В ПАМ’ЯТЬ ПРО ЛІКВІДАТОРІВ ТА ЖЕРТВ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
Сьогодні, 26 квітня, минає 40 років від дня аварії на Чорнобильській атомній електростанції – катастрофи, яка змінила долі мільйонів людей і назавжди залишила слід в історії України та світу.
У ці роковини Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров вшанував пам’ять ліквідаторів і жертв Чорнобильської трагедії біля Церкви святого Миколая «Пам’яті жертв Чорнобиля» разом з представниками українського духовенства.
«Чорнобильська трагедія від початку була наслідком злочинної безвідповідальності системи. Станцію будували й випробовували, не усунувши всіх проєктних ризиків, а після аварії влада не визнала провини, а переклала її на тих, хто був на місці й намагався ліквідувати наслідки. Ще одним злочином тієї системи – стало приховування правди: попри радіаційну небезпеку, людей вивели на першотравневі святкування в заражених районах. Так низка злочинів призвела до катастрофи, а імена тих, хто голими руками гасив пожежу й рятував інших, намагалися стерти з нашої пам’яті», – зазначив Голова УІНП, Олександр Альфоров.
Голова Інституту додає, що ліквідаторів присилали з усієї України: від Закарпаття до Донеччини, з Криму й Полісся. Водночас накази, надходили з москви, а приховування злочинів було системною практикою радянської влади. За його словами, саме на українській землі вже ставалися техногенні трагедії, відповідальність за які намагалися приховати або стерти з пам’яті. Серед них – підрив Дніпровської греблі у 1941 році, Куренівська трагедія та Чорнобильська катастрофа.
«І зрештою, як сказав митрополит Епіфаній, сьогодні сталася ще одна катастрофа. У їхніх руках опинилися тисячі заручників, коли вони підривали греблю Каховської станції. Ті самі дії, ті самі цілі. Російська влада завжди прагне знищити нас фізично. Їхня богоненависна риторика, від нинішнього керівника до його попередників, засвідчує: ця держава досі не несе відповідальності за те, що вона робила на цих територіях, на нашій землі. Вічна пам’ять тим, хто боровся і врятував нас від страшної біди, яка була прихована, від страшного нещастя, яке стало катастрофою і за яке ми, невинні, розплачуємося до цього часу», – поділився Олександр Алфьоров.
Під час відвідування місця пам’яті відбулася панахида за жертвами Чорнобильської трагедії, яку очолив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Разом із ним учасники вшанування помолилися за тих, хто віддав своє життя, рятуючи мільйони, а також за тих, чиє здоров’я та долі були зруйновані наслідками радіаційного викиду.
«Трагедія Чорнобиля є промовистим зразком наслідків нехтування заповідей Божих, безвідповідальності тиранічної системи, шкоди від її великих амбіцій, ілюзій вседозволеності, примарного всесилля, недбалості, приховування правди. Чорнобиль мав стати промовистим уроком історії та пересторогою для всієї світової спільноти. Проте, на жаль, так належною мірою і не став», – зазначив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній.
Сьогодні вчергове удари у дзвін пам’яті знову нагадали: Чорнобиль – біль, відповідальність і вдячність.
Нагадаємо, 26 квітня 1986 року під час експерименту на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС сталися вибухи, що спричинили найбільшу техногенну катастрофу в історії людства. Радіоактивна хмара накрила Україну, Білорусь, Росію та значну частину Європи. Загинули працівники станції, десятки тисяч людей були евакуйовані, тисячі населених пунктів зазнали забруднення. Понад 600 тисяч ліквідаторів боролися з наслідками аварії. Їхній подвиг не має терміну давності.
Пам’ятаємо. Дякуємо.
Сьогодні, 26 квітня, минає 40 років від дня аварії на Чорнобильській атомній електростанції – катастрофи, яка змінила долі мільйонів людей і назавжди залишила слід в історії України та світу.
У ці роковини Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров вшанував пам’ять ліквідаторів і жертв Чорнобильської трагедії біля Церкви святого Миколая «Пам’яті жертв Чорнобиля» разом з представниками українського духовенства.
«Чорнобильська трагедія від початку була наслідком злочинної безвідповідальності системи. Станцію будували й випробовували, не усунувши всіх проєктних ризиків, а після аварії влада не визнала провини, а переклала її на тих, хто був на місці й намагався ліквідувати наслідки. Ще одним злочином тієї системи – стало приховування правди: попри радіаційну небезпеку, людей вивели на першотравневі святкування в заражених районах. Так низка злочинів призвела до катастрофи, а імена тих, хто голими руками гасив пожежу й рятував інших, намагалися стерти з нашої пам’яті», – зазначив Голова УІНП, Олександр Альфоров.
Голова Інституту додає, що ліквідаторів присилали з усієї України: від Закарпаття до Донеччини, з Криму й Полісся. Водночас накази, надходили з москви, а приховування злочинів було системною практикою радянської влади. За його словами, саме на українській землі вже ставалися техногенні трагедії, відповідальність за які намагалися приховати або стерти з пам’яті. Серед них – підрив Дніпровської греблі у 1941 році, Куренівська трагедія та Чорнобильська катастрофа.
«І зрештою, як сказав митрополит Епіфаній, сьогодні сталася ще одна катастрофа. У їхніх руках опинилися тисячі заручників, коли вони підривали греблю Каховської станції. Ті самі дії, ті самі цілі. Російська влада завжди прагне знищити нас фізично. Їхня богоненависна риторика, від нинішнього керівника до його попередників, засвідчує: ця держава досі не несе відповідальності за те, що вона робила на цих територіях, на нашій землі. Вічна пам’ять тим, хто боровся і врятував нас від страшної біди, яка була прихована, від страшного нещастя, яке стало катастрофою і за яке ми, невинні, розплачуємося до цього часу», – поділився Олександр Алфьоров.
Під час відвідування місця пам’яті відбулася панахида за жертвами Чорнобильської трагедії, яку очолив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Разом із ним учасники вшанування помолилися за тих, хто віддав своє життя, рятуючи мільйони, а також за тих, чиє здоров’я та долі були зруйновані наслідками радіаційного викиду.
«Трагедія Чорнобиля є промовистим зразком наслідків нехтування заповідей Божих, безвідповідальності тиранічної системи, шкоди від її великих амбіцій, ілюзій вседозволеності, примарного всесилля, недбалості, приховування правди. Чорнобиль мав стати промовистим уроком історії та пересторогою для всієї світової спільноти. Проте, на жаль, так належною мірою і не став», – зазначив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній.
Сьогодні вчергове удари у дзвін пам’яті знову нагадали: Чорнобиль – біль, відповідальність і вдячність.
Нагадаємо, 26 квітня 1986 року під час експерименту на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС сталися вибухи, що спричинили найбільшу техногенну катастрофу в історії людства. Радіоактивна хмара накрила Україну, Білорусь, Росію та значну частину Європи. Загинули працівники станції, десятки тисяч людей були евакуйовані, тисячі населених пунктів зазнали забруднення. Понад 600 тисяч ліквідаторів боролися з наслідками аварії. Їхній подвиг не має терміну давності.
Пам’ятаємо. Дякуємо.
❤13💔4👍1
ДОКУМЕНТАЛІСТИКА ПРО ЧОРНОБИЛЬ
40 років тому, 26 квітня 1986 року сталась найбільша техногенна катастрофа в історії людства - аварія на Чорнобильській атомній електростанції.
Тоді під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи, які призвели до викиду радіоактивних речовин. Наслідки Чорнобильської трагедії відчуваються досі.
Історія Чорнобильської трагедії знайшла відгук у багатьох видах мистецтва, зокрема у кінематографі.
Кінокритик Ігор Кромф спеціально для УІНП підготував добірку з п’яти кращих документальних фільмів, присвячених Чорнобилю.
Більшість фільмів російськомовні, тому що відображають радянську дійсність України, коли були зняті ці фільми.
40 років тому, 26 квітня 1986 року сталась найбільша техногенна катастрофа в історії людства - аварія на Чорнобильській атомній електростанції.
Тоді під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи, які призвели до викиду радіоактивних речовин. Наслідки Чорнобильської трагедії відчуваються досі.
Історія Чорнобильської трагедії знайшла відгук у багатьох видах мистецтва, зокрема у кінематографі.
Кінокритик Ігор Кромф спеціально для УІНП підготував добірку з п’яти кращих документальних фільмів, присвячених Чорнобилю.
Більшість фільмів російськомовні, тому що відображають радянську дійсність України, коли були зняті ці фільми.
💔10❤4
Пам'яті молодшого сержанта Артура Світухова (позивний «Святий»)
Мріяв знімати фільми, але віддав життя за нашу перемогу.
Артур народився 31 березня 1995 року в селі Ревне на Київщині в родині військових. В 15 років вступив до Криворізького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Хлопець займався музикою і спортом, захоплювався стрибками з парашутом, брав участь у благодійних марафонах.
Від початку російсько-української війни у 2014 році добровільно став на захист України, у 2015 році отримав важку контузію.
У 2018 році Артур здобув ступінь бакалавра з телекомунікаційної інженерії у Київському коледжі зв’язку. Він любив знімати відео й фотографувати щасливі миті. Мріяв стати режисером і показувати світ через камеру. Свій талант реалізовував у дитячому таборі Camp Life.
З 2020 року Артур співпрацював із великими українськими брендами, телеканалами та відомими артистами, для яких з командою знімав кліпи, серіали та рекламні ролики. Своє майбутнє він бачив у кіноіндустрії, мріяв зняти власний художній фільм, до якого вже був написаний сценарій, про посттравматичний стресовий розлад у військовослужбовців – цю тему вважав актуальною для українського суспільства.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до лав 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ». Обіймав посаду командира роти вогневої підтримки, воював у найгарячіших точках - визволяв Ізюм на Харківщині, бився за Лиман у Донецькій області.
Загинув 9 квітня 2023 року внаслідок ворожого авіаудару в селі Терни Лиманського району на Донеччині.
Поховали воїна в селі Підгірці на Київщині. У нього залишилися мати, дружина, сестра і брат.За життя захисник був нагороджений медаллю Михайла Колодзінського, відзнакою «Захисник Донбасу» та хрестом «Карпатської Січі». 3 квітня 2024 року він був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Вічна пам’ять Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Інстаграм artur_asadov, Освіта. За лаштунками реальності
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Svoi.city, Освіта. За лаштунками реальності
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Мріяв знімати фільми, але віддав життя за нашу перемогу.
Артур народився 31 березня 1995 року в селі Ревне на Київщині в родині військових. В 15 років вступив до Криворізького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Хлопець займався музикою і спортом, захоплювався стрибками з парашутом, брав участь у благодійних марафонах.
Від початку російсько-української війни у 2014 році добровільно став на захист України, у 2015 році отримав важку контузію.
У 2018 році Артур здобув ступінь бакалавра з телекомунікаційної інженерії у Київському коледжі зв’язку. Він любив знімати відео й фотографувати щасливі миті. Мріяв стати режисером і показувати світ через камеру. Свій талант реалізовував у дитячому таборі Camp Life.
З 2020 року Артур співпрацював із великими українськими брендами, телеканалами та відомими артистами, для яких з командою знімав кліпи, серіали та рекламні ролики. Своє майбутнє він бачив у кіноіндустрії, мріяв зняти власний художній фільм, до якого вже був написаний сценарій, про посттравматичний стресовий розлад у військовослужбовців – цю тему вважав актуальною для українського суспільства.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до лав 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ». Обіймав посаду командира роти вогневої підтримки, воював у найгарячіших точках - визволяв Ізюм на Харківщині, бився за Лиман у Донецькій області.
Загинув 9 квітня 2023 року внаслідок ворожого авіаудару в селі Терни Лиманського району на Донеччині.
Поховали воїна в селі Підгірці на Київщині. У нього залишилися мати, дружина, сестра і брат.За життя захисник був нагороджений медаллю Михайла Колодзінського, відзнакою «Захисник Донбасу» та хрестом «Карпатської Січі». 3 квітня 2024 року він був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Вічна пам’ять Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Інстаграм artur_asadov, Освіта. За лаштунками реальності
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Svoi.city, Освіта. За лаштунками реальності
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔19❤3😢3
120 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ ЄВГЕН ШАБЛІОВСЬКИЙ – УКРАЇНСЬКИЙ ВЧЕНИЙ-ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ, ШЕВЧЕНКОЗНАВЕЦЬ, ДОКТОР ФІЛОЛОГІЧНИХ НАУК, КАНДИДАТ МЕДИЧНИХ НАУК, ЧЛЕН-КОРЕСПОНДЕНТ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК, ЛАВРЕАТ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ.
Євген Шабліовський народився 27 квітня 1906 року в м. Камінь-Каширському на Волині. Відомо, що батько Степан Шабліовський був учителем і листувався із сім’єю Косачів, зокрема з Лесею Українкою.
Після закінчення школи Євген Шабліовський у 1930 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського інституту народної освіти. Одночасно він навчався і здобув медичну освіту в Київському відділенні медичного інституту. Надалі став аспірантом Київської філії Інституту ім. Т. Г. Шевченка, а 1932 року був призначений директором науково-дослідного Інституту в Харкові.
У цей час Шабліовський опублікував першу працю під назвою «Пролетарська революція і Шевченко». Через рік вийшло нове дослідження – «Т. Г. Шевченко та його історичне значення», а згодом «Т. Г. Шевченко. Його життя і творчість». У 1934 р. 28-річного Євгена Шабліовського обрали членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук, а також членом Спілки письменників України.
Стрімку кар’єру молодого науковця в ніч на 15 листопада 1935 року обірвав арешт. Після жорстоких допитів у НКВС за сфабрикованою справою Євгена Шабліовського звинуватили у спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в належності до таємної контрреволюційної організації, за що засудили на 5 років ув’язнення.
Покарання відбував спочатку в Соловецькому таборі особливого призначення, згодом Шабліовського перевели до Мончегорського виправно-трудового табору в Мурманській області Росії.
Після закінчення строку ув’язнення 4 червня 1940 року його знову заарештували і посадили до місцевої тюрми, а 2 вересня Особлива нарада при НКВС СРСР призначила новий строк – 8 років ув’язнення. Шабліовського помістили до табору поблизу міста Ухта (Комі АРСР).
Через рік перебування в таборі Шабліовського, враховуючи його медичну освіту, призначили лікарем. В ув’язненні Євген Шабліовський зустрів репресовану дев’ятнадцятирічну дівчину з Галичини – Ксенію (Оксану) Світлик. Допоміг їй потрапити на курси медсестер.
9 грудня 1948 року Шабліовський відбув у заслання на поселення у казахське місто Кзил-Орда. Після численних звернень Шабліовського 27 жовтня 1954 року ухвалили його звільнити. Він поїхав до Комі, де одружився з Ксенією Світлик, а невдовзі вони разом повернулися в Україну.
У Києві Шабліовський почав працювати в Інституті літератури Академії наук, але не мав де жити. Спочатку скористався гостинністю Остапа Вишні та до його смерті (вересень 1956 р.) мешкав у його квартирі. Далі винаймав номер у готелі, а після численних скарг вченому виділили кімнату в аспірантському гуртожитку. Згодом влада надала квартиру.
Уже в рік повернення із заслання Євген Шабліовський захистив дві дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук та вченого ступеня кандидата медичних наук. У своїй книжці «Шевченко і російська революційна демократія» 1958 року він наголошував, що Шевченко протягом усього свого життя боровся за утвердження української національної свідомості, за національну самобутність української культури, української мови та української літератури.
Шабліовський підготував кілька факсимільних видань рукописної спадщини Т. Шевченка із власними передмовами: «Мала книжка» (1963, 1966, 1984), «Більша книжка» (1963, 1989), «Три літа» (1966), «Дневник. Автобиография» (1972). Чимало зробив для вивчення історії української літератури та питань її методології.
Багато зусиль вчений докладав і як член редколегії 50-томного академічного видання творів Івана Франка. Працював у складі редколегії Шевченківської енциклопедії і підготував до неї низку наукових статей, був відповідальним редактором четвертого тому повного зібрання творів Т. Г. Шевченка в шести томах. Досліджував творчість Павла Тичини, Юрія Яновського, Івана Микитенка, Миколи Терещенка та багатьох інших письменників.
Євген Шабліовський помер 10 січня 1983 року. Похований у Києві.
Євген Шабліовський народився 27 квітня 1906 року в м. Камінь-Каширському на Волині. Відомо, що батько Степан Шабліовський був учителем і листувався із сім’єю Косачів, зокрема з Лесею Українкою.
Після закінчення школи Євген Шабліовський у 1930 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського інституту народної освіти. Одночасно він навчався і здобув медичну освіту в Київському відділенні медичного інституту. Надалі став аспірантом Київської філії Інституту ім. Т. Г. Шевченка, а 1932 року був призначений директором науково-дослідного Інституту в Харкові.
У цей час Шабліовський опублікував першу працю під назвою «Пролетарська революція і Шевченко». Через рік вийшло нове дослідження – «Т. Г. Шевченко та його історичне значення», а згодом «Т. Г. Шевченко. Його життя і творчість». У 1934 р. 28-річного Євгена Шабліовського обрали членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук, а також членом Спілки письменників України.
Стрімку кар’єру молодого науковця в ніч на 15 листопада 1935 року обірвав арешт. Після жорстоких допитів у НКВС за сфабрикованою справою Євгена Шабліовського звинуватили у спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в належності до таємної контрреволюційної організації, за що засудили на 5 років ув’язнення.
Покарання відбував спочатку в Соловецькому таборі особливого призначення, згодом Шабліовського перевели до Мончегорського виправно-трудового табору в Мурманській області Росії.
Після закінчення строку ув’язнення 4 червня 1940 року його знову заарештували і посадили до місцевої тюрми, а 2 вересня Особлива нарада при НКВС СРСР призначила новий строк – 8 років ув’язнення. Шабліовського помістили до табору поблизу міста Ухта (Комі АРСР).
Через рік перебування в таборі Шабліовського, враховуючи його медичну освіту, призначили лікарем. В ув’язненні Євген Шабліовський зустрів репресовану дев’ятнадцятирічну дівчину з Галичини – Ксенію (Оксану) Світлик. Допоміг їй потрапити на курси медсестер.
9 грудня 1948 року Шабліовський відбув у заслання на поселення у казахське місто Кзил-Орда. Після численних звернень Шабліовського 27 жовтня 1954 року ухвалили його звільнити. Він поїхав до Комі, де одружився з Ксенією Світлик, а невдовзі вони разом повернулися в Україну.
У Києві Шабліовський почав працювати в Інституті літератури Академії наук, але не мав де жити. Спочатку скористався гостинністю Остапа Вишні та до його смерті (вересень 1956 р.) мешкав у його квартирі. Далі винаймав номер у готелі, а після численних скарг вченому виділили кімнату в аспірантському гуртожитку. Згодом влада надала квартиру.
Уже в рік повернення із заслання Євген Шабліовський захистив дві дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук та вченого ступеня кандидата медичних наук. У своїй книжці «Шевченко і російська революційна демократія» 1958 року він наголошував, що Шевченко протягом усього свого життя боровся за утвердження української національної свідомості, за національну самобутність української культури, української мови та української літератури.
Шабліовський підготував кілька факсимільних видань рукописної спадщини Т. Шевченка із власними передмовами: «Мала книжка» (1963, 1966, 1984), «Більша книжка» (1963, 1989), «Три літа» (1966), «Дневник. Автобиография» (1972). Чимало зробив для вивчення історії української літератури та питань її методології.
Багато зусиль вчений докладав і як член редколегії 50-томного академічного видання творів Івана Франка. Працював у складі редколегії Шевченківської енциклопедії і підготував до неї низку наукових статей, був відповідальним редактором четвертого тому повного зібрання творів Т. Г. Шевченка в шести томах. Досліджував творчість Павла Тичини, Юрія Яновського, Івана Микитенка, Миколи Терещенка та багатьох інших письменників.
Євген Шабліовський помер 10 січня 1983 року. Похований у Києві.
💔8❤4
Пам'яті полковника Юрія Погорілого
Бойовий льотчик був за крок до того, щоб отримати найвище звання – генерала. Але загинув в небі Вінниччини 8 серпня 2022 року. За місяць до своєї загибелі він отримав орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня.
Юрій народився в Харківській області. Батьки були людьми робітничих професій, але хлопець з дитинства мріяв про службу.
Після школи вступив у Харківський національний університет Повітряних Сил України імені Івана Кожедуба. Службу розпочав в авіаполку в Охтирці на Сумщині. Пізніше служив в Чернігові, Чугуєві, Миколаєві, Івано-Франківську.
Юрій майстерно приборкував різні машини: від навчально-тренувальних Л-39 до стрімких винищувачів МіГ-29 та штурмовиків Су-25, а також фронтових бомбардувальників Су-24.
Брав участь в АТО/ООС. За службу відзначений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню.
З початком вторгнення попри управлінську посаду, домігся на відправлення виконувати бойові завдання.
8 серпня 2022 року загинув при виконанні бойового завдання на Вінниччині. За кілька днів до смерті був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня.
Cвітлана Борисова, спеціально для Укрінформу
Фото автора та надані Наталією Погорілою
У рамках спільного проєкту Українського національного агентства Укрінформ, Українського інституту національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Бойовий льотчик був за крок до того, щоб отримати найвище звання – генерала. Але загинув в небі Вінниччини 8 серпня 2022 року. За місяць до своєї загибелі він отримав орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня.
Юрій народився в Харківській області. Батьки були людьми робітничих професій, але хлопець з дитинства мріяв про службу.
Після школи вступив у Харківський національний університет Повітряних Сил України імені Івана Кожедуба. Службу розпочав в авіаполку в Охтирці на Сумщині. Пізніше служив в Чернігові, Чугуєві, Миколаєві, Івано-Франківську.
Юрій майстерно приборкував різні машини: від навчально-тренувальних Л-39 до стрімких винищувачів МіГ-29 та штурмовиків Су-25, а також фронтових бомбардувальників Су-24.
Брав участь в АТО/ООС. За службу відзначений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню.
З початком вторгнення попри управлінську посаду, домігся на відправлення виконувати бойові завдання.
8 серпня 2022 року загинув при виконанні бойового завдання на Вінниччині. За кілька днів до смерті був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня.
Cвітлана Борисова, спеціально для Укрінформу
Фото автора та надані Наталією Погорілою
У рамках спільного проєкту Українського національного агентства Укрінформ, Українського інституту національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
😢11💔8❤2
28 квітня, 79 років тому, польський комуністичний режим провів масові депортації українського населення з південно-східних регіонів Польщі, так званого Закерзоння.
Ця військово-політична операція, яку польський комуністичний режим спланував та реалізував за підтримки СРСР назвали операцією «Вісла».
Більше про цю трагедію розповідаємо в каруселі.
Ця військово-політична операція, яку польський комуністичний режим спланував та реалізував за підтримки СРСР назвали операцією «Вісла».
Більше про цю трагедію розповідаємо в каруселі.
💔14😢3