ДЕНЬ СТВОРЕННЯ ОУН – ЧИН, ЄДНІСТЬ, БОРОТЬБА ЗА ДЕРЖАВУ

Цього дня, 97 років тому завершився Перший Конгрес українських націоналістів, на якому було створено Організацію українських націоналістів (ОУН) – громадсько-політичний рух головним завданням якого стало здобуття Української соборної самостійної держави.

Конгрес відбувався у Відні протягом семи днів: з 28 січня по 3 лютого 1929-го. До цього були підготовчі конференції у Берліні та Празі. На Конгресі було проголошено об’єднання найбільш впливового націоналістичного руху – Українська військова організація (УВО) – об’єдналася з низкою українських емігрантських студентських об’єднань: Групою української національної молоді, Легією українських націоналістів, Союзом української націоналістичної молоді.

Консолідація цих організацій стала основою ОУН – найбільш потужного руху українських націоналістів, який зробив значний внесок у боротьбу за незалежність української державності.

На Конгресі також було обрано керівний орган ОУН – Провід. Його очолив керівник УВО полковник Євген Коновалець. Ветеран Першої світової та Української революції 1917-1921 років, він зумів об’єднати різні покоління українських націоналістів: як тих, які ще пам’ятали революційні бої за українську державність, так і студентську молодь, чиї погляди вже формувались в часи втрати Україною державності. ОУН, за проводу Коновальця, наполягала на потребі формування сильної політичної еліти, національної єдності та опори на власні сили у боротьбі за самостійність.

Полковник Євген Коновалець був убитий внаслідок замаху агента совєцької зовнішньої розвідки Павла Судоплатова у 1938 році. Коновальця було поховано в місті, де відбувся атентат: в Роттердамі (Нідерланди).

Український інститут національної пам’яті неодноразово наголошував на історичній необхідності перепоховання видатного українця на рідній землі як акті відновлення національної гідності та історичної справедливості.

Пам’яті лейтенанта Дениса Мостового

На прощання з Героєм люди несли білі квіти, як на весілля, яке він планував.

Денис Мостовий із Хмельницького у цивільному житті був спортсменом, а саме майстром спорту з комбат дзю-дзюцу, багаторазовий призер чемпіонатів України з комбат дзю-дзюцу та бойового самбо, гравець регбійного клубу «Поділля». У 2021 році підписав контракт із Нацгвардією й із початком повномасштабної війни став на захист України.

Він служив лейтенантом, старшим офіцером 4-ї групи спецпризначення 1-го окремого загону спецпризначення «Омега». 24-річний воїн загинув на Донеччині 20 січня 2026 року під час бойового завдання, разом із побратимами потрапив під обстріл ствольної артилерії, коли група вирішила йти в наступ.

Денис навчався у Чорновідській гімназії Городоцької громади та гімназії №20 у Хмельницькому, закінчив Тернопільський професійний коледж, здобував юридичну освіту в Хмельницькому інституті МАУП. Тренери згадують його сильним, витривалим і дуже позитивним, таким, на кого завжди можна було покластися. 19 грудня 2025 року, він ще прийшов на тренування й отримав посвідчення майстра спорту.

Попрощалися з Денисом у Свято-Георгієвському храмі Хмельницького. Він встиг освідчитися коханій, але не встиг одружитися, мама просила принести на прощання білі квіти, як на весілля. Поховали воїна в селі Чорниводи Городоцької громади.

Слава і честь Герою!

Фото: Фейсбук-сторінка Зоряна Сільваші-Бузинська, Фейсбук-сторінка Олександр Марчук, Фейсбук-сторінка Юрій Гуменко

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

ВІДКРИВАЧ СКАРБІВ УКРАЇНСЬКОГО СТЕПУ: 90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА МОЗОЛЕВСЬКОГО

Сьогодні 90 років від дня народження Бориса Мозолевского – видатного українського археолога та поета, що віднайшов всесвітньо відому Пектораль.

Борис Мозолевський народився у селі Миколаївка на Миколаївщині. Батько – загинув на фронті Другої світової війни, а мати працювала у колгоспі. В 15 років Мозолевський став вихованцем Одеської спецшколи ВПС, а згодом вступив до авіаційного училища в Єйську. Однак потрапив під скорочення совєцької армії і тому училища не закінчив.

У 20 років Мозолевський перебрався до Києва, де став працювати кочегаром. Роботу в котельні поєднував з навчанням на історико-філософському факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка.

Після університету певний час працював редактором у виданні «Наукова думка», однак згодом його звільнили «за антирадянські погляди».

З 1968 року починає працювати в Інституті археології. Як «політично неблагонадійний», він постійно перебував під наглядом спецслужб, про що в своїх спогадах писав, що розумів, що «від Мордви його може врятувати лише відкриття світового рівня».

У 1971 році очолювана ним експедиція проводила дослідження кургану Товста Могила. Саме там, не заважаючи на те, що поховання було пограбоване ще в давнину, в схованці було знайдено Пектораль, що стало сенсацією світового рівня.

Згодом під час бараторічних досліджень скіфських курганів ним було зроблено ще велику кількість сенсаційних відкриттів.

Борис Мозолевський помер 13 вересня 1993 року. Похований у Києві на Байковому цвинтарі. У 2024 році з ініціативи УІНП село Першотравневе Нікопольського району Дніпропетровської області було перейменоване у Мозолевське в пам’ять про видатного археолога.

ЯЛТИНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ: ЯК ЗМІНИВСЯ СВІТ ВІД ПЕРЕГОВОРІВ

4 лютого 1945 року в Лівадійському палаці поблизу Ялти розпочалася Ялтинська (Кримська) конференція – зустріч лідерів країн-союзників у Другій світовій війни: президента США Франкліна Делано Рузвельта, прем’єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля і совєцького диктатора Йосипа Сталіна. Зустріч лідер трьох найбільших держав Антигітлерівської коаліції в Криму визначила майбутній повоєнний устрій світу. Переговори між лідерами тривали з 4 по 11 лютого 1945 року.

Британська сторона на переговорах непокоїлась збереженням власних колоніальних володінь та післявоєнного устрою Німеччини. США прибули на конференції з ініціативою створення ООН та залучення СРСР у війні проти Японії. Совєцький Союз на конференції намагався юридично закріпити свій контроль над країнами Центрально-Східної Європи, а також отримати від союзників економічну підтримку на відновлення країни після війни.

У перемовинах Ялтинської конференції були вирішення повоєнного устрою Німеччини з поділом на чотири окупаційні зони, вступ СРСР у війну з Японією, а також створення ООН та організація майбутнього трибуналу над нацистами. Також окремим питанням стояла проблема повоєнної Польщі, зокрема її території. Відтак, саме в Ялті були оформлені нові західні кордони України, які суттєво відрізнялись від довоєнних.

Фактично лідери трьох держав розділили сфери впливу у світі. Те, що подавалось, як зустріч союзників у боротьбі з нацизмом, насправді стало зустріччю, яка заклала основи для майбутнього біполярного світу, який не враховував позицію інших народів, які також брали участь у Другій світовій. А відтак заклала основу для майбутньої Холодної війни, що тривала до самого розпаду СРСР у 1991 році.

Ялтинська конференція – це важливий історичний урок для сьогоднішнього світу про те, що не можна допускати, щоб великі держави вирішували свої геополітичні інтереси коштом менших держав.

Саме тому, Україна продовжує виборювати самостійно власну незалежність та не дозволить вирішувати її долю інших країнам світу в часи сучасної Війни за Незалежність.

Пам'яті солдата Олександра Трухана (позивний «Манчик»)

Його ім’я живе у пам’яті односельців, на шкільному подвір’ї, у назві вулиці рідного села

Олександр Трухан у 2022 році став на захист України, але загинув під Соледаром у грудні того ж року.

Народився 6 травня 1985 року в селі Куповате на Київщині. Після Чорнобильської катастрофи родина переїхала до села Грузьке, де Олександр закінчив школу, працював різноробочим і одружився з Іриною. У них народилися сини Олександр та Віталій.

З початком війни Олександр добровольцем пішов на фронт. З 16 вересня 2022 року він служив у 93-й бригаді «Холодний Яр» та брав участь у боях. 7 грудня 2022 року загинув від артилерійського обстрілу під Соледаром.

Прощання з Олександром відбулося 15 грудня, його поховали в Грузькому. 9 квітня 2024 року учні його гімназії висадили дерево в його пам'ять, а 17 квітня на фасаді школи встановили меморіальну дошку. 22 квітня вулицю, на якій мешкав Олександр, перейменували на честь Українських Героїв.

27 листопада 2024 року Олександра нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 4 грудня 2025 року його ім'я увічнили на пам'ятній дошці Алеї Героїв рідного села.

Вічна слава Героям України!

Фото з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

«ХАЙ СЕРЕД ПРОСТИХ ВОЯКІВ БУДЕ ХОЧ ОДИН МІНІСТР»: 145 РОКІВ СЕРГІЮ ТИМОШЕНКУ

Сьогодні минає 145 років з дня народження Сергія Тимошенка – архітектора, інженера, громадського діяча, учасника Другого зимового походу та міністра шляхів в урядах Ісаака Мазепи, В’ячеслава Прокоповича та Андрія Лівицького.

Сергій Тимошенко народився в родині землеміра й власника маєтку, колишнього селянина-кріпака. Після закінчення Роменського реального училища у 1898-1907 роках навчався в Санкт-Петербурзькому інституті цивільних інженерів, де здобув фах архітектора. Саме в студентські роки він зацікавився політикою: був членом Революційної української партії, а згодом перейшов до лав Української соціал-демократичної робітничої партії.

Після завершення навчання він повернувся в Україну. Працював інженером на залізниці: спочатку на Волині, згодом у Києві, а з 1909 року – в Харкові. Увесь цей час він поєднував інженерну та архітектурну діяльність.

Мав власне бюро-майстерню, що здійснювало проєкти цивільного й промислового будівництва. Надихаючись українськими традиціями, Тимошенко активно розвивав український архітектурний модерн.

У роки Української революції Сергій Тимошенко долучився до державотворення. Він був представником Харкова в Українській Центральній Раді, головою Селянського з’їзду Слобідської України, заступником голови Харківського губернського виконавчого комітету, головою Національної ради Харківщини. А згодом – губернським комісаром регіону.

Виїхавши у відрядження, він уже ніколи не повернеться до Харкова, який на початку 1919 року окупували більшовики. У столиці його запросили працювати старшим інспектором, згодом інженером Міністерства шляхів УНР, а в серпні 1919 року він очолив Міністерство.

Сергій Тимошенко брав участь у Другому зимовому поході, за що був нагороджений Хрестом Симона Петлюри. Свій вибір він пояснив так: «Хай серед простих вояків буде хоч один міністр».

Після поразки визвольних змагань Сергій Тимошенко виїхав за кордон.

Певний час викладав архітектуру та сільськогосподарське будівництво в Українській господарській академії в Подєбрадах, обіймаючи посади декана інженерного факультету, а згодом – ректора.

У 1930 році архітектор оселився на Волині, яка тоді входила до складу Польщі, та прийняв польське громадянство. Його двічі обирали послом польського сейму і сенату. Тут він вів активне громадське й політичне життя, зокрема долучався до допомоги потерпілим від Голодомору в Радянській Україні.

Під час Другої світової війни Сергій Тимошенко назавжди залишив Україну.

Після численних поневірянь він виїхав до США. Там залишався активним учасником українського інтелектуального життя діаспори. 6 липня 1950 року Сергій Тимошенко помер від серцевого нападу, поховали його у місті Пало-Альто, штат Каліфорнія, США.

Протягом усього життя Тимошенко продовжував активну архітектурну практику. Понад 400 будівель його авторства можна побачити в багатьох містах України, а також у Польщі, Чехії, Канаді, США, Аргентині та Парагваї.

Памʼяті молодшого сержанта Олексія Дяговця (позивний «Регбіст»)

Був не тільки лідером у спорті, а й усюди, де люди потребували його допомоги

Олексій Дяговець народився 11 жовтня 1986 року в селі Нові Боровичі Чернігівської області. Після закінчення Чернігівського педуніверситету ім. Т. Г. Шевченка, де здобув фах фізичного виховання, деякий час викладав у Національному університеті «Чернігівська політехніка».

Олексій захоплювався спортом, риболовлею та мисливством. Він став патрульним поліцейським, згодом очолив управління превентивної діяльності в Чернігові. Також був капітаном регбійної команди «Камелот» та заснував Федерацію регбі Чернігівської області.

З початком повномасштабного вторгнення Олексій активно працював на блокпостах навколо Чернігова, а у січні 2023 року приєднався до ЗСУ та служив у Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України.
Олексій отримав численні нагороди, серед яких медаль «За оборону Чернігова» (посмертно).

Загинув 14 липня 2023 року під час бойового завдання на Херсонщині.

Поховали його в Чернігові. Олексій залишив по собі світлу пам’ять як мужній офіцер, самовідданий поліцейський і справжній патріот.

Після його загибелі друзі та спортивна спільнота Чернігова започаткували щорічні змагання з регбі на його честь. У Олексія залишилися дружина, двоє доньок та мати.

Слава та шана Герою!

За матеріалами: Меморіал. Платформа памʼяті, Інформаційний портал "Король Данило", Поліція Чернігівської області, Вечірній Київ

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Пам’яті Героя України, старшого сержанта
Дениса Ціося (позивний «Ghost»)

Його принциповість і самопожертва стали прикладом для молоді, яка прагне зробити внесок у зміцнення обороноздатності та безпеки держави

Денис Ціось народився 19 січня 1988 року. Дитинство провів в Острозі, де з юних років мріяв стати військовим. Після початку російської агресії у 2014 році здійснив свою мрію з дитинства – став до лав ЗСУ.

Служив у 130-му окремому розвідувальному батальйоні, згодом у 8-му полку Сил спеціальних операцій. Брав участь в обороні Київщини, Слобожанському контрнаступі, визволенні Балаклії, Ізюма та Куп’янська, воював під Бахмутом і на Харківщині. Двічі був поранений, але щоразу повертався у стрій.

7 червня 2024 року загинув під час виконання бойового завдання на Харківщині, рятуючи пораненого побратима.

Нагороджений орденами «За мужність» ІІ та ІІІ ступеня, «Золотим хрестом» та удостоєний звання Герой України (посмертно). Найвищу державну нагороду родині вручив Президент України.

У Дениса залишилися дружина, батьки та троє дітей.

Честь Захисникові!

За матеріалами Енциклопедії Сучасної України та Острозької міської ради

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.