Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
ГУРБИ: БІЙ, КОЛИ УПА ПІШЛИ У ПРОРИВ
82 роки тому, 21-27 квітня 1944 року, в урочищі Гурби відбулися одні з найбільших боїв УПА.
Напередодні розвідка радянських каральних спецслужб помітила велику концентрацію повстанських підрозділів у Кременецьких лісах. 21 квітня чотири бригади Внутрішніх військ і кавалерійський полк за підтримки танків і штурмових літаків взяли ліс у кільце. В оточенні опинилося шість куренів УПА і велике з’єднання “Холодний Яр”. Крім того, в лісі переховувалися цивільні, які втікали від радянських репресій або були мобілізовані до повстанських лав (біля тисячі осіб). Повстанці вирили окопи й облаштували позиційну оборону за фронтовою тактикою (в умовах партизанської війни це було явищем винятковим).
Під Гурбами відбулося найбільше з 26 квітневих зіткнень між радянськими військами та УПА. Командувач Петро Олійник (“Роман”, “Еней”) дав наказ на прорив. Попри чисельну перевагу ворога, вояки УПА вирвалися з пастки. В боях загинуло до 400 повстанців та кілька сотень енкаведистів.
Про ці події розповідає ролик УІНП, створений у 2019 році спільно з продакшн-студією “Bober studio”. У ролику знявся останній живий учасник бою під Гурбами 94-річний Василь Кирилюк, а також доброволець батальйону Кульчицького, учасник АТО 2014-2016 років Володимир Баланович та пластун станиці Здолбунів Данило Бойкович.
82 роки тому, 21-27 квітня 1944 року, в урочищі Гурби відбулися одні з найбільших боїв УПА.
Напередодні розвідка радянських каральних спецслужб помітила велику концентрацію повстанських підрозділів у Кременецьких лісах. 21 квітня чотири бригади Внутрішніх військ і кавалерійський полк за підтримки танків і штурмових літаків взяли ліс у кільце. В оточенні опинилося шість куренів УПА і велике з’єднання “Холодний Яр”. Крім того, в лісі переховувалися цивільні, які втікали від радянських репресій або були мобілізовані до повстанських лав (біля тисячі осіб). Повстанці вирили окопи й облаштували позиційну оборону за фронтовою тактикою (в умовах партизанської війни це було явищем винятковим).
Під Гурбами відбулося найбільше з 26 квітневих зіткнень між радянськими військами та УПА. Командувач Петро Олійник (“Роман”, “Еней”) дав наказ на прорив. Попри чисельну перевагу ворога, вояки УПА вирвалися з пастки. В боях загинуло до 400 повстанців та кілька сотень енкаведистів.
Про ці події розповідає ролик УІНП, створений у 2019 році спільно з продакшн-студією “Bober studio”. У ролику знявся останній живий учасник бою під Гурбами 94-річний Василь Кирилюк, а також доброволець батальйону Кульчицького, учасник АТО 2014-2016 років Володимир Баланович та пластун станиці Здолбунів Данило Бойкович.
❤12👍5💔2
Пам'яті Героя України, штаб-сержанта Олександра Маслака
Прикриваючи відхід побратимів, вів бій проти двох танків. Один знищив, а другий не встиг…
Олександр народився 4 лютого 1982 року в місті Торез (нині - Чистякове) Донецької області. Ріс спортивним юнаком - займався футболом та важкою атлетикою.
У 2000 році пішов на строкову службу в прикордонні війська у Маріуполі. Згодом підписав контракт і продовжив прикордонну службу на Сумщині. У 2009 році здобув юридичну освіту у Харківському університеті внутрішніх справ та почав працювати юристом у приватній сфері. Проте у 2018 році повернувся на службу в Держприкордонслужбу, в рідний підрозділ на Сумщині. А вже за рік перевівся до Маріупольського загону, щоб взяти участь в АТО/ООС.
З 24 лютого 2022 року штаб-сержант Маслак брав участь в обороні Маріуполя. У складі свого підрозділу одним із перших зустрів ворога в бою на околицях селища Сартана. Виконував бойові завдання у складі мобільних груп – нищив бронетанкову техніку противника. 17 березня 2022 року група прикордонників на чолі з Олександром вступила у бій з ворогом в одному з районів Маріуполя. Під час бою штаб-сержант зумів вивести з ладу один танк противника протитанковим комплексом NLAW. Однак другий танк влучив в Олександра.
Поховали захисника майже через рік, 25 лютого 2023 року, на Алеї Слави Баранівського кладовища в Сумах. У воїна залишились дружина, син, донька, батьки та сестра. Посмертно нагороджений званням Героям України та підвищений до майстер-сержанта.
Слава Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: ДПСУ
За матеріалами: ДПСУ, Книга пам'яті органів системи МВС, Велика українська енциклопедія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Прикриваючи відхід побратимів, вів бій проти двох танків. Один знищив, а другий не встиг…
Олександр народився 4 лютого 1982 року в місті Торез (нині - Чистякове) Донецької області. Ріс спортивним юнаком - займався футболом та важкою атлетикою.
У 2000 році пішов на строкову службу в прикордонні війська у Маріуполі. Згодом підписав контракт і продовжив прикордонну службу на Сумщині. У 2009 році здобув юридичну освіту у Харківському університеті внутрішніх справ та почав працювати юристом у приватній сфері. Проте у 2018 році повернувся на службу в Держприкордонслужбу, в рідний підрозділ на Сумщині. А вже за рік перевівся до Маріупольського загону, щоб взяти участь в АТО/ООС.
З 24 лютого 2022 року штаб-сержант Маслак брав участь в обороні Маріуполя. У складі свого підрозділу одним із перших зустрів ворога в бою на околицях селища Сартана. Виконував бойові завдання у складі мобільних груп – нищив бронетанкову техніку противника. 17 березня 2022 року група прикордонників на чолі з Олександром вступила у бій з ворогом в одному з районів Маріуполя. Під час бою штаб-сержант зумів вивести з ладу один танк противника протитанковим комплексом NLAW. Однак другий танк влучив в Олександра.
Поховали захисника майже через рік, 25 лютого 2023 року, на Алеї Слави Баранівського кладовища в Сумах. У воїна залишились дружина, син, донька, батьки та сестра. Посмертно нагороджений званням Героям України та підвищений до майстер-сержанта.
Слава Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: ДПСУ
За матеріалами: ДПСУ, Книга пам'яті органів системи МВС, Велика українська енциклопедія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔14
СВІДОК ПРОГОЛОШЕННЯ ТА ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ: 130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА КЕДРИНА
Цього дня минає 130 років з дня народження українського історика та публіциста, діяча уряду УНР в екзилі - Івана Кедрина-Рудницького.
Іван Рудницький народився 1896 року в містечку Ходорів на Галичині в інтелігентній родині. Його батько Іван Рудницький був нотаріусом, а мати Іда Шпігельман походила з єврейської родини. Щоб стати дружиною Івана Рудницького, вона спеціально прийняла християнство в монастирі бенедиктинок.
Іван Рудницький навчався в гімназіях Бережан та Львова. У 1915 році добровільно пішов в австрійську армію, щоб взяти участь у Першій світовій війні. За рік потрапив до російського полону. Після Лютневої революції 1917 року вибрався з табору у Забайкаллі до Києва, де долучився до розбудови української державності. Працював в урядових установах УНР та Української держави Скоропадського в сфері освіти.
У січні 1919 року у Вінниці вступає до лав Армії УНР. Брав участь у боях з більшовиками, згодом був військовим референтом газети “Ставка”. З 1920 року в еміграції у Відні. Тут навчався на філософському факультеті та був редактором журналу “Воля”. Тоді ж вперше використав псевдонім “Кедрин”. У своїх матеріалах виступав активно проти так званої “радянофілії”.
У 1922 році перебрався до Львова, де за пропозицією Євгена Коновальця став співредактором видання “Діло”. Також був членом центрального комітету найбільш впливової української політичної сили на Галичині - Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Активно співпрацював з Урядом УНР в екзилі. За свою участь в боях проти більшовиків відзначений орденом Хрест Симона Петлюри.
Після окупації Галичини у 1939 році перебрався до Кракова, а з 1944 року - до Австрії. Під час Другої світової війни активно займався публіцистичною діяльністю. Очолював Українське Центральне Допомогове Об'єднання - громадську організацію, що опікувалася долею українських мігрантів. Члени УЦДО організовували українські ясла та школи, опікувалися могилами українських вояків, координували співпрацю з місцевою адміністрацією.
З 1949 року проживав у США. Тут активно долучився до громадсько-політичного життя діаспори, зокрема співпрацював з першим українським виданням “Свобода” та науково-історичним журналом українських вояків “Вісті Комбатанта”. Деякий час виконував обов'язки голови Президії Української Національної Ради в екзилі. З 1973 до 1978 року очолював Раду Народних Міністрів УНР в екзилі. У 1978 році вийшла його найважливіша публіцистична праця “Берестейський мир”, де він оцінив події творення української державності у революційні роки.
Помер у 1995 році. Іван Кедрин був одним із небагатьох учасників творення української держави 1917-1921 років, які застали відновлення незалежності України у 1991 році.
Цього дня минає 130 років з дня народження українського історика та публіциста, діяча уряду УНР в екзилі - Івана Кедрина-Рудницького.
Іван Рудницький народився 1896 року в містечку Ходорів на Галичині в інтелігентній родині. Його батько Іван Рудницький був нотаріусом, а мати Іда Шпігельман походила з єврейської родини. Щоб стати дружиною Івана Рудницького, вона спеціально прийняла християнство в монастирі бенедиктинок.
Іван Рудницький навчався в гімназіях Бережан та Львова. У 1915 році добровільно пішов в австрійську армію, щоб взяти участь у Першій світовій війні. За рік потрапив до російського полону. Після Лютневої революції 1917 року вибрався з табору у Забайкаллі до Києва, де долучився до розбудови української державності. Працював в урядових установах УНР та Української держави Скоропадського в сфері освіти.
У січні 1919 року у Вінниці вступає до лав Армії УНР. Брав участь у боях з більшовиками, згодом був військовим референтом газети “Ставка”. З 1920 року в еміграції у Відні. Тут навчався на філософському факультеті та був редактором журналу “Воля”. Тоді ж вперше використав псевдонім “Кедрин”. У своїх матеріалах виступав активно проти так званої “радянофілії”.
У 1922 році перебрався до Львова, де за пропозицією Євгена Коновальця став співредактором видання “Діло”. Також був членом центрального комітету найбільш впливової української політичної сили на Галичині - Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Активно співпрацював з Урядом УНР в екзилі. За свою участь в боях проти більшовиків відзначений орденом Хрест Симона Петлюри.
Після окупації Галичини у 1939 році перебрався до Кракова, а з 1944 року - до Австрії. Під час Другої світової війни активно займався публіцистичною діяльністю. Очолював Українське Центральне Допомогове Об'єднання - громадську організацію, що опікувалася долею українських мігрантів. Члени УЦДО організовували українські ясла та школи, опікувалися могилами українських вояків, координували співпрацю з місцевою адміністрацією.
З 1949 року проживав у США. Тут активно долучився до громадсько-політичного життя діаспори, зокрема співпрацював з першим українським виданням “Свобода” та науково-історичним журналом українських вояків “Вісті Комбатанта”. Деякий час виконував обов'язки голови Президії Української Національної Ради в екзилі. З 1973 до 1978 року очолював Раду Народних Міністрів УНР в екзилі. У 1978 році вийшла його найважливіша публіцистична праця “Берестейський мир”, де він оцінив події творення української державності у революційні роки.
Помер у 1995 році. Іван Кедрин був одним із небагатьох учасників творення української держави 1917-1921 років, які застали відновлення незалежності України у 1991 році.
❤10👍2
Пам'яті поліцейського Вадима Ковальського
Завжди дивився на все з оптимізмом.
Вадим народився 17 серпня 1977 року в Одесі. Здобув дві освіти - в Одеському державному університеті ім. І. І. Мечникова та Одеському державному університеті внутрішніх справ. У 2000 році вступив на службу до правоохоронних органів і пройшов шлях від помічника слідчого до керівника слідчих підрозділів поліції Одеської області.
Життя Вадима Ковальського обірвалося 18 листопада 2024 року під час обстрілу росіянами середмістя Одеси: балістична ракета впала біля об’єкта, де слідчий виконував службові обов’язки. З 47 років чоловік присвятив службі в органах - 24, майже половину життя.
Вічна пам’ять та шана Захисникові!
Фото: Нацполіція
За матеріалами Нацполіції, поліції Одеської області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Завжди дивився на все з оптимізмом.
Вадим народився 17 серпня 1977 року в Одесі. Здобув дві освіти - в Одеському державному університеті ім. І. І. Мечникова та Одеському державному університеті внутрішніх справ. У 2000 році вступив на службу до правоохоронних органів і пройшов шлях від помічника слідчого до керівника слідчих підрозділів поліції Одеської області.
Життя Вадима Ковальського обірвалося 18 листопада 2024 року під час обстрілу росіянами середмістя Одеси: балістична ракета впала біля об’єкта, де слідчий виконував службові обов’язки. З 47 років чоловік присвятив службі в органах - 24, майже половину життя.
Вічна пам’ять та шана Захисникові!
Фото: Нацполіція
За матеріалами Нацполіції, поліції Одеської області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔9😢5
23 квітня 1920 року в селі Шилівка на Полтавщині народився Григорій (за паспортом - Єгор) Михайлович Тютюнник - відомий український письменник, журналіст, публіцист, педагог. Він був старшим братом (по батьку) іншого відомого українського літератора - Григора Тютюнника.
Майбутній письменник зростав у селянській родині: мати була вчителькою, батько - теслею. Навчався Григорій у Зіньківській школі, а 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. Ще в юності почав писати: його перші вірші з’явилися в районній пресі ще в довоєнний час.
Друга світова війна радикально змінила його життя. У червні 1941 року Григорій Тютюнник добровольцем пішов на фронт у складі студентського батальйону. Він був тяжко поранений, двічі пережив німецький полон, з якого двічі тікав. Воював у партизанських загонах на Кіровоградщині, а згодом і на території Чехословаччини. У квітні 1945 року Григорій повернувся додому інвалідом війни ІІ групи. Війна назавжди залишила слід у його тілі й долі: осколок біля серця ще довго нагадував про пережите, а фізичний біль супроводжував письменника й у повоєнні роки.
Після війни він завершив навчання в Харківському університеті у 1946 році й працював учителем української мови та літератури, зокрема на Львівщині (у Львові та м. Кам'янка-Бузька). Згодом став літературним співробітником львівського журналу «Жовтень». Від 1956 року Григорій був членом Спілки письменників СРСР і завідував у журналі відділом прози. Саме в повоєнний час розгорнулася його справжня літературна праця: з’явилися оповідання, новели, повісті, поезії. Серед його ранніх творів - оповідання «Мирон Розбийгора» і збірка «Зорані межі». Окрім найвідомішого його твору «Вир», до його творчої спадщини належать також повість «Хмарка сонця не заступить», збірка оповідань «Зоряні межі», збірка поезій «Журавлині ключі» та інші тексти, частина з яких вийшла друком уже після смерті автора.
Особливе місце у спадщині Григорія Тютюнника посідає роман «Вир» - головний твір письменника, задуманий як трилогія, але завершений лише у двох книгах. Перша частина роману вийшла друком у журналі «Жовтень» 1959 року, окремою книжкою у 1960 році, а друга була опублікована вже посмертно, у 1962 році. У центрі твору - життя села Троянівка на Полтавщині, показане на зламі мирного і воєнного часу. Художній час у романі вибудувано як рух від довоєнного світу до воєнного розлому, а сам образ виру є не лише конкретною просторовою деталлю, а й багатозначним символом історичної тривоги, руйнації, страху й небезпечної течії життя. Саме за цей твір письменника посмертно відзначено Шевченківською премією в 1963 році. За мотивами твору в 1983 році було також створено однойменний кінофільм.
Важливою в біографії Григорія є тема його взаємин із молодшим братом - майбутнім письменником Григором Тютюнником. Активно листуватися вони почали 1954 року, коли молодший брат служив на Далекому Сході. Саме Григорій став для Григора не лише старшим братом, а й важливим творчим орієнтиром: за пізнішими свідченнями, він переконав молодшого писати українською мовою. Їхнє листування згодом було опубліковане під назвою «Закон спільного кореня», а сам Григір уже після смерті брата зберігав про нього дуже теплу пам’ять і писав про нього з виразною любов’ю та вдячністю.
Письменник помирає 29 серпня 1961 року у Львові. Його могила розташована на Личаківському цвинтарі.
Майбутній письменник зростав у селянській родині: мати була вчителькою, батько - теслею. Навчався Григорій у Зіньківській школі, а 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. Ще в юності почав писати: його перші вірші з’явилися в районній пресі ще в довоєнний час.
Друга світова війна радикально змінила його життя. У червні 1941 року Григорій Тютюнник добровольцем пішов на фронт у складі студентського батальйону. Він був тяжко поранений, двічі пережив німецький полон, з якого двічі тікав. Воював у партизанських загонах на Кіровоградщині, а згодом і на території Чехословаччини. У квітні 1945 року Григорій повернувся додому інвалідом війни ІІ групи. Війна назавжди залишила слід у його тілі й долі: осколок біля серця ще довго нагадував про пережите, а фізичний біль супроводжував письменника й у повоєнні роки.
Після війни він завершив навчання в Харківському університеті у 1946 році й працював учителем української мови та літератури, зокрема на Львівщині (у Львові та м. Кам'янка-Бузька). Згодом став літературним співробітником львівського журналу «Жовтень». Від 1956 року Григорій був членом Спілки письменників СРСР і завідував у журналі відділом прози. Саме в повоєнний час розгорнулася його справжня літературна праця: з’явилися оповідання, новели, повісті, поезії. Серед його ранніх творів - оповідання «Мирон Розбийгора» і збірка «Зорані межі». Окрім найвідомішого його твору «Вир», до його творчої спадщини належать також повість «Хмарка сонця не заступить», збірка оповідань «Зоряні межі», збірка поезій «Журавлині ключі» та інші тексти, частина з яких вийшла друком уже після смерті автора.
Особливе місце у спадщині Григорія Тютюнника посідає роман «Вир» - головний твір письменника, задуманий як трилогія, але завершений лише у двох книгах. Перша частина роману вийшла друком у журналі «Жовтень» 1959 року, окремою книжкою у 1960 році, а друга була опублікована вже посмертно, у 1962 році. У центрі твору - життя села Троянівка на Полтавщині, показане на зламі мирного і воєнного часу. Художній час у романі вибудувано як рух від довоєнного світу до воєнного розлому, а сам образ виру є не лише конкретною просторовою деталлю, а й багатозначним символом історичної тривоги, руйнації, страху й небезпечної течії життя. Саме за цей твір письменника посмертно відзначено Шевченківською премією в 1963 році. За мотивами твору в 1983 році було також створено однойменний кінофільм.
Важливою в біографії Григорія є тема його взаємин із молодшим братом - майбутнім письменником Григором Тютюнником. Активно листуватися вони почали 1954 року, коли молодший брат служив на Далекому Сході. Саме Григорій став для Григора не лише старшим братом, а й важливим творчим орієнтиром: за пізнішими свідченнями, він переконав молодшого писати українською мовою. Їхнє листування згодом було опубліковане під назвою «Закон спільного кореня», а сам Григір уже після смерті брата зберігав про нього дуже теплу пам’ять і писав про нього з виразною любов’ю та вдячністю.
Письменник помирає 29 серпня 1961 року у Львові. Його могила розташована на Личаківському цвинтарі.
❤12👍3😁1
ЯК РОСІЯ УБИВАЄ ТЕХНОГЕННИМИ КАТАСТРОФАМИ. УІНП ПРОВІВ ЕКСПЕРТНЕ ОБГОВОРЕННЯ ДО 40 РОКОВИН ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
23 квітня в приміщенні «Укрінформу» відбувся круглий стіл, присвячений історичній пам’яті та техногенним катастрофам. Захід приурочили до 40-х роковин Чорнобильської трагедії.
У своєму вступному слові голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров зауважив, що більшість техногенних катастроф в Україні, зокрема і на Чорнобильській АЕС, напряму пов’язані з діяльністю радянського тоталітарного режиму.
«Ми сьогодні говоритимемо про підрив Дніпровської ГЕС, Куренівську та Чорнобильську трагедії, про підрив Каховської ГЕС. Будь-який тоталітарний режим абсолютно свідомо підходить до завойованих територій як до простору, де можна вчиняти не лише геноциди та масові репресії, але й віддавати на поталу своїм ресурсним потребам цілі території», – наголосив очільник УІНП.
Завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук Олександр Лисенко розповів про особливості підривів ДніпроГЕС радянськими та німецькими військами та підриву Каховської ГЕС росіянами у 2023 році.
Старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Віктор Крупина у своїй доповіді окреслив ще одну важливу техногенну катастрофу, чиї 65 роковини вшановували 13 березня. Так звана Куренівська трагедія, коли у 1961 році хвиля пульпи прорвала огороджувальну дамбу та вилетіла з Бабиного Яру і затопила Куренівку.
Окреслюючи інформаційну політику навколо Чорнобильської трагедії у 1986 році, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Станіслав Юсов зазначив, що радянська влада свідомо приховувала інформацію про масштаби трагедії, хоч чудово розуміла всю серйозність ситуації.
«Назовні нічого не розголошувалось, однак всередині по всі внутрішнім каналам інформація йшла дуже інтенсивно та динамічно. Це була залаштункова комунікація. Інформація всередині системі циркулювала з перших годин аварії», – пояснив Юсов.
На завершення обговорення провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва Віталій Нахманович зосередився на морально-етичному вимірі техногенних катастроф. Порівнюючи катастрофи періоди Російської імперії, як голод 1891-1892 років та масову тисняву на Ходинському полі у 1896 році з техногенними катастрофами часів СРСР та сьогоднішньої Росії, Нахманович виводить спільне – це нівелювання цінності людського життя росіянами, де існує формула «Держава – ідол, а людина в ній ресурс».
«Основою режиму завжди була брехня. Приховування правди та перекладання провини на когось іншого. Головне врятувати державу та її імідж. І у власній столиці і новоприєднаних землях Росія завжди поводиться, як окупант», – зазначив Нахманович.
Резюмуючи зустріч, голова УІНП Олександр Алфьоров зауважив на важливості розмежування термінології «катастрофа», «трагедія» та «злочин» для правильного окреслення сутності тих чи інших епізодів історії, пов’язаних з рукотворними діяннями тоталітарного режиму.
23 квітня в приміщенні «Укрінформу» відбувся круглий стіл, присвячений історичній пам’яті та техногенним катастрофам. Захід приурочили до 40-х роковин Чорнобильської трагедії.
У своєму вступному слові голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров зауважив, що більшість техногенних катастроф в Україні, зокрема і на Чорнобильській АЕС, напряму пов’язані з діяльністю радянського тоталітарного режиму.
«Ми сьогодні говоритимемо про підрив Дніпровської ГЕС, Куренівську та Чорнобильську трагедії, про підрив Каховської ГЕС. Будь-який тоталітарний режим абсолютно свідомо підходить до завойованих територій як до простору, де можна вчиняти не лише геноциди та масові репресії, але й віддавати на поталу своїм ресурсним потребам цілі території», – наголосив очільник УІНП.
Завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук Олександр Лисенко розповів про особливості підривів ДніпроГЕС радянськими та німецькими військами та підриву Каховської ГЕС росіянами у 2023 році.
Старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Віктор Крупина у своїй доповіді окреслив ще одну важливу техногенну катастрофу, чиї 65 роковини вшановували 13 березня. Так звана Куренівська трагедія, коли у 1961 році хвиля пульпи прорвала огороджувальну дамбу та вилетіла з Бабиного Яру і затопила Куренівку.
Окреслюючи інформаційну політику навколо Чорнобильської трагедії у 1986 році, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Станіслав Юсов зазначив, що радянська влада свідомо приховувала інформацію про масштаби трагедії, хоч чудово розуміла всю серйозність ситуації.
«Назовні нічого не розголошувалось, однак всередині по всі внутрішнім каналам інформація йшла дуже інтенсивно та динамічно. Це була залаштункова комунікація. Інформація всередині системі циркулювала з перших годин аварії», – пояснив Юсов.
На завершення обговорення провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва Віталій Нахманович зосередився на морально-етичному вимірі техногенних катастроф. Порівнюючи катастрофи періоди Російської імперії, як голод 1891-1892 років та масову тисняву на Ходинському полі у 1896 році з техногенними катастрофами часів СРСР та сьогоднішньої Росії, Нахманович виводить спільне – це нівелювання цінності людського життя росіянами, де існує формула «Держава – ідол, а людина в ній ресурс».
«Основою режиму завжди була брехня. Приховування правди та перекладання провини на когось іншого. Головне врятувати державу та її імідж. І у власній столиці і новоприєднаних землях Росія завжди поводиться, як окупант», – зазначив Нахманович.
Резюмуючи зустріч, голова УІНП Олександр Алфьоров зауважив на важливості розмежування термінології «катастрофа», «трагедія» та «злочин» для правильного окреслення сутності тих чи інших епізодів історії, пов’язаних з рукотворними діяннями тоталітарного режиму.
💔5👍3😱1
Пам’яті військовослужбовця Віталія Панчохи - позивний “Динамо”
“Не хотів, щоб його дитина тікала зі свого дому”, - його хрещена донька, доня сестри Валентини.
Віталій Панчоха народився 24 квітня 1993 року в Києві. Навчався в столичній школі №146, потім у Технічному ліцеї міста Києва. Згодом вивчав комп'ютерні науки в КПІ. У 2013 пішов на службу у Внутрішні війська МВС. Згодом служив в НГУ до 2018 року. Після завершення служби Віталій реалізував свої знання та досвід у сфері ІТ - працював системним адміністратором
Головним захопленням Віталія був футбол. Чоловік вболівав за київське "Динамо". Сам грав у футбол на аматорському рівні та пройшов навчання на курсах арбітра.
24 лютого 2022 року Віталій свідомо став на захист України. Служив у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Обіймав посаду головного сержанта, був командиром відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 16-го окремого мотопіхотного батальйону. Воював на Чернігівщині, Донеччині, Луганщині, Запоріжчині.
24 березня 2023 року Віталій Панчоха загинув під час виконання бойового завдання на території Серебрянського лісництва. Довгий час вважався зниклим безвісти. Поховали захисника 11 березня 2024 року на Алеї Героїв Берковецького кладовища в Києві.
У захисника залишилися батьки, сестра та похресниця. Навічно 29-річний.
Вічна слава та шана Герою!
Фото з сімейного архіву
Автор: Вікторія Ференець
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
“Не хотів, щоб його дитина тікала зі свого дому”, - його хрещена донька, доня сестри Валентини.
Віталій Панчоха народився 24 квітня 1993 року в Києві. Навчався в столичній школі №146, потім у Технічному ліцеї міста Києва. Згодом вивчав комп'ютерні науки в КПІ. У 2013 пішов на службу у Внутрішні війська МВС. Згодом служив в НГУ до 2018 року. Після завершення служби Віталій реалізував свої знання та досвід у сфері ІТ - працював системним адміністратором
Головним захопленням Віталія був футбол. Чоловік вболівав за київське "Динамо". Сам грав у футбол на аматорському рівні та пройшов навчання на курсах арбітра.
24 лютого 2022 року Віталій свідомо став на захист України. Служив у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Обіймав посаду головного сержанта, був командиром відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 16-го окремого мотопіхотного батальйону. Воював на Чернігівщині, Донеччині, Луганщині, Запоріжчині.
24 березня 2023 року Віталій Панчоха загинув під час виконання бойового завдання на території Серебрянського лісництва. Довгий час вважався зниклим безвісти. Поховали захисника 11 березня 2024 року на Алеї Героїв Берковецького кладовища в Києві.
У захисника залишилися батьки, сестра та похресниця. Навічно 29-річний.
Вічна слава та шана Герою!
Фото з сімейного архіву
Автор: Вікторія Ференець
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔15😢5❤1
Пам’яті парамедика Миколи Волкова (позивний «Смурфік»)
Сім років тому після снайперського поранення зупинилося серце 20-річного госпітальєра.
Микола народився 25 лютого 1999 року в Маріуполі Донецької області. Після 9 класу пішов навчатись в місцевий технікум на електрика.
Займався спортом, зокрема кікбоксингом. Був ультрасом ФК "Маріуполь". Багато мандрував автостопом.
В 16 років став активістом Цивільного корпусу Азова. Брав участь в акціях та вишколах. Хлопець мріяв про службу, однак його не брали через черепно-мозкову травму, тому Микола став добровольцем.
Пройшовши вишкіл у навчальному центрі батальйону "Госпітальєри", у 2018 році, Микола почав виконувати завдання з надання медичної допомоги та евакуації поранених в зоні ООС на Донбасі.
У квітні 2019 року парамедик супроводжував бойову групу поблизу села Водяне Волноваського району на Донеччині. На жаль, 10 квітня російський снайпер поцілив Миколі у голову. За п'ять днів доброволець загинув від поранення у шпиталі. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня посмертно.
Слава і подяка добровольцю!
Валентина Кащенко
Фото з сайту ukraine-memorial.org
За матеріалами порталу «Український меморіал»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Сім років тому після снайперського поранення зупинилося серце 20-річного госпітальєра.
Микола народився 25 лютого 1999 року в Маріуполі Донецької області. Після 9 класу пішов навчатись в місцевий технікум на електрика.
Займався спортом, зокрема кікбоксингом. Був ультрасом ФК "Маріуполь". Багато мандрував автостопом.
В 16 років став активістом Цивільного корпусу Азова. Брав участь в акціях та вишколах. Хлопець мріяв про службу, однак його не брали через черепно-мозкову травму, тому Микола став добровольцем.
Пройшовши вишкіл у навчальному центрі батальйону "Госпітальєри", у 2018 році, Микола почав виконувати завдання з надання медичної допомоги та евакуації поранених в зоні ООС на Донбасі.
У квітні 2019 року парамедик супроводжував бойову групу поблизу села Водяне Волноваського району на Донеччині. На жаль, 10 квітня російський снайпер поцілив Миколі у голову. За п'ять днів доброволець загинув від поранення у шпиталі. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня посмертно.
Слава і подяка добровольцю!
Валентина Кащенко
Фото з сайту ukraine-memorial.org
За матеріалами порталу «Український меморіал»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔16❤2
Пам’яті спортсмена, учасника Ігор Нескорених Вадима Маринича
Його знали і поважали багато спортсменів в Україні.
Вадим був солдатом Національної гвардії України. Проходив службу у 2015-2016 роках і знову став до лав захисників з початку повномасштабної війни. Служив у бойовому підрозділі у складі бригади «Азов», тримав оборону під Кремінною. У січні 2024 року захисник отримав поранення внаслідок ворожого обстрілу.
Вадим долучився до спортивного табору перед Всеукраїнськими змаганнями Ігор Нескорених 2024. Захисник планував після демобілізації знову працювати тренером, проводити змагання, дочекатися колег і друзів, які нині служать у Силах оборони. Свій останній бій Василь Маринич прийняв під час одного з бойових виходів на передовій.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Invictus Games
За матеріалами Invictus Games
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Його знали і поважали багато спортсменів в Україні.
Вадим був солдатом Національної гвардії України. Проходив службу у 2015-2016 роках і знову став до лав захисників з початку повномасштабної війни. Служив у бойовому підрозділі у складі бригади «Азов», тримав оборону під Кремінною. У січні 2024 року захисник отримав поранення внаслідок ворожого обстрілу.
Вадим долучився до спортивного табору перед Всеукраїнськими змаганнями Ігор Нескорених 2024. Захисник планував після демобілізації знову працювати тренером, проводити змагання, дочекатися колег і друзів, які нині служать у Силах оборони. Свій останній бій Василь Маринич прийняв під час одного з бойових виходів на передовій.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Invictus Games
За матеріалами Invictus Games
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔16😢1
В ПАМ’ЯТЬ ПРО ЛІКВІДАТОРІВ ТА ЖЕРТВ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
Сьогодні, 26 квітня, минає 40 років від дня аварії на Чорнобильській атомній електростанції – катастрофи, яка змінила долі мільйонів людей і назавжди залишила слід в історії України та світу.
У ці роковини Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров вшанував пам’ять ліквідаторів і жертв Чорнобильської трагедії біля Церкви святого Миколая «Пам’яті жертв Чорнобиля» разом з представниками українського духовенства.
«Чорнобильська трагедія від початку була наслідком злочинної безвідповідальності системи. Станцію будували й випробовували, не усунувши всіх проєктних ризиків, а після аварії влада не визнала провини, а переклала її на тих, хто був на місці й намагався ліквідувати наслідки. Ще одним злочином тієї системи – стало приховування правди: попри радіаційну небезпеку, людей вивели на першотравневі святкування в заражених районах. Так низка злочинів призвела до катастрофи, а імена тих, хто голими руками гасив пожежу й рятував інших, намагалися стерти з нашої пам’яті», – зазначив Голова УІНП, Олександр Альфоров.
Голова Інституту додає, що ліквідаторів присилали з усієї України: від Закарпаття до Донеччини, з Криму й Полісся. Водночас накази, надходили з москви, а приховування злочинів було системною практикою радянської влади. За його словами, саме на українській землі вже ставалися техногенні трагедії, відповідальність за які намагалися приховати або стерти з пам’яті. Серед них – підрив Дніпровської греблі у 1941 році, Куренівська трагедія та Чорнобильська катастрофа.
«І зрештою, як сказав митрополит Епіфаній, сьогодні сталася ще одна катастрофа. У їхніх руках опинилися тисячі заручників, коли вони підривали греблю Каховської станції. Ті самі дії, ті самі цілі. Російська влада завжди прагне знищити нас фізично. Їхня богоненависна риторика, від нинішнього керівника до його попередників, засвідчує: ця держава досі не несе відповідальності за те, що вона робила на цих територіях, на нашій землі. Вічна пам’ять тим, хто боровся і врятував нас від страшної біди, яка була прихована, від страшного нещастя, яке стало катастрофою і за яке ми, невинні, розплачуємося до цього часу», – поділився Олександр Алфьоров.
Під час відвідування місця пам’яті відбулася панахида за жертвами Чорнобильської трагедії, яку очолив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Разом із ним учасники вшанування помолилися за тих, хто віддав своє життя, рятуючи мільйони, а також за тих, чиє здоров’я та долі були зруйновані наслідками радіаційного викиду.
«Трагедія Чорнобиля є промовистим зразком наслідків нехтування заповідей Божих, безвідповідальності тиранічної системи, шкоди від її великих амбіцій, ілюзій вседозволеності, примарного всесилля, недбалості, приховування правди. Чорнобиль мав стати промовистим уроком історії та пересторогою для всієї світової спільноти. Проте, на жаль, так належною мірою і не став», – зазначив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній.
Сьогодні вчергове удари у дзвін пам’яті знову нагадали: Чорнобиль – біль, відповідальність і вдячність.
Нагадаємо, 26 квітня 1986 року під час експерименту на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС сталися вибухи, що спричинили найбільшу техногенну катастрофу в історії людства. Радіоактивна хмара накрила Україну, Білорусь, Росію та значну частину Європи. Загинули працівники станції, десятки тисяч людей були евакуйовані, тисячі населених пунктів зазнали забруднення. Понад 600 тисяч ліквідаторів боролися з наслідками аварії. Їхній подвиг не має терміну давності.
Пам’ятаємо. Дякуємо.
Сьогодні, 26 квітня, минає 40 років від дня аварії на Чорнобильській атомній електростанції – катастрофи, яка змінила долі мільйонів людей і назавжди залишила слід в історії України та світу.
У ці роковини Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров вшанував пам’ять ліквідаторів і жертв Чорнобильської трагедії біля Церкви святого Миколая «Пам’яті жертв Чорнобиля» разом з представниками українського духовенства.
«Чорнобильська трагедія від початку була наслідком злочинної безвідповідальності системи. Станцію будували й випробовували, не усунувши всіх проєктних ризиків, а після аварії влада не визнала провини, а переклала її на тих, хто був на місці й намагався ліквідувати наслідки. Ще одним злочином тієї системи – стало приховування правди: попри радіаційну небезпеку, людей вивели на першотравневі святкування в заражених районах. Так низка злочинів призвела до катастрофи, а імена тих, хто голими руками гасив пожежу й рятував інших, намагалися стерти з нашої пам’яті», – зазначив Голова УІНП, Олександр Альфоров.
Голова Інституту додає, що ліквідаторів присилали з усієї України: від Закарпаття до Донеччини, з Криму й Полісся. Водночас накази, надходили з москви, а приховування злочинів було системною практикою радянської влади. За його словами, саме на українській землі вже ставалися техногенні трагедії, відповідальність за які намагалися приховати або стерти з пам’яті. Серед них – підрив Дніпровської греблі у 1941 році, Куренівська трагедія та Чорнобильська катастрофа.
«І зрештою, як сказав митрополит Епіфаній, сьогодні сталася ще одна катастрофа. У їхніх руках опинилися тисячі заручників, коли вони підривали греблю Каховської станції. Ті самі дії, ті самі цілі. Російська влада завжди прагне знищити нас фізично. Їхня богоненависна риторика, від нинішнього керівника до його попередників, засвідчує: ця держава досі не несе відповідальності за те, що вона робила на цих територіях, на нашій землі. Вічна пам’ять тим, хто боровся і врятував нас від страшної біди, яка була прихована, від страшного нещастя, яке стало катастрофою і за яке ми, невинні, розплачуємося до цього часу», – поділився Олександр Алфьоров.
Під час відвідування місця пам’яті відбулася панахида за жертвами Чорнобильської трагедії, яку очолив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Разом із ним учасники вшанування помолилися за тих, хто віддав своє життя, рятуючи мільйони, а також за тих, чиє здоров’я та долі були зруйновані наслідками радіаційного викиду.
«Трагедія Чорнобиля є промовистим зразком наслідків нехтування заповідей Божих, безвідповідальності тиранічної системи, шкоди від її великих амбіцій, ілюзій вседозволеності, примарного всесилля, недбалості, приховування правди. Чорнобиль мав стати промовистим уроком історії та пересторогою для всієї світової спільноти. Проте, на жаль, так належною мірою і не став», – зазначив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній.
Сьогодні вчергове удари у дзвін пам’яті знову нагадали: Чорнобиль – біль, відповідальність і вдячність.
Нагадаємо, 26 квітня 1986 року під час експерименту на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС сталися вибухи, що спричинили найбільшу техногенну катастрофу в історії людства. Радіоактивна хмара накрила Україну, Білорусь, Росію та значну частину Європи. Загинули працівники станції, десятки тисяч людей були евакуйовані, тисячі населених пунктів зазнали забруднення. Понад 600 тисяч ліквідаторів боролися з наслідками аварії. Їхній подвиг не має терміну давності.
Пам’ятаємо. Дякуємо.
❤12💔4👍1