ЯК ЖІНКИ-ПОЛІТВ’ЯЗНІ ВЕЛИКДЕНЬ В РАДЯНСЬКИХ ТАБОРАХ СВЯТКУВАЛИ
Вже тринадцятий рік Україна відзначає світле свято Великдень в умовах війни з Росією. Але українцям не звикати виборювати право жити своїм життям, зберігати традиції своїх предків, шанувати своїх героїв. Ця розповідь про те, як засуджені за політичними статтями українки Марія Засіменко-Бонацька, Ганна Рехнюк та Ярослава Людкевич-Сітко, а також тисячі інших жінок-політв’язнів попри кричущу несправедливість звинувачень та нелюдські умови таборів намагалися зберегти свою українську душу.
Марія Засіменко-Бонацька народилася в 1932 році в селі Трубиці Костопільського району Рівненської області. Батьки були селянами, мали 3 гектари землі та гектар сінокосу, дві корови, пару свиней, вівці. Дівчинка почала читати, вчилася в школі гарно, хоча навчання проводилося польською мовою. У віці 10 років допомагала воякам Української повстанської армії, серед яких були її родичі та односельці: проводила по місцевості, переписувала для повстанців вірші Тараса Шевченка, Івана Франка та свої, дитячі. За завзяту боротьбу УПА німці спалили їхнє село. Пізніше в одного із заарештованих вояків “гебісти” знайшли аркуш, написаний її рукою.
Заарештували Марію прямо в школі на уроці української мови, протримали в тюрмі, доки виповнилось 16 років. Засудили до 10 років таборів із конфіскацією майна. Покарання відбувала в “Дубравлагу” в Мордовії. Відбула 7 років. Майже рік провела в Центральній табірній лікарні у зв’язку з травмою хребта, отриманою на примусових роботах.
Після повернення здобула освіту, мріяла стати журналісткою, але з “поганою біографією” не змогла, тож працювала в бібліотеці в Миколаївській області, там познайомилася зі своїм чоловіком, із яким потім переїхала до Дніпра. Авторка дев’яти книжок спогадів і поезій
Пані Марія згадує, як на Великдень жінки в таборі ліпили “пасочки” (торти) із засушеного хлібу, здобрюючи присланими з дому сухофруктами. Найдорожчими подарунками до свят були серветки, рушнички, скатертинки, вишиті на рештках тканини, у яку загортали посилки. Нитки полонені українки витягували зі старого одягу.
Промінчиками свята осявали табірне життя вітальні великодні листівки, які ув’язнені жінки отримували від рідних або малювали самі. Листівки робилися невеликого розміру, щоб легше було ховати під час обшуку. Малювали кольоровими олівцями, тушшю, чорнилом, пером або паличкою, оздоблювали аплікаціями з засушених квітів чи картону, витинанками.
Пропонуємо вашій увазі великодні листівки з родинного архіву Ганни Рехнюк, які надсилав для неї в табір брат Іван. Народилася Ганна в 1923 році в селі Пустомити на Волині. Як і багато членів її родини, вступила до Організації українських націоналістів. Під час німецької окупації працювала завідувачкою бібліотеки, поширювала підпільні видання ОУН, у яких пояснювалось, що лише в Соборній Самостійній Україні українці стануть господарями своєї долі на рідній землі. Організовувала медичну мережу підпілля УПА, збирала у людей продукти й одяг для повстанців, займалася розвідкою. У квітні 1946 року Ганну з двома двоюрідними сестрами та рідною тіткою заарештували за допомогу УПА. Засудили на 10 років ув’язнення в ГУЛАГу. Термін відбувала в Казахстані в таборі особливого режиму “Песчлаг”.
Волі та щасливого повернення додому – такі щемливі побажання доньці від батьків можна прочитати у великодніх листівках з родинного архіву Ярослави Людкевич-Сітко. Ярослава народилася 29 листопада 1929 року у Варшаві в родині колишнього добровольця Українських січових стрільців. У 1939 році сім'я переїхала до Львова. За участь в ОУН радянська влада заарештувала Ярославу в 1949 році та засудила на 25 років неволі. Покарання відбувала в Інті в таборі особливого режиму “Мінлаг”. Після повернення на батьківщину провадила активну громадську діяльність за здобуття Україною незалежності, зокрема, у жовтні 1990 року голодувала разом зі студентами, що вимагали виходу України з СРСР.
Вже тринадцятий рік Україна відзначає світле свято Великдень в умовах війни з Росією. Але українцям не звикати виборювати право жити своїм життям, зберігати традиції своїх предків, шанувати своїх героїв. Ця розповідь про те, як засуджені за політичними статтями українки Марія Засіменко-Бонацька, Ганна Рехнюк та Ярослава Людкевич-Сітко, а також тисячі інших жінок-політв’язнів попри кричущу несправедливість звинувачень та нелюдські умови таборів намагалися зберегти свою українську душу.
Марія Засіменко-Бонацька народилася в 1932 році в селі Трубиці Костопільського району Рівненської області. Батьки були селянами, мали 3 гектари землі та гектар сінокосу, дві корови, пару свиней, вівці. Дівчинка почала читати, вчилася в школі гарно, хоча навчання проводилося польською мовою. У віці 10 років допомагала воякам Української повстанської армії, серед яких були її родичі та односельці: проводила по місцевості, переписувала для повстанців вірші Тараса Шевченка, Івана Франка та свої, дитячі. За завзяту боротьбу УПА німці спалили їхнє село. Пізніше в одного із заарештованих вояків “гебісти” знайшли аркуш, написаний її рукою.
Заарештували Марію прямо в школі на уроці української мови, протримали в тюрмі, доки виповнилось 16 років. Засудили до 10 років таборів із конфіскацією майна. Покарання відбувала в “Дубравлагу” в Мордовії. Відбула 7 років. Майже рік провела в Центральній табірній лікарні у зв’язку з травмою хребта, отриманою на примусових роботах.
Після повернення здобула освіту, мріяла стати журналісткою, але з “поганою біографією” не змогла, тож працювала в бібліотеці в Миколаївській області, там познайомилася зі своїм чоловіком, із яким потім переїхала до Дніпра. Авторка дев’яти книжок спогадів і поезій
Пані Марія згадує, як на Великдень жінки в таборі ліпили “пасочки” (торти) із засушеного хлібу, здобрюючи присланими з дому сухофруктами. Найдорожчими подарунками до свят були серветки, рушнички, скатертинки, вишиті на рештках тканини, у яку загортали посилки. Нитки полонені українки витягували зі старого одягу.
Промінчиками свята осявали табірне життя вітальні великодні листівки, які ув’язнені жінки отримували від рідних або малювали самі. Листівки робилися невеликого розміру, щоб легше було ховати під час обшуку. Малювали кольоровими олівцями, тушшю, чорнилом, пером або паличкою, оздоблювали аплікаціями з засушених квітів чи картону, витинанками.
Пропонуємо вашій увазі великодні листівки з родинного архіву Ганни Рехнюк, які надсилав для неї в табір брат Іван. Народилася Ганна в 1923 році в селі Пустомити на Волині. Як і багато членів її родини, вступила до Організації українських націоналістів. Під час німецької окупації працювала завідувачкою бібліотеки, поширювала підпільні видання ОУН, у яких пояснювалось, що лише в Соборній Самостійній Україні українці стануть господарями своєї долі на рідній землі. Організовувала медичну мережу підпілля УПА, збирала у людей продукти й одяг для повстанців, займалася розвідкою. У квітні 1946 року Ганну з двома двоюрідними сестрами та рідною тіткою заарештували за допомогу УПА. Засудили на 10 років ув’язнення в ГУЛАГу. Термін відбувала в Казахстані в таборі особливого режиму “Песчлаг”.
Волі та щасливого повернення додому – такі щемливі побажання доньці від батьків можна прочитати у великодніх листівках з родинного архіву Ярослави Людкевич-Сітко. Ярослава народилася 29 листопада 1929 року у Варшаві в родині колишнього добровольця Українських січових стрільців. У 1939 році сім'я переїхала до Львова. За участь в ОУН радянська влада заарештувала Ярославу в 1949 році та засудила на 25 років неволі. Покарання відбувала в Інті в таборі особливого режиму “Мінлаг”. Після повернення на батьківщину провадила активну громадську діяльність за здобуття Україною незалежності, зокрема, у жовтні 1990 року голодувала разом зі студентами, що вимагали виходу України з СРСР.
👍5
Інтерв'ю з Марією Засіменко-Бонацькою записано 3 квітня 2019 року Іриною Ревою та Дмитром Романчуком, старшим науковим співробітником Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.Яворницького.
За таку можливість дякуємо Андрію Курляку як автору ідеї запису свідчень та Наталії Хазан як керівнику проекту “Друга світова: спогади очевидців”, які також надали фінансову підтримку для здійснення відеозапису.
Матеріали та фотокопії великодніх листівок з родинних архівів жінок-політв’язнів Ганни Рехнюк та Ярослави Людкевич-Сітко надані кандидаткою історичних наук, співробітницею Українського інституту національної пам’яті Лесею Бондарук.
Дякуємо за монтаж відео @Bilous Marichka.
За таку можливість дякуємо Андрію Курляку як автору ідеї запису свідчень та Наталії Хазан як керівнику проекту “Друга світова: спогади очевидців”, які також надали фінансову підтримку для здійснення відеозапису.
Матеріали та фотокопії великодніх листівок з родинних архівів жінок-політв’язнів Ганни Рехнюк та Ярослави Людкевич-Сітко надані кандидаткою історичних наук, співробітницею Українського інституту національної пам’яті Лесею Бондарук.
Дякуємо за монтаж відео @Bilous Marichka.
YouTube
ЯК ЖІНКИ-ПОЛІТВ’ЯЗНІ ВЕЛИКДЕНЬ В РАДЯНСЬКИХ ТАБОРАХ СВЯТКУВАЛИ
Вже тринадцятий рік Україна відзначає світле свято Великдень в умовах війни з Росією. Але українцям не звикати виборювати право жити своїм життям, зберігати традиції своїх предків, шанувати своїх героїв. Ця розповідь про те, як засуджені за політичними статтями…
💔9❤4
Пам'яті Героя України, льотчика Дениса Кирилюка
Встиг попрощатися з новонародженим сином і того ж дня загинув, відводячи підбитий літак від села на Чернігівщині.
Денис народився 14 липня 1990 року в селі Гришівці на Вінниччині. З дитинства марив небом. Після 9 класу поїхав навчатись в Чернігівський ліцей з військово-фізичною підготовкою, а потім навчався в Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
Після випуску потрапив служити в 831 бригаду тактичної авіації у Миргороді. Брав участь в АТО у 2016 році за що відзначений іменної нагородною вогнепальною зброєю.
З початком повномасштабного вторгнення майор Кирилюк відводив від удару літаки на миргородському аеродромі. Згодом виконував бойові завдання по всій ліній фронту: Сумщина, Харківщина, Луганщина, Донеччина, Херсонщина. Брав участь у місії визволення острову Зміїний. Здійснив понад 70 бойових вильотів. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
27 березня 2023 року майор Кирилюк попрощався перед вильотом з новонародженим сином та відправився на бойове завдання. із перехоплення повітряних цілей на півночі країни. Коли його літак уразила ворожа ракета, винищувач почав втрачати висоту. Су-27 падав на забудову, туди, де живуть мирні люди. Чоловік відвів літак якомога далі від села Товкачівка на Чернігівщині, але не встиг катапультуватися.
20 січня 2025 року Указом Президента України Дениса Кирилюка було удостоєно звання Героя України (посмертно) та надано військове звання підполковника. 30 січня 2025 року на його честь назвали вулицю у Миргороді.
Пам'ять і вічна шана Герою!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне, Меморіал. Платформа пам'яті, Зміст, Енциклопедія Сучасної України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Встиг попрощатися з новонародженим сином і того ж дня загинув, відводячи підбитий літак від села на Чернігівщині.
Денис народився 14 липня 1990 року в селі Гришівці на Вінниччині. З дитинства марив небом. Після 9 класу поїхав навчатись в Чернігівський ліцей з військово-фізичною підготовкою, а потім навчався в Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
Після випуску потрапив служити в 831 бригаду тактичної авіації у Миргороді. Брав участь в АТО у 2016 році за що відзначений іменної нагородною вогнепальною зброєю.
З початком повномасштабного вторгнення майор Кирилюк відводив від удару літаки на миргородському аеродромі. Згодом виконував бойові завдання по всій ліній фронту: Сумщина, Харківщина, Луганщина, Донеччина, Херсонщина. Брав участь у місії визволення острову Зміїний. Здійснив понад 70 бойових вильотів. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
27 березня 2023 року майор Кирилюк попрощався перед вильотом з новонародженим сином та відправився на бойове завдання. із перехоплення повітряних цілей на півночі країни. Коли його літак уразила ворожа ракета, винищувач почав втрачати висоту. Су-27 падав на забудову, туди, де живуть мирні люди. Чоловік відвів літак якомога далі від села Товкачівка на Чернігівщині, але не встиг катапультуватися.
20 січня 2025 року Указом Президента України Дениса Кирилюка було удостоєно звання Героя України (посмертно) та надано військове звання підполковника. 30 січня 2025 року на його честь назвали вулицю у Миргороді.
Пам'ять і вічна шана Герою!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне, Меморіал. Платформа пам'яті, Зміст, Енциклопедія Сучасної України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
😢8💔6
ПАТРІАРХ-ПЕТЛЮРІВЕЦЬ З НАРОДЖЕННЯ
10 квітня 1898 року в Полтаві народився Степан Скрипник (Мстислав), Патріарх Київський і всієї України.
Детальніше про його життєвий шлях та служіння у нашій каруселі.
10 квітня 1898 року в Полтаві народився Степан Скрипник (Мстислав), Патріарх Київський і всієї України.
Детальніше про його життєвий шлях та служіння у нашій каруселі.
❤11👍1
ЗБЕРЕГТИ, ЩОБ ПОВЕРНУТИ: ВАГОМИЙ ПОСТУП У ВІДРОДЖЕННІ МОВ НАДАЗОВСЬКИХ ГРЕКІВ
7 квітня, у стінах Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулася подія, що має значення не лише для академічної спільноти та студентства, а й для всієї України. ГО "Надазовські греки" / NGO 'North Azovian Greeks' презентували перший в Україні навчально-методичний комплекс з урумської мови надазовських греків та літературну збірку цією мовою “Balalığım Çohrağı” (урум. “джерело мого дитинства”), здійснивши цим важливий поступ у збереженні культурної спадщини корінних народів України. Це перший комунікативний комплекс для вивчення урумської мови надазовських греків, створений в Україні.
Участь у заході взяв Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров. Він висловив команді вдячність за неймовірну працю при створенні комплексу та наголосив на необхідності запровадження 8 серпня як День пам’яті насильницького виселення урумів і румеїв із Криму у 1778 році. Відповідна дата покликана відновити історичну справедливість та посилити увагу до теми корінних народів України.
“Цього року в Українському інституті національної пам'яті разом з ГО “Надазовські греки: уруми і румеї” запланована публікація збірника пісень і казок, написаних румейською мовою і частково урумською, і зараз готується переклад українською та англійською, щоб спадок урумської та румейської мов можна було поширювати на закордонні аудиторії. І це те, що ми можемо і маємо зробити сьогодні на рівні державної підтримки”, - підкреслив Олександр Алфьоров.
Окрему увагу було приділено сучасним викликам. Внаслідок російської агресії надазовські греки вдруге в історії опинилися перед загрозою втрати своєї ідентичності: їхні історичні території в Криму та Надазов’ї перебувають під окупацією. Саме тому питання збереження мови, культури та історичної пам’яті сьогодні є не лише культурним, а й безпековим і державницьким.
УІНП послідовно підтримує ініціативи, спрямовані на відродження ідентичності урумів і румеїв: від створення навчальних матеріалів до популяризації їхньої культурної спадщини в Україні та світі. Зокрема, триває робота над тим, щоб у Європейській хартії регіональних мов були належним чином представлені саме урумська та румейська мови, а не узагальнено “грецька”.
Відродження і підтримка ідентичності корінних народів - це питання нашої історичної відповідальності, питання майбутнього: адже держава сильна тоді, коли береже розмаїття, пам’ятає своїх людей та створює умови для розвитку кожної спільноти.
Сьогодні, коли війна знову намагається знищити нашу культурну спадщину, такі ініціативи стають актом спротиву та відновлення. Україна була, є і буде домом для всіх своїх народів.
Фото волонтерки проєкту Лариси Кір'язєвої.
7 квітня, у стінах Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулася подія, що має значення не лише для академічної спільноти та студентства, а й для всієї України. ГО "Надазовські греки" / NGO 'North Azovian Greeks' презентували перший в Україні навчально-методичний комплекс з урумської мови надазовських греків та літературну збірку цією мовою “Balalığım Çohrağı” (урум. “джерело мого дитинства”), здійснивши цим важливий поступ у збереженні культурної спадщини корінних народів України. Це перший комунікативний комплекс для вивчення урумської мови надазовських греків, створений в Україні.
Участь у заході взяв Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров. Він висловив команді вдячність за неймовірну працю при створенні комплексу та наголосив на необхідності запровадження 8 серпня як День пам’яті насильницького виселення урумів і румеїв із Криму у 1778 році. Відповідна дата покликана відновити історичну справедливість та посилити увагу до теми корінних народів України.
“Цього року в Українському інституті національної пам'яті разом з ГО “Надазовські греки: уруми і румеї” запланована публікація збірника пісень і казок, написаних румейською мовою і частково урумською, і зараз готується переклад українською та англійською, щоб спадок урумської та румейської мов можна було поширювати на закордонні аудиторії. І це те, що ми можемо і маємо зробити сьогодні на рівні державної підтримки”, - підкреслив Олександр Алфьоров.
Окрему увагу було приділено сучасним викликам. Внаслідок російської агресії надазовські греки вдруге в історії опинилися перед загрозою втрати своєї ідентичності: їхні історичні території в Криму та Надазов’ї перебувають під окупацією. Саме тому питання збереження мови, культури та історичної пам’яті сьогодні є не лише культурним, а й безпековим і державницьким.
УІНП послідовно підтримує ініціативи, спрямовані на відродження ідентичності урумів і румеїв: від створення навчальних матеріалів до популяризації їхньої культурної спадщини в Україні та світі. Зокрема, триває робота над тим, щоб у Європейській хартії регіональних мов були належним чином представлені саме урумська та румейська мови, а не узагальнено “грецька”.
Відродження і підтримка ідентичності корінних народів - це питання нашої історичної відповідальності, питання майбутнього: адже держава сильна тоді, коли береже розмаїття, пам’ятає своїх людей та створює умови для розвитку кожної спільноти.
Сьогодні, коли війна знову намагається знищити нашу культурну спадщину, такі ініціативи стають актом спротиву та відновлення. Україна була, є і буде домом для всіх своїх народів.
Фото волонтерки проєкту Лариси Кір'язєвої.
❤10👍2
Памʼяті молодшого сержанта Тараса Дацка
Працював у будівельній сфері та захоплювався кулінарією.
Тарас народився 10 жовтня 1974 року у Львові. Після школи вивчився на будівельника в ПТУ. Служив строкову службу десантником в Житомирі. Звільнився в званні молодшого сержанта.
У Львові працював будівельником. Перед мобілізацією трудився в мережі "АТБ".
Із початком повномасштабного вторгнення Тарас став на захист України в складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Сухопутних військ ЗСУ.
Виконував бойові завдання на Харківщині, де й загинув 1 липня 2023 року. Похований 7 липня на Личаківському цвинтарі у Львові. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня посмертно.
Честь і шана Герою!
Фото: Львівська міська рада
За матеріалами Суспільне. Львів
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Працював у будівельній сфері та захоплювався кулінарією.
Тарас народився 10 жовтня 1974 року у Львові. Після школи вивчився на будівельника в ПТУ. Служив строкову службу десантником в Житомирі. Звільнився в званні молодшого сержанта.
У Львові працював будівельником. Перед мобілізацією трудився в мережі "АТБ".
Із початком повномасштабного вторгнення Тарас став на захист України в складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Сухопутних військ ЗСУ.
Виконував бойові завдання на Харківщині, де й загинув 1 липня 2023 року. Похований 7 липня на Личаківському цвинтарі у Львові. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня посмертно.
Честь і шана Герою!
Фото: Львівська міська рада
За матеріалами Суспільне. Львів
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔13❤2
“ДЛЯ УКРАЇНЦЯ РІДНА МОВА - ЦЕ ДУША, А ДУШЕЮ, ЯК ВІДОМО, НЕ ГЕНДЛЮЮТЬ! А ІНШІ МОВИ ДЛЯ НЬОГО, В ТОМУ ЧИСЛІ РОСІЙСЬКА, - МУСЯТЬ БУТИ ЛИШЕ КОМУНІКАТИВНИМ ІНСТРУМЕНТОМ”
11 квітня 1913 року народився видатний український фізик, педагог і організатор науки Володимир Хоткевич. Він з’явився на світ у Києві в родині відомого українського письменника, композитора та громадського діяча Гната Хоткевича. Доля родини Хоткевичів склалася трагічно: батька репресували й розстріляли у 1938 році, рідні опинилися розкиданими по світу. Сам Володимир Хоткевич дивом уникнув репресій і зміг реалізувати себе в науці.
Освіту він здобував спочатку в індустріально-технічній профшколі, а після її закінчення у 1930 році вступив до Харківського механіко-машинобудівного інституту, де отримав спеціальність інженера-дослідника у галузі фізики. З 1932 до 1950 року Хоткевич працював в Українському фізико-технічному інституті. Наукову роботу розпочав під керівництвом професорів Льва Шубникова та Бориса Лазарєва. У цій установі він зосередився на прикладних завданнях. У 1934 році за участю Хоткевича введено в дію перший у СРСР гелієвий скраплювач. Фізик досліджував магнітні й детекторні властивості надпровідників, брав участь у роботах атомного проєкту.
Під час Другої світової війни разом з інститутом перебував в евакуації в Алмати. Навіть у цей складний період не припиняв наукової діяльності. У 1943 році захистив кандидатську дисертацію. У 1944 році повернувся до Харкова, брав активну участь у відновленні кріогенної лабораторії Українського фізико-технічного інституту.
З 1950 року життя Володимира Хоткевича пов’язане з Харківським університетом. Тут він пройшов шлях від доцента до ректора. Цю посаду він обіймав протягом 1966-1976 років. У стінах університету Хоткевич зосередився на дослідженнях надпровідності і низькотемпературної металофізики. Він зробив вагомий внесок у розвиток науки, став автором понад 200 праць і виховав цілу плеяду науковців. Під його керівництвом було захищено 15 кандидатських дисертацій.
У 1954 році Володимир Хоткевич захистив докторську дисертацію, за два роки був затверджений у званні професора. У 1967 року його обрали членом-кореспондентом Академії наук УРСР. Його наукові здобутки були визнані не лише в Україні, а й за кордоном. Хоткевич був почесним доктором Познанського університету ім. Адама Міцкевича.
Попри всі виклики епохи, Володимир Хоткевич залишався принциповою людиною. Відомий його вислів про мову як душу народу є свідченням глибокої національної свідомості та гідності.
Він відійшов у вічність 9 липня 1982 року, залишивши після себе потужну наукову спадщину.
11 квітня 1913 року народився видатний український фізик, педагог і організатор науки Володимир Хоткевич. Він з’явився на світ у Києві в родині відомого українського письменника, композитора та громадського діяча Гната Хоткевича. Доля родини Хоткевичів склалася трагічно: батька репресували й розстріляли у 1938 році, рідні опинилися розкиданими по світу. Сам Володимир Хоткевич дивом уникнув репресій і зміг реалізувати себе в науці.
Освіту він здобував спочатку в індустріально-технічній профшколі, а після її закінчення у 1930 році вступив до Харківського механіко-машинобудівного інституту, де отримав спеціальність інженера-дослідника у галузі фізики. З 1932 до 1950 року Хоткевич працював в Українському фізико-технічному інституті. Наукову роботу розпочав під керівництвом професорів Льва Шубникова та Бориса Лазарєва. У цій установі він зосередився на прикладних завданнях. У 1934 році за участю Хоткевича введено в дію перший у СРСР гелієвий скраплювач. Фізик досліджував магнітні й детекторні властивості надпровідників, брав участь у роботах атомного проєкту.
Під час Другої світової війни разом з інститутом перебував в евакуації в Алмати. Навіть у цей складний період не припиняв наукової діяльності. У 1943 році захистив кандидатську дисертацію. У 1944 році повернувся до Харкова, брав активну участь у відновленні кріогенної лабораторії Українського фізико-технічного інституту.
З 1950 року життя Володимира Хоткевича пов’язане з Харківським університетом. Тут він пройшов шлях від доцента до ректора. Цю посаду він обіймав протягом 1966-1976 років. У стінах університету Хоткевич зосередився на дослідженнях надпровідності і низькотемпературної металофізики. Він зробив вагомий внесок у розвиток науки, став автором понад 200 праць і виховав цілу плеяду науковців. Під його керівництвом було захищено 15 кандидатських дисертацій.
У 1954 році Володимир Хоткевич захистив докторську дисертацію, за два роки був затверджений у званні професора. У 1967 року його обрали членом-кореспондентом Академії наук УРСР. Його наукові здобутки були визнані не лише в Україні, а й за кордоном. Хоткевич був почесним доктором Познанського університету ім. Адама Міцкевича.
Попри всі виклики епохи, Володимир Хоткевич залишався принциповою людиною. Відомий його вислів про мову як душу народу є свідченням глибокої національної свідомості та гідності.
Він відійшов у вічність 9 липня 1982 року, залишивши після себе потужну наукову спадщину.
👍9❤6
Пам’яті старшого солдата Андрія Кузьменка (позивний «Покемон»)
Ніколи не сидів склавши руки та мав широке коло захоплень.
Андрій народився 27 грудня 1990 року у селі Пологи-Вергуни на Київщині. Під час навчання в школі грав у КВК та народному театрі.
Після закінчення школи Андрій вступив до Коледжу інформаційних технологій та землевпорядкування при Національному авіаційному університеті на спеціальність геодезиста-землевпорядника. У 2011 році продовжив навчання в Університеті новітніх технологій.
Працював у геодезистом та виконробом у будівельній сфері. У 2018-2020 роках служив за контрактом на Київщині.
Початок повномасштабного вторгнення зустрів в Макарові. Певний час перебував в окупації. Однак після визволення міста зразу долучився до Сил оборони.
Служив в складі 110-ї окремої механізованої бригади імені Марка Безручка. Брав участь в обороні Авдіївки. Загинув при виконанні бойового завдання у 2024 році.
Захисника поховали 23 березня 2025 року у рідному селі.
Вічна пам’ять Герою!
Фото з сімейного архіву
За матеріалами: Ташанська ОТГ, ПереяславNews.City
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Ніколи не сидів склавши руки та мав широке коло захоплень.
Андрій народився 27 грудня 1990 року у селі Пологи-Вергуни на Київщині. Під час навчання в школі грав у КВК та народному театрі.
Після закінчення школи Андрій вступив до Коледжу інформаційних технологій та землевпорядкування при Національному авіаційному університеті на спеціальність геодезиста-землевпорядника. У 2011 році продовжив навчання в Університеті новітніх технологій.
Працював у геодезистом та виконробом у будівельній сфері. У 2018-2020 роках служив за контрактом на Київщині.
Початок повномасштабного вторгнення зустрів в Макарові. Певний час перебував в окупації. Однак після визволення міста зразу долучився до Сил оборони.
Служив в складі 110-ї окремої механізованої бригади імені Марка Безручка. Брав участь в обороні Авдіївки. Загинув при виконанні бойового завдання у 2024 році.
Захисника поховали 23 березня 2025 року у рідному селі.
Вічна пам’ять Герою!
Фото з сімейного архіву
За матеріалами: Ташанська ОТГ, ПереяславNews.City
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔13😢5