Час для іншого НАТО. Має швидко постати альянс нового типу. Головне з колонки Іво Даалдера:

Чи можна врятувати НАТО? Так. Але це буде вже не тим НАТО, до якого ми звикли за останні 77 років. Щоб витримати шквал американської критики, має постати, і то швидко, альянс нового типу.

Для Трампа війна з Іраном була випробуванням для НАТО, і Альянс це випробування провалив. "Ми це запам'ятаємо, – сказав він, наполягаючи, – ми побіжимо їх рятувати, а вони ніколи не прийдуть рятувати нас". А коли його запитали на початку цього місяця, чи розглядає він можливість виходу з Альянсу, він відповів, що це питання "вже навіть не обговорюється".

До того ж навіть без формального виходу у Трампа є чимало способів підірвати НАТО зсередини.

По-перше, його численні негативні висловлювання, серед них хибні звинувачення, ніби союзники по НАТО ніколи не прийдуть Америці на допомогу, уже самі собою ставлять під сумнів його прихильність до колективної оборони.

Окрім того, він може наказати скоротити чисельність військ і спроможностей, розгорнутих у Європі, вивести американських військових із командної структури НАТО, і відмовитися брати участь у нарадах НАТО, що фактично заблокує будь-які рішення, які потребують консенсусу союзників.

Що ж до Статті 5, яка проголошує, що союзники розглядатимуть збройний напад на одного з них "як збройний напад на всіх", – у цій же статті чітко сказано: кожен союзник сам "вживає таких заходів, які вважатиме за потрібне".

Інакше кажучи, способів розхитати НАТО або принаймні послабити зобов'язання США щодо колективної оборони – існує чимало. Ось реальність, віч-на-віч з якою опинилися союзники Америки.

Це означає, що тепер у союзників є чіткий набір варіантів. По-перше, можна спробувати "пересидіти" Трампа, сподіваючись, що наступний президент відновить лідерство США в НАТО та їхню відданість Альянсу. Під час його першого терміну це спрацювало, але чи спрацює знову – невідомо. Щось фундаментальне зламалося, і європейська довіра до Америки – частина цього розламу.

Другий варіант – обрати самостійність і вибудувати справді європейську оборонну та стримувальну архітектуру поза НАТО, аби забезпечити стратегічну незалежність від США. Але це буде марна справа. Жодна вже наявна чи нова суто європейська структура не матиме оперативного, логістичного та інституційного ноу-хау, потрібного для організації колективної оборони.

Залишається третій варіант: НАТО – Альянс, що з 1950 року скеровував європейську колективну оборону, але, як я вже казав, зовсім інше НАТО.

Альянс, що формувався впродовж останніх 75 років, не просто очолюваний Сполученими Штатами – він зосереджений навколо США. Американський військовий, розвідувальний і дипломатичний внесок – це той скелет, що тримає тіло Альянсу прямо й у готовності до дії.

Замінити це американське ядро буде непросто. Але й не неможливо.
Європа й Канада разом мають достатньо ресурсів, військового досвіду, виробничих потужностей, технічної бази і дедалі більшу політичну рішучість, щоб посісти центральне місце в Альянсі замість США.

Країни НАТО зобов'язалися наростити оборонні видатки до рівнів, близьких до часів холодної війни. Вони запроваджують різні форми призову, щоб збільшити чисельність військ, і нарощують оборонне виробництво темпами, яких не бачили вже чотири десятиліття. Хоча в інноваціях і технологіях вони відстають від США, цю відстань вони надолужують, зокрема завдяки спільним розробкам з українськими компаніями, які за темпами оборонних інновацій і виробництва випереджають увесь світ.

Європейці також взялися за спільні проєкти – поза межами НАТО, але такі, що його доповнюють.

Що зараз потрібно союзникам по НАТО, то це час, щоб перетворити свою рішучість і ресурси на реальні військові спроможності. Проблема в тому, що такий час вимірюється роками – можливо, п'ятьма й більше, а не місяцями.

Більш європейське НАТО давно назріло. Прикро, що для цієї трансформації знадобився перший в історії антинатівський президент США. Але зрештою і Європа, і саме НАТО від цього лише виграють.