Олексій Алмазов — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, учасник визвольних змагань, який присвятив життя боротьбі за незалежність України.

Народився 18 січня 1885 року в Херсоні. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище, після чого служив у російській армії. У роки Першої світової війни командував артилерійським дивізіоном, здобув військовий досвід і авторитет як талановитий командир.

У 1917 році активно долучився до українізації частин російської армії, заснував 1-й український артилерійський дивізіон. У 1918 році очолив артилерію Окремого Запорізького загону, брав участь у визволенні Криму від більшовиків.

Під час визвольних змагань командував артилерією Армії УНР. У 1920-х роках емігрував до Польщі. Там здобув освіту в Українській господарській академії в Подєбрадах і активно займався громадською діяльністю.

Олексій Алмазов залишив слід не лише як військовий, а й як меценат, підтримуючи українських гімназистів у Луцьку. Помер 13 грудня 1936 року, похований на православному цвинтарі в Луцьку.

Його постать — приклад самовідданого служіння Україні, яке надихає покоління українців.

20 січня – День пам’яті захисників Донецького аеропорту. Оборона Донецького летовища тривала 242 дні – з 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го. ДАП героїчно обстоювали люди, які виявилися сильнішими за бетон. Їх стали називати «кіборгами». За найпоширенішою версією, так про захисників ДАП казали вороги, які не могли інакше пояснити, чому гарнізон неможливо взяти штурмом.

💬«Темрява, обриси спаленої техніки, купи брухту під ногами, що зрадливо видають кроки - постапокаліпсис у всій красі. Якесь відчуття нереальності, ніби у комп’ютерній грі, тільки не можна зберегтись у разі чого. Є лише одна спроба одне життя…», – описує у своїй книзі «Точка неповернення» події оборони ДАП письменник та «кіборг» Дмитро Вербич.

⚔️20 січня 2015 року терористи підірвали бетонні перекриття нового терміналу аеропорту, а 21 січня вщухли останні бої за ДАП. За оцінками генерала, Героя України Олега Мікаца, який тоді командував 93-ю окремою механізованою бригадою, утримання Донецького аеропорту не давало ворогу діяти.

💬«Найбільші бої за Дебальцеве почалися після того, як упав Донецький аеропорт. І якби там не було українських військових, усе могло закінчитися для України втратою не тільки Дебальцевого, а й інших територій. ДАП сковував сили супротивника», – пояснював Мікац в інтерв’ю ВВС.

😢За даними Міністерства оборони, в затяжному бою загинуло 97 оборонців, п’ятьох із яких відзначено найвищою державною нагородою «Герой України» посмертно. Ще троє військовослужбовців досі вважаються зниклими безвісти.

ℹ️Підбірка матеріалів про Донецький аеропорт та його захисників:

⏩про долю Максима Ридзанича, що останнім вийшов з ДАП, у рубриці «Історичний календар».
⏩фотовиставка УІНП «Героїчна оборона Донецького аеропорту (2014–2015)».
⏩спогади про оборону ДАП командира «кіборгів» Олега Мікаца.
⏩про значення оборони ДАП для України.
⏩про те, якими були дні оборони для захисників Донецького аеропорту.

Арт Нікіта Тітов
#ДАП
#кіборги

Михайло Туган-Барановський народився у селі Солоне на Харківщині. Його родина мала давнє литовсько-татарське походження.

Навчався у Другій харківській гімназії, а згодом на фізико-математичному факультету Санкт-Петербурзького університету. У 1886 році висланий з столиці Російської імперії за революційну діяльність. 1888 року закінчив навчання в Харківському університеті. За рік екстерном здав випускні іспити на юридичному факультеті.

З 1893 року служить у Міністерстві фінансів Російської імперії. В цей час виходять його значні економічні праці присвячені розвитку промисловості та явищу економічних криз. Найбільше на Тугана-Барановський справило враження його перебування в Англії, де науковець побачив інші форми та види економічної діяльності.

Туган-Барановський був прихильником так званого «легального марксизму», який йшов всупереч з більшовицькими ідеями. Зокрема економіст розглядав соціалізм як етичну форму гуманного господарювання. Усвідомлюючи обмеженість і недосконалість як суто ринкових, так і планових форм господарювання, Туган-Барановський висунув концепцію синтезу державного регулювання та ринкової економіки. Ідеї Туган-Барановського мали вплив на західний антитоталітарний марксизм у другій половині ХХ століття та формування сучасних доктрин західних соціал-демократичних партій та концепції «кейнсіанства».

У 1917 році, на запрошення Володимира Винниченка, Туган-Барановський очолив Генеральний секретаріат фінансів Української Центральної Ради. Згодом став ініціатором створення Українського товариства економістів і його першим головою. Був активним сподвижником створення Академії наук під час правління Павла Скоропадського.

Під час правління Директорії був радником урядової делегації на Паризькій мирній конференції. Помер від серцевого нападу на станції Затишок у 1919 році, під час повернення з переговорів.

#FightForUkraine

17 січня в боях під Покровськом загинула білоруська доброволиця, снайперка ІІ-го Інтернаціонального Легіону Марія Зайцева.

Фото закривавленої 19-річної Марії облетіло світ у серпні 2020 року. Тоді вона з другом і його братом приїхали до Мінська з рідного Гомеля, щоб висловити свою позицію щодо результатів виборів президента. Після опівночі в натовп мирних протестувальників полетіли гумові кулі та світлошумові гранати. Пізніше в дівчини діагностували цілу низку травм і поранень. Також із стегна дістали три гумові кулі.

Півтора місяця Марія провела в госпіталі в Мінську, а тоді чеська медично-гуманітарна місія MEDEVAC вивезла її та ще кількох постраждалих білорусів на лікування та реабілітацію в Чехію. Марія не планувала еміграцію, але після лікування зрозуміла, що в лукашенківську Білорусь їй дорога закрита.

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Марія Зайцева працювала волонтером у одній з організацій, яка допомагала українським біженцям у Чехії. А потім приєдналася до білоруських добровольців, які у складі ІІ-го Інтернаціонального Легіону стали на захист України від спільного ворога. Спочатку допомагала пораненим на медпункті, потім наполягла на тому, щоб працювати ближче до передової – в окопі.

«Вона один з небагатьох ветеранів Легіону з перших днів його формування. Завжди у пошуку себе. Завжди попереду. Де гаряче. Санта, я мушу бути в окопі з хлопцями. Маш, а може ну його? Давай просто медевак? Санта, я мушу бути в окопі! Два таких нарваних. Вона і Ювелір. Але врятовані життя хлопців саме завдяки їм», – відгукувався про Марію командир Легіону полковник Руслан Мирошниченко.

У 2023-му сама отримала поранення. Після лікування і реабілітації вирішила піти на курси снайперів. Завдяки місяцям навчання і тренувань вона стала результативним снайпером.

16 січня Марія Зайцева святкувала своє 24-річчя. А наступного дня була знову на передовій. «Сьогодні вночі під Покровськом вона напрацювала гарно. Але арта робить своє», – зазначив Мирошниченко.

18 січня побратими здійснили спецоперацію та забрали тіло загиблої з зони ураження. За заповітом дівчину планують поховати поряд із загиблим побратимом із позивним Мінськ.

💔У п'ятницю на Аскольдовій могилі попрощаються з Орисею Сокульською.

У Києві на 73-му році життя померла Орися Сокульська, голова Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих, дружина поета й дисидента Івана Сокульського.

Шлях боротьби з режимом був написаний в її долі від початку. Родина Орисі підтримувала діяльність ОУН-УПА, допомагала повстанцям, батько воював в УПА. Старший брат Ярослав Лесів мріяв бути священником, але за свої переконання і любов до Бога й України потрапив до радянських таборів за створення і поширення українського самвидаву, відбудову УГКЦ та допомогу українському підпіллю. В таборах він зійшовся з багатьма дисидентами, серед яких був і поет Іван Сокульський, який започаткував дисидентський рух на Дніпропетровщині.

Орися Сокульська (в дівоцтві Лесів) народилася 10 березня 1952 року в селищі Лужки на Івано-Франківщині. Закінчила педагогічний університет у Франківську. Після звільнення з таборів на початку 1970-х Ярослав знайомить Орисю з Сокульським. Невдовзі вони побралися і переїхали на батьківщину Івана – на Дніпропетровщину.

Життя з Іваном в умовах радянської дійсності під наглядом КДБ було нелегким, але по-своєму щасливим, бо у них було головне: кохання, підтримка однодумців і віра у правильність обраного шляху. У 1980 році Івана Сокульського як члена Української Гельсінської групи арештовують вдруге і дають максимальний термін як особливо небезпечному державному злочинцю: десять років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і п'ять років заслання. Орися лишається сама з маленькою донькою на руках.

Але вона не здалася. Їздила до Татарстану, на Урал і в Мордовію, потім передавала отримані записки і повідомлення в Москву, а звідти інформація про життя політичних ув’язнених поширювалася на Захід. Її знімали з потягів, погрожували звільнити зі школи, посадити, знищити… А вона сміливо йшла далі, підтримуючи на скромну зарплату вчительки математики дисидентів Григорія Приходька, Петра Розумного, брата Ярослава, баптиста-євангеліста Сингаївського – виписувала газети та часописи, підтримувала листування, слала посилки, передавала відомості. Про неї казали: «Вона не боїться ні чорта, ні КГБ».

В 1988-му році разом із дружиною Миколи Горбаля Ольгою Стокотельною оголосила естафетне голодування з вимогою звільнення українських дисидентів і, зокрема, Івана Сокульського. Акція отримала широкий міжнародний розголос і мала ефект бомби, бо тодішній Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов ще в 1987 році заявив президенту США Рональду Рейгану, що в СРСР політичних в’язнів немає. 2 серпня Іван Сокульський вийшов на волю.

Вони удвох поринули в боротьбу. Орися ще наприкінці 1970-х вступила до УГГ, стала членом Української Гельсінської спілки, брала участь у багатьох акціях, мітингах, які наближали українську незалежність.

1991 рік у житті Орисі Сокульської був позначений великим щастям і великою трагедією. Щастям – тому що 24 серпня Верховна Рада УРСР таки проголосувала за Акт державної незалежності України. Але за півтора місяця по цьому в ДТП за нез’ясованих обставин загинув її брат, священник УГКЦ Ярослав Лесів. 22 червня 1992 року пішов з життя й Іван Сокульський – далися взнаки 13 років таборів та загострення хронічних хвороб.

Орися Василівна не опустила руки і продовжила робити все, що було в її силах, для утвердження ідеї вільної і незалежної України – в громадських організаціях, в державних структурах, на різних акціях. У 2015 році вона очолила Всеукраїнське товариство політв'язнів та репресованих. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вона лишилася в Києві. Але стреси та тривоги позначилися на здоров`ї.

Прощання з Орисею Сокульською відбудеться об 11 годині 24 січня в церкві Святого Миколая на Аскольдовій могилі.