«Історію він уважав одним з засобів для зрозуміння і оцінки життя, – сам мав усе політичні аспірації і не раз вагався, що важніше – писати історію чи її творити», – так писав Іван Крипʼякевич про Степана Томашівського.

Його вважають одним з істориків, які вплинули на національну свідомість на Галичині.

9 січня від дня народження Томашівського виповнюється 150 років.

У наукову спільноту він увійшов як учень Михайла Грушевського. Досліджував політичну історію західноукраїнських земель і політичну історію Центральної і Східної Європи 17 ст.; історію церкви в Україні. Томашівський приділяв увагу політиці гетьмана Мазепи та угорському повстанню 1703–1711 років. Працював над етнографічною мапою розселення українців на початку 20 ст.

Водночас Томашівський поєднував історичні дослідження з викладанням, громадською, політичною, дипломатичною діяльністю і публіцистикою. Залученість у життя своєї громади на Галичині формувала його політичну позицію, що своєю чергою впливало на наукові зацікавлення.

До Першої світової війни Степан Томашівський долучився до заснування українських партій на Галичині та відстоював політичне представлення українців у парламенті Австро-Угорщини. Вважав, що так можна досягти більшої автономії.

Наприкінці Першої світової він уже був переконаний, що українцям потрібно покладатися на власні сили. Тож взяв участь у підготовці проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та листопадового повстання у 1918 році. Згодом був радником дипломатичної місії уряду ЗУНР на мирній конференції у Парижі, де визначався повоєнний устрій Європи.

В останні 10 років життя на еміграції заглибився у дослідження історії церкви. Як публіцист – аналізував поразку національно-визвольних змагань та намагався окреслити нову програму дій. В одній зі своїх публіцистичних статей в «Українському слові» писав про потребу усвідомити трагічність становища, позбутися політичного романтизму, налагодити позитивну працю, щоб «націю виховати, заки виб'є нова година всенародного діла!».

Народився Никанор Онацький на хуторі Хоменковому Гадяцького повіту Полтавщини. Закінчив народну школу, а в 1891 році – Гадяцьке повітове училище, де виявив неабиякий хист до малювання. Тож з 1899 року опанував фах художника в Московському Строганівському училищі, Одеському художньому училищі та Петербурзькій Академії мистецтв.

У 1905 році залишає академію та їде в Україну, а з 1906 року починає вчителювати у Лебединській гімназії. Саме у Лебедині Никанор одружується з Надією Кривошеєвою, невдовзі у подружжя народжуються діти.

Паралельно з початком викладання Никанор Онацький публікує свій перший вірш «Погук» у полтавському часописі «Рідний край». В 1908 році бере участь у випуску альманаху «З неволі». Широко відомим як художник Никанор Онацький стає 1911 року, коли в Києві відкривається перша українська художня виставка, де його роботи мали чималий успіх.

З 1913 року викладає в Сумському кадетському корпусі, а 1920 року організовує в місті історико-художній музей і дарує туди свою колекцію картин. Протягом наступних 11 років Никанор Онацький керує музеєм та інтенсивно займається живописом.

З 1928-го року за квартирою Онацьких та музеєм був встановлений нагляд, Никанора Онацького переслідують і цькують. Через це вони були змушені залишити Суми і 1933-го переїздять до Полтави, де Никанору одразу запропонували організувати й очолити відділ етнографії у краєзнавчому музеї.

Наприкінці 1934 року Онацький на кілька місяців потрапляє до полтавської в’язниці, де пише великий цикл віршів «За гратами». 27 липня 1935 року Никанора Харитоновича заарештовують вдруге, але до кінця року митця звільняють. Вже у вересні 1937 року він був вкотре заарештований і звинувачений у контрреволюційній діяльності. 23 листопада 1937 року Никанора Харитоновича Онацького без суду, а лише за постановою особливої «трійки», розстріляли.

У 1956 році Никанор Онацький був посмертно реабілітований. Сьогодні Сумський художній музей його імені, а написані ним полотна зберігаються в музеях Полтави, Сум і Харкова.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
150 років тому, 10 січня 1875 року, народився український військовий та громадський діяч, полковник, повстанський отаман, борець за незалежність України у XX столітті, Костянтин Здобудь-Воля (справжнє прізвище – Блоха).

Костянтин Здобудь-Воля народився в козацькій родині в станиці Кримській на Кубані. Закінчив Ярославську гімназію, де здобув фах вчителя, а згодом Чугуївське юнкерське училище.

Під час Першої світової війни командував батальйоном піхоти 25-го стрілецького полку російської армії. Згодом перебував у німецькому таборі для полонених в Зальцведелі, де став одним із організаторів українського руху в таборах для військовополонених.

Після підписання 9 лютого 1918 року Брест-Литовського мирного договору було ухвалено рішення про організаційне оформлення військовополонених-українців в складі української дивізії і відправлення її на Батьківщину. Кость Блоха став організатором і командиром 2-го полку 1-ї Синьої дивізії. Місцем його формування було волинське село Голоби неподалік міста Ковеля.

Після присяги на вірність Українській Державі, Костя Блоху було призначено командиром Окремого чорноморського коша, дислокованого в Бердичеві. В листопаді 1918 року він повертається на Кубань.

Кость Здобудь-Воля займався літературною працею. Писав статті й вірші. Після переїзду до Харкова брав участь у тогочасному літературному процесі. Зустрічався з основоположником і теоретиком українського футуризму, поетом Михайлом Семенком та іншими митцями. Уклав український буквар та пропонував його до друку для освітніх установ.

На початку 1921 року виїхав із Харкова в Миколаївський повіт, де влаштувався на посаду інструктора з позашкільної освіти, і почав займатися національним повстанським рухом.

Здобудь-Воля веде організаційну роботу серед населення Холодноярської республіки. Налагоджує зв'язки з Головним Отаманом Холодного Яру Герасимом Нестеренком-Орлом.

У зв'язку з неможливістю перемогти повстанський рух і значну підтримку в українського населення, більшовицькі окупанти розробили ряд спецоперацій з нейтралізації та захоплення повстанських лідерів. У серпні 1922 року його виманили до Києва інфільтровані в український повстанський рух чекісти, ніби на зустріч з підпільною отаманською радою.

Був засуджений до страти. 9 лютого 1923 року Кость Здобудь-Воля загинув в бою із співробітниками ГПУ, під час повстання холодноярських отаманів у Лук'янівській в'язниці міста Києва.

Рейнгольд Глієр народився у Києві. Його батько походив із Саксонії, а мати мала польське коріння. Дід Глієра перебрався до Києва, де відкрив майстерню музичних інструментів. Батько композитора продовжив сімейну справу, однак сина цікавив більше звук, який видають інструменти, що виготовляли покоління його предків.

Під час навчання у Другій київській гімназії Глієр бере уроки гри на скрипці в аматорів-музикантів та студентів музучилища. У 1891 році вступає до Київського музичного училища, де навчається за класом скрипки. Згодом продовжив навчання в Московській консерваторії, однак не втратив тісний зв’язок з рідним Києвом. Канікули проводив на дачі у Святошині (тоді село, а нині мікрорайон Києва).

«Щорічні літні виїзди родини в село під Києвом, де, здавалося, саме по­вітря дзвеніло піснями, здружили мене з найбагатшим фольклором Ук­раїни, збагатили глибокими, незабутніми враженнями. Це була стихійна сила народного мистецтва, що мимоволі опановувала моєю свідомістю, формувала мої музичні уявлення», – писав у щоденниках Глієр.

Під час навчання у консерваторії отримав музичну премію Глінки – найбільш престижну тоді музичну нагороду в Російській імперії. Після завершення навчання у Москві, повертається до Києва. Після майже 50-річних намагань, у 1913 році в Києві з’являється консерваторія, а Глієр стає її викладачем.
За рік композитор очолив Київську консерваторію та був її директором до 1920 року. У період, коли Київ був захоплений більшовицькими бандами Муравйова, Глієр не лише зумів зберегти приміщення консерваторії, а й допомогти знаходити продпайки для її викладачів та студентів.

За час ректорства у Київській консерваторії, Глієр створив власну композиторську школу. Його учнями стали такі майстри, як Борис Лятошинський та Левко Ревуцький.

У 1920 році Глієр переїздить у Москву, де викладає у місцевій консерваторії. За три роки перебирається до столиці Азербайджану – Баку. Тут Глієр пише оперу «Шахсенем», де поєднує національну мелодику азербайджанського фольклору з класичними оперними канонами.

З початком німецько-радянської війни, Глієр перебирається у столицю Узбекистану – Ташкент. Тут композитор також працює над поєднанням узбецького народного мелосу з класичним звучанням: увертюра «Ферганське свято», опера «Лейла і Меджнун».

Однак, найбільшим натхненням для Глієра протягом усього життя була Україна та українські мотиви, зокрема творчість Тараса Шевченка. Глієр створив музику до вистави «Гайдамаки». До 125-річчя Шевченка створив симфонічну поему «Заповіт». Також Глієр працював з іншими українськими мотивами та створив симфонічний балет «Наталка-Полтавка» й «Чорноморці». Перед смертю композитор працював над балетом «Тарас Бульба».

Помер Рейнгольд Глієр у 1956 році у Москві. За місяць перед тим дав свій останній концерт – в Одесі. Похований на Новодівичому цвинтарі в Москві.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

12 січня 1885 року в селі Пугачівка Київської губернії у родині священика народився Павло Григорович Клепатський. Протягом 6 років він вчився у Київській духовній семінарії. У 1905 році вступив на історико-філологічний факультет Юр'ївського університету міста Тарту, за рік перевівся до Одеського Новоросійського університету.

Там він відвідував лекції українських істориків, брав участь у діяльності українських товариств. Зокрема, увійшов до складу одеської «Просвіти» і був одним з найактивніших її лекторів. У своїх лекціях Павло Клепатський спирався на Михайла Грушевського, що наполягав на безперервності історії українського народу від давнини до сучасності.

Через свої погляди не зміг отримати посаду в Новоросійському університеті і з 1914 року розпочав викладання в Одеській жіночій гімназії та інших середніх школах міста.

Події Української революції 1917–1921 років захопили його у свій вир. Від Української трудової партії Клепатського обрали до Центральної Ради, де він репрезентував Херсонську губернію. Спрямував зусилля на організацію української школи та перетворення її на національну і за формою, і за змістом навчання.

Для поширення своїх ідей у широких верствах населення провідники одеської української громади заснували філію «Просвіти» та започаткували курси українознавства, де протягом травня–липня 1918 року Клепатський читав лекції.

Подальший шлях Клепатського проліг до Кам’янця-Подільського, де був відкритий Український державний університет, а його було обрано деканом новоствореного гуманітарного факультету.

У 1922 році Клепатського вперше заарештували як контрреволюціонера, але невдовзі звільнили. Звичайно, за таких умов лишатися у Кам’янці Павло Григорович вже не міг, і повернувся до Києва. У березні 1926 року він прийняв запрошення Полтавського інституту народної освіти і посів посаду професора на кафедрі історії та методики суспільствознавства.

У 1931 році професора заарештували в справі «Спілки визволення України», а 1936 року він був засуджений до 5 років позбавлення волі. В 1938 році судовий вирок переглянули та винесли новий – 7 років ув'язнення. Де й коли завершився життєвий шлях Павла Клепатського невідомо.

#FightForUkraine

13 січня 1995 року в Хмельницькому народився Максим Яровець – ма йбутній лейтенант Збройних сил України та командир роти 130-го окремого розвідувального батальйону. Він віддав своє життя, захищаючи Україну від російської агресії. Сьогодні йому могло б виповнитися 30 років.

З ранніх років Максим захоплювався військовою історією та військами спеціального призначення. Навчаючись у міській школі №18 імені В’ячеслава Чорновола, Максим Яровець почав активно готуватися до майбутнього вступу у вищі військові навчальні заклади. Мріяв працювати у розвідці та спецвійськах.

Після успішного закінчення факультету підготовки спеціалістів військової розвідки та Сил спеціальних операцій Військової академії в місті Одеса його направили служити в 130-й окремий розвідувальний батальйон. Майже відразу Максим Яровець відправився в зону проведення АТО.

«Усі наші в зоні АТО, на Луганщині. І ми теж їдемо туди, бо ми ще в академії написали рапорти, щоб направили всіх у зону АТО. Як будемо сидіти вчитися, коли там іде війна?», – так згадувала слова свого сина Наталія Яровець.

У 21 рік Максим став одним із наймолодших командирів рот в Україні. Побратими згадували його як впевненого й здібного офіцера, який, попри молодість, завжди особисто брав участь в операціях. Під час повернення з одного із завдань біля Мар’їнки, що на Донеччині, Максим загинув через вибух прихованої міни-розтяжки «МОН-50». До своїх позицій його групі залишалося всього 600 метрів.

Максим Яровець нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) та званням «Почесний громадянин міста Хмельницького». Завдяки ініціативі його близького друга, з 11 березня 2020 року потягу, що курсує за маршрутом Хмельницький – Лисичанськ, надана іменна назва на честь пам'яті героя.