#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

Сто років тому, 16 квітня 1926 року, на Рівненщині, в селі Ульбарів Дубенського повіту Волинського воєводства (нині село Нагірне Дубенського району) народився Борис Возницький - багаторічний директор Львівської галереї мистецтв, академік Української академії мистецтв, Герой України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, заслужений працівник культури України та Польщі, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM), доктор honoris causa, легенда музейного світу, який відродив сотні пам'яток архітектури і зберіг для нащадків понад 35 тисяч одиниць музейних цінностей.

Його дитинство і юність припали на драматичні часи початку Другої світової війни, коли польська влада змінилася на радянську, а потім німецька окупація - на другу радянську. Був зв’язковим УПА, вижив у штрафній роті радянської армії, де воював до кінця війни.

Повернувшись, закінчив Львівське училище прикладного мистецтва імені Івана Труша та Ленінградський інститут живопису, скульптури й архітектури.

Все своє свідоме життя він присвятив порятунку творів мистецтва в часи тотального атеїзму й бездуховності, коли нищилися храми, а безцінні скульптури Йогана-Георга Пінзеля викидалися на дрова (одну таку скульптуру Возницький у прямому сенсі витягнув з-під пилки - пізніше йому пропонували виставити її на аукціон у Лондоні зі стартовою ціною у 8 мільйонів доларів). Він зробив усе, щоб зберегти спадщину Пінзеля, і в 2012 році 27 шедеврів скульптора з України експонувалися в Луврі.

Очоливши в 1962 році Львівську картинну галерею, він перетворив її на один із найбільших музейних комплексів України, що налічує понад 60 тисяч експонатів і має 16 філій. Він долучився до відновлення Олеського, Золочівського та Свірзького замків, палацу Розумовського, каплиці Боїмів у Львові, Бернардинського костелу та інших пам’яток, мав мрію завершити реставрацію Підгорецького замку.

До останнього подиху займався пошуком та порятунком музейних цінностей. Навіть у 86 років був активним, сам водив машину. 23 травня 2012 року він був за кермом сам, коли стався серцевий напад. Некероване авто виїхало на зустрічну смугу і зіткнулося з маршруткою. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Але пам’ять жива. У 2013 році було засновано Премію імені Бориса Возницького, яку вручають за вагомий внесок у музейну справу.

Докладніше про видатного музейника читайте в нашій рубриці “Історичний календар”.

Пам’яті кулеметника Юрія Погребняка

Вже маючи бойовий досвід з 2014-го, він першого ж дня повномасштабного вторгнення пішов бити ворога.

Юрій Погребняк народився 27 березня 1983 року. З дитячих років він захоплювався спортом. Обдарований юний футболіст успішно закінчив у 2000 році Щасливську спортивну школу Бориспільського району. Брав участь у багатьох змаганнях, посідав перші місця в Україні. Але треба було підтримувати багатодітну родину, в якій він виріс, і решту часу Юрій працював водієм. 

У 2014 році чоловік одним з перших пішов в зону АТО. З початком повномасштабного вторгнення молодший сержант Погребняк знову долучився до Сил оборони України. Служив командиром кулеметного відділення в стрілецькому батальйоні.

8 серпня 2024 року воїн загинув під час бойових дій поблизу селища Нью-Йорк на Донеччині. До травня 2025 року вважався зниклим безвісти. Поховали героя в рідному Кагарлику на Довжицькому цвинтарі 3 червня 2025 року.

У воїна залишилися мати, двоє синів, сестра та брат, який теж захищає Україну в лавах ЗСУ. 

Вічна слава і пам’ять герою! 

 Фото: Кагарлицька міськрада

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

17 квітня 1855 року в селі Кам’яно-Костуватому Херсонської губернії (нині це Миколаївщина) в родині панського економа Карпа Тобілевича народилася донька Марія - майбутня актриса і оперна співачка, зірка Театру корифеїв.

Марія була четвертою з шістьох дітей. Як і старші брати, які стали відомими під театральними іменами Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський та Микола Садовський, вона все життя присвятила сцені.

В Єлисаветграді (нині Кропивницький), куди переїхала родина Тобілевичів, Марія брала участь у музичних і театральних вечорах, що відбувалися в родинному будинку. Від мами успадкувала чудовий голос, тож виконувала всі провідні жіночі партії у виставах.

Початкову освіту здобула в Єлисаветградській жіночій школі Титаренка, з 11 років навчалася у жіночій гімназії Хрущової. Успішне закінчення повного курсу гімназії надало їй право вчителювати. Працювала в народній школі для бідних, вела учнівський драматичний гурток, брала участь у виготовленні декорацій і костюмів.

У 1876 році Марія зробила остаточний вибір на користь театру, увійшовши до театральної трупи Марка Кропивницького. Музичною освітою з нею займався італійський музикант і співак Микола Барілотті. Між ними спалахнула пристрасть, Марія вийшла заміж і виїхала з чоловіком в Італію.

Подружнє життя тривало недовго. Барілотті виявився людиною легковажною, не турбувався про дружину і дітей (із їхніх п`яти спільних доньок вижило тільки двоє). Зрештою Марія повернулася до батьків у Єлисаветград, а після смерті мами в 1879 році взяла на себе управління маєтком.

І все ж вона жила мріями про театр. Тому, коли Марко Кропивницький у 1883 році приїхав до неї і запропонував роль Оксани у п’єсі “Дай серцю волю, заведе в неволю”, вона не знайшла в собі сил відмовитися. Її тріумфальне повернення на сцену збіглося з об'єднанням театральних труп Старицького і Кропивницького - у ній зібралася вся родина Тобілевичів.

Разом із Марією Заньковецькою вона стає примою трупи. Особливо їй даються вокальні партії - за 12 років сценічної діяльності Марія Садовська зіграла майже всі жіночі ролі, де потрібно було співати. Перший час виступає під прізвищем чоловіка як Марія Барілотті, пізніше бере мамине прізвище Садовська.

Коли у 1890 році відбувся розкол трупи (Микола Садовський створив свій театр, з ним пішла Марія Заньковецька), Садовська залишилася в театрі Панаса Саксаганського. Вона вдруге вийшла заміж за актора Дениса Мову.

Її улюбленою роллю була Софія у драмі Карпенка-Карого “Безталанна”. На гастролях в Одесі в березні 1891 року Марія почувалася зле, і все ж вирішила не скасовувати виставу. Вона відіграла до останньої сцени, але за кулісами втратила свідомість. На фінальний поклон Панас Саксаганський, який грав у виставі Гната, виніс її на руках.

Померла 27 березня 1891 року в Одесі. Спочатку була похована в Єлисаветграді, а в 1926 році прах Марії та її матері було перепоховано поблизу хутора Надія, поруч із могилами батька Карпа Адамовича, Івана Карповича та його молодшого сина Юрія Івановича Тобілевича.

Пам’яті командира розрахунку Артема Лебедя

Загинув, до останнього виконуючи бойове завдання та рятуючи побратимів.

Артем Лебідь народився 9 листопада 1999 року в селі Мартинівка на Чернігівщині. Після школи пішов навчатись на газозварювальника Прилуцький агротехнічний коледж. У 2019 році пішов на строкову службу в Національну гвардію.

Після початку повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Служив в складі 81 окремої аеромобільної бригади. Під час штурмових боїв в районі Білогорівки отримав важку контузію, тому після лікування перевівся в артилерійський підрозділ бригади.

В артилерії служив на різних посадах, поки не став командиром гарматного розрахунку. Був кілька разів поранений. Неодноразово рятував життя побратимів. Востаннє за два дні до власної загибелі на День Незалежності України.

Старший солдат Лебідь загинув при виконанні бойового завдання в районі Серебрянки Донецької області 26 серпня 2025 року.

Був нагороджений відзнакою «За оборону України», почесним нагрудним знаком «Золотий хрест» та орденом «За мужність» III ступеня. Наразі на розгляді у Президента петиція про присвоєння Артему Лебедю звання Героя України.

25-річного захисника із почестями поховали 2 вересня 2025 року у рідному селі Мартинівка Прилуцького району Чернігівської області.

У нього залишилися батьки, брат, сестра та кохана дівчина.

Вічна пам’ять Герою!

Діана Горбачук 

Фото з Facebook Артема Лебедя. 

За матеріалами: Меморіал. Платформа пам’яті, Історії Полеглих Захисників України, Парафіївська селищна рада.

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

18 КВІТНЯ 1900 РОКУ НАРОДИЛАСЯ АКТРИСА ТЕАТРУ “БЕРЕЗІЛЬ”, НАРОДНА АРТИСТКА УКРАЇНИ, ПЕДАГОГ, ДРУЖИНА І МУЗА ЛЕСЯ КУРБАСА ВАЛЕНТИНА ЧИСТЯКОВА.

Її дитинство і юність минули в Санкт-Петербурзі та Москві, в мистецькій родині. Тому дівчинка змалечку навчалася співу, танцю, малюванню, грі на фортепіано, брала участь у театральних виставах у гімназії.

У 1918 році родина Чистякових втекла до Києва, де Валентина вступила до балетної студії Михайла Мордкіна. Заняття проходили в приміщенні театру Бергоньє (нині - Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки), там же проводили репетиції актори Молодого театру під керівництвом Леся Курбаса. Влітку 1919 року Валентина вже грала на сцені Молодого - у спектаклі “Едіп-Цар” Софокла в ролі однієї з учасниць хору. 19 вересня Курбас і Чистякова обвінчалися в Андріївській церкві, і на 15 років вона стала вірною супутницею життя і музою Курбаса.

У Валентини практично в кожній виставі Курбаса з’являлася своя роль – і в Молодому театрі, і в Київському драматичному театрі (“Кийдрамте”), і в “Березолі”. І не лише тому, що вона була дружиною Курбаса. “Усі в театрі були закохані в неї. Жінки, чоловіки, молоді, старі. До речі, старих серед нас не було: вся трупа тоді була молодою. Коли ми сходилися всі одночасно до великого фойє на збори чи на репетицію, кожному з нас кортіло сісти так, щоб краще бачити Чистякову. Дивитися на неї було насолодою! Якусь неймовірну силу тяжіння, чарівну привабливість випромінювала вся її істота - кожен рух, поворот, погляд рідкісно виразних фіалково-синіх очей. Були серед акторок красивіші за неї, але ніхто не міг зрівнятися з нею в неповторній чарівності. Море жіночості. Пісня жіночості!” - згадувала актриса “Березолю” Юлія Фоміна.

У 1926-му “Березіль” переїхав до Харкова. Це був період розквіту театру, і саме він розкрив Валентину Чистякову як багатогранну характерну актрису. Її Анелю у виставі “Маклена Ґраса” Миколи Куліша восени 1933-го запам’ятали всі, хто був на прем’єрі. На жаль, це був останній спектакль, поставлений Курбасом на волі. Далі вона стояла в чергах, пересилаючи йому книжки, адже на Соловках чоловік поставив десять спектаклів. І чекала, сподівалася, чекала…

Вона жила з мамою Леся Курбаса Вандою Адольфівною, до кінця її життя опікуючись і ділячи з нею статус “члена родини ворога народу”. Лише після її смерті, у 1957 році Чистякова отримала довідку з Харківського обласного суду про те, що справа щодо обвинувачення переглянута Президією Харківського обласного суду 19 квітня 1957 року і Постанова Судової трійки при Колегії ГПУ СРСР від 9 квітня 1934 року анульована у зв’язку з відсутністю складу злочину. Ще через 4 роки вона отримала повідомлення, що її чоловік “помер 15 листопада 1942 року у віці 55 років від крововиливу в мозок”. Вона здогадувалася, що це брехня.

Валентина Чистякова прожила довге життя. Вона була провідною актрисою Українського драматичного театру імені Шевченка в Харкові - вистави за її участю супроводжувалися аншлагами. Викладала в Харківському інституті мистецтв, писала статті з питань акторської майстерності. От тільки про Леся Курбаса на людях намагалася не згадувати - надто болючою залишалася для неї ця тема.

Померла 19 травня 1984 року. Похована в Харкові на 13-му міському кладовищі, поряд із могилою матері Леся Курбаса. Тут же похована урна із землею з Соловецьких островів, де обірвалося життя Курбаса.

Пам’яті гранатометника Миколи Клюби

Боєць мав позивний мав «Староста», бо до повномасштабного вторгнення РФ в Україну був старостою у рідному селі Дитятин на Івано-Франківщині.

Микола Клюба народився 21 грудня 1986 у селі Дитятин.після школи здобув фах зварювальника та коваля в Івано-Франківському вищому професійному училищі. Працював  в Україні та за кордоном.

У 2015 році брав участь в АТО в складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Після служби повернувся в рідне село та був обраний старостою Дилятина.

З початком повномасштабного вторгнення долучив до Сил оборони. Служив в 115-ї окремій механізованій бригаді. Виконував бойові завдання на різних ділянках фронту на Харківщині, Луганщині та Донеччині. Неодноразово був поранений та особисто виводив поранених побратимів в безпечні зони.

Загинув 4 жовтня 2025 року в бою біля села Торське Донецької області. Похований у рідному селі Дилятині. У військового залишились 16-річна доня Світлана, мама Галина та брати - Василь, Ігор і Андрій. 

За службу у ЗСУ Микола Клюба отримав відзнаку Президента України «За участь в АТО», нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі» ІІ ступеня від Головнокомандувача ЗСУ та відзнаку «Лицар бойового чину» від Івано-Франківської обласної ради. 

Слава і вдячність Герою! 

Ірина Дружук 

Фото з архіву родини та Суспільного 

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Пам’яті молодшого лейтенанта Сергія Ярмоленка (позивний «Зима»)

Доклав чимало зусиль для якісного розвитку кримінальної юстиції 

Сергій Ярмоленко народився 8 травня 1983 року у Вінниці. Здобув юридичну освіту у Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича, який закінчив у 2006 році.  Розпочав кар'єру в органах прокуратури на Вінниччині. З 2014 перейшов на службу в Генеральну прокуратуру України. Удосконалював знання в галузі правознавства, зокрема навчаючись в Українській школі політичних студій.

Сергій Ярмоленко був адвокатом кримінальної практики, експертом та співавтором програми з розвитку soft skills новообраних прокурорів Офісу генпрокурора, координатором напряму міжнародного співробітництва Експертного комітету з питань розвитку ШІ при Міністерстві цифрової трансформації. А також одним із тих, хто розслідував найгучніші справи країни, зокрема був прокурором у справі про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. 

Окрім юстиції, захоплювався марафонським бігом. Брав участь в благодійних забігах.

З початком повномасштабного вторгнення долучився до територіальної оборони. Служив командиром зенітно-артилерійського взводу 207 батальйону 241 бригади Сил ТрО.

Загинув внаслідок поранень від артилерійського обстрілу біля села Роздолівка під Бахмутом 14 червня 2023 року.

Героя поховали на Алеї Слави рідної Вінниці. За особисту мужність і самовіддані дії Сергій Ярмоленко нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України». 

Фото із соцмереж Української школи політичних студій, Офісу генпрокурора, фонду «Таблеточки», публікації «Вечірнього Києва». 

Джерела: Адвокат майбутнього, Главком, Вечірній Київ, Фонд “Таблеточки”

НА ТЕРИТОРІЇ КОЛИШНІХ СІЛ ОСТРІВКИ ТА ВОЛЯ ОСТРОВЕЦЬКА ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ РОЗПОЧАЛИСЬ ПОШУКОВІ РОБОТИ

20 квітня 2026 року на території колишніх сіл Острівки та Воля Островецька (нині у межах Рівненської сільської територіальної громади Ковельського району Волинської області) будуть проводитися пошукові дослідження з метою виявлення останків мешканців села, які трагічно загинули у серпні 1943 року. Роботи триватимуть до 1 травня 2026 року.

Український інститут національної пам’яті залучає та фінансує для нагляду за пошуковими роботами фахівців комунального підприємства Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля».

Дозвіл для польської сторони на проведення пошукових робіт в 2025 році було надано Міністерством культури України ТОВ «Спеціалізована установа «Волинські старожитності». Участь у експедиції візьмуть також польські фахівці – співробітники Інституту національної пам’яті Республіки Польща та Вроцлавського медичного університету. Пошукові роботи відбуватимуться згідно домовленостей, досягнутих за результатами діяльності Українсько-польської робочої групи з питань національної пам’яті та за результатами домовленостей президентів обох країн.

Трагічні сторінки спільної історії обох народів ХХ століття залишаються чутливими для поляків та українців. Водночас послідовний і відповідальний діалог у цих питаннях є запорукою гідного вшанування пам’яті жертв.

Нагадаємо, що наприкінці серпня 1943 року (в ніч з 28 на 29 серпня, за іншими даними – 30 серпня) Острівки та Воля Островецька зазнали збройного нападу. За даними архівних джерел, переважна частина мешканців сіл трагічно загинула, а самі села були спалені.

Українсько-польське протистояння у роки Другої світової війни є трагічною сторінкою в історії обох народів. Його основними жертвами і з польського, і з українського боку були цивільні.

ТЕХНОГЕННІ КАТАСТРОФИ ТА ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ:
40-ВІ РОКОВИНИ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ

Запрошуємо всіх охочих долучитися до обговорення складних і травматичних сторінок історії України, пов’язаних із техногенними катастрофами, їхніми причинами та наслідками для України та світу.

Тема обговорення: «Техногенні катастрофи та історична пам’ять: 40-ві роковини Чорнобильської трагедії». Захід приурочений трагедії світового масштабу – вибуху ядерного реактора, що спричинив екологічну катастрофу, забрав життя тисяч людей та вплинув на здоров’я мільйонів.

Мета круглого столу – привернути увагу до техногенних катастроф, ролі тоталітарної системи у формуванні передумов, що призвели до масштабних трагедій, а також до впливу воєнних дій на безпеку суспільства та довкілля.

Учасники заходу обговорять питання руйнування критичної інфраструктури України, відповідальності за катастрофічні наслідки техногенних рішень, а також проблеми замовчування та викривлення інформації в умовах тоталітарного режиму.

Окремо акцентують увагу на політиці пам’яті та на тому, як суспільство осмислює трагедії, що поєднують людський фактор, ідеологію та нехтування безпекою.

Історичний досвід техногенних катастроф ХХ століття розглядається як важливий контекст для розуміння сучасних викликів, зокрема в умовах російсько-української війни.

Про трагедії та їхні наслідки розкажуть:

- Олександр Алфьоров - Голова Українського інституту національної пам’яті.

- Олександр Лисенко - доктор історичних наук, завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України.

- Віктор Крупина - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

- Святослав Юсов - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України. Наукові інтереси: передумови аварії на ЧАЕС; інформаційні аспекти аварії.

- Віталій Нахманович - провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва.

Місце проведення: Укрінформ (Зала 1, вул. Б. Хмельницького, 8/16, м. Київ).

Час: 11:00–12:30

Акредитація для медіа за посиланням.

Запрошуємо відвідати подію!

КОРОЛЬ ФУТУРОПРЕРІЙ: 123 РОКИ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ҐЕО ШКУРУПІЯ

Сьогодні минає 123 роки з дня народження відомого українського поета-футуриста, кіносценариста та яскравого представника покоління “Розстріляного Відродження” Ґео Шкурупія.

Георгій Шкурупій народився 1903 року в місті Бендери (нині Молдова) в родині залізничника та вчительки. Дитинство майбутнього поета пройшло на Поділлі, однак згодом родина перебралася до Києва, де Жора (як його називали батьки) пішов навчатися до Другої київської гімназії.

Період Української революції припав на підліткові роки літератора, і саме тоді сформувалося його бажання бути представником саме української культури. У 1920 році Шкурупій повчився певний час на медичному факультеті, а згодом у Київському інституті зовнішніх зносин, однак вищої освіти не здобув.

Спершу батько влаштував його на залізницю, згодом Шкурупій працював на митниці, проте тяга до роботи зі словом взяла своє, і Шкурупій стає редактором газети “Більшовик”. Саме тоді відбувається знайомство з Валер’яном Поліщуком, який запрошує молодого поета до літературного угруповання “Гроно”. Представники “Грона” виступали проти “пролетарізму” та “масовізму” в літературі. “Гронівці” розглядали літературу як форму духовного спілкування між людьми, а не чинник ідеологічної роботи. Метою цього об’єднання було випрацювати новий літературний стиль, де швидкість та динаміка домінували б над інертністю та статичністю.

Пізніше Шкурупій знайомиться з батьком українського футуризму Михайлем Семенком, який запрошує його до першого об’єднання футуристів “Флямінго”. Саме тоді Георгій Шкурупій бере псевдонім Ґео. З цим іменем він видає більшість своїх футуристичних збірок, зокрема свій magnum opus - “Король футуропрерій” та створює поняття “панфутуризму”, який протиставляє українську футуристичну школу російській як всеохоплюючій та міжнаціональній. Шкурупія вважали “вундеркіндом української літератури”, який, орієнтуючись на європейські літературні традиції, створював композиційно складну та гостросюжетну літературу. Також Ґео Шкурупій був кіносценаристом. На жаль, не збереглися до сьогодні створені за його сценаріями фільми “Спартак” та “Синій пакет”.

З 1930 року почалася травля футуристів, яких звинувачували в симпатіях до фашизму. Ґео Шкурупій потрапив також під шквал такої критики. Літератора припинили друкувати та звільнили з кіностудії. Шкурупій перебивався певний час минулими гонорарами та тимчасовими роботами, як редактор у НДІ махорки та тютюну чи інструктор у Київському облвиконкомі. Проте 1934 року Ґео Шкурупія арештовують під час першої хвилі так званих “кіровських арештів” - хвилі репресій, пов’язаних із вбивством радянського керманича Сергія Кірова. За рік вирок - 10 років таборів. У 1937 році Ґео Шкурупій, як більшість українських літераторів того покоління, був страчений за рішенням “трійки”. Місце поховання поета невідоме донині.

Пам’яті Героя України Володимира Торшина

Володимир Торшин був командиром самохідно-артилерійського дивізіону в 36-й бригаді морської піхоти.

В дитинстві захоплювався важкою музикою. Після школи вступив до Львівського інституту Сухопутних військ Національного університету «Львівська політехніка».

Розпочав службу в Криму, в 406-й окремій береговій артилерійській групі ВМС ЗСУ. Після анексії півострова, не зрадив присязі та вийшов на підконтрольну Україні територію. Призначений у 36-й бригаді на посаду командира артилерійського дивізіону.

Загинув під час оборони Маріуполя у березні 2022 року. Посмертно нагороджений званням Героя України.

Фото - з особистих архівів родини та побратимів Володимира Торшина

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

ГУРБИ: БІЙ, КОЛИ УПА ПІШЛИ У ПРОРИВ

82 роки тому, 21-27 квітня 1944 року, в урочищі Гурби відбулися одні з найбільших боїв УПА.

Напередодні розвідка радянських каральних спецслужб помітила велику концентрацію повстанських підрозділів у Кременецьких лісах. 21 квітня чотири бригади Внутрішніх військ і кавалерійський полк за підтримки танків і штурмових літаків взяли ліс у кільце. В оточенні опинилося шість куренів УПА і велике з’єднання “Холодний Яр”. Крім того, в лісі переховувалися цивільні, які втікали від радянських репресій або були мобілізовані до повстанських лав (біля тисячі осіб). Повстанці вирили окопи й облаштували позиційну оборону за фронтовою тактикою (в умовах партизанської війни це було явищем винятковим).

Під Гурбами відбулося найбільше з 26 квітневих зіткнень між радянськими військами та УПА. Командувач Петро Олійник (“Роман”, “Еней”) дав наказ на прорив. Попри чисельну перевагу ворога, вояки УПА вирвалися з пастки. В боях загинуло до 400 повстанців та кілька сотень енкаведистів.

Про ці події розповідає ролик УІНП, створений у 2019 році спільно з продакшн-студією “Bober studio”. У ролику знявся останній живий учасник бою під Гурбами 94-річний Василь Кирилюк, а також доброволець батальйону Кульчицького, учасник АТО 2014-2016 років Володимир Баланович та пластун станиці Здолбунів Данило Бойкович.

Пам'яті Героя України, штаб-сержанта Олександра Маслака

Прикриваючи відхід побратимів, вів бій проти двох танків. Один знищив, а другий не встиг…

Олександр народився 4 лютого 1982 року в місті Торез (нині - Чистякове) Донецької області. Ріс спортивним юнаком - займався футболом та важкою атлетикою.

У 2000 році пішов на строкову службу в прикордонні війська у Маріуполі. Згодом підписав контракт і продовжив прикордонну службу на Сумщині. У 2009 році здобув юридичну освіту у Харківському університеті внутрішніх справ та почав працювати юристом у приватній сфері. Проте у 2018 році повернувся на службу в Держприкордонслужбу, в рідний підрозділ на Сумщині. А вже за рік перевівся до Маріупольського загону, щоб взяти участь в АТО/ООС.

З 24 лютого 2022 року штаб-сержант Маслак брав участь в обороні Маріуполя. У складі свого підрозділу одним із перших зустрів ворога в бою на околицях селища Сартана. Виконував бойові завдання у складі мобільних груп – нищив бронетанкову техніку противника. 17 березня 2022 року група прикордонників на чолі з Олександром вступила у бій з ворогом в одному з районів Маріуполя. Під час бою штаб-сержант зумів вивести з ладу один танк противника протитанковим комплексом NLAW. Однак другий танк влучив в Олександра.

Поховали захисника майже через рік, 25 лютого 2023 року, на Алеї Слави Баранівського кладовища в Сумах. У воїна залишились дружина, син, донька, батьки та сестра. Посмертно нагороджений званням Героям України та підвищений до майстер-сержанта.

Слава Герою!

Тетяна Тиндик

Фото: ДПСУ

За матеріалами: ДПСУ, Книга пам'яті органів системи МВС, Велика українська енциклопедія

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

СВІДОК ПРОГОЛОШЕННЯ ТА ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ: 130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА КЕДРИНА

Цього дня минає 130 років з дня народження українського історика та публіциста, діяча уряду УНР в екзилі - Івана Кедрина-Рудницького.

Іван Рудницький народився 1896 року в містечку Ходорів на Галичині в інтелігентній родині. Його батько Іван Рудницький був нотаріусом, а мати Іда Шпігельман походила з єврейської родини. Щоб стати дружиною Івана Рудницького, вона спеціально прийняла християнство в монастирі бенедиктинок.

Іван Рудницький навчався в гімназіях Бережан та Львова. У 1915 році добровільно пішов в австрійську армію, щоб взяти участь у Першій світовій війні. За рік потрапив до російського полону. Після Лютневої революції 1917 року вибрався з табору у Забайкаллі до Києва, де долучився до розбудови української державності. Працював в урядових установах УНР та Української держави Скоропадського в сфері освіти.

У січні 1919 року у Вінниці вступає до лав Армії УНР. Брав участь у боях з більшовиками, згодом був військовим референтом газети “Ставка”. З 1920 року в еміграції у Відні. Тут навчався на філософському факультеті та був редактором журналу “Воля”. Тоді ж вперше використав псевдонім “Кедрин”. У своїх матеріалах виступав активно проти так званої “радянофілії”.

У 1922 році перебрався до Львова, де за пропозицією Євгена Коновальця став співредактором видання “Діло”. Також був членом центрального комітету найбільш впливової української політичної сили на Галичині - Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Активно співпрацював з Урядом УНР в екзилі. За свою участь в боях проти більшовиків відзначений орденом Хрест Симона Петлюри.

Після окупації Галичини у 1939 році перебрався до Кракова, а з 1944 року - до Австрії. Під час Другої світової війни активно займався публіцистичною діяльністю. Очолював Українське Центральне Допомогове Об'єднання - громадську організацію, що опікувалася долею українських мігрантів. Члени УЦДО організовували українські ясла та школи, опікувалися могилами українських вояків, координували співпрацю з місцевою адміністрацією.

З 1949 року проживав у США. Тут активно долучився до громадсько-політичного життя діаспори, зокрема співпрацював з першим українським виданням “Свобода” та науково-історичним журналом українських вояків “Вісті Комбатанта”. Деякий час виконував обов'язки голови Президії Української Національної Ради в екзилі. З 1973 до 1978 року очолював Раду Народних Міністрів УНР в екзилі. У 1978 році вийшла його найважливіша публіцистична праця “Берестейський мир”, де він оцінив події творення української державності у революційні роки.

Помер у 1995 році. Іван Кедрин був одним із небагатьох учасників творення української держави 1917-1921 років, які застали відновлення незалежності України у 1991 році.