жив собі колись у гнєзні король, основним джерелом статків якого було розведення корів. і так із цими коровами добре складалося, що місто здобуло чималу славу, а королю вдалося одружитися з другою найпрекраснішою жінкою краю (перша якраз була зайнята). одне тільки засмучувало короля: їм з дружиною, попри всі старанні спроби, не вдавалося завести спадкоємця.
якось, уже зовсім упавши у відчай, король почув про місцеву знахарку, яка вміє замовляти корів на плодючість, і подумав, що варто спробувати цей варіант, раз жоден інший не працює. знахарка ретельно виконала техзавдання, а собі на плату попросила перший приплід однієї з королівських корів — і так почалася дивовижна історія хлопчика на ім’я папа зоглу, головного героя мальопису бельгійського автора сімона спрета (це прізвище вимовляють дуже по-різному, але сам автор представляється з трохи подовженим «е»; в оригіналі — simon spruyt).
про комікси я тут іще не розказувала, то «папа зоглу. надзвичайні перегринації коров’ячого принца, або злет і падіння міста гнєзна» — непогана перша ластівка. середньовіччя в ньому, звісно, дуже умовне, зібране з естетики і кліше, але й не страшно, бо спрет претендує на історичну достовірність приблизно на тому самому рівні, що й, скажімо, монті пайтон.
папа зоглу, заговорений на плодючість вусатий хлопчик, мандрує на захід, аби знайти своїх родичів, але на цьому шляху зустрічає кого завгодно крім: трьох бородатих лісорубів і двох утомлених від подвигів хрестоносців у трико; жінку в поясі вірності й лицаря, який соромиться після турніру митися разом з іншими; печального сажотруса й міську анахоретку, легенько вчаділу від вуглекислого газу. і хоча, як зауважує ремарка, зоглу не має «навіть елементарного знайомства з літературними топосами», після третьої зустрічі він усе-таки починає помічати в усьому цьому якусь наративну логіку, якусь накинуту ззовні структуру, тому показує небесам (і авторові) велику дулю та припиняє квестуватися — утім, історія на цьому не закінчується, зате родичі беруть і знаходяться.
#вартечитання
якось, уже зовсім упавши у відчай, король почув про місцеву знахарку, яка вміє замовляти корів на плодючість, і подумав, що варто спробувати цей варіант, раз жоден інший не працює. знахарка ретельно виконала техзавдання, а собі на плату попросила перший приплід однієї з королівських корів — і так почалася дивовижна історія хлопчика на ім’я папа зоглу, головного героя мальопису бельгійського автора сімона спрета (це прізвище вимовляють дуже по-різному, але сам автор представляється з трохи подовженим «е»; в оригіналі — simon spruyt).
про комікси я тут іще не розказувала, то «папа зоглу. надзвичайні перегринації коров’ячого принца, або злет і падіння міста гнєзна» — непогана перша ластівка. середньовіччя в ньому, звісно, дуже умовне, зібране з естетики і кліше, але й не страшно, бо спрет претендує на історичну достовірність приблизно на тому самому рівні, що й, скажімо, монті пайтон.
папа зоглу, заговорений на плодючість вусатий хлопчик, мандрує на захід, аби знайти своїх родичів, але на цьому шляху зустрічає кого завгодно крім: трьох бородатих лісорубів і двох утомлених від подвигів хрестоносців у трико; жінку в поясі вірності й лицаря, який соромиться після турніру митися разом з іншими; печального сажотруса й міську анахоретку, легенько вчаділу від вуглекислого газу. і хоча, як зауважує ремарка, зоглу не має «навіть елементарного знайомства з літературними топосами», після третьої зустрічі він усе-таки починає помічати в усьому цьому якусь наративну логіку, якусь накинуту ззовні структуру, тому показує небесам (і авторові) велику дулю та припиняє квестуватися — утім, історія на цьому не закінчується, зате родичі беруть і знаходяться.
#вартечитання
це страшенно нішевий комікс, і мені здається, що й польською його переклали суто тому, що в назві є гнєзно (поки слухала відео, намагаючись зрозуміти, як усе-таки правильно писати ім’я автора, натрапила на розмову про те, що назву міста він вибрав випадково, водячи пальцем по мапі); чи вийде ця книжка колись бодай англійською — велике питання. але якщо у вас таки буде нагода її погортати, раджу: графічне оформлення тут пречудове, а історія, хоч і хуліганська, дуже майстерно розказана. і гасло книжки, яке можна приблизно перекласти як «ордо демонів, їбися конем!», викликає в мене суцільне схвалення.
#вартечитання
#вартечитання
чарівна сердита жаба з маргінесу французького рукопису з xv століття.
(і якщо вам не завадить більше жабів, ловіть уже традиційне посилання на маленький жаб'ячий канал: @frogsandtoadsua).
#маргіналії
(і якщо вам не завадить більше жабів, ловіть уже традиційне посилання на маленький жаб'ячий канал: @frogsandtoadsua).
#маргіналії
«мийся так часто, як цього потребуєш і хочеш, і пери свої речі. адже бруд ніколи не був милий богові», — радить анахореткам «ancrene wisse» (8, 29) — устав, написаний у хііі столітті. пізньосередньовічні вельможі відлюдницями не були, але часом до цієї поради теж дослухалися: скажімо, владислав ягелло, що правив польщею наприкінці xiv століття, мив усе тіло раз на три дні, а іноді й частіше. звісно, йому було з цим легко, йому забезпечували ванну слуги. а от якщо для кожного миття вам треба наносити води, нагріти її, налити в балію й тільки потім купатися, «часто» набуває інших значень — або доводиться шукати додаткових можливостей для миття.
для містян таку додаткову можливість становили громадські лазні (втім, у деяких більших селах їх також облаштовували). у пізньосередньовічному парижі лазень було 32, у франкфурті й відні — по 29, у лондоні — 18, у нюрнбергу і кракові — по 12. власники краківських лазень платили містові податки за водопостачання й водовідведення, а додатково мали дбати про водопроводи — тобто носити воду на собі їм принаймні не доводилося.
чоловіки й жінки ходили до тих самих лазень, але те, чи вони там перетиналися, різнилося від міста до міста: десь були свої дні для кожної статі, десь — окремі кімнати; у кракові чоловічу й жіночу частину зазвичай відділяла тонка дерев’яна перегородка, що не сягала стелі й мала дверцята, через які міг ходити персонал; іноді взагалі пишуть про спільне миття чоловіків і жінок. (на ілюстрації з єнського кодексу, яку я вже тут колись показувала, лазня, щоправда, суто чоловіча — жінки там не миються, а працюють).
у лазню можна було просто прийти й помитися, сидячи в балії або діжці. можна було відпаритися в сауні й отримати масаж віником. штатний цирульник у разі потреби забезпечував гоління, стрижки, виривання зубів чи кровопускання. але цим функції лазень не обмежувалися: там ще можна було поїсти, випити, послухати музик, відпочити з повіями. краківський уряд час від часу видавав постанови, якими забороняв відвідувачам дебошувати в лазнях чи платити людям, які там розважають публіку, але регулярність постанов підказує, що містяни не дуже на них зважали.
у xiv столітті у кракові модними стали передшлюбні купелі — мені здається, свого роду предтечі холостяцьких вечірок. наречений і наречена, порізно, зате кожне зі своєю компанією, у переддень весілля ішли в лазню — і це іноді бувало так гучно й весело, що міській раді доводилося прописувати обмеження ще й спеціально для таких випадків. за наказом, виданим 1336 року, наречена могла привести з собою не більш ніж 10 осіб; а в xv столітті цю кількість обмежили до восьми для кожного з молодят.
та, звісно, в лазнях не тільки розважалися, там справді насамперед просто милися. а для людей, які належали до краківських цехів, це був навіть обов’язок: цехові правила наказували митися щонайменше раз на два тижні. учителі парафіяльних шкіл мусили час від часу водити в лазню своїх учнів. у деяких гільдіях миття сприймали як робочий обов’язок, тому відводили на нього робочі години (але за занадто тривалі купелі могли й оштрафувати).
одне слово, середньовічні люди вміли й любили митися. а потім щось пішло не так. по-перше, трапилася чорна смерть, яка не раз поверталася в європу вбивчими хвилями; медики вірили, що купання відкриває пори й робить людей вразливішими до хвороби, тому радили від нього утримуватися. 1526 року еразм роттердамський писав: «чверть століття тому в брабанті не було нічого моднішого за публічні лазні. сьогодні їх немає; нова чума навчила нас обходитися без них». по-друге, міста росли, ліси навколо за ними не встигали, деревину доводилося привозити з усе віддаленіших місць, тож утримання лазень ставало дедалі дорожчим задоволенням (а на тлі знеохочення клієнтів — тим паче). по-третє, уявлення про мораль і те, наскільки суворо треба дотримуватися її принципів, у часи реформації теж трохи змінилося — і світоглядного місця на веселі лазні раптом стало значно менше. але то вже не наш період, то й нехай.
#їхнізвичаї #вмитілюди
для містян таку додаткову можливість становили громадські лазні (втім, у деяких більших селах їх також облаштовували). у пізньосередньовічному парижі лазень було 32, у франкфурті й відні — по 29, у лондоні — 18, у нюрнбергу і кракові — по 12. власники краківських лазень платили містові податки за водопостачання й водовідведення, а додатково мали дбати про водопроводи — тобто носити воду на собі їм принаймні не доводилося.
чоловіки й жінки ходили до тих самих лазень, але те, чи вони там перетиналися, різнилося від міста до міста: десь були свої дні для кожної статі, десь — окремі кімнати; у кракові чоловічу й жіночу частину зазвичай відділяла тонка дерев’яна перегородка, що не сягала стелі й мала дверцята, через які міг ходити персонал; іноді взагалі пишуть про спільне миття чоловіків і жінок. (на ілюстрації з єнського кодексу, яку я вже тут колись показувала, лазня, щоправда, суто чоловіча — жінки там не миються, а працюють).
у лазню можна було просто прийти й помитися, сидячи в балії або діжці. можна було відпаритися в сауні й отримати масаж віником. штатний цирульник у разі потреби забезпечував гоління, стрижки, виривання зубів чи кровопускання. але цим функції лазень не обмежувалися: там ще можна було поїсти, випити, послухати музик, відпочити з повіями. краківський уряд час від часу видавав постанови, якими забороняв відвідувачам дебошувати в лазнях чи платити людям, які там розважають публіку, але регулярність постанов підказує, що містяни не дуже на них зважали.
у xiv столітті у кракові модними стали передшлюбні купелі — мені здається, свого роду предтечі холостяцьких вечірок. наречений і наречена, порізно, зате кожне зі своєю компанією, у переддень весілля ішли в лазню — і це іноді бувало так гучно й весело, що міській раді доводилося прописувати обмеження ще й спеціально для таких випадків. за наказом, виданим 1336 року, наречена могла привести з собою не більш ніж 10 осіб; а в xv столітті цю кількість обмежили до восьми для кожного з молодят.
та, звісно, в лазнях не тільки розважалися, там справді насамперед просто милися. а для людей, які належали до краківських цехів, це був навіть обов’язок: цехові правила наказували митися щонайменше раз на два тижні. учителі парафіяльних шкіл мусили час від часу водити в лазню своїх учнів. у деяких гільдіях миття сприймали як робочий обов’язок, тому відводили на нього робочі години (але за занадто тривалі купелі могли й оштрафувати).
одне слово, середньовічні люди вміли й любили митися. а потім щось пішло не так. по-перше, трапилася чорна смерть, яка не раз поверталася в європу вбивчими хвилями; медики вірили, що купання відкриває пори й робить людей вразливішими до хвороби, тому радили від нього утримуватися. 1526 року еразм роттердамський писав: «чверть століття тому в брабанті не було нічого моднішого за публічні лазні. сьогодні їх немає; нова чума навчила нас обходитися без них». по-друге, міста росли, ліси навколо за ними не встигали, деревину доводилося привозити з усе віддаленіших місць, тож утримання лазень ставало дедалі дорожчим задоволенням (а на тлі знеохочення клієнтів — тим паче). по-третє, уявлення про мораль і те, наскільки суворо треба дотримуватися її принципів, у часи реформації теж трохи змінилося — і світоглядного місця на веселі лазні раптом стало значно менше. але то вже не наш період, то й нехай.
#їхнізвичаї #вмитілюди
Telegram
страшно середньовічне
у всіх понеділок, а в чеській лазні пропонують масаж голови (і, мабуть, інших частин тіла).
#увсіхпонеділок #голілюди #вмитілюди
#увсіхпонеділок #голілюди #вмитілюди
свиномен із сокирою — супергерой, якого ми взагалі не заслужили, але, здається, дуже потребуємо.
мініатюра з паризького рукопису xiv століття.
#маргіналії
мініатюра з паризького рукопису xiv століття.
#маргіналії
просто цитата з умберто еко в перекладі мар’яни прокопович, щоб нагадати, що «ім’я троянди» — це пречудовий текст. навіть якщо трохи наговорює на домініканців.
наївний оповідач роману, брат адсо з мелька, уперше потрапляє в церкву абатства, у якому проведе наступний кривавий тиждень, — і заворожено розглядає тамтешні рельєфи (вони його так гіпнотизують, що з ним стається справжнє апокаліптичне видіння):
…увидів я й інші створіння, які мали голову козла, шерсть лева, пащу пантери, вони потопали у лісі полум'я, й мене немов насправжки торкнувся його жагучий подих. а навколо них, між ними, над ними і під ними — ще обличчя і ще кінцівки: чоловік і жінка вчепились одне одному в чуба, два гаспиди висмоктували очі пропащої душі, якийсь чоловік, вишкірившись, гачкуватими руками роздирав пащу гідри — немов всяку звірину з бестіярію сатани зібрали на консисторій і поставили віночком на варті трону, що їм протилежав, аби поразкою своєю вони співали йому славу: фавни, гермафродити, шестипалі нелюди, сирени, гіпокентаври, горгони, гарпії, інкуби, дракононоги, мінотаври, рисі, леопарди, химери, кенопери з собачою мордою, що викидають вогонь із ніздрів, зуботирани, багатохвости, волохаті гади, саламандри, рогаті гадюки, кусючі панцерники, полози, двоголовці з наїженою зубами спиною, гієни, видри, ворони, крокодили, гідропи з рогами, мов пили, жаби, грифони, мавпи, песиголовці, левкроти, мантикори, яструби, парандри, ласки, дракони, одуди, сови, василіски, гіпнали, престери, спектафіки, скорпіони, ящури, кити, скитали, амфісбени, якулюси, дипсади, зелені ящірки, риби-причепи, поліпи, мурени та черепахи.
добре видно, що еко тут надихається не тільки бестіаріями, а й інвективами бернарда з клерво проти, власне, отаких мальовничих храмових оздоб (порівняйте останній абзац звідси; далі — в цій книжці і в інших — еко ще не раз до цього бернардового фрагменту повертатиметься).
на фотографії — ілюстрації автора до «імені троянди», бо в мене є книжка з ними, то чом би й не повихвалятися. (ура, таке й українською виходило, у коментарях показують).
#вартечитання
наївний оповідач роману, брат адсо з мелька, уперше потрапляє в церкву абатства, у якому проведе наступний кривавий тиждень, — і заворожено розглядає тамтешні рельєфи (вони його так гіпнотизують, що з ним стається справжнє апокаліптичне видіння):
…увидів я й інші створіння, які мали голову козла, шерсть лева, пащу пантери, вони потопали у лісі полум'я, й мене немов насправжки торкнувся його жагучий подих. а навколо них, між ними, над ними і під ними — ще обличчя і ще кінцівки: чоловік і жінка вчепились одне одному в чуба, два гаспиди висмоктували очі пропащої душі, якийсь чоловік, вишкірившись, гачкуватими руками роздирав пащу гідри — немов всяку звірину з бестіярію сатани зібрали на консисторій і поставили віночком на варті трону, що їм протилежав, аби поразкою своєю вони співали йому славу: фавни, гермафродити, шестипалі нелюди, сирени, гіпокентаври, горгони, гарпії, інкуби, дракононоги, мінотаври, рисі, леопарди, химери, кенопери з собачою мордою, що викидають вогонь із ніздрів, зуботирани, багатохвости, волохаті гади, саламандри, рогаті гадюки, кусючі панцерники, полози, двоголовці з наїженою зубами спиною, гієни, видри, ворони, крокодили, гідропи з рогами, мов пили, жаби, грифони, мавпи, песиголовці, левкроти, мантикори, яструби, парандри, ласки, дракони, одуди, сови, василіски, гіпнали, престери, спектафіки, скорпіони, ящури, кити, скитали, амфісбени, якулюси, дипсади, зелені ящірки, риби-причепи, поліпи, мурени та черепахи.
добре видно, що еко тут надихається не тільки бестіаріями, а й інвективами бернарда з клерво проти, власне, отаких мальовничих храмових оздоб (порівняйте останній абзац звідси; далі — в цій книжці і в інших — еко ще не раз до цього бернардового фрагменту повертатиметься).
на фотографії — ілюстрації автора до «імені троянди», бо в мене є книжка з ними, то чом би й не повихвалятися. (ура, таке й українською виходило, у коментарях показують).
#вартечитання
єва зі змією-спокусницею в кігурумі нетерпляче шепочуться, бо їм уже хтось обмовився, що за пів години тут буде цікавезний (і дуже тематичний) анонс.
#райськанасолода #голілюди
#райськанасолода #голілюди
отже, анонс.
якщо ви ввечері цієї середи в києві хочете послухати трохи класичної непристойної літератури в хорошій компанії, у мене для вас є досконала подія.
у читальні «кут» на вулиці городецького відбуватимуться читання «криптадій федора вовка» — українських сороміцьких казок, легенд, анекдотів і пісень, які, звісно ж, можна буде разом поспівати в супроводі бубна.
«криптадії» виходили в упорядкуванні та з чудовою передмовою марії маєрчик і олени боряк, то вечір планується не тільки веселий, а й пізнавальний: у ньому буде місце ще й для історій про різні непристойні знахідки упорядниць, як-от малюнки геніталій на офіційних документах, розпусну кераміку чи сороміцькі написи на церковних стінах.
і якщо наприкінці читань ви з тугою подумаєте, що такі зустрічі було б непогано інкорпорувати в кожен свій тяжкий робочий тиждень, то «кут» одразу розвіє ваш смуток, бо читання розпусної літератури (всілякої різної, не тільки народної) там відбуваються щосереди. ідеально ж.
усі деталі разом:
що: вечір сороміцького фольклору — спільночитання розпусних українських оповідок, сороміцькі співи, гра на бубні, чаювання.
де: київ, городецького, 11б, читальня «кут».
коли: 26 червня (середа) о 18:30.
вартість: 300 грн.
дізнатися більше і долучитися можна тут.
#безсоромна_реклама
якщо ви ввечері цієї середи в києві хочете послухати трохи класичної непристойної літератури в хорошій компанії, у мене для вас є досконала подія.
у читальні «кут» на вулиці городецького відбуватимуться читання «криптадій федора вовка» — українських сороміцьких казок, легенд, анекдотів і пісень, які, звісно ж, можна буде разом поспівати в супроводі бубна.
«криптадії» виходили в упорядкуванні та з чудовою передмовою марії маєрчик і олени боряк, то вечір планується не тільки веселий, а й пізнавальний: у ньому буде місце ще й для історій про різні непристойні знахідки упорядниць, як-от малюнки геніталій на офіційних документах, розпусну кераміку чи сороміцькі написи на церковних стінах.
і якщо наприкінці читань ви з тугою подумаєте, що такі зустрічі було б непогано інкорпорувати в кожен свій тяжкий робочий тиждень, то «кут» одразу розвіє ваш смуток, бо читання розпусної літератури (всілякої різної, не тільки народної) там відбуваються щосереди. ідеально ж.
усі деталі разом:
що: вечір сороміцького фольклору — спільночитання розпусних українських оповідок, сороміцькі співи, гра на бубні, чаювання.
де: київ, городецького, 11б, читальня «кут».
коли: 26 червня (середа) о 18:30.
вартість: 300 грн.
дізнатися більше і долучитися можна тут.
#безсоромна_реклама
гончарка за роботою на гральній карті, виготовленій близько 1455 року. живе у віденському художньо-історичному музеї.
#робочібудні
#робочібудні
зовсім молодий, іще навіть не бородатий бог і купа розмаїтих орнаментів довкола в лорському євангелії з іх століття.
#зненацькабог
#зненацькабог
звірята купаються на мініатюрі з іспанського рукопису xiv століття, і люди теж хочуть, але соромляться при всіх роздягатися. часом суспільні умовності аж дуже дошкуляють.
#глибоківоди
#глибоківоди