або тут одрук, або я чогось не знаю про києво-печерських отців.
(погуглила, це таки одрук. навіть трохи шкода, мені вже почали вигадуватися паралелі з рогатим мойсеєм. здогадаєтеся, яке слово мало бути?)
#вечірнінотатки
(погуглила, це таки одрук. навіть трохи шкода, мені вже почали вигадуватися паралелі з рогатим мойсеєм. здогадаєтеся, яке слово мало бути?)
#вечірнінотатки
останніми днями я багато тут пишу, але провалилась у кролячу нору приміток і мушу вже зараз показати вам огризочок історії про святу вільгефортіс. у п'ятничний допис так чи інак поміститься не все, то нехай це буде тизер.
цитата на ілюстрації — із книжки про жіночу святість у середньовічному суспільстві, яку я купила півтора тижня тому, бо знайшла на амазоні за три фунти, соромно було не взяти (доставка коштувала більше, ніж сама книжка; так, знаю, план був читати те, що в мене вже є, але серйозно, це дуже круте дослідження, яке я давно хотіла).
у якому контексті й де саме томас мор пише про звільнення від чоловіків за мірку вівса, у цій примітці не вказано, але для таких речей є гугл. довго шукати не доводиться — у моровому полемічному трактаті 1529 року, написаному в діалогічній формі, супротивник ушанування святих наводить культ вільгефортіс як приклад дешевої забобонності.
подейкують що вона, добра душа, вдовольняється вівсом; не знаю, чому саме ним — може, тому, що садовить злих чоловіків на коней, які везуть їх у пекло. і саме по це, кажуть, до неї звертаються. аж настільки, що жінки замість «святої вільгефортіс» називають її «святою анкамбер» — бо вірять, що за мірку вівса вона не погордує звільнити [unencumber] їх від чоловіків.
у відповідь інший персонаж тексту, представник ортодоксії, визнає, що так, із вільгефортіс можна говорити про забобонність, але... — і швиденько переходить до наступних прикладів. видно, що йому незручно з оцією жіночою народною побожністю, але — що для нас важливіше — видно також, що культ вільгефортіс має нестандартні прояви й достатньо поширений в англії, щоби потребувати проговорення. і це цікаво, бо те, що я про нього раніше читала, стосувалося в основному центральної європи.
#вечірнінотатки
цитата на ілюстрації — із книжки про жіночу святість у середньовічному суспільстві, яку я купила півтора тижня тому, бо знайшла на амазоні за три фунти, соромно було не взяти (доставка коштувала більше, ніж сама книжка; так, знаю, план був читати те, що в мене вже є, але серйозно, це дуже круте дослідження, яке я давно хотіла).
у якому контексті й де саме томас мор пише про звільнення від чоловіків за мірку вівса, у цій примітці не вказано, але для таких речей є гугл. довго шукати не доводиться — у моровому полемічному трактаті 1529 року, написаному в діалогічній формі, супротивник ушанування святих наводить культ вільгефортіс як приклад дешевої забобонності.
подейкують що вона, добра душа, вдовольняється вівсом; не знаю, чому саме ним — може, тому, що садовить злих чоловіків на коней, які везуть їх у пекло. і саме по це, кажуть, до неї звертаються. аж настільки, що жінки замість «святої вільгефортіс» називають її «святою анкамбер» — бо вірять, що за мірку вівса вона не погордує звільнити [unencumber] їх від чоловіків.
у відповідь інший персонаж тексту, представник ортодоксії, визнає, що так, із вільгефортіс можна говорити про забобонність, але... — і швиденько переходить до наступних прикладів. видно, що йому незручно з оцією жіночою народною побожністю, але — що для нас важливіше — видно також, що культ вільгефортіс має нестандартні прояви й достатньо поширений в англії, щоби потребувати проговорення. і це цікаво, бо те, що я про нього раніше читала, стосувалося в основному центральної європи.
#вечірнінотатки
слово тридцяте києво-печерського патерика розповідає про мойсея угрина, якого одна вельми заможна й гарна жінка спокушала і тілом, і грішми, і владою, але він усіляко опирався і зрештою таки втік від неї, оселившись у печерському монастирі.
і от жив той мойсей у монастирі як взірець цноти, і прийшов до нього якось брат, одержимий тілесними бажаннями, аби просити про допомогу в цих боріннях. то, по-перше, наказав йому мойсей «ніколи в житті не казати ані слова жодній жінці». а по-друге, узяв патерицю, на яку спирався, ходячи, і «ударив нею в лоно того брата, й відразу змертвіло грішне тіло його, й відтоді не було спокуси тому братові». що, звісно, логічно, але вчить нас важливої речі: не тільки в угодах із чортами варто дуже обережно формулювати свої бажання, а й у звертаннях до святих.
#вечірнінотатки
і от жив той мойсей у монастирі як взірець цноти, і прийшов до нього якось брат, одержимий тілесними бажаннями, аби просити про допомогу в цих боріннях. то, по-перше, наказав йому мойсей «ніколи в житті не казати ані слова жодній жінці». а по-друге, узяв патерицю, на яку спирався, ходячи, і «ударив нею в лоно того брата, й відразу змертвіло грішне тіло його, й відтоді не було спокуси тому братові». що, звісно, логічно, але вчить нас важливої речі: не тільки в угодах із чортами варто дуже обережно формулювати свої бажання, а й у звертаннях до святих.
#вечірнінотатки
це, звісно, анахронічне формулювання, але все одно: по-моєму, сумирні печерські отці були майстрами пасивної агресії.
скажімо, був собі марко, який копав могили для братів і часом просив мерців воскреснути й почекати з день, бо могила ще не готова. у той самий час жили в монастирі два брати, які дуже хотіли бути похованими разом, то марко для них викопав спільну двоповерхову могилу. і сталося, що одного разу старший брат кудись поїхав, а молодший захворів і вмер, то його в цю могилу й поклали.
повернувся старший у монастир — аж там його мертвий брат лежить на верхньому, престижнішому ярусі могили. і замість пожуритися за вмерлим чи бодай припнути язика у присутності знаного воскрешальника, монах почав нарікати, що то мало бути місце для нього. марко тоді попросив мерця встати й перелягти, щоб не ображати брата, а той так і зробив. звісно, всі трохи нажахалися, і навіть старший брат вирішив, що нє, він нічого такого не мав на увазі, най би вже було, як було, може, мрець іще раз переляже?
марко тоді сумирно (і, не сумніваюся, з дуже побожним виразом обличчя) відповів, що хотів би, «щоб ти, не виходячи звідси, скористався своїм старшинством і вже зараз тут був похований», але що ж, іди, маєш ще пару днів поготуватися до смерті, скоро покладу тебе на почесне місце, коли тебе сюди принесуть.
а потім виявилося, що це був тролинг, а старший брат ще багато років жив, повсякчасно чекаючи смерті.
(на картинці — фрагмент із оголошенням смерті, серйозно, майстерклас із убивчого смирення).
#вечірнінотатки #чудотворення
скажімо, був собі марко, який копав могили для братів і часом просив мерців воскреснути й почекати з день, бо могила ще не готова. у той самий час жили в монастирі два брати, які дуже хотіли бути похованими разом, то марко для них викопав спільну двоповерхову могилу. і сталося, що одного разу старший брат кудись поїхав, а молодший захворів і вмер, то його в цю могилу й поклали.
повернувся старший у монастир — аж там його мертвий брат лежить на верхньому, престижнішому ярусі могили. і замість пожуритися за вмерлим чи бодай припнути язика у присутності знаного воскрешальника, монах почав нарікати, що то мало бути місце для нього. марко тоді попросив мерця встати й перелягти, щоб не ображати брата, а той так і зробив. звісно, всі трохи нажахалися, і навіть старший брат вирішив, що нє, він нічого такого не мав на увазі, най би вже було, як було, може, мрець іще раз переляже?
марко тоді сумирно (і, не сумніваюся, з дуже побожним виразом обличчя) відповів, що хотів би, «щоб ти, не виходячи звідси, скористався своїм старшинством і вже зараз тут був похований», але що ж, іди, маєш ще пару днів поготуватися до смерті, скоро покладу тебе на почесне місце, коли тебе сюди принесуть.
а потім виявилося, що це був тролинг, а старший брат ще багато років жив, повсякчасно чекаючи смерті.
(на картинці — фрагмент із оголошенням смерті, серйозно, майстерклас із убивчого смирення).
#вечірнінотатки #чудотворення