20 січня – День пам’яті захисників Донецького аеропорту. Оборона Донецького летовища тривала 242 дні – з 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го. ДАП героїчно обстоювали люди, які виявилися сильнішими за бетон. Їх стали називати «кіборгами». За найпоширенішою версією, так про захисників ДАП казали вороги, які не могли інакше пояснити, чому гарнізон неможливо взяти штурмом.

💬«Темрява, обриси спаленої техніки, купи брухту під ногами, що зрадливо видають кроки - постапокаліпсис у всій красі. Якесь відчуття нереальності, ніби у комп’ютерній грі, тільки не можна зберегтись у разі чого. Є лише одна спроба одне життя…», – описує у своїй книзі «Точка неповернення» події оборони ДАП письменник та «кіборг» Дмитро Вербич.

⚔️20 січня 2015 року терористи підірвали бетонні перекриття нового терміналу аеропорту, а 21 січня вщухли останні бої за ДАП. За оцінками генерала, Героя України Олега Мікаца, який тоді командував 93-ю окремою механізованою бригадою, утримання Донецького аеропорту не давало ворогу діяти.

💬«Найбільші бої за Дебальцеве почалися після того, як упав Донецький аеропорт. І якби там не було українських військових, усе могло закінчитися для України втратою не тільки Дебальцевого, а й інших територій. ДАП сковував сили супротивника», – пояснював Мікац в інтерв’ю ВВС.

😢За даними Міністерства оборони, в затяжному бою загинуло 97 оборонців, п’ятьох із яких відзначено найвищою державною нагородою «Герой України» посмертно. Ще троє військовослужбовців досі вважаються зниклими безвісти.

ℹ️Підбірка матеріалів про Донецький аеропорт та його захисників:

⏩про долю Максима Ридзанича, що останнім вийшов з ДАП, у рубриці «Історичний календар».
⏩фотовиставка УІНП «Героїчна оборона Донецького аеропорту (2014–2015)».
⏩спогади про оборону ДАП командира «кіборгів» Олега Мікаца.
⏩про значення оборони ДАП для України.
⏩про те, якими були дні оборони для захисників Донецького аеропорту.

Арт Нікіта Тітов
#ДАП
#кіборги

Михайло Туган-Барановський народився у селі Солоне на Харківщині. Його родина мала давнє литовсько-татарське походження.

Навчався у Другій харківській гімназії, а згодом на фізико-математичному факультету Санкт-Петербурзького університету. У 1886 році висланий з столиці Російської імперії за революційну діяльність. 1888 року закінчив навчання в Харківському університеті. За рік екстерном здав випускні іспити на юридичному факультеті.

З 1893 року служить у Міністерстві фінансів Російської імперії. В цей час виходять його значні економічні праці присвячені розвитку промисловості та явищу економічних криз. Найбільше на Тугана-Барановський справило враження його перебування в Англії, де науковець побачив інші форми та види економічної діяльності.

Туган-Барановський був прихильником так званого «легального марксизму», який йшов всупереч з більшовицькими ідеями. Зокрема економіст розглядав соціалізм як етичну форму гуманного господарювання. Усвідомлюючи обмеженість і недосконалість як суто ринкових, так і планових форм господарювання, Туган-Барановський висунув концепцію синтезу державного регулювання та ринкової економіки. Ідеї Туган-Барановського мали вплив на західний антитоталітарний марксизм у другій половині ХХ століття та формування сучасних доктрин західних соціал-демократичних партій та концепції «кейнсіанства».

У 1917 році, на запрошення Володимира Винниченка, Туган-Барановський очолив Генеральний секретаріат фінансів Української Центральної Ради. Згодом став ініціатором створення Українського товариства економістів і його першим головою. Був активним сподвижником створення Академії наук під час правління Павла Скоропадського.

Під час правління Директорії був радником урядової делегації на Паризькій мирній конференції. Помер від серцевого нападу на станції Затишок у 1919 році, під час повернення з переговорів.

#FightForUkraine

17 січня в боях під Покровськом загинула білоруська доброволиця, снайперка ІІ-го Інтернаціонального Легіону Марія Зайцева.

Фото закривавленої 19-річної Марії облетіло світ у серпні 2020 року. Тоді вона з другом і його братом приїхали до Мінська з рідного Гомеля, щоб висловити свою позицію щодо результатів виборів президента. Після опівночі в натовп мирних протестувальників полетіли гумові кулі та світлошумові гранати. Пізніше в дівчини діагностували цілу низку травм і поранень. Також із стегна дістали три гумові кулі.

Півтора місяця Марія провела в госпіталі в Мінську, а тоді чеська медично-гуманітарна місія MEDEVAC вивезла її та ще кількох постраждалих білорусів на лікування та реабілітацію в Чехію. Марія не планувала еміграцію, але після лікування зрозуміла, що в лукашенківську Білорусь їй дорога закрита.

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Марія Зайцева працювала волонтером у одній з організацій, яка допомагала українським біженцям у Чехії. А потім приєдналася до білоруських добровольців, які у складі ІІ-го Інтернаціонального Легіону стали на захист України від спільного ворога. Спочатку допомагала пораненим на медпункті, потім наполягла на тому, щоб працювати ближче до передової – в окопі.

«Вона один з небагатьох ветеранів Легіону з перших днів його формування. Завжди у пошуку себе. Завжди попереду. Де гаряче. Санта, я мушу бути в окопі з хлопцями. Маш, а може ну його? Давай просто медевак? Санта, я мушу бути в окопі! Два таких нарваних. Вона і Ювелір. Але врятовані життя хлопців саме завдяки їм», – відгукувався про Марію командир Легіону полковник Руслан Мирошниченко.

У 2023-му сама отримала поранення. Після лікування і реабілітації вирішила піти на курси снайперів. Завдяки місяцям навчання і тренувань вона стала результативним снайпером.

16 січня Марія Зайцева святкувала своє 24-річчя. А наступного дня була знову на передовій. «Сьогодні вночі під Покровськом вона напрацювала гарно. Але арта робить своє», – зазначив Мирошниченко.

18 січня побратими здійснили спецоперацію та забрали тіло загиблої з зони ураження. За заповітом дівчину планують поховати поряд із загиблим побратимом із позивним Мінськ.

💔У п'ятницю на Аскольдовій могилі попрощаються з Орисею Сокульською.

У Києві на 73-му році життя померла Орися Сокульська, голова Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих, дружина поета й дисидента Івана Сокульського.

Шлях боротьби з режимом був написаний в її долі від початку. Родина Орисі підтримувала діяльність ОУН-УПА, допомагала повстанцям, батько воював в УПА. Старший брат Ярослав Лесів мріяв бути священником, але за свої переконання і любов до Бога й України потрапив до радянських таборів за створення і поширення українського самвидаву, відбудову УГКЦ та допомогу українському підпіллю. В таборах він зійшовся з багатьма дисидентами, серед яких був і поет Іван Сокульський, який започаткував дисидентський рух на Дніпропетровщині.

Орися Сокульська (в дівоцтві Лесів) народилася 10 березня 1952 року в селищі Лужки на Івано-Франківщині. Закінчила педагогічний університет у Франківську. Після звільнення з таборів на початку 1970-х Ярослав знайомить Орисю з Сокульським. Невдовзі вони побралися і переїхали на батьківщину Івана – на Дніпропетровщину.

Життя з Іваном в умовах радянської дійсності під наглядом КДБ було нелегким, але по-своєму щасливим, бо у них було головне: кохання, підтримка однодумців і віра у правильність обраного шляху. У 1980 році Івана Сокульського як члена Української Гельсінської групи арештовують вдруге і дають максимальний термін як особливо небезпечному державному злочинцю: десять років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і п'ять років заслання. Орися лишається сама з маленькою донькою на руках.

Але вона не здалася. Їздила до Татарстану, на Урал і в Мордовію, потім передавала отримані записки і повідомлення в Москву, а звідти інформація про життя політичних ув’язнених поширювалася на Захід. Її знімали з потягів, погрожували звільнити зі школи, посадити, знищити… А вона сміливо йшла далі, підтримуючи на скромну зарплату вчительки математики дисидентів Григорія Приходька, Петра Розумного, брата Ярослава, баптиста-євангеліста Сингаївського – виписувала газети та часописи, підтримувала листування, слала посилки, передавала відомості. Про неї казали: «Вона не боїться ні чорта, ні КГБ».

В 1988-му році разом із дружиною Миколи Горбаля Ольгою Стокотельною оголосила естафетне голодування з вимогою звільнення українських дисидентів і, зокрема, Івана Сокульського. Акція отримала широкий міжнародний розголос і мала ефект бомби, бо тодішній Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов ще в 1987 році заявив президенту США Рональду Рейгану, що в СРСР політичних в’язнів немає. 2 серпня Іван Сокульський вийшов на волю.

Вони удвох поринули в боротьбу. Орися ще наприкінці 1970-х вступила до УГГ, стала членом Української Гельсінської спілки, брала участь у багатьох акціях, мітингах, які наближали українську незалежність.

1991 рік у житті Орисі Сокульської був позначений великим щастям і великою трагедією. Щастям – тому що 24 серпня Верховна Рада УРСР таки проголосувала за Акт державної незалежності України. Але за півтора місяця по цьому в ДТП за нез’ясованих обставин загинув її брат, священник УГКЦ Ярослав Лесів. 22 червня 1992 року пішов з життя й Іван Сокульський – далися взнаки 13 років таборів та загострення хронічних хвороб.

Орися Василівна не опустила руки і продовжила робити все, що було в її силах, для утвердження ідеї вільної і незалежної України – в громадських організаціях, в державних структурах, на різних акціях. У 2015 році вона очолила Всеукраїнське товариство політв'язнів та репресованих. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вона лишилася в Києві. Але стреси та тривоги позначилися на здоров`ї.

Прощання з Орисею Сокульською відбудеться об 11 годині 24 січня в церкві Святого Миколая на Аскольдовій могилі.

🇺🇦До Дня Соборності України Український інститут національної пам’яті спільно з Bober Film Studio нагадують про той складний історичний шлях, який пройшли українці до розбудови власної держави.

Розділені між Російською та Австро-Угорською імперіями, в часи Першої світової війни вони змушені були воювати одне проти одного. Але, щойно на уламках імперій постали вільні і незалежні УНР та ЗУНР, шлях до Злуки став очевидним і неминучим. І це підтвердило велелюддя на Софіївській площі в Києві, де відбулося урочисте проголошення Акта Злуки українських земель, історично роз’єднаних на багато років.

Радянська історіографія намагалася дискредитувати і стерти з пам’яті українців цю подію. Але «живий ланцюг злуки» «від Києва до Львова» у 1990 році, в якому за різними підрахунками взяло участь від 400 тисяч до 3 мільйонів українців, став яскравим свідченням, що Україна єдина.

І саме в єдності – наша сила!

У ролику використане відео, надане Радіо «Свобода» та Товариством пошуку жертв війни «Пам’ять».

22 січня виповнюється 100 років від дня народження Ярослави Філь, української лікарки, учасниці національно-визвольної боротьби у складі Української повстанської армії, довголітньої очільниці в Мюнхені відділу Об'єднання українських жінок у Німеччині.

Народилася Ярослава у 1925 році в місті Любачів (нині Підкарпатське воєводство, Польща) в сім’ї інженера-будівника Адама Мороза та його дружини Катерини Лятошинської.

У 1941 році вступила до юнацького підрозділу Організації українських націоналістів. Наступного року перебирається до Львова, де навчалася на курсах для української молоді та санітарних курсах ОУН. 1943 року стала членом цивільної мережі УПА, отримавши псевдо «Марта».

Спочатку допомагала з облаштуванням і харчами Любачівському загону самооборони. В 1944 році Ярослава пройшла вишкіл радіооператорів і стала однією із зв‘язкових на Равинщині та Любачівщині. У 1946 році її родину виселили до міста Вінники. Того ж року Ярослава очолила Український Червоний Хрест на Лемківщині, де і познайомилась з майбутнім чоловіком Миколою Філем.

В 1948 році їй вдалося перебратися до Аугсбургу в південній Німеччині. А згодом вона переселилась у Мюнхен, де пішла навчатися на філософський факультет Українського Вільного Університету, вивчала українську літературу.

У 1950 році пані Ярослава взяла шлюб із Миколою Філем. Наступного року вона стала секретарем голови Антибольшевицького Блоку Народів Ярослава Стецька. Із 1957 року працювала членом Об'єднання українських жінок у Німеччині, закінчивши головою відділу Мюнхен. З 1958 року стала працювати в українській суботній школі. Водночас була однією з виховательок у Спілці української молоді в Німеччині. У 1960 році Ярослава Філь стала директором суботньої української школи у Мюнхені.

Ярослава Філь відвідувала Європейські конференції та Річні Наради Світової Федерації Українських Жіночих Організацій, які проводили в Парижі, Кошицях, Талліні, Києві, Римі. Брала участь в Жіночому З‘їзді в Ганновері, де мала нагоду представити присутнім свою книжку споминів під назвою «Поглянувши в минуле», яку видала у 2003 році

Ярослава Філь із 1970 року двадцять років очолювала церковну організацію Світський Апостолят Жінок у Німеччині.

За невтомну працю при церкві та громаді її нагородили у 1994 році Папським орденом «Pro Ecclesia et Potifici».
Померла Ярослава Філь 30 листопада 2014 року. Похована у Мюнхені.

#FightForUkraine

Руслан Харюк народився 23 грудня 1994 року в селі Плоска Чернівецької області. Служба в безпекових структурах була його свідомим вибором ще з ранніх років життя. А тому він розпочав свою кар’єру зі служби в Національній гвардії України, але згодом перейшов у приватний сектор до охоронної фірми.

Через свою патріотичну позицію, відразу після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну він добровільно приєднався до Сил спеціальних операцій. Завдяки своєму глибокому досвіду та міцному характеру Руслан протягом служби успішно виконував найрізноманітніші завдання.

Під час Харківського контрнаступу Сил оборони України в вересні-жовтні 2022 року Руслан Харюк брав активну участь у звільненні багатьох населених пунктів Харківської області, зокрема селищ Руські Тишки, Черкаські Тишки, Борщова та міста Куп'янськ.

Пізніше він також брав участь в обороні міста Бахмута й навколишніх сіл на Донеччині. Проте восени 2022 року Руслан отримав тяжкі осколкові поранення внаслідок яких був вимушений проходити тривалу реабілітацію. Під час неї він не припиняв підтримувати фронт – займався волонтерством і допомагав у зборах для військових.

Після закінчення реабілітації Руслан Харюк відправився на спеціалізоване військове навчання у Великій Британії, де відзначився високими результатами. По поверненню до України він почав працювати інструктором, але в червні 2024 року він був прикомандирований до 47-ї окремої механізованої бригади на посаді головного сержанта розвідки.

Як згадують його близькі, перед повернення на фронт він сказав: «Я їду битися, в мене гарні навички, і якщо державі потрібно – я можу бути корисним».

Попри все, 27 червня 2024 року, Руслан Харюк загинув від танкового обстріл, виконуючи бойове завдання поблизу селища Сокіл у Покровському районі Донецької області.

Петро Ротач народився 24 січня 1925 року у селянській родині на Полтавщині. Напередодні Голодомору родину майбутнього дослідника було репресовано.

Під час навчання в школі, почав цікавить краєзнавством. Дописував у районну багатотиражку. Після початку Другої світової війни та окупації Полтавщини нацистами потрапив у остарбайтери та був вивезений в Німеччину. Перебуваючи в окупованій німцями Європі, зумів опублікувати свої вірші та оповідання присвячені досвіду Голодомору в емігрантських виданнях «Пробоєм», «Дозвілля», «Земля».

У 1945 році потрапив в зону англійської окупації та був повернутий в СРСР. Служив у радянській армії на території Румунії до 1947 року.

Після повернення в Україну навчався в Полтавському педінституті на вчителя української мови та літератури. До кінця життя Ротач перебував під наглядом радянських спецслужб, а тому мав проблеми з працевлаштуванням. За життя встиг змінити низку професій. Працював учителем, бібліотекарем, консультантом з культурно-просвітницької роботи. У 1969 році влаштувався викладачем у Полтавський інженерно-будівельний інститут, де працював 15 років.

Як науковець, Петро Ротач зосередився на дослідженні репресованих українських митців. Зокрема створений ним бібліографічний словник «Літературна Полтавщина» відкрив імена 577 літераторів пов’язаних з Полтавщиною. Окрім того, Ротач був найбільшим дослідником зв’язку Тараса Шевченка з Полтавщиною. Свої напрацювання дослідник виклав у працю «Полтавська Шевченкіана».

Після відновлення незалежності України, Петро Ротач зумів значно вільніше займатися літературною та науковою діяльністю, адже зник постійний тиск та негласне стеження КДБ. Він вступив до Спілки письменників України. Його відзначили низкою премій, зокрема Панаса Мирного та Павла Чубинського.

Помер Петро Ротач у 2007 році в Полтаві. В пам’ять про його діяльність з дослідження рідного краю, У 2018 році Полтавська обласна рада заснувала премію його імені для кращих краєзнавців.

✨ Дізнатися більше про життя та творчість Петра Ротача можна на нашому сайті у рубриці «Історичний календар».

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

150 років тому, 24 січня 1875 року народилася відома письменниця, перекладачка, громадська діячка й освітянка Оксана Стешенко (Старицька).

Більшість її знає як молодшу доньку відомого письменника і драматурга Михайла Старицького та громадської діячки й письменниці Софії Старицької, сестри знаменитого композитора Миколи Лисенка. А ще – сестру Людмили Старицької-Черняхівської, подругу Лесі Українки. Її світогляд формувався в середовищі натхненних «хлопоманів» та «українофілів» у ті часи, коли в Києві родини Старицьких, Косачів та Лисенків називали єдиними з дворянства, які розмовляли з дітьми українською та дотримувалися українських звичаїв і традицій.

Також її знають як дружину відомого поета, освітянина і громадського діяча, міністра освіти в першому українському уряді часів Центральної Ради Івана Стешенка, підступно вбитого в Полтаві більшовицьким агентом Башловкою двома пострілами на очах у його сина Ярослава.

Про їхнє кохання ходить романтична історія. Познайомились вони на зібраннях літературного гуртка «Плеяда», потім Стешенко винаймав у Старицьких кімнату. А освідчилися в тюремному дворі київської в'язниці, куди Оксана потрапила на два тижні за участь в акціях пам'яті чернігівки Марії Вітрової, яка на знак протесту проти знущань жандармів у Петропавлівській фортеці, вчинила акт самоспалення. Правда, одружилися вони лише через пів року, коли нарешті звільнили Івана з «білим квитком».

Їхнє життя було непростим, бо довгий час Стешенко перебував під гласним і негласним наглядом поліції, що ускладнювало пошук роботи. Оксана ж виховувала двох дітей, керувала господарчими справами й в усьому допомагала чоловікові, зокрема і з випуском сатиричних журналів «Шершень» і «Ґедзь». По можливості, долучалася до просвітницької та громадської роботи: шила ляльки для народного вертепу, займалася його популяризацією, впродовж 1908–1914 років була членом правління в українському клубі «Родина», в часи Першої світової війни була сестрою-жалібницею у шпиталі.

В часи Української революції 1917-1921 років родина Стешенків опинилася в епіцентрі подій. Після призначення Івана Стешенка міністром освіти, Оксана Михайлівна працює під його керівництвом у відділі позашкільної освіти та Комісії українського національного театру. За Директорії вона була головою дитячих притулків департаменту позашкільної освіти, 1919-1923 років працювала в Українському Червоному Хресті. Ще за Центральної Ради видала дитячу читанку «Рідні колоски», де зібрала найкращі твори українського письменства. Пізніше видала низку книжок для дітей, залишила спогади про Лесю Українку й Михайла Старицького, перекладала з російської, в тому числі й кілька історичних романів Старицького.

Для радянської влади Оксана Стешенко завжди залишалася «неблагонадійною». Її сина Ярослава, який міг би стати визначним бібліографом, тричі заарештовували: його сліди губляться на Колимі, звідки в 1939 році від нього надійшла остання звістка.

Саму Оксану Михайлівну 20 липня 1941 року, коли німці підійшли впритул до Києва, разом із сестрою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, заарештувало НКВД. Двох поважних жінок вивезли до Харкова, де звинуватили в антирадянській діяльності, й відправили в товарному арештантському вагоні до Казахстану (у цьому ж потязі їхав і 70-річний академік Агатангел Кримський та інші відомі українські діячі).

Дорогою Людмила Старицька-Черняхівська померла – її тіло просто викинули з вагона. Оксана Стешенко добралася до Казахстану, де й померла в одному з таборів, приблизно 1942 року.