УКРАЇНСЬКИЙ ОЛІГАРХ. 140 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ТЕРЕЩЕНКА
Цього дня минає 140 років з дня народження видатного українського промисловця, фінансиста та мецената – Михайла Терещенка.
Михайло Терещенко народився у Києві і став нащадком видатного козацько-шляхетського роду Терещенків, який розбагатів в роки Кримської війни на постачанні хліба та корабельного лісу, а потім масштабував статки, вклавшись у цукроваріння.
Попри багатство родини, Михайло досить суворо виховувався. Навчався в Київській гімназії. Згодом вивчав економіку у Ляйпцизькому та право у Московському університетах. Згодом викладав римське право у Московському університеті, однак покинув виш в знак протесту проти втручання в керівництво імператорською владою.
Перед Першою світовою війною певний час займався розвитком театрів та керував спільно з сестрами видавництвом “Сірін”. Паралельно з цим Михайло Терещенко управляв величезною бізнес-імперією власної родини. Був членом правління Всеросійського товариства цукрозаводів, членом ради Волзько-Камського банку та облікового комітету київського відділення Азовсько-Донського банку. Статки Михайла Терещенка оцінювались в 70 мільйонів карбованців.
Активно займався меценатством, зокрема виділяв кошти на побудову Київського політехнічного інституту, лікарні ОХМАДИТ, Київської консерваторії.
З початком Першої світової співпрацював з Червоним Хрестом, а згодом очолював Київський військово-промисловий комітет. Після Лютневої революції 1917 року запрошений на посаду міністра фінансів у Тимчасовий уряд Росії. Представляв його на перемовинах з Українською Центральною Радою. Зокрема, підтримував перехід під юрисдикцію УЦР всіх південно-українських губерній, що де-факто означало визнання національно-державної території України.
Пізніше був арештований більшовиками, однак зміг втекти у Фінляндію завдяки хабарю. В еміграції почав життя з нуля, втративши всі статки. Працював у фінансовій сфері, був співвласником кількох банків, мав бізнес-інтереси у Африці, зокрема на Мадагаскарі та Мозамбіку. При цьому Михайло Терещенко активно підтримував українських мігрантів, особливо діячів науки та культури. Помер у 1956 році.
Цього дня минає 140 років з дня народження видатного українського промисловця, фінансиста та мецената – Михайла Терещенка.
Михайло Терещенко народився у Києві і став нащадком видатного козацько-шляхетського роду Терещенків, який розбагатів в роки Кримської війни на постачанні хліба та корабельного лісу, а потім масштабував статки, вклавшись у цукроваріння.
Попри багатство родини, Михайло досить суворо виховувався. Навчався в Київській гімназії. Згодом вивчав економіку у Ляйпцизькому та право у Московському університетах. Згодом викладав римське право у Московському університеті, однак покинув виш в знак протесту проти втручання в керівництво імператорською владою.
Перед Першою світовою війною певний час займався розвитком театрів та керував спільно з сестрами видавництвом “Сірін”. Паралельно з цим Михайло Терещенко управляв величезною бізнес-імперією власної родини. Був членом правління Всеросійського товариства цукрозаводів, членом ради Волзько-Камського банку та облікового комітету київського відділення Азовсько-Донського банку. Статки Михайла Терещенка оцінювались в 70 мільйонів карбованців.
Активно займався меценатством, зокрема виділяв кошти на побудову Київського політехнічного інституту, лікарні ОХМАДИТ, Київської консерваторії.
З початком Першої світової співпрацював з Червоним Хрестом, а згодом очолював Київський військово-промисловий комітет. Після Лютневої революції 1917 року запрошений на посаду міністра фінансів у Тимчасовий уряд Росії. Представляв його на перемовинах з Українською Центральною Радою. Зокрема, підтримував перехід під юрисдикцію УЦР всіх південно-українських губерній, що де-факто означало визнання національно-державної території України.
Пізніше був арештований більшовиками, однак зміг втекти у Фінляндію завдяки хабарю. В еміграції почав життя з нуля, втративши всі статки. Працював у фінансовій сфері, був співвласником кількох банків, мав бізнес-інтереси у Африці, зокрема на Мадагаскарі та Мозамбіку. При цьому Михайло Терещенко активно підтримував українських мігрантів, особливо діячів науки та культури. Помер у 1956 році.
❤17👍2
Пам’яті сержанта Віталія Шеліха (позивні «Дєд» і «Батя»)
Не уявляв життя без роботи на землі
Віталій народився 7 листопада 1965 року у селі Капустинці на Київщині. Після школи проходив строкову службу в армії. Згодом створив сімʼю та оселився у Переяславі на Київщині.
Працював спочатку водієм на місцеві швейній фабриці, а після розпаду СРСР - на різних приватних підприємствах.
У 2014 році Віталій пішов добровольцем в АТО. Півтора роки служив снайпером, отримав медалі «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, «Захиснику Вітчизни», відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції» та нагрудний знак «Знак пошани» від Міністерства оборони
У 2022 хотів повернутися до 95 окремої десантно-штурмової бригади, проте не пройшов за віком, тому Віталій влаштувався служити механіком-водієм в інженерно-саперну роту.
Віталій загинув 18 березня 2024 під час виконання бойового завдання поблизу села Терни на Донеччині - підрозділ потрапив під обстріл із РСЗВ "Град".
Поховали воїна у Переяславі.
Вічна пам’ять Захисникові!
Фото з сімейного архіву
За матеріалами Переяславської міської ради, Переяслав.City, петиції про присвоєння звання Героя України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Не уявляв життя без роботи на землі
Віталій народився 7 листопада 1965 року у селі Капустинці на Київщині. Після школи проходив строкову службу в армії. Згодом створив сімʼю та оселився у Переяславі на Київщині.
Працював спочатку водієм на місцеві швейній фабриці, а після розпаду СРСР - на різних приватних підприємствах.
У 2014 році Віталій пішов добровольцем в АТО. Півтора роки служив снайпером, отримав медалі «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, «Захиснику Вітчизни», відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції» та нагрудний знак «Знак пошани» від Міністерства оборони
У 2022 хотів повернутися до 95 окремої десантно-штурмової бригади, проте не пройшов за віком, тому Віталій влаштувався служити механіком-водієм в інженерно-саперну роту.
Віталій загинув 18 березня 2024 під час виконання бойового завдання поблизу села Терни на Донеччині - підрозділ потрапив під обстріл із РСЗВ "Град".
Поховали воїна у Переяславі.
Вічна пам’ять Захисникові!
Фото з сімейного архіву
За матеріалами Переяславської міської ради, Переяслав.City, петиції про присвоєння звання Героя України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔15
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
БЕРЕЗЕНЬ 2022 РОКУ.
ІРПІНЬ. ПЕРШІ ДНІ ПІСЛЯ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД РОСІЙСЬКИХ ОКУПАНТІВ.
У цьому відео – спогади:
мирних жителів, які пережили окупацію;
військових, які боролися за Ірпінь і зупинили пітьму.
Злочини російських військових, що стали відомі після звільнення міста, – не мають терміну давності.
Віримо, що Міжнародний трибунал у Гаазі дасть справедливу правову оцінку цим злочинам проти людяності.
Пам’ятаємо.
І боремося за справедливість.
Джерела відеоматеріалів:, Igor Zakharenko, Радіо Свобода, 24 Канал, Ярослав Скрипник Легіон “Сводоба”.
ІРПІНЬ. ПЕРШІ ДНІ ПІСЛЯ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД РОСІЙСЬКИХ ОКУПАНТІВ.
У цьому відео – спогади:
мирних жителів, які пережили окупацію;
військових, які боролися за Ірпінь і зупинили пітьму.
Злочини російських військових, що стали відомі після звільнення міста, – не мають терміну давності.
Віримо, що Міжнародний трибунал у Гаазі дасть справедливу правову оцінку цим злочинам проти людяності.
Пам’ятаємо.
І боремося за справедливість.
Джерела відеоматеріалів:, Igor Zakharenko, Радіо Свобода, 24 Канал, Ярослав Скрипник Легіон “Сводоба”.
💔18
Пам'яті молодшого сержанта Дмитра Щербини (позивний «Айтішник»)
Діяв рішуче, рятував, навчав і надихав інших
Дмитро народився 2 грудня 1990 року в Бердичеві на Житомирщині. Після закінчення школи здобув вищу освіту у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського на природничо-географічному факультеті. Там і познайомився з майбутньою дружиною.
Чоловік недовго працював у школі, зрозумів, що має інше покликання, яке знайшов в IT-сфері. Опанувавши самотужки необхідні знання, став затребуваним фахівцем, працював у провідних компаніях.
7 грудня 2022 року добровільно долучився до 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Мав звання молодшого сержанта, командував відділенням. Як ІТ-фахівець досить швидко освоїв БПЛА та займався аеророзвідкою. Брав участь у боях на Харківщині та Донеччині. В боях неодноразово рятував побратимів, які отримували поранення.
Загинув 20 січня 2025 внаслідок артилерійського обстрілу у районі Мирнограду на Донеччині.
За життя Дмитро Щербина був нагороджений медаллю «Хрест пошани», а посмертно – орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали захисника на Алеї Героїв Сабарівського кладовища у Вінниці. У нього залишилися дружина, троє синів, мати, сестра і племінниця.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з архіву Юлії Щербини та Суспільне Вінниця
За матеріалами: Суспільне, 20 хвилин. Вінниця, Експрес, Myhovych, Вінницька міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Діяв рішуче, рятував, навчав і надихав інших
Дмитро народився 2 грудня 1990 року в Бердичеві на Житомирщині. Після закінчення школи здобув вищу освіту у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського на природничо-географічному факультеті. Там і познайомився з майбутньою дружиною.
Чоловік недовго працював у школі, зрозумів, що має інше покликання, яке знайшов в IT-сфері. Опанувавши самотужки необхідні знання, став затребуваним фахівцем, працював у провідних компаніях.
7 грудня 2022 року добровільно долучився до 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Мав звання молодшого сержанта, командував відділенням. Як ІТ-фахівець досить швидко освоїв БПЛА та займався аеророзвідкою. Брав участь у боях на Харківщині та Донеччині. В боях неодноразово рятував побратимів, які отримували поранення.
Загинув 20 січня 2025 внаслідок артилерійського обстрілу у районі Мирнограду на Донеччині.
За життя Дмитро Щербина був нагороджений медаллю «Хрест пошани», а посмертно – орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали захисника на Алеї Героїв Сабарівського кладовища у Вінниці. У нього залишилися дружина, троє синів, мати, сестра і племінниця.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з архіву Юлії Щербини та Суспільне Вінниця
За матеріалами: Суспільне, 20 хвилин. Вінниця, Експрес, Myhovych, Вінницька міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔18
217 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ГОГОЛЯ
Голова УІНП Олександр Алфьоров та співробітники Інституту поклали квіти до пам’ятника Гоголю, що на Андріївському узвозі в Києві.
Микола Гоголь - уродженець Полтавщини та нащадок славного козацько-шляхетського роду. Він став яскравим прикладом того, як попри всі спроби русифікації українська ідентичність може залишатися в митцеві.
Його захоплення українською природою, фольклором та історією стали фундаментом, на якому виріс цілий корпус текстів про українців, який зберігав нашу ідентичність у часи Російської імперії. Його повісті “Пропала грамота” та “Ніч проти Івана Купала” згодом стали натхненням для режисерів українського поетичного кіно Бориса Івченка та Юрія Іллєнка, які на межі 1960 та 1970-х років наново відроджували українську ідентичність у формі кінематографа за часів радянської імперії.
Творчість Гоголя - це ще один великий пласт того, що варто досліджувати в контексті деколонізації та відновлення національної пам’яті України.
Голова УІНП Олександр Алфьоров та співробітники Інституту поклали квіти до пам’ятника Гоголю, що на Андріївському узвозі в Києві.
Микола Гоголь - уродженець Полтавщини та нащадок славного козацько-шляхетського роду. Він став яскравим прикладом того, як попри всі спроби русифікації українська ідентичність може залишатися в митцеві.
Його захоплення українською природою, фольклором та історією стали фундаментом, на якому виріс цілий корпус текстів про українців, який зберігав нашу ідентичність у часи Російської імперії. Його повісті “Пропала грамота” та “Ніч проти Івана Купала” згодом стали натхненням для режисерів українського поетичного кіно Бориса Івченка та Юрія Іллєнка, які на межі 1960 та 1970-х років наново відроджували українську ідентичність у формі кінематографа за часів радянської імперії.
Творчість Гоголя - це ще один великий пласт того, що варто досліджувати в контексті деколонізації та відновлення національної пам’яті України.
❤18👍2
Пам’яті прикордонника Андрія Корнійчука.
Постійна усмішка на обличчі, дитяча простота та вміння радіти кожному дню – так згадують про чоловіка.
Андрій родом з Рівненщини. Навчався у школі №8 у місті Дубно, потім у Волинській духовній семінарії та Львівській богословській академії. Згодом здобув освіту в Рівненському інституті слов'янознавства
Водночас Андрій Корнійчук волонтерив у таборах «YMСA» (Асоціація молодих християн). Викладав англійську мову у Вербському ліцеї та Дубенському коледжі культури та мистецтв. Учні згадують Андрія Корнійчука, як дбайливого вчителя, який завжди був на "одній хвилі" та розповідав "приколи з життя".
Чоловік долучився до прикордонних військ у липні 2025 року. Загинув 2 грудня поблизу Вовчанська на Харківщині.
Попрощалися з Андрієм Корнійчуком 9 грудня на майдані Незалежності у Дубні.
У нього залишилася дружина, діти та мама.
Слава Захисникові!
Фото: Дубенська районна державна адміністрація, Суспільне. Рівне
За матеріалами: Суспільне, Український Католицький Університет
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Постійна усмішка на обличчі, дитяча простота та вміння радіти кожному дню – так згадують про чоловіка.
Андрій родом з Рівненщини. Навчався у школі №8 у місті Дубно, потім у Волинській духовній семінарії та Львівській богословській академії. Згодом здобув освіту в Рівненському інституті слов'янознавства
Водночас Андрій Корнійчук волонтерив у таборах «YMСA» (Асоціація молодих християн). Викладав англійську мову у Вербському ліцеї та Дубенському коледжі культури та мистецтв. Учні згадують Андрія Корнійчука, як дбайливого вчителя, який завжди був на "одній хвилі" та розповідав "приколи з життя".
Чоловік долучився до прикордонних військ у липні 2025 року. Загинув 2 грудня поблизу Вовчанська на Харківщині.
Попрощалися з Андрієм Корнійчуком 9 грудня на майдані Незалежності у Дубні.
У нього залишилася дружина, діти та мама.
Слава Захисникові!
Фото: Дубенська районна державна адміністрація, Суспільне. Рівне
За матеріалами: Суспільне, Український Католицький Університет
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
❤13💔10
Пам'яті Олександра Кушарева (позивний «Зелений»)
Як жив і загинув захисник дніпровських островів.
Родом з Миколаївщини. Строкову службу служив в Криму, де познайомився з дружиною. Після армії працював в Вознесенській виправній колонії №72.
У 2015 році мобілізувався у 79 окрему десантно-штурмову бригаду. Мав 13 стрибків з парашутом, брав участь в АТО/ООС.
Після АТО знову повернувся до служби у виправній колонії. З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони. Служив в розвідці 187-го окремого батальйону 123-ї окремої бригади ТрО.
Олександр Кушарев відзначився під час оборони дніпровських островів. Зокрема його група постійно давала бій російському морському спецназу та навіть ліквідувала одного з його командирів. За голову "Зеленого" росіяни давали 150 тисяч доларів винагороди.
Пізніше виконував бойові завдання на Донеччині. Загинув 9 червня 2025 року в районі Вугледара.
Пам'ять і честь Герою!
Геннадій Карпюк
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Як жив і загинув захисник дніпровських островів.
Родом з Миколаївщини. Строкову службу служив в Криму, де познайомився з дружиною. Після армії працював в Вознесенській виправній колонії №72.
У 2015 році мобілізувався у 79 окрему десантно-штурмову бригаду. Мав 13 стрибків з парашутом, брав участь в АТО/ООС.
Після АТО знову повернувся до служби у виправній колонії. З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони. Служив в розвідці 187-го окремого батальйону 123-ї окремої бригади ТрО.
Олександр Кушарев відзначився під час оборони дніпровських островів. Зокрема його група постійно давала бій російському морському спецназу та навіть ліквідувала одного з його командирів. За голову "Зеленого" росіяни давали 150 тисяч доларів винагороди.
Пізніше виконував бойові завдання на Донеччині. Загинув 9 червня 2025 року в районі Вугледара.
Пам'ять і честь Герою!
Геннадій Карпюк
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔11
Цього дня минає 108 з дня народження відомого українського письменника та державного і громадського діяча Олеся Гончара. Про життєвий та творчий шлях літератора у нашому матеріалі
❤19
Пам'яті Героя України, лейтенанта медичної служби Владислава Титаренка
До останнього рятував життя українських захисників.
Владислав народився 13 вересня 1994 року в селищі Борова Ізюмського району на Харківщині. Навчався у харківській гімназії №172. В школі дуже любив серіал "Доктор Хаус", через що вирішив стати лікарем. Навчався на хірурга в Харківському національному медичному університеті. Під час навчання закінчив профільну військову кафедру та отримав офіцерське звання.
Після інтернатури працював за фахом у 25-й клінічній лікарні Харкова, а коли розпочалася пандемія COVID-19, почав працювати і в інфекційному відділенні. Крім того, проводив консультаційні прийоми в поліклініці №9. Владислав прагнув якомога скоріше стати справжнім лікарем і здобути відповідний досвід, тому не боявся проводити операції різної складності.
З 7 грудня 2022 року став служити у військовому шпиталі «Військово-медичний клінічний центр Північного регіону» в Харкові. Згодом служив в мобільних шпиталях на передовій у Харківщині.
Загинув 5 серпня 2023 року внаслідок авіаційного удару. Лише за останній місяць служби Владислав встиг зробити 557 операцій.
Поховали Владислава на Алеї Слави на 18-му харківському цвинтарі. У захисника залишилися мама, дідусь, молодший брат, кохана дівчина, друзі.
24 лютого 2024 року Указом Президента України лейтенанту медичної служби Владиславу Титаренку було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Раніше Харківська обласна рада нагородила його Знаком пошани «За заслуги перед Харківщиною» посмертно.
Вічна шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з архіву Оксани Титаренко та Суспільне Харків
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
До останнього рятував життя українських захисників.
Владислав народився 13 вересня 1994 року в селищі Борова Ізюмського району на Харківщині. Навчався у харківській гімназії №172. В школі дуже любив серіал "Доктор Хаус", через що вирішив стати лікарем. Навчався на хірурга в Харківському національному медичному університеті. Під час навчання закінчив профільну військову кафедру та отримав офіцерське звання.
Після інтернатури працював за фахом у 25-й клінічній лікарні Харкова, а коли розпочалася пандемія COVID-19, почав працювати і в інфекційному відділенні. Крім того, проводив консультаційні прийоми в поліклініці №9. Владислав прагнув якомога скоріше стати справжнім лікарем і здобути відповідний досвід, тому не боявся проводити операції різної складності.
З 7 грудня 2022 року став служити у військовому шпиталі «Військово-медичний клінічний центр Північного регіону» в Харкові. Згодом служив в мобільних шпиталях на передовій у Харківщині.
Загинув 5 серпня 2023 року внаслідок авіаційного удару. Лише за останній місяць служби Владислав встиг зробити 557 операцій.
Поховали Владислава на Алеї Слави на 18-му харківському цвинтарі. У захисника залишилися мама, дідусь, молодший брат, кохана дівчина, друзі.
24 лютого 2024 року Указом Президента України лейтенанту медичної служби Владиславу Титаренку було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Раніше Харківська обласна рада нагородила його Знаком пошани «За заслуги перед Харківщиною» посмертно.
Вічна шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з архіву Оксани Титаренко та Суспільне Харків
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔20😢2👍1
Пам’яті прикордонника Артема Калінки
Мріяв про військову службу з дитинства
Старший лейтенант Артем Калінка, офіцер 10-го мобільного прикордонного загону, загинув 24 грудня 2024 року на Сумщині під час штурму російських військ. Йому було 30 років.
Артем народився 13 січня 1994 року в Полонному. З дитинства мріяв про військову службу. Після здобуття фермерської спеціальності, вступив до Національної академії Держприкордонслужби України. У 2020 році закінчив її та почав службу в прикордонному загоні.
Під час повномасштабного вторгнення Артем служив в 25-му прикордонному загоні, а згодом перевівся до 10-го мобільного. Загинув у бою, виконуючи бойове завдання з капітаном Олександром Федчуном.
У квітні 2023 року одружився, а в травні 2024 року став батьком сина. Мріяв про велику родину та власний дім. Артема поховали в Полонному, а 29 квітня 2025 року він був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня..
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото з сайту ДПСУ.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Мріяв про військову службу з дитинства
Старший лейтенант Артем Калінка, офіцер 10-го мобільного прикордонного загону, загинув 24 грудня 2024 року на Сумщині під час штурму російських військ. Йому було 30 років.
Артем народився 13 січня 1994 року в Полонному. З дитинства мріяв про військову службу. Після здобуття фермерської спеціальності, вступив до Національної академії Держприкордонслужби України. У 2020 році закінчив її та почав службу в прикордонному загоні.
Під час повномасштабного вторгнення Артем служив в 25-му прикордонному загоні, а згодом перевівся до 10-го мобільного. Загинув у бою, виконуючи бойове завдання з капітаном Олександром Федчуном.
У квітні 2023 року одружився, а в травні 2024 року став батьком сина. Мріяв про велику родину та власний дім. Артема поховали в Полонному, а 29 квітня 2025 року він був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня..
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото з сайту ДПСУ.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔19❤1
Пам'яті Героя України Сергія Коновала (позивний «Норд»)
Сьогодні минає два роки з дня загибелі командира «Сталевої сотні» 67-ї окремої механізованої бригади.
Сергій народився 29 травня 1992 року в Тернополі. Після школи вчився на стоматолога у Тернопільському національному медичному університеті імені І. Я. Горбачевського. Згодом вивчав політологію у Західноукраїнському національному університеті.
Був активним учасником Революції гідності. У 2014 році став парамедиком у добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри» ДУК «Правий сектор». У 2016 році його призначили командиром 6-ї резервної сотні ДУК «Правий сектор». Сергій брав участь у боях за Станицю Луганську, Піски, Мар'їнку, Авдіївку.
Поза війною займався громадською діяльністю. Був оператором та співродюсером фільмів «Шлях поколінь» та «Дорога в Карпати». Організував благодійний велопробігу «Чумацький шлях», який охопив 10 американських штатів та 5 канадських провінцій. Був засновником Дому ветеранів у Тернополі.
Після початку повномасштабного вторгнення повернувся до ДУК ПС, який переформатували у 67 окрему механізовану бригаду. Був командиром роти. Брав участь у боях за Київщину, Харківщину та Донеччину. Був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. На війні знайшов свою дружину - Ольгу.
Загинув 6 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Часового Яру. Указом Президента України від 23 серпня 2024 року Сергію Коновалу присвоєне звання Героя України. Також він є почесним громадянином Тернополя та Тернопільської області.
Фото з архіву Ольги Коновал
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Сьогодні минає два роки з дня загибелі командира «Сталевої сотні» 67-ї окремої механізованої бригади.
Сергій народився 29 травня 1992 року в Тернополі. Після школи вчився на стоматолога у Тернопільському національному медичному університеті імені І. Я. Горбачевського. Згодом вивчав політологію у Західноукраїнському національному університеті.
Був активним учасником Революції гідності. У 2014 році став парамедиком у добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри» ДУК «Правий сектор». У 2016 році його призначили командиром 6-ї резервної сотні ДУК «Правий сектор». Сергій брав участь у боях за Станицю Луганську, Піски, Мар'їнку, Авдіївку.
Поза війною займався громадською діяльністю. Був оператором та співродюсером фільмів «Шлях поколінь» та «Дорога в Карпати». Організував благодійний велопробігу «Чумацький шлях», який охопив 10 американських штатів та 5 канадських провінцій. Був засновником Дому ветеранів у Тернополі.
Після початку повномасштабного вторгнення повернувся до ДУК ПС, який переформатували у 67 окрему механізовану бригаду. Був командиром роти. Брав участь у боях за Київщину, Харківщину та Донеччину. Був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. На війні знайшов свою дружину - Ольгу.
Загинув 6 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Часового Яру. Указом Президента України від 23 серпня 2024 року Сергію Коновалу присвоєне звання Героя України. Також він є почесним громадянином Тернополя та Тернопільської області.
Фото з архіву Ольги Коновал
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔20