Пам’яті історика й археолога Юрія Коваленка (позивний «Маестро»)
Сьогодні, 22 березня Юрію мало б виповнитися 60 років
Юрій Коваленко, археолог і військовий, народився 22 березня 1966 року в селі Некрасове на Сумщині.
З дитинства захоплювався археологією, але отримав освіту електрика та психолога. У 1999 році почав професійну кар'єру в археології, очоливши науково-дослідний відділ історико-культурного заповідника «Глухів».
Він провів розкопки гетьманських столиць, зокрема Батурина та Глухова, і відкрив Музей археології в Глухові.
У 2014 році, після анексії Криму, Юрій став одним з перших добровольців, приєднавшись до місії «Чорний тюльпан», повертаючи тіла загиблих українських воїнів. У 2020 році підписав контракт із ЗСУ і брав участь у бойових діях, захищаючи Україну в різних регіонах, включаючи Чернігівщину, Броварський напрямок і Донеччину.
Його позивний «Маестро» походив від його любові до музики, він часто грав на гітарі навіть в окопах.
Юрій загинув 14 березня 2023 року в бою в Серебрянському лісі за кілька днів до свого 57-річчя. Його пам'ять увічнена на вулицях Глухова та Некрасового, а також меморіальною дошкою на будівлі музею археології в Глухові. Йому також присвоєно іменну премію для молодих учених-українознавців.
Вічна пам’ять Герою!
За матеріалами: «Новинарня», АрміяInform, sumy.today, сайт Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра археології та музеєзнавства.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Сьогодні, 22 березня Юрію мало б виповнитися 60 років
Юрій Коваленко, археолог і військовий, народився 22 березня 1966 року в селі Некрасове на Сумщині.
З дитинства захоплювався археологією, але отримав освіту електрика та психолога. У 1999 році почав професійну кар'єру в археології, очоливши науково-дослідний відділ історико-культурного заповідника «Глухів».
Він провів розкопки гетьманських столиць, зокрема Батурина та Глухова, і відкрив Музей археології в Глухові.
У 2014 році, після анексії Криму, Юрій став одним з перших добровольців, приєднавшись до місії «Чорний тюльпан», повертаючи тіла загиблих українських воїнів. У 2020 році підписав контракт із ЗСУ і брав участь у бойових діях, захищаючи Україну в різних регіонах, включаючи Чернігівщину, Броварський напрямок і Донеччину.
Його позивний «Маестро» походив від його любові до музики, він часто грав на гітарі навіть в окопах.
Юрій загинув 14 березня 2023 року в бою в Серебрянському лісі за кілька днів до свого 57-річчя. Його пам'ять увічнена на вулицях Глухова та Некрасового, а також меморіальною дошкою на будівлі музею археології в Глухові. Йому також присвоєно іменну премію для молодих учених-українознавців.
Вічна пам’ять Герою!
За матеріалами: «Новинарня», АрміяInform, sumy.today, сайт Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра археології та музеєзнавства.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔18😢9
ГОЛОВА УІНП ВШАНУВАВ ПАМ’ЯТЬ ВОЇНІВ АРМІЇ УНР У ВАРШАВІ
Під час робочого відрядження до Республіки Польща, Голова Українського інституту національної пам’яті відвідав православне кладовище у Варшаві, де поховані українські військові діячі періоду визвольних змагань 1918–1920 років.
Очільник Інституту віддав шану воїнам Армії Української Народної Республіки та поклав квіти до місць їх вічного спочинку.
На кладовищі, зокрема, поховані видатні українські військові діячі:
🔹️Марко Безручко - генерал-хорунжий Армії УНР, командир 6-ї Січової стрілецької дивізії, один із ключових організаторів оборони Замостя у 1920 році, що зупинила наступ більшовицьких військ на Європу;
🔹️Всеволод Змієнко - Генерал-хорунжий Армії УНР. Начальник 2-го розвідувального відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі. На посаді начальника штабу 6-ї стрілецької дивізії брав участь у героїчній обороні Замостя від більшовиків.
Також у цьому некрополі поховані й інші українські військові старшини та козаки Армії УНР, які після поразки визвольних змагань опинилися в еміграції.
Дякуємо партнерам - Програмі «Партнерство за сильну Україну» за сприяння, завдяки якому було організовано зазначений робочий візит та вшанування.
Такі заходи є важливою складовою політики національної пам’яті та сприяють збереженню історичної правди про боротьбу Українського народу за незалежність.
Під час робочого відрядження до Республіки Польща, Голова Українського інституту національної пам’яті відвідав православне кладовище у Варшаві, де поховані українські військові діячі періоду визвольних змагань 1918–1920 років.
Очільник Інституту віддав шану воїнам Армії Української Народної Республіки та поклав квіти до місць їх вічного спочинку.
На кладовищі, зокрема, поховані видатні українські військові діячі:
🔹️Марко Безручко - генерал-хорунжий Армії УНР, командир 6-ї Січової стрілецької дивізії, один із ключових організаторів оборони Замостя у 1920 році, що зупинила наступ більшовицьких військ на Європу;
🔹️Всеволод Змієнко - Генерал-хорунжий Армії УНР. Начальник 2-го розвідувального відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі. На посаді начальника штабу 6-ї стрілецької дивізії брав участь у героїчній обороні Замостя від більшовиків.
Також у цьому некрополі поховані й інші українські військові старшини та козаки Армії УНР, які після поразки визвольних змагань опинилися в еміграції.
Дякуємо партнерам - Програмі «Партнерство за сильну Україну» за сприяння, завдяки якому було організовано зазначений робочий візит та вшанування.
Такі заходи є важливою складовою політики національної пам’яті та сприяють збереженню історичної правди про боротьбу Українського народу за незалежність.
❤🔥13💔7❤1
Пам’яті гірського штурмовика Олександра Тарная (позивний «Терен»)
Звільняв Херсон, тримав Бахмут та відбивав села на Запоріжжі.
Олександр народився 28 лютого 1990 року в Ужгороді. Закінчив місцеву школу №2, згодом факультет туризму. У цивільному житті займався встановленням сцени, світла та звуку для масових заходів. Часто їздив за кордон, супроводжував концертні трибют-шоу, працював із такими виконавцями, як «Scorpions» та «Metallica».
Олександр Тарнай у 2015-2016 роках брав участь в АТО, із перших днів повномасштабного вторгнення воював у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Сашко зупиняв ворожі колони в перші тижні війни біля Запоріжжя, брав участь у штурмах на Херсонщині, тримав дуже важку оборону в Бахмуті, звільняв села під час контрнаступу на Запоріжжі.
26 лютого 2026 року воїна провели в останню путь в рідному Ужгороді. Ховали «Терена» за два дні до його Дня народження: 28 лютого йому мало б виповнитися 36 років.
Олександр Тарнай був нагороджений державними та відомчими нагородами: відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», медалями «Незламним Героям російсько-української війни», «Золотий тризуб», «За поранення» («За жертву крові в боях за волю України»), «Хрест Сухопутних військ», Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За службу».
У воїна залишилися батьки, сестра та кохана.
Слава і честь Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Фейсбук-сторінка Natalia Tarnay та Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Звільняв Херсон, тримав Бахмут та відбивав села на Запоріжжі.
Олександр народився 28 лютого 1990 року в Ужгороді. Закінчив місцеву школу №2, згодом факультет туризму. У цивільному житті займався встановленням сцени, світла та звуку для масових заходів. Часто їздив за кордон, супроводжував концертні трибют-шоу, працював із такими виконавцями, як «Scorpions» та «Metallica».
Олександр Тарнай у 2015-2016 роках брав участь в АТО, із перших днів повномасштабного вторгнення воював у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Сашко зупиняв ворожі колони в перші тижні війни біля Запоріжжя, брав участь у штурмах на Херсонщині, тримав дуже важку оборону в Бахмуті, звільняв села під час контрнаступу на Запоріжжі.
26 лютого 2026 року воїна провели в останню путь в рідному Ужгороді. Ховали «Терена» за два дні до його Дня народження: 28 лютого йому мало б виповнитися 36 років.
Олександр Тарнай був нагороджений державними та відомчими нагородами: відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», медалями «Незламним Героям російсько-української війни», «Золотий тризуб», «За поранення» («За жертву крові в боях за волю України»), «Хрест Сухопутних військ», Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За службу».
У воїна залишилися батьки, сестра та кохана.
Слава і честь Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Фейсбук-сторінка Natalia Tarnay та Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
😢8💔8❤1
Український інститут національної пам’яті спільно з програмою "Партнерство за сильну Україну" організовує та проводить другу Літню школу "Уроки пам’яті" для вчителів історії закладів освіти Харківської та Чернігівської областей щодо опрацювання в освітньому просторі теми війни Росії проти України.
Більше детальніше про Літню школу та умови набору за посиланням.
Більше детальніше про Літню школу та умови набору за посиланням.
❤16
Пам'яті сержанта Віталія Ковальчука (позивний «Лайф»)
Люблячий батько, надійний друг та опора для побратимів.
Віталій народився 31 грудня 1983 року у селі Висока Піч, що на Житомирщині.
Після закінчення школи у 2001 році вчився на ветеринара у Млинівському сільськогосподарському технікумі, а потім - на інженера-технолога в Житомирському національному агроекологічному університеті.
В 2007 році одружився. В шлюбі було двоє дітей. Родина мешкала в Києві. Віталій знайшов себе в ремонтно-будівельному бізнесі.
З початком повномасштабного вторгнення був в теробороні рідного села Висока Піч. У січні 2023 року мобілізувався до 31-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького. Спершу був стрільцем-санітаром, а згодом став сержантом та помічником інструктора з тактичної медицини.
Виконував бойові завдання на Таврійському та Авдіївському напрямках. 20 жовтня 2023 року зник безвісти в селі Степове на Донеччині. Лише через 15 місяців завдяки репарації тіл та ДНК-експертизі стало відомо, що того дня молодший сержант Ковальчук загинув.
Указом Президента України № 610/2025 Віталій Ковальчук нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 21 січня 2026 року воїн був посмертно нагороджений медаллю «Честь. Слава. Держава» від Київського міського голови Віталія Кличка.
Вічна пам’ять Герою!
Христина Микитин
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Люблячий батько, надійний друг та опора для побратимів.
Віталій народився 31 грудня 1983 року у селі Висока Піч, що на Житомирщині.
Після закінчення школи у 2001 році вчився на ветеринара у Млинівському сільськогосподарському технікумі, а потім - на інженера-технолога в Житомирському національному агроекологічному університеті.
В 2007 році одружився. В шлюбі було двоє дітей. Родина мешкала в Києві. Віталій знайшов себе в ремонтно-будівельному бізнесі.
З початком повномасштабного вторгнення був в теробороні рідного села Висока Піч. У січні 2023 року мобілізувався до 31-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького. Спершу був стрільцем-санітаром, а згодом став сержантом та помічником інструктора з тактичної медицини.
Виконував бойові завдання на Таврійському та Авдіївському напрямках. 20 жовтня 2023 року зник безвісти в селі Степове на Донеччині. Лише через 15 місяців завдяки репарації тіл та ДНК-експертизі стало відомо, що того дня молодший сержант Ковальчук загинув.
Указом Президента України № 610/2025 Віталій Ковальчук нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 21 січня 2026 року воїн був посмертно нагороджений медаллю «Честь. Слава. Держава» від Київського міського голови Віталія Кличка.
Вічна пам’ять Герою!
Христина Микитин
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔10😢5❤1
ПРАВО НА ПРАВДУ ТА ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ
24 березня світ відзначає Міжнародний день права на встановлення істини щодо грубих порушень прав людини та гідності жертв.
Сьогодні світ говорить про право на правду, що передбачає знання повної та абсолютної правди про події, що відбулися, їхні конкретні обставини та тих, хто брав у них участь, включаючи знання обставин, за яких відбувалися порушення прав, а також їх причин. А його мета – вшановувати пам’ять жертв грубих і систематичних порушень прав людини та нагадувати про важливість права на правду і справедливість. Тим, хто присвятив своє життя боротьбі за права людини, і загинув у цій боротьбі.
Дата - 24 березня - обрана не випадково. Генеральна Асамблея ООН 21 грудня 2010 року проголосила 24 березня Міжнародним днем боротьби за право на правду щодо грубих порушень прав людини та за гідність жертв, тому що 24 березня 1980 року архієпископа Сальвадору Оскара Арнульфо Ромеро було вбито після того, як він засудив порушення прав людини.
"Правда - це сила, що надає сили та зцілює. Ми приймаємо її в минулому, теперішньому та майбутньому", – Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш.
Для України сьогодні цей день - не просто частина історії, але й біль за те, що ворог щодня здійснює геноцид українського народу, використовуючи найжорстокіші методи тортур і катування. Вчиняючи щодня воєнні злочини як проти військових, військовополонених, так і цивільного населення. росія - це ворог, який не керується жодним правом: ні міжнародним, ані власним, коригуючи його тільки задля вчинення геноциду за релігійними, расовими та національними ознаками.
24 березня світ відзначає Міжнародний день права на встановлення істини щодо грубих порушень прав людини та гідності жертв.
Сьогодні світ говорить про право на правду, що передбачає знання повної та абсолютної правди про події, що відбулися, їхні конкретні обставини та тих, хто брав у них участь, включаючи знання обставин, за яких відбувалися порушення прав, а також їх причин. А його мета – вшановувати пам’ять жертв грубих і систематичних порушень прав людини та нагадувати про важливість права на правду і справедливість. Тим, хто присвятив своє життя боротьбі за права людини, і загинув у цій боротьбі.
Дата - 24 березня - обрана не випадково. Генеральна Асамблея ООН 21 грудня 2010 року проголосила 24 березня Міжнародним днем боротьби за право на правду щодо грубих порушень прав людини та за гідність жертв, тому що 24 березня 1980 року архієпископа Сальвадору Оскара Арнульфо Ромеро було вбито після того, як він засудив порушення прав людини.
"Правда - це сила, що надає сили та зцілює. Ми приймаємо її в минулому, теперішньому та майбутньому", – Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш.
Для України сьогодні цей день - не просто частина історії, але й біль за те, що ворог щодня здійснює геноцид українського народу, використовуючи найжорстокіші методи тортур і катування. Вчиняючи щодня воєнні злочини як проти військових, військовополонених, так і цивільного населення. росія - це ворог, який не керується жодним правом: ні міжнародним, ані власним, коригуючи його тільки задля вчинення геноциду за релігійними, расовими та національними ознаками.
💔14
РОСІЙСЬКІ УДАРИ ПО СПАДЩИНІ ЮНЕСКО В УКРАЇНІ.
ПІДПИШІТЬ ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМʼЯТІ ДО СВІТОВОЇ СПІЛЬНОТИ.
24 березня росія вкотре завдала повітряної атаки по території України, запустивши в небо сотні ударних дронів.
У Львові близько 16-ї години дрон із закладеним маршрутом поцілив у центральну частину міста, яка перебуває під захистом ЮНЕСКО і належить до світової культурної спадщини. Внаслідок дронової атаки пошкоджено храмовий комплекс монастиря Бернардинів - історичну пам’ятку XVІІ століття, травмовано 13 людей.
Постійні атаки на культурну спадщину України, яка перебуває під захистом ЮНЕСКО, це спрямована політика Кремля, що направлена на знищення української національної пам’яті та культурної ідентичності.
Закликаємо міжнародну спільноту до консолідованих дій з припинення неспровокованої війни проти України: вбивства та викрадення дітей, цивільних та військових, знищення росією європейської культурної спадщини в Україні та покласти край системному нехтуванню міжнародного права. За роки повномасштабного вторгнення росія цілеспрямовано знищила та пошкодила понад 1600 пам'яток культурної спадщини України. Путінський режим веде війну на знищення України.
Друзі, підпишіть за посиланням це звернення, вказавши ваше імʼя, прізвище та місто (країну) у коментарях. За кілька днів ми відправимо звернення до ЮНЕСКО та міжнародних партнерів з метою виключення росії з її складу.
ПІДПИШІТЬ ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМʼЯТІ ДО СВІТОВОЇ СПІЛЬНОТИ.
24 березня росія вкотре завдала повітряної атаки по території України, запустивши в небо сотні ударних дронів.
У Львові близько 16-ї години дрон із закладеним маршрутом поцілив у центральну частину міста, яка перебуває під захистом ЮНЕСКО і належить до світової культурної спадщини. Внаслідок дронової атаки пошкоджено храмовий комплекс монастиря Бернардинів - історичну пам’ятку XVІІ століття, травмовано 13 людей.
Постійні атаки на культурну спадщину України, яка перебуває під захистом ЮНЕСКО, це спрямована політика Кремля, що направлена на знищення української національної пам’яті та культурної ідентичності.
Закликаємо міжнародну спільноту до консолідованих дій з припинення неспровокованої війни проти України: вбивства та викрадення дітей, цивільних та військових, знищення росією європейської культурної спадщини в Україні та покласти край системному нехтуванню міжнародного права. За роки повномасштабного вторгнення росія цілеспрямовано знищила та пошкодила понад 1600 пам'яток культурної спадщини України. Путінський режим веде війну на знищення України.
Друзі, підпишіть за посиланням це звернення, вказавши ваше імʼя, прізвище та місто (країну) у коментарях. За кілька днів ми відправимо звернення до ЮНЕСКО та міжнародних партнерів з метою виключення росії з її складу.
💔21
Пам'яті головного сержанта Романа Стецька (позивний «Апостол»)
Воював і пішов на хмари за синів
Народився у селі Губник на Вінниччині. В дитинстві вирішив йти шляхом батька - стати пенітенціарієм. Навчався в юридичному технікумі у Чернігові. Після строкової пішов служити у виправну колонію молодшим інспектором охорони, у 2003 році закінчив юрфак Університету сучасних знань, що дало змогу отримати офіцерські звання. Вдалося дослужитися до посади заступника начальника установи з соціально-виховної та психологічної роботи, з якої вийшов на пенсію у вересні 2010-го у спецзванні майора.
У липні 2024 Роман мобілізувався. Служив головним сержантом взводу у 144-ї механізованій бригаді. Захищав північні кордони України на Чернігівщині. Загинув внаслідок мінометного обстрілу.
Честь Герою!
Геннадій Карпюк
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Воював і пішов на хмари за синів
Народився у селі Губник на Вінниччині. В дитинстві вирішив йти шляхом батька - стати пенітенціарієм. Навчався в юридичному технікумі у Чернігові. Після строкової пішов служити у виправну колонію молодшим інспектором охорони, у 2003 році закінчив юрфак Університету сучасних знань, що дало змогу отримати офіцерські звання. Вдалося дослужитися до посади заступника начальника установи з соціально-виховної та психологічної роботи, з якої вийшов на пенсію у вересні 2010-го у спецзванні майора.
У липні 2024 Роман мобілізувався. Служив головним сержантом взводу у 144-ї механізованій бригаді. Захищав північні кордони України на Чернігівщині. Загинув внаслідок мінометного обстрілу.
Честь Герою!
Геннадій Карпюк
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔13🔥1
25 березня 1918 року Рада Білоруської Народної Республіки (БНР) прийняла Третю Статутну грамоту, якою проголосила незалежність білоруської держави. У цьому документі офіційним державним прапором було затверджено біло-червоно-білий стяг, гербом - “Пагоня”, державною мовою - білоруська.
Після лютневої революції 1917 року в Білорусі, як і в Україні, почалися процеси національного відродження. Але в Білорусі набагато більший вплив мали контрольовані більшовиками ради робітничих і селянських депутатів, що гальмувало ці процеси. Попри це, в грудні 1917 року в Мінську відкрився перший Всебілоруський з'їзд, делегати якого виступали за автономію і незалежність білоруської держави. З'їзд так і не завершився - його розігнали більшовики, заарештувавши 27 членів президії.
У лютому в Бресті було укладено мирний договір, зокрема і між більшовицькою росією та Четвертним Союзом - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Османською імперією. За умовами договору північно-західна частина Білорусі відходила німцям, решта території країни – росії. Але більшовики не погодилися на ці умови, тому Німеччина силою ввела війська на ці території.
Під натиском німецької армії 19 лютого 1918 року більшовики евакуювалися з Мінська. У ніч на 21 лютого виконком Ради Першою Статутною грамотою оголосив, що бере владу в свої руки, і створив уряд - Народний секретаріат. 9 березня 1918 року в Мінську була прийнята Друга Статутна грамота, якою проголошувалося створення Білоруської Народної Республіки, а також свободу слова, друку, зборів, страйків, совісті, недоторканності особи і житла, право на автономію, рівність мов. Скасовувалося право приватної власності на землю: “Земля передається без викупу тим, хто на ній працює”. Встановлювався 8-годинний робочий день.
25 березня 1918 року Народний секретаріат прийняв Третю Статутну грамоту, яка проголошувала незалежність БНР. Була прийнята тимчасова конституція, введені паспорти громадян БНР, за якими вони могли виїжджати за кордон.
Почалося національне відродження в освіті, культурі. За 1918 рік у Мінську відкрилися дев'ять білоруських початкових шкіл, були надруковані підручники з арифметики та географії білоруською мовою і “Беларуская граматика для шкіл” Броніслава Тарашкевича. З'явилася Мінська вища музична школа, яка пізніше стала консерваторією, йшла підготовка до відкриття Білоруського університету (у майбутньому БГУ).
БНР проіснувала менше року. Уже 10 грудня 1918 року Мінськ знову був окупований червоною армією, після чого Рада БНР була змушена емігрувати за кордон.
У радянські часи будь-які згадки про БНР та Третю Статутну грамоту були заборонені. Традиція відзначати цей день повернулася в кінці 1980-х. Сама назва День Волі з’явилася в 1990 році. У 1994 році президент Лукашенко згорнув усі прояви білоруського національного відродження: були скасовані національний біло-червоно-білий прапор, герб “Пагоня”, російська мова стала другою державною і поступово витіснила білоруську з усіх сфер вжитку. Під забороною опинилося і святкування Дня Волі.
Попри це, і національний прапор, і “Пагоня”, і рідна мова залишилися атрибутами національної самоідентифікації білорусів. У 2020 році масові протести проти фальсифікації президентських виборів відбувалися саме під національними прапорами. Біло-червоно-білий стяг і герб “Пагоня” зображені на шевронах білорусів, які з 2014 року пліч-о-пліч із українцями воюють проти спільного ворога. Прикметно, що саме у День Волі, 25 березня 2022 року, до складу ЗСУ увійшло одне з найбільших білоруських добровольчих формувань – Полк імені Кастуся Калиновського, названий на честь національного героя Білорусі.
Сьогодні на боці України воює майже півтори тисячі білорусів. Біля 90 білорусів віддали життя за нашу і вашу свободу. Деякі імена досі не оприлюднені з метою безпеки їхніх рідних, яким на території Білорусі можуть загрожувати репресії.
Вітаємо братів-білорусів із Днем Волі і висловлюємо сподівання, що настане день, коли Білорусь стане вільною і демократичною державою.
Жыве Беларусь!
Слава Україні!
Після лютневої революції 1917 року в Білорусі, як і в Україні, почалися процеси національного відродження. Але в Білорусі набагато більший вплив мали контрольовані більшовиками ради робітничих і селянських депутатів, що гальмувало ці процеси. Попри це, в грудні 1917 року в Мінську відкрився перший Всебілоруський з'їзд, делегати якого виступали за автономію і незалежність білоруської держави. З'їзд так і не завершився - його розігнали більшовики, заарештувавши 27 членів президії.
У лютому в Бресті було укладено мирний договір, зокрема і між більшовицькою росією та Четвертним Союзом - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Османською імперією. За умовами договору північно-західна частина Білорусі відходила німцям, решта території країни – росії. Але більшовики не погодилися на ці умови, тому Німеччина силою ввела війська на ці території.
Під натиском німецької армії 19 лютого 1918 року більшовики евакуювалися з Мінська. У ніч на 21 лютого виконком Ради Першою Статутною грамотою оголосив, що бере владу в свої руки, і створив уряд - Народний секретаріат. 9 березня 1918 року в Мінську була прийнята Друга Статутна грамота, якою проголошувалося створення Білоруської Народної Республіки, а також свободу слова, друку, зборів, страйків, совісті, недоторканності особи і житла, право на автономію, рівність мов. Скасовувалося право приватної власності на землю: “Земля передається без викупу тим, хто на ній працює”. Встановлювався 8-годинний робочий день.
25 березня 1918 року Народний секретаріат прийняв Третю Статутну грамоту, яка проголошувала незалежність БНР. Була прийнята тимчасова конституція, введені паспорти громадян БНР, за якими вони могли виїжджати за кордон.
Почалося національне відродження в освіті, культурі. За 1918 рік у Мінську відкрилися дев'ять білоруських початкових шкіл, були надруковані підручники з арифметики та географії білоруською мовою і “Беларуская граматика для шкіл” Броніслава Тарашкевича. З'явилася Мінська вища музична школа, яка пізніше стала консерваторією, йшла підготовка до відкриття Білоруського університету (у майбутньому БГУ).
БНР проіснувала менше року. Уже 10 грудня 1918 року Мінськ знову був окупований червоною армією, після чого Рада БНР була змушена емігрувати за кордон.
У радянські часи будь-які згадки про БНР та Третю Статутну грамоту були заборонені. Традиція відзначати цей день повернулася в кінці 1980-х. Сама назва День Волі з’явилася в 1990 році. У 1994 році президент Лукашенко згорнув усі прояви білоруського національного відродження: були скасовані національний біло-червоно-білий прапор, герб “Пагоня”, російська мова стала другою державною і поступово витіснила білоруську з усіх сфер вжитку. Під забороною опинилося і святкування Дня Волі.
Попри це, і національний прапор, і “Пагоня”, і рідна мова залишилися атрибутами національної самоідентифікації білорусів. У 2020 році масові протести проти фальсифікації президентських виборів відбувалися саме під національними прапорами. Біло-червоно-білий стяг і герб “Пагоня” зображені на шевронах білорусів, які з 2014 року пліч-о-пліч із українцями воюють проти спільного ворога. Прикметно, що саме у День Волі, 25 березня 2022 року, до складу ЗСУ увійшло одне з найбільших білоруських добровольчих формувань – Полк імені Кастуся Калиновського, названий на честь національного героя Білорусі.
Сьогодні на боці України воює майже півтори тисячі білорусів. Біля 90 білорусів віддали життя за нашу і вашу свободу. Деякі імена досі не оприлюднені з метою безпеки їхніх рідних, яким на території Білорусі можуть загрожувати репресії.
Вітаємо братів-білорусів із Днем Волі і висловлюємо сподівання, що настане день, коли Білорусь стане вільною і демократичною державою.
Жыве Беларусь!
Слава Україні!
❤10👍3