#FightForUkraine

Павло Петриченко був відомим громадським активістом, організатором багатьох суспільних ініціатив і важливим учасником волонтерського руху, проте через повномасштабне вторгнення Росії він став на захист майбутнього своєї країни вже в ролі солдата.

Народився Павло 16 квітня 1992 року в Києві й ще в юності став активним учасником громадського життя. Брав участь у Революції гідності, допомагав ініціативі «Хто замовив Катю Гандзюк?», організовував акції на підтримку Сергія Стерненка та працював у фонді Сергія Притули.

З початком повномасштабного вторгнення Павло Петриченко активно долучився до волонтерства, ставши одним з ключових організаторів не тільки зборів допомоги військовим в Києві, але й доставки всього необхідного безпосередньо в зону бойових дій. Як тільки волонтерський рух був налагоджений, в квітні 2022 року він покинув свою роботу в тилу та приєднався до лав 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

«У ЗСУ я хотів піти ще на початку лютого. Я не хотів волонтерить, відверто кажу… я не воював з 2014 по 2022 рік, і було якесь моральне переконання, що от тепер мій час піти на війну», – говорив Павло в інтерв’ю.

В Силах оборони України він служив в аеророзвідці: розвідував позиції росіян, стежив за пересуванням техніки та допомагав націлювати артилерію на скупчення військ. Павло Петриченко брав участь в обороні Миколаєва, звільнені Херсонщини та боях на Донеччині, був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Навіть будучи у війську він не припиняв відстежувати соціальні проблеми та, зокрема, став автором петиції про обмеження онлайн-казино для військовослужбовців під час воєнного стану.

У квітні 2024 року стало відомо про смерть Павла Петриченко на фронті.

Данило Шумук народився 30 грудня 1914 року в селі Боремщина Волинської області у селянській родині.

Під впливом агітації юний Данило приєднався до комуністичного підпілля, за що п’ять разів був заарештований польськими правоохоронцями. Проте в 1941 році його заарештувала як «брата ворога народу» вже радянська влада. З тюрми він був призваний до армії, де брав участь у боях з Вермахтом, однак потрапив у полон, з якого невдовзі втік та приєднався до лав УПА.

Через розходження з керівництвом він відмовився брати участь у бойових діях і натомість викладав на військових курсах. У грудні 1944 року Данила Шумука заарештували співробітники НКВД. Спочатку його засудили до розстрілу, проте згодом покарання замінили на 20 років каторги в ГУЛАГу. Там він став активним учасником підпільного руху політв’язнів і взяв участь у Норильському повстанні 1953 року.

У 1956 році його було достроково звільнено, проте вже за два роки Данило Шумук був повторно засуджений за агітацію проти радянської влади. Під час ув’язнення він здружився з іншими дисидентами і активно включився у їхню боротьбу.

Після звільнення у 1968 році переїхав до Києва, де працював сторожем і потайки писав спогади. Проте в 1972 відбулися масові обшуки та арешти шістдесятників, під час них було знайдено друковані частини його спогадів. За них Данила Шумука було засуджено на 10 років у таборах особливо суворого режиму. У 1979 році він вступив до Української Гельсінської групи та став її членом-засновником у місцях позбавлення волі.

Спогади Данила Шумука були опубліковані українською діаспорою, проте сам автор побачив їх лише в 1987 році після звільнення та еміграції до Канади за клопотання парламентарів Канади та США. В 1998 році їх перевидали вже в Києві.

Данило Шумук об’їхав багато міст Америки, де виступав перед українськими громадами, політиками та журналістами. У 1987 році виступав у Вашингтоні та зустрівся з тодішнім президентом США Рональдом Рейганом. У 2002 він повернувся в Україну та оселився у місті Покровську на Донеччині, де на той час проживала його донька Віра.

Помер Данило Шумук 21 травня 2004 року. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» І ступеня. Був похований у Покровську, проте, заради безпеки поховання, 27 грудня 2024 року його прах було урочисто перепоховано на Личаківському цвинтарі у Львові.

Данило Шумук писав: «Боротися за волю, справедливість і незалежність свого народу і мужньо витримувати всі страждання за ту ідею – це не геройство, а обов’язок кожної шануючої себе людини».

#FightForUkraine

Антон Смецький був талановитим танцівником і хореографом, ставив та виконував номери для багатьох українських зірок і брав участь у відомих телепроєктах. Проте з початком повномасштабного вторгнення Росії він залишив свою кар’єру, щоб стати на захист України.

Народився Антон у Донецьку й вже з п’яти років почав займатися танцями – спочатку народними, а потім сучасними. Згодом він переїхав до Києва, де його талант побачили професійні продюсери. Кар’єра молодого танцівника розвивалася швидко: він гастролював країною, знімався у кліпах та брав участь у телепроєктах «Шанс», «Фабрика зірок» і «Шоуманія».

Проте вже тоді російська агресія не оминула життя Антона – двоє його братів, які залишилися на окупованій території Донеччини, були примусово мобілізовані в збройні формування бойовиків та загинули у війні проти України. Обірвався зв’язок і з іншими родичами на тимчасово окупованих територіях.

Вже з перших днів повномасштабного російського вторгнення Антон Смецький вирішив долучитися до Сил оборони. Коли його дружина та малолітня донька виїхали в безпечне місце, він приєднався до Київського ТрО, а пізніше став сапером у 116-й окремій механізованій бригаді.

Влітку 2023 року, під час боїв поблизу Роботиного, Антон Смецький отримав серйозне поранення і втратив ногу. Ця травма стала сильним ударом для колишнього танцівника, але після тяжкої фізичної та психологічної реабілітації він не тільки повернувся на фронт, але й не покинув мрії займатися танцями – ставити хореографічні шоу і навчати дітей.

Антона Смецького було нагороджено відзнакою Міністерства оборони України «За поранення», нагрудним знаком «Учасник бойових дій» та медаллю «За хоробрість в бою».

24 червня 2024 року Антон Смецький загинув на фронті.