьманом усієї України. Того ж дня гетьман розпустив Українську Центральну Раду та проголосив Українську Державу, яка проіснувала до 14 грудня 1918 року і була одним із етапів Української революції 1917–1921 років.
Законом про тимчасовий державний устрій України гетьман отримав виняткові повноваження: затверджував закони, призначав і звільняв вищих урядовців, генеральних суддів, був верховним командувачем армії та флоту, здійснював керівництво зовнішньою політикою. Також йому належало право оголошувати надзвичайний стан, амністію, надавати громадянство тощо.
Здобувши владу, гетьман скористався мирним періодом для зміцнення української державності в економічній, юридичній, військовій справах, на міжнародній арені.
У культурній царині гетьман інтенсифікував політику українізації, започатковану Центральною Радою. У школах запровадили обов’язкове вивчення української мови, літератури, історії та географії України. В усіх державних установах і військових частинах створили курси українознавства.
У листопаді 1918 року в Україні діяло 150 українських гімназій, для яких було надруковано кілька мільйонів підручників.
Також відкривалися університети: 6 жовтня – Український державний (на основі Українського народного) у Києві, а 22 жовтня – Кам’янець-Подільський державний.
Крім того, у російськомовних університетах Києва, Харкова, Одеси, Ніжина відкривали кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Колишні російські університети оголосили українськими державними. Науковцям надали право захищати дисертації українською мовою. У Полтаві від жовтня 1918 року запрацював історико-філологічний факультет з усіма правами університету.
Кульмінацією розвитку тогочасного наукового життя стало відкриття Української академії наук (УАН). 14 листопада 1918 року гетьман затвердив Закон про її заснування в Києві, а 24 листопада вже відбулося її перше засідання. УАН мала три відділи: історико-філологічний (очолив Дмитро Багалій), фізико-математичний (на чолі з Миколою Кащенком) і соціальних наук (головував Орест Левицький). Також при УАН діяли постійні та тимчасові комісії за різними напрямами, наприклад, із вивчення природних багатств України, археографічна, «для складання словника живої української мови», «для складання біографічного словника діячів України», соціальних і правничих питань.
2 серпня засновано Національну бібліотеку Української Держави (нині – Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського). Розпочалося академічне видання творів Тараса Шевченка й Івана Франка.
Деякі інституції, створені в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського, продовжили роботу і досі є частиною культурного простору України.
29 квітня 1918 року в Києві, в будівлі кінного цирку Петра Крутикова «Hippo Palace» (з 1964 до 2018 року на тому місці на вулиці архітектора Городецького був кінотеатр «Україна»), за участі понад 6 тисяч делегатів відбувся Хліборобський конгрес, який проголосив Павла Скоропадського гетьманом усієї України. Того ж дня гетьман розпустив Українську Центральну Раду та проголосив Українську Державу, яка проіснувала до 14 грудня 1918 року і була одним із етапів Української революції 1917–1921 років.
Законом про тимчасовий державний устрій України гетьман отримав виняткові повноваження: затверджував закони, призначав і звільняв вищих урядовців, генеральних суддів, був верховним командувачем армії та флоту, здійснював керівництво зовнішньою політикою. Також йому належало право оголошувати надзвичайний стан, амністію, надавати громадянство тощо.
Здобувши владу, гетьман скористався мирним періодом для зміцнення української державності в економічній, юридичній, військовій справах, на міжнародній арені.
У культурній царині гетьман інтенсифікував політику українізації, започатковану Центральною Радою. У школах запровадили обов’язкове вивчення української мови, літератури, історії та географії України. В усіх державних установах і військових частинах створили курси українознавства.
У листопаді 1918 року в Україні діяло 150 українських гімназій, для яких було надруковано кілька мільйонів підручників.
Також відкривалися університети: 6 жовтня – Український державний (на основі Українського народного) у Києві, а 22 жовтня – Кам’янець-Подільський державний.
Крім того, у російськомовних університетах Києва, Харкова, Одеси, Ніжина відкривали кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Колишні російські університети оголосили українськими державними. Науковцям надали право захищати дисертації українською мовою. У Полтаві від жовтня 1918 року запрацював історико-філологічний факультет з усіма правами університету.
Кульмінацією розвитку тогочасного наукового життя стало відкриття Української академії наук (УАН). 14 листопада 1918 року гетьман затвердив Закон про її заснування в Києві, а 24 листопада вже відбулося її перше засідання. УАН мала три відділи: історико-філологічний (очолив Дмитро Багалій), фізико-математичний (на чолі з Миколою Кащенком) і соціальних наук (головував Орест Левицький). Також при УАН діяли постійні та тимчасові комісії за різними напрямами, наприклад, із вивчення природних багатств України, археографічна, «для складання словника живої української мови», «для складання біографічного словника діячів України», соціальних і правничих питань.
2 серпня засновано Національну бібліотеку Української Держави (нині – Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського). Розпочалося академічне видання творів Тараса Шевченка й Івана Франка.
Деякі інституції, створені в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського, продовжили роботу і досі є частиною культурного простору України.
👍15❤5👎1🔥1
В УІНП ВІДБУЛАСЯ ЗУСТРІЧ З ПРЕДСТАВНИКАМИ ЧЕСЬКОЇ ТА СЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІК
Вчора, 28 квітня, відбулася зустріч Голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Альфорова з депутатом Палати депутатів Парламенту Чеської Республіки, першим Головою Інституту дослідження тоталітарних режимів (2008-2010) Чеської Республіки – Павелом Жачеком, а також Головою Ради правління Інституту пам'яті нації Словацької Республіки – Єргушом Сівошем.
До зустрічі також долучилися перший заступник Голови УІНП Юлія Гнатюк, заступник Голови УІНП Володимир Тиліщак, заступник Голови УІНП з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації Анна Сдобнова, а також фахівців з управління наукового та інституційного забезпечення політики національної пам’яті.
На зустрічі обговорили спільні реалізовані проєкти у сфері збереження та популяризації національної пам'яті. Зокрема, щодо виставки «Живі смолоскипи» – проєкт, який було відкрито в Києві на виставкових стендах Інституту в жовтні минулого року.
Тематична чесько-українська виставка розповідає про людей, які в роки радянської окупації обрали акт самоспалення як крайній вияв протесту проти тоталітаризму.
Також було обговорено майбутні спільні ініціативи, спрямовані на збереження національної пам'яті українського, чеського та словацького народів, популяризацію епізодів колективного минулого нашого центральноєвропейського регіону. Водночас було обговорено роботу щодо опрацювання архівних матеріалів, пов’язаних зі спільною історією, на чеських та українських теренах.
Олександр Алфьоров висловив щиру подяку чеському та словацькому народам за підтримку України в умовах війни. А також наголосив: попри те, що Інститут працює в надскладних умовах воєнного часу, він залишається націленим на результат і активно розвиває міжнародні ініціативи, адже збереження пам'яті та діалог між народами є важливою частиною нашої спільної стійкості.
Діалог між нашими країнами – це не лише про минуле. Це про спільні цінності, які ми обстоюємо сьогодні.
Вчора, 28 квітня, відбулася зустріч Голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Альфорова з депутатом Палати депутатів Парламенту Чеської Республіки, першим Головою Інституту дослідження тоталітарних режимів (2008-2010) Чеської Республіки – Павелом Жачеком, а також Головою Ради правління Інституту пам'яті нації Словацької Республіки – Єргушом Сівошем.
До зустрічі також долучилися перший заступник Голови УІНП Юлія Гнатюк, заступник Голови УІНП Володимир Тиліщак, заступник Голови УІНП з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації Анна Сдобнова, а також фахівців з управління наукового та інституційного забезпечення політики національної пам’яті.
На зустрічі обговорили спільні реалізовані проєкти у сфері збереження та популяризації національної пам'яті. Зокрема, щодо виставки «Живі смолоскипи» – проєкт, який було відкрито в Києві на виставкових стендах Інституту в жовтні минулого року.
Тематична чесько-українська виставка розповідає про людей, які в роки радянської окупації обрали акт самоспалення як крайній вияв протесту проти тоталітаризму.
Також було обговорено майбутні спільні ініціативи, спрямовані на збереження національної пам'яті українського, чеського та словацького народів, популяризацію епізодів колективного минулого нашого центральноєвропейського регіону. Водночас було обговорено роботу щодо опрацювання архівних матеріалів, пов’язаних зі спільною історією, на чеських та українських теренах.
Олександр Алфьоров висловив щиру подяку чеському та словацькому народам за підтримку України в умовах війни. А також наголосив: попри те, що Інститут працює в надскладних умовах воєнного часу, він залишається націленим на результат і активно розвиває міжнародні ініціативи, адже збереження пам'яті та діалог між народами є важливою частиною нашої спільної стійкості.
Діалог між нашими країнами – це не лише про минуле. Це про спільні цінності, які ми обстоюємо сьогодні.
❤6👍6
Пам'яті бійця та громадського активіста Івана Парамонова
«Не знаю жодної людини, яка б так геніально генерувала ідеї, створюючи проєкти з глибокими сенсами і цінностями, як Іван», – казав його друг Євген.
Іван Парамонов народився у січні 1996 року в Києві. Навчався у Київському ліцеї № 89 імені Григорія Цехмістренка та Національному університеті харчових технологій.
Іван долучався до ініціативи «Будуємо Україну Разом», а також став одним із засновників громадської організації «Штука». Брав участь у волонтерських проєктах в Києві, Станиці Луганській, Щасті та Попасній.
У 2021 році завершив програму «Управління неприбутковими організаціями» в Інституті лідерства та управління Українського католицького університету. Проходив стажування в Католицькому університеті в Хорватії.
З початком повномасштабного вторгнення повернувся до волонтерської діяльності. Він активно допомагав армії, збирав найнеобхідніше та доправляв гуманітарну допомогу цивільним у постраждалі райони. З весни 2022 року Іван регулярно їздив на Донеччину, Луганщину та Харківщину з допомогою військовим і жителям прифронтових громад. Разом із литовськими партнерами він допомагав встановлювати модульні будинки для людей, які через війну втратили своє житло.
У лютому 2024 року Іван, пройшовши курси парамедика та оператора дронів, добровільно вступив до 12-го окремого загону спеціального призначення 112-ї Київської бригади територіальної оборони.
8 червня 2024 року Іван Парамонов загинув під час бойового завдання на Харківщині. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Івана поховали на Алеї Героїв Лісового кладовища в Києві.
Вічна пам’ять Герою!
Христина Микитин
Фото: Фейсбук-сторінка Sasha Moskalenko, Фейсбук-сторінка Євген Бражко.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
«Не знаю жодної людини, яка б так геніально генерувала ідеї, створюючи проєкти з глибокими сенсами і цінностями, як Іван», – казав його друг Євген.
Іван Парамонов народився у січні 1996 року в Києві. Навчався у Київському ліцеї № 89 імені Григорія Цехмістренка та Національному університеті харчових технологій.
Іван долучався до ініціативи «Будуємо Україну Разом», а також став одним із засновників громадської організації «Штука». Брав участь у волонтерських проєктах в Києві, Станиці Луганській, Щасті та Попасній.
У 2021 році завершив програму «Управління неприбутковими організаціями» в Інституті лідерства та управління Українського католицького університету. Проходив стажування в Католицькому університеті в Хорватії.
З початком повномасштабного вторгнення повернувся до волонтерської діяльності. Він активно допомагав армії, збирав найнеобхідніше та доправляв гуманітарну допомогу цивільним у постраждалі райони. З весни 2022 року Іван регулярно їздив на Донеччину, Луганщину та Харківщину з допомогою військовим і жителям прифронтових громад. Разом із литовськими партнерами він допомагав встановлювати модульні будинки для людей, які через війну втратили своє житло.
У лютому 2024 року Іван, пройшовши курси парамедика та оператора дронів, добровільно вступив до 12-го окремого загону спеціального призначення 112-ї Київської бригади територіальної оборони.
8 червня 2024 року Іван Парамонов загинув під час бойового завдання на Харківщині. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Івана поховали на Алеї Героїв Лісового кладовища в Києві.
Вічна пам’ять Герою!
Христина Микитин
Фото: Фейсбук-сторінка Sasha Moskalenko, Фейсбук-сторінка Євген Бражко.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔15
УКРАЇНА ВСТАНОВИЛА ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН НА ДОНБАСІ
Сьогодні, 30 квітня, в Україні відзначають День прикордонника. Ця дата є символічною, оскільки прив’язана до подій, які відбувалися впродовж березня-квітня 1918 року та завершилися 30 квітня того ж року.
Навесні 1918 року українські війська вели боротьбу на теренах Донбасу. Слов’янська група Армії УНР під командуванням Володимира Сікевича, разом із союзниками, просувалася на схід, звільняючи українські міста й станції від більшовицьких сил.
Ці події стали важливою сторінкою Української революції 1917–1921 років.
30 квітня вояки 1-го Українського полку імені Хмельницького прибули до Колпакового. У цей час на Дону розгорталося антибільшовицьке козацьке повстання, яке невдовзі завершилося поваленням радянської влади та встановленням влади отамана Петра Краснова. Український уряд прагнув налагодити дружні відносини з донцями, тому Сікевич отримав наказ зупинити просування Слов’янської групи й пропустити вперед німецькі частини.
Звільнення Донбасу завершилося символічним і дуже промовистим актом. У Колпаковому козаки принесли два високі стовпи, пофарбували їх у жовтий і блакитний кольори, які знайшли на станції, а з обох боків намалювали тризуб. Під ним написали: «УНР». До стовпів прикріпили тримачі для українських прапорів.
Священик відслужив молебень і окропив прапори святою водою. Під урочисту музику та гарматні сальви козаки встановили стовпи, а військо вигукнуло: «Слава!»
Ще тоді всі усвідомлювали, що стають свідками історичного моменту: на східному рубежі українські воїни встановлювали символи державності. Кордон був не просто лінією на мапі, він ставав знаком права України на власну землю, власний прапор і власну державу.
Після завершення військової операції запорожці несли гарнізонну службу в Бахмуті, Слов’янську, Микитівці, Дебальцевому та Краматорську. Штаб Сікевича розташовувався у Микитівці. За наказом генерала Натієва, вояки Слов’янської групи охороняли державне майно на Донбасі та сприяли відновленню вугільної промисловості.
Минуло понад століття, але ці назви знову є болем у пам’яті українців. Бахмут, Дебальцеве, Микитівка, Краматорськ, Слов’янськ – населені пункти, за які боролися українські воїни у 1918 році, і сьогодні залишаються символами боротьби за східний рубіж держави.
Частина цих територій нині перебуває під тимчасовою окупацією, частина – живе під ворожими ударами та постійною загрозою наступу. І як сто років тому, українські прикордонники боряться за українську суверенність та незалежність. Віддаючи найважливіше – своє життя.
Саме тому 30 квітня, у День прикордонника, ми говоримо не лише про сторінку історії, а про тяглість поколінь, про тих, хто понад століття тому утверджував українські кордони, і про тих, хто захищає їх сьогодні.
Це день сучасних прикордонників – воїнів, які першими зустрічали ворога, тримають оборону на передовій, стоять на державному рубежі, боронять українську землю та щодня виконують свій обов’язок перед країною. Їхня служба – це продовження тієї самої боротьби за цілісність кордону, державність і свободу України.
Дякуємо українським прикордонникам за їх відданість та захист!
Слава Україні!
Сьогодні, 30 квітня, в Україні відзначають День прикордонника. Ця дата є символічною, оскільки прив’язана до подій, які відбувалися впродовж березня-квітня 1918 року та завершилися 30 квітня того ж року.
Навесні 1918 року українські війська вели боротьбу на теренах Донбасу. Слов’янська група Армії УНР під командуванням Володимира Сікевича, разом із союзниками, просувалася на схід, звільняючи українські міста й станції від більшовицьких сил.
Ці події стали важливою сторінкою Української революції 1917–1921 років.
30 квітня вояки 1-го Українського полку імені Хмельницького прибули до Колпакового. У цей час на Дону розгорталося антибільшовицьке козацьке повстання, яке невдовзі завершилося поваленням радянської влади та встановленням влади отамана Петра Краснова. Український уряд прагнув налагодити дружні відносини з донцями, тому Сікевич отримав наказ зупинити просування Слов’янської групи й пропустити вперед німецькі частини.
Звільнення Донбасу завершилося символічним і дуже промовистим актом. У Колпаковому козаки принесли два високі стовпи, пофарбували їх у жовтий і блакитний кольори, які знайшли на станції, а з обох боків намалювали тризуб. Під ним написали: «УНР». До стовпів прикріпили тримачі для українських прапорів.
Священик відслужив молебень і окропив прапори святою водою. Під урочисту музику та гарматні сальви козаки встановили стовпи, а військо вигукнуло: «Слава!»
Ще тоді всі усвідомлювали, що стають свідками історичного моменту: на східному рубежі українські воїни встановлювали символи державності. Кордон був не просто лінією на мапі, він ставав знаком права України на власну землю, власний прапор і власну державу.
Після завершення військової операції запорожці несли гарнізонну службу в Бахмуті, Слов’янську, Микитівці, Дебальцевому та Краматорську. Штаб Сікевича розташовувався у Микитівці. За наказом генерала Натієва, вояки Слов’янської групи охороняли державне майно на Донбасі та сприяли відновленню вугільної промисловості.
Минуло понад століття, але ці назви знову є болем у пам’яті українців. Бахмут, Дебальцеве, Микитівка, Краматорськ, Слов’янськ – населені пункти, за які боролися українські воїни у 1918 році, і сьогодні залишаються символами боротьби за східний рубіж держави.
Частина цих територій нині перебуває під тимчасовою окупацією, частина – живе під ворожими ударами та постійною загрозою наступу. І як сто років тому, українські прикордонники боряться за українську суверенність та незалежність. Віддаючи найважливіше – своє життя.
Саме тому 30 квітня, у День прикордонника, ми говоримо не лише про сторінку історії, а про тяглість поколінь, про тих, хто понад століття тому утверджував українські кордони, і про тих, хто захищає їх сьогодні.
Це день сучасних прикордонників – воїнів, які першими зустрічали ворога, тримають оборону на передовій, стоять на державному рубежі, боронять українську землю та щодня виконують свій обов’язок перед країною. Їхня служба – це продовження тієї самої боротьби за цілісність кордону, державність і свободу України.
Дякуємо українським прикордонникам за їх відданість та захист!
Слава Україні!
❤18👍5
Пам'яті старшого солдата Володимира Грохоли (позивний «Піфагор»)
Пішов на фронт у 23 роки, бо вважав, що війна без нього «не обійдеться».
Володимир народився 9 грудня 1998 року у селі Ланівці Борщівської громади на Тернопільщині. Захоплювався футболом та тенісом.
Після школи навчався на механіка в Боріщвському агротехнічному коледжі. Згодом служив строкову службу в ЗСУ. Після армії влаштувався у дорожнє підприємство.
У квітні 2022 долучився до 35-окремого стрілецького батальйону. Позивний Піфагор на честь античного математика та філософа отримав через любов до кросвордів, шахів та математичні здібності.
Спершу воював на Сумщині. Згодом підрозділ перевели на Бахмутський напрямок. Хлопець пройшов бої за Часів Яр та Кліщіївку, отримав дві контузії. Пізніше воював на Харківщині та Луганщині.
8 квітня 2024 року загинув при виконанні бойового завдання біля Білогорівки на Луганщині. На жаль, але тіло Героя досі знаходиться на непідконтрольній території.
Світла пам'ять і честь Герою!
Юлія Томчишин
Фото з родинного архіву і Тернопільської облради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пішов на фронт у 23 роки, бо вважав, що війна без нього «не обійдеться».
Володимир народився 9 грудня 1998 року у селі Ланівці Борщівської громади на Тернопільщині. Захоплювався футболом та тенісом.
Після школи навчався на механіка в Боріщвському агротехнічному коледжі. Згодом служив строкову службу в ЗСУ. Після армії влаштувався у дорожнє підприємство.
У квітні 2022 долучився до 35-окремого стрілецького батальйону. Позивний Піфагор на честь античного математика та філософа отримав через любов до кросвордів, шахів та математичні здібності.
Спершу воював на Сумщині. Згодом підрозділ перевели на Бахмутський напрямок. Хлопець пройшов бої за Часів Яр та Кліщіївку, отримав дві контузії. Пізніше воював на Харківщині та Луганщині.
8 квітня 2024 року загинув при виконанні бойового завдання біля Білогорівки на Луганщині. На жаль, але тіло Героя досі знаходиться на непідконтрольній території.
Світла пам'ять і честь Герою!
Юлія Томчишин
Фото з родинного архіву і Тернопільської облради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔13😢7
У радянські часи 1 травня, День солідарності трудящих, був одним із двох головних державних свят, коли на центральних площах усіх міст в обов'язковому порядку відбувалися святкові демонстрації. В Києві колони з представниками навчальних закладів та трудових колективів формувалися далеко від Хрещатика, а потім пішки рушали до місця події.
1 травня 1966 року на киян, які збиралися на таку демонстрацію в районі метро «Більшовик» (тепер – «Шулявська»), чекав сюрприз. На будівлі Київського інституту народного господарства (нині - Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) замість радянського червоного прапора майорів блакитно-жовтий прапор УНР із чорним тризубом посередині. І хоча його швидко зірвали, прапор встигли побачити багато людей. Інші про подробиці цього інциденту дізналися з чуток.
Деталі цієї акції спротиву радянській окупації – в нашій каруселі.
1 травня 1966 року на киян, які збиралися на таку демонстрацію в районі метро «Більшовик» (тепер – «Шулявська»), чекав сюрприз. На будівлі Київського інституту народного господарства (нині - Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) замість радянського червоного прапора майорів блакитно-жовтий прапор УНР із чорним тризубом посередині. І хоча його швидко зірвали, прапор встигли побачити багато людей. Інші про подробиці цього інциденту дізналися з чуток.
Деталі цієї акції спротиву радянській окупації – в нашій каруселі.
👍14