середньовічні мініатюристи (зокрема оцей, який працював над французьким апокаліптичним рукописом у середині xv століття) люблять нагадувати про те, що пекло — то дуже егалітарна інституція. заслужили — горіть, і байдуже, чи у вас триповерховий білий капелюх, чи одноповерховий червоний, чи корона з хрестами.

біси, схоже, справді насолоджуються своєю роботою. от би нам усім так.

#пекельце

мені не вдалося знайти, із якого саме часослова походить ця мініатюра, на якій михаїл боре біса, але в біса такий вираз писка, що не можу не поділитися. здається, це надія, що плавно переходить у розчарування.

(а завтра буде суботня казочка про котика і півника).

#біси

олександр македонський був дуже популярним героєм у середні віки. а що середньовіччя було не менше схильне до складання фанфіків, ніж сучасність, то в історії його життя весь час з’являлися якісь нові пригоди й дивовижні деталі. власне, з цих фанфіків і походить сюжет про олександра, котика і півника (і песика). і дуже прикро, та котик із півником (і песик) у ньому — не головні герої.

отже, коли олександр завоював усе, до чого дотягнувся, і дослідив усе, що міг розвідати на землі, він вирішив, що треба іти глибше. у буквальному сенсі — під воду. для цього найкращі тодішні інженери сконструювали для нього скляну кулю, у якій можна було б опуститися на чималу глибину й роздивитися, що там діється. вони, втім, розуміли, що для такої експедиції не завадить спеціальне обладнання, тому посадили з олександром у кулю ще кота, півня й собаку.

кіт був для того, щоб очищати повітря (наступного разу побачите своїх котів — почухайте їх за цей нетривіальний талант). півень — звісно ж, аби відстежувати час. а пес — перепрошую за цю деталь — щоб у разі чого аварійно випливти на поверхню, бо ж усі ми знаємо, що чиста вода не терпить мертвих собак і виштовхує їх із себе.

у якихось рукописах ця пригода закінчується спокійно: олександр крізь стіну свого батискафа помічає рибу-меч і, натхнений цим образом, згодом засновує традицію лицарських турнірів. та є й інші версії сюжету, із додатковим поворотом: олександрова коханка, що лишилася на кораблі доглядати за ланцюгом, яким закріплена скляна куля, вирішує втекти з іншим чоловіком, тому просто відчеплює батискаф і пливе собі до нових стосунків. невдовзі олександр помічає, що півень накукурікав уже забагато часу, а кіт аж притомився очищувати повітря — і розуміє, що доведеться все-таки використати собаку за призначенням, бо щось пішло сильно не так. зрештою він таки дістається берега, засновує лицарські турніри й живе недовго, але щасливо, та в тій історії котиків з півниками вже зовсім не згадують, то й покиньмо її.

#глибоківоди

бог понастворював усякого — і тішиться: трава м'якенька, можна босим ходити, вода якраз достатньо прохолодна, щоб у неї приємно було мочити ноги, світло з темрявою відділилися, але не занадто. ну скажіть же, яке добре.

мініатюра з рукопису 1417 року.

#райськанасолода

наш намір полягає в тому, щоб накреслити образ литовської міфології, спираючись на автентичні джерела, без фантастичних домішок і з додаванням необхідних пояснень; заразом ми відмовляємося узагальнювати те, що джерела кажуть про одне плем'я в один період, на всі; ми не накидаємо якоїсь цілісної литовської міфології — адже про це, з огляду на стан наших джерел, і мови бути не може; ми зіставляємо й вилущуємо відомості, які вдалося зібрати про кожне окреме литовське плем'я, і тільки потім переходимо до загальних висновків. а що міфологія — це тільки одна з рис народного життя, ми не обмежуємося суто віруваннями, а зважаємо також на інші буттєві аспекти,

— пише у книжці 1904 року німецько-польський філолог александер брюкнер, народжений у тернополі й вивчений у львові. схоже, нормальні науковці вже 120 років тому вміли робити нормальні дослідження, не натягуючи сову одної згадки на глобус цілої епохи.

(розгорнувши цю книжку на випадковій сторінці, я побачила щось про пиво, то вважатиму це за додаткове знамення насолоди від тексту).

#вечірнінотатки

мавпа, равлик і жаба насолоджуються середою на мініатюрі з часослова 1500-х років.

(якщо жаби приносять втіху вашому серцю не тільки в середу, зазирніть на @zhaby, там їх багато).

#маргіналії

душі приходять на страшний суд одразу з паперами, щоб не трапилося ніяких непорозумінь, на мініатюрі з ілюстрованого апокаліпсису 1330-х років (bl add ms 17333).

книжечки в їхніх (і божих) руках — це таки важливі документи: одкровення кілька разів згадує про книгу життя, записані в яку потраплять у царство небесне, а ті, кого там немає, будуть, наприклад, вкинуті «в озеро вогню». це серйозніша ситуація, ніж не знайти себе у списках на виборчій дільниці, тому не дивно, що люди по-всякому намагалися (і намагаються) завчасу впевнитися, що вони в тій книзі є.

можна сприйняти це як метафору і дбати про запис добрими вчинками, справами милосердя й усяким таким. а можна поставитися до тексту буквальніше — і завести спеціальну книжку. багато середньовічних монастирів мали томи, які буквально звалися «liber vitae», тобто «книга життя»: там нотували імена покровителів і жертводавців. в ідеалі їх усіх мали б згадувати під час служб, але в популярних монастирях це перетворилося б на багатогодинний потік імен (скажімо, одна клюнійська «книга життя», яка трохи помандрувала між монастирями, містила десять тисяч записів), тому книжку під час меси клали на головному вівтарі, а в євхаристійній молитві просто вказували на всіх, хто там записаний.

(не знаю, як це працює зараз. щойно подумала, що можу ж напряму попитати ченців, але лишу то на потім. а якщо хтось із вас знайомий із сучасними монастирськими меморативними практиками — розкажіть, будь ласка, у коментарях).

#апокаліпсис #всітамбудемо #голілюди #пащапекельна

свята маргарита з рукопису 1520-х років топче дракона, а художник докладає всіх зусиль, щоб читачі зрозуміли, що драконові від цього сильно погано.

#добребутисвятим

у левиків сьогодні пізній сніданок консервою. ну а чого воно тут прийшло і валяється?

(мініатюра з теймауського часослова, bl yates thompson ms 13).

#котики #хрумхрум