#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

12 січня 1885 року в селі Пугачівка Київської губернії у родині священика народився Павло Григорович Клепатський. Протягом 6 років він вчився у Київській духовній семінарії. У 1905 році вступив на історико-філологічний факультет Юр'ївського університету міста Тарту, за рік перевівся до Одеського Новоросійського університету.

Там він відвідував лекції українських істориків, брав участь у діяльності українських товариств. Зокрема, увійшов до складу одеської «Просвіти» і був одним з найактивніших її лекторів. У своїх лекціях Павло Клепатський спирався на Михайла Грушевського, що наполягав на безперервності історії українського народу від давнини до сучасності.

Через свої погляди не зміг отримати посаду в Новоросійському університеті і з 1914 року розпочав викладання в Одеській жіночій гімназії та інших середніх школах міста.

Події Української революції 1917–1921 років захопили його у свій вир. Від Української трудової партії Клепатського обрали до Центральної Ради, де він репрезентував Херсонську губернію. Спрямував зусилля на організацію української школи та перетворення її на національну і за формою, і за змістом навчання.

Для поширення своїх ідей у широких верствах населення провідники одеської української громади заснували філію «Просвіти» та започаткували курси українознавства, де протягом травня–липня 1918 року Клепатський читав лекції.

Подальший шлях Клепатського проліг до Кам’янця-Подільського, де був відкритий Український державний університет, а його було обрано деканом новоствореного гуманітарного факультету.

У 1922 році Клепатського вперше заарештували як контрреволюціонера, але невдовзі звільнили. Звичайно, за таких умов лишатися у Кам’янці Павло Григорович вже не міг, і повернувся до Києва. У березні 1926 року він прийняв запрошення Полтавського інституту народної освіти і посів посаду професора на кафедрі історії та методики суспільствознавства.

У 1931 році професора заарештували в справі «Спілки визволення України», а 1936 року він був засуджений до 5 років позбавлення волі. В 1938 році судовий вирок переглянули та винесли новий – 7 років ув'язнення. Де й коли завершився життєвий шлях Павла Клепатського невідомо.

#FightForUkraine

13 січня 1995 року в Хмельницькому народився Максим Яровець – ма йбутній лейтенант Збройних сил України та командир роти 130-го окремого розвідувального батальйону. Він віддав своє життя, захищаючи Україну від російської агресії. Сьогодні йому могло б виповнитися 30 років.

З ранніх років Максим захоплювався військовою історією та військами спеціального призначення. Навчаючись у міській школі №18 імені В’ячеслава Чорновола, Максим Яровець почав активно готуватися до майбутнього вступу у вищі військові навчальні заклади. Мріяв працювати у розвідці та спецвійськах.

Після успішного закінчення факультету підготовки спеціалістів військової розвідки та Сил спеціальних операцій Військової академії в місті Одеса його направили служити в 130-й окремий розвідувальний батальйон. Майже відразу Максим Яровець відправився в зону проведення АТО.

«Усі наші в зоні АТО, на Луганщині. І ми теж їдемо туди, бо ми ще в академії написали рапорти, щоб направили всіх у зону АТО. Як будемо сидіти вчитися, коли там іде війна?», – так згадувала слова свого сина Наталія Яровець.

У 21 рік Максим став одним із наймолодших командирів рот в Україні. Побратими згадували його як впевненого й здібного офіцера, який, попри молодість, завжди особисто брав участь в операціях. Під час повернення з одного із завдань біля Мар’їнки, що на Донеччині, Максим загинув через вибух прихованої міни-розтяжки «МОН-50». До своїх позицій його групі залишалося всього 600 метрів.

Максим Яровець нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) та званням «Почесний громадянин міста Хмельницького». Завдяки ініціативі його близького друга, з 11 березня 2020 року потягу, що курсує за маршрутом Хмельницький – Лисичанськ, надана іменна назва на честь пам'яті героя.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

Опанас Сластіон зробив значний внесок у розвиток українського мистецтва та культури, зокрема, він відомий своїми архітектурними проєктами й дослідженнями народної творчості.

Опанас народився 14 січня 1855 року в Ногайську (нині Приморськ, Запорізька область). Навчався в Петербурзькій академії мистецтв, де здобув фах художника. Пізніше він працював у різних жанрах мистецтва, включаючи живопис, графіку та архітектуру.

Одним із найвідоміших його архітектурних проєктів є серія будівель земських шкіл на Полтавщині, виконаних у стилі українського модерну. Ці школи відзначаються унікальним поєднанням традиційних народних мотивів та сучасних на той час архітектурних тенденцій.

Крім архітектурної діяльності, Сластіон активно займався етнографічними дослідженнями, зокрема, збирав і документував українські народні пісні, звичаї та обряди. Його праці стали цінним джерелом для вивчення української культури й фольклору.

Помер Опанас Сластіон 24 вересня 1933 року в Миргороді, залишивши по собі багату спадщину, яка й досі надихає дослідників та митців.

#FightForUkraine

Сьогодні свій ювілей мав святкувати Олександр Марченко – підприємець, військовослужбовець, політик і народний депутат України 8-го скликання. Проте 6 березня 2022 року він віддав своє життя, захищаючи Київщину від російського вторгнення.

Народився Олександр Марченко 14 січня 1965 року в селі Рибчинці Вінницької області.
Здобув фах інженера-будівельника в Київському будівельному технікумі та закінчив Міжрегіональну Академію управління персоналом за спеціальністю «менеджмент організацій».

Протягом життя Олександр займав різні посади в будівельних підприємствах, а згодом став власником та керівником ПП «Каменяр» і головою правління ТДВ «Білоцерківський кар’єр». З 2008 року він почав брати активну участь в політичному житті країни.

В ролі політика Олександр Марченко був депутатом Білоцерківської міської ради, очільником партійних організацій, а в 2014 році він був обраний народним депутатом України.

Попри все, у тому ж 2014 році Олександр вирішив не залишатися осторонь відбиття російської агресії, а тому взяв участь у АТО в складі 72-ї окремої механізованої бригади. Внаслідок обстрілу українських позицій під містом Хрустальний (тодішнім Красний Луч) отримав поранення і продовжив допомагати захищати країну вже в ролі волонтера.

З першого дня повномасштабного вторгнення Росії Олександр Марченко почав збирати своїх знайомих, щоб долучитися до оборони України в лавах 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Вже 25 лютого 2022 року добровольці вступили в бій у Мощині на Київщині.

Завдяки своїм інженерним та організаційним навичкам Олександр чудово проявив себе в ролі командира позиції. Він завжди ставив життя своїх підлеглих вище за власне. Саме тому, 6 березня 2022 року, в критичній ситуації він надав їм наказ відступати, а сам разом з іншими трьома бійцями прикрив їхній відступ ціною власного життя.

Олександр Марченко був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та пам'ятною відзнакою «За оборону Авдіївки». З 28 липня 2022 року вулицю Чайковського в Білій Церкві було перейменовано на честь померлого захисника.