якось до майбутнього святого, а в iv столітті ще просто відлюдника й пустельника іларіона прийшов конівник із поблизького міста. його коней врекли, тож тепер вони програвали в усіх перегонах, і конівник попросив щось із цим зробити. іларіон не виявив ентузіазму: усе-таки він пішов у пустелю не просто так, яке йому діло до світських справ і так далі.

конівник тоді натякнув, що він, звісно, може звернутися до язичницьких магів, та все-таки хотів би християнської допомоги в цій справі. але ні — то ні, що ж тут.

іларіон подумав, що звертатися до магів справді якось негоже, пішов у місто, помолився над кіньми — і пристріт, звісно, минув. ба більше, ті коні, яких він вилікував, стали регулярно перемагати в перегонах, і завдяки цьому численні відвідувачі іподрому навернулись на християнство, вражені божою силою.

от що означає правильно підібрати аргументи.

коники на ілюстрації походять із трактату про конярство, переписаного десь у 1390-х роках.

#чудотворення

цікаві рими між сценою вмивання рук і маргінальними мальовидлами в часослові катерини клевської з 1440-х років.

на маргінесі чоловічок ллє воду в пащеку драконові, як на основній мініатюрі — слуга на руки пилатові. у лисого чоловічка, щоправда, бюджет обмеженіший, тому доводиться обходитися глиняним глечиком, а не латунною акваманіллю. зате драконові не потрібен рушник, то можна, на відміну від пилатового слуги, нічого собі через плече не вішати.

солдати, які привели ісуса, начебто вбрані в обладунки й озброєні, як і має бути, але одразу видно, що то не військо, а якась наволоч: в одного навіть ногавиці повідв’язувались і сповзли до підлоги. через кілька сторінок вони будуть сперечатися за ісусів одяг, чублячись, як оті розкуйовджені півні внизу сторінки.

(як завжди, у нас довколавеликодні історії будуть двічі, за обома обрядами — цікавих мініатюр стільки, що сором не скористатися календарною розбіжністю, поки вона є).

#новозавітне #моднілюди #маргіналії

радісний весняний крижень із французького молитовника 1430-х років.

#манюнє

смерть їде на левику і махає ручками.

ця фігура, вирізьблена 1513 року, колись була частиною монастирського годинника. у шиї в лева стояв дзвіночок, і в певні години смерть била по ньому, нагадуючи ченцям про минущість усього цьогосвітнього. мабуть, атмосферно виходило.

#всітамбудемо #котики

слонові з рукопису 1320-х років не подобається, коли йому бігають по голові.

ех, слонику, а кому подобається.

#бестіарії #песики

свята гільдегарда радить:

якщо хтось страждає від меланхолії, нехай розтовче фенхель, візьме сік із нього й часто втирає собі в лоб, скроні, груди й живіт. тоді меланхолія відступить. а якщо хтось поїв смаженої риби, м'яса чи будь-якої іншої смаженини, і тепер йому від цього боляче, нехай одразу з'їсть зелені чи зерен фенхелю — і біль мине.

видно, що пара у фенхелевому саду з медичного трактату початку xv століття не мучиться ні меланхолією, ні болями шлунка. мабуть, зілля таки діє.

#порадняіменігільдегарди #цвітеіпахне

збурення пекла, схожого на дуже втомленого ведмедика, з німецької збірки проповідей, укладеної в першій половині xiv століття.

душі традиційно голенькі (вони чекали в пеклі й іще не отримали осяйних небесних одеж), але порядні пані вже з покритими головами. ісус, зрештою, теж не зовсім одягнутий — дорогою з гробу хіба встиг на плечі якесь покривальце накинути (бо саван же ж у гробі лишився).

#пащапекельна #голілюди

вітраж із воскресінням, виготовлений у регенсбургу десь у середині xiv століття.

ісус на ньому трохи скидається на рок-зірку — і, в принципі, це не така вже й химерна асоціація, коли подумати про натовпи людей, що збиралися його послухати, про підважування авторитетів і про загальну скандальність його поведінки. тільки етектрогітари бракує.

#порожнійгріб #новозавітне

у середньовіччі великдень був святом не тільки віри, а й шлунка. це зараз ми спокійно ставимося до кошиків зі свяченими паскою, ковбаскою і червоними яєчками, а середньовічні люди постували серйозніше, тому й нарешті дозволена їжа викликала в них значно більший ентузіазм.

1290 року єпископ гійом дюран писав, що «на пасху не можна їсти нічого, що не було освячене». а це означало, що харчі належить нести з собою до храму (а точніше, на ґанок храму), щоб їх освятили після служби.

і уявіть собі: ви стоїте, півтора місяця не ївши м’яса, а воно тут, поруч, у кошичку пахне. не дивно, що деякі парафіяни не чекали завершення служби й одразу після причастя допадалися до принесеного, щоб, за висловом одного невдоволеного єпископа, «їсти й пити, наче в таверні». але що вдієш, якщо плоть слабка.

чоловічки на маргінесі «роману про олександра» наловили великих курей і готові вповні насолодитися розговінням. і нехай тільки хтось спробує на них криво глянути.

#їхнізвичаї #ситілюди

коли фотограф художник ловить тебе в момент поправляння гардеробу — і це навіки лишається в інтернеті.

мініатюра з «книги любовних шахів», рукопис xv століття.

#моднілюди

римські боги красуються на сторінці поетичного збірника з 1440-х років: марс із юпітером повдягали гарні обладунки (якщо знаєте, у чому річ із цією асиметрією, розкажіть, будь ласка), а венера нічого не вдягла, але їй і не треба, бо в неї є триповерховий віночок із сонця й довколишньої живності, який рахується за повноцінний костюм.

якщо вам цікаво про богів, приходьте ввечері 29 квітня в кірху святої катерини в києві: open opera ukraine влаштовує там енеїдний концерт. хор заспіває фрагменти з ліричної «дідони і енея» генрі перселла й зі значно саркастичнішої «енеїди» миколи лисенка, а ми з чудовою анею гадецькою поговоримо про те, чому ці дві опери вийшли саме такі.

(венера там теж буде — щоправда, в сукенці).

#голілюди