гаряче сонце й не менш гарячі женці на липневій мініатюрі з часослова генріха viii, створеного біля 1500 року.
(поняття не маю, де подівся перший місяць літа).
#робочібудні
(поняття не маю, де подівся перший місяць літа).
#робочібудні
за кількістю закладок (і тим, що серед них немає жодної червоної, як прапорець) можна зробити висновок, що «повсякденне життя в середньовічному кракові» антоніни єліч мені сподобалося.
книжка вийшла 1966 року, і це вже дуже близько до того, як я уявляю собі хороші історичні нонфіки (мої уявлення, звісно, теж зумовлені часопростором і текстами, на яких були виплекані):
• із сухим гумором, але без оціночних суджень;
• ніхто не намагається висновки про всю епоху на основі двох локальних документів;
• ширші контексти проілюстровано конкретними історіями — і авторка не припускає, що всі й так знають, про що їй ідеться.
покликань, звісно, могло би бути більше: єліч ставить їх тільки там, де когось безпосередньо цитує, тому не можна просто подивитися, звідки походять історії, які вона переказує. утім, це більше популярна, ніж наукова книжка, і зараз теж усі так роблять. якщо вже дуже хочеться закопатись у кролячу нору окремого сюжету, наприкінці є розкладений за розділами список літератури (дуже хороший; додам його в коментарях), то шукати можна там.
текст багатий на чарівні сюжети, і я ще неодмінно їх сюди приноситиму (наприклад, завтра). саме видання теж цікаве: воно походить із того ж 1966 року та, крім звичайних надрукованих чорно-білих фотовставок, містить дві сторінки з наклеєними кольоровими ілюстраціями — у сімдесятих такого вже не робили. із фотографії не особливо ясно, але отой кольоровий пан (вертепний йосиф із монастиря кларисок) приклеєний до сторінки тільки лівим краєм.
на інших фотографіях — експресивний біс зі сцени страшного суду в маріацькому храмі, каблучки, ключі й монети із запасників краківських музеїв (подивіться, який пречудовий будиночок на номері 71 — єврейській обручці з xv століття; здається, там навіть котик на підвіконні сидить) і мініатюра про людвисарництво з хроніки бальтазара бегема.
якщо матимете нагоду десь роздобути цю книжку за не дуже багато грошей, цілком варто, вона чудова.
#червеньізєліч #рікчитання
книжка вийшла 1966 року, і це вже дуже близько до того, як я уявляю собі хороші історичні нонфіки (мої уявлення, звісно, теж зумовлені часопростором і текстами, на яких були виплекані):
• із сухим гумором, але без оціночних суджень;
• ніхто не намагається висновки про всю епоху на основі двох локальних документів;
• ширші контексти проілюстровано конкретними історіями — і авторка не припускає, що всі й так знають, про що їй ідеться.
покликань, звісно, могло би бути більше: єліч ставить їх тільки там, де когось безпосередньо цитує, тому не можна просто подивитися, звідки походять історії, які вона переказує. утім, це більше популярна, ніж наукова книжка, і зараз теж усі так роблять. якщо вже дуже хочеться закопатись у кролячу нору окремого сюжету, наприкінці є розкладений за розділами список літератури (дуже хороший; додам його в коментарях), то шукати можна там.
текст багатий на чарівні сюжети, і я ще неодмінно їх сюди приноситиму (наприклад, завтра). саме видання теж цікаве: воно походить із того ж 1966 року та, крім звичайних надрукованих чорно-білих фотовставок, містить дві сторінки з наклеєними кольоровими ілюстраціями — у сімдесятих такого вже не робили. із фотографії не особливо ясно, але отой кольоровий пан (вертепний йосиф із монастиря кларисок) приклеєний до сторінки тільки лівим краєм.
на інших фотографіях — експресивний біс зі сцени страшного суду в маріацькому храмі, каблучки, ключі й монети із запасників краківських музеїв (подивіться, який пречудовий будиночок на номері 71 — єврейській обручці з xv століття; здається, там навіть котик на підвіконні сидить) і мініатюра про людвисарництво з хроніки бальтазара бегема.
якщо матимете нагоду десь роздобути цю книжку за не дуже багато грошей, цілком варто, вона чудова.
#червеньізєліч #рікчитання
десь у 1184 році до кракова — і знаю я про це, звісно, із книжки антоніни єліч — приїхали мощі святого флоріана, якого невдовзі по тому проголосили покровителем міста, а на його спомин призначили вихідний (для робітників; торгувати можна було). ходила легенда, що святий, хоч і помер у пізній античності, коли кракова ще й у проєкті не було, сам собі вибрав це місто: коли на прохання польського короля поділитися якимись хорошими мощами папа зійшов у римські катакомби й запитав упокоєних там мучеників, хто хоче поїхати в польщу, флоріан одразу зголосився. (як саме це відбулося, легенда, на жаль, мовчить; а шкода, з цього можна було б зробити страшне кіно).
кожен храм потребує мощей святого — це не тільки потенційне джерело чудес і паломницька атракція, а й просто обов’язковий від viii століття елемент вівтаря. не всім, утім, вдається домовитися з папою і навіть самими святими; реліквії часто доводиться роздобувати по-іншому — зокрема, крадучи їх. для такого навіть термін є спеціальний — furta sacra, свята крадіжка. і саме так зветься видана 1978 року книжка патрика гірі, яку я читатиму в липні для річного челенджу. це одне з тих досліджень, які я роками планую прочитати й уже разів зо шість починала (і щоразу тішилася — перші сорок сторінок, які зазвичай встигаю, поки не відволікаюся на щось нагальніше, дуже хороші), то якраз скористаюся нагодою.
у релікварію з краденими мощами сен фуа (тобто святої віри) якраз такий вираз обличчя, щоб спонукати до дотримання дедлайну.
#липеньізгірі #рікчитання
кожен храм потребує мощей святого — це не тільки потенційне джерело чудес і паломницька атракція, а й просто обов’язковий від viii століття елемент вівтаря. не всім, утім, вдається домовитися з папою і навіть самими святими; реліквії часто доводиться роздобувати по-іншому — зокрема, крадучи їх. для такого навіть термін є спеціальний — furta sacra, свята крадіжка. і саме так зветься видана 1978 року книжка патрика гірі, яку я читатиму в липні для річного челенджу. це одне з тих досліджень, які я роками планую прочитати й уже разів зо шість починала (і щоразу тішилася — перші сорок сторінок, які зазвичай встигаю, поки не відволікаюся на щось нагальніше, дуже хороші), то якраз скористаюся нагодою.
у релікварію з краденими мощами сен фуа (тобто святої віри) якраз такий вираз обличчя, щоб спонукати до дотримання дедлайну.
#липеньізгірі #рікчитання
ось вона вже крізь блакить
майорить,
довгождана, нездоланна...
ось вона — блакитна панна.
спонсор сьогоднішнього допису — пісня «пирога і батога» на слова миколи вороного. (і загалом весь альбом «замордовані» абсолютно прекрасний, дуже раджу).
#гарнеякбожамама
майорить,
довгождана, нездоланна...
ось вона — блакитна панна.
спонсор сьогоднішнього допису — пісня «пирога і батога» на слова миколи вороного. (і загалом весь альбом «замордовані» абсолютно прекрасний, дуже раджу).
#гарнеякбожамама
цирцея перетворила одіссеєвих супутників на кабанів — і їм це дуже очевидно не подобається.
мініатюра з бельгійського рукопису xv століття.
мініатюра з бельгійського рукопису xv століття.
коли в міській драмі з xv століття трійця посилає гавриїла з місією благовіщення, святий дух пояснює: маріїне тіло наповниться таким блаженством, що вона не сумніватиметься в істинності архангелових слів. і справді, щойно дух святий входить у неї, марія вигукує: «не можу передати, яку втіху, яке блаженство зараз відчуваю в тілі» (I cannot telle what joy, what blysse, / Now I fele in my body!).
народна драма — то, звісно, не теологічний трактат, але в цих рядках видно важливу річ: марія впізнає, що завагітніла, за насолодою, яка розливається її тілом. і це відчуття цілком вкладається в середньовічні уявлення про зачаття, за якими зародок складається і з чоловічого, і з жіночого сімені, а значить, для вагітності необхідний і чоловічий, і жіночий оргазм. (були, звісно, усілякі томи аквінські, які, покликаючись на арістотеля, наполягали, що жінка активної участі в зачатті не бере і просто носить у собі сперму, з якої виростає людина, але зараз не про них).
отже, питання про те, чи стався в божої мами оргазм, цілковито недаремне в очах середньовічних теологів: якщо ісус був уповні людиною, то й зачатий мав бути так, як людина, тобто з очікуваною реакцією маріїного організму. якби нині в нас було таке саме захоплено-прагматичне ставлення до віри, ми могли б, наприклад, замислюватися, звідки в ісуса взялася y-хромосома. «бо бог учинив чудо» — нудна відповідь, якої богословам у середні віки не вистачало.
але оргазм — це ж (пошепки) про секс, а божа мама — про непорочність, тому дехто взагалі намагався відійти від звичайної схеми людського запліднення і запропонувати альтернативу. он бобри, як ми пам’ятаємо, самозароджуються в річках від зоряного світла — чому б ісусові не самозародитися? або візьмімо горностаїв: «фізіолог» каже, що самичка вагітніє, набравши сімені самця в рот, а народжує малят через вухо; логос, слово, рот, вухо — цілком логічний ряд, то, може, щось таке й у випадку благовіщення відбулося? утім, більшість богословів таки сходилася на тому, що ісус мало схожий на бобра, а його людське тіло мусило бути збудоване з людського матеріалу, якому ніде було взятися, крім як із божої мами; як пише гуго сен-вікторський, «якби вона не зачала плоті, то й не народила би плоті; якщо ж вона народила плоть, то й зачала плоть». а щоб марія могла цей матеріал забезпечити, їй потрібне було задоволення.
і тому гільдегарда бінгенська в хіі столітті пише: «осяйна діво маріє, пронизана світлом господа, ти сповнилася словом божим, твоє тіло розквітло, коли дух божий ввійшов у нього». її сучасник амадей лозанський у проповіді описує, як маріїне лоно «стрепенулося й набубнявіло від дотику святого духа, і дух її зрадів, і лоно її розквітло» від «божественного вливання». на початку xv століття ніколас лав розповідає: «діва наповнилася й запалала святим духом, і в любові божій горіла ще більше, ніж доти, і відчувши, що зачала, стала навколішки й подякувала богу».
щоправда, після всіх цих евфемізмів теологи зазвичай додають примітку: насолода божої мами була не така, як зазвичай у людей, а очищена від гріха божим полум’ям. у такому (ну, не зовсім такому, бо без зачаття) полум’ї після марії згоратимуть іще численні містички (і трохи містиків) — усе-таки відчути екстаз ми можемо тільки за участі тіла, а воно має свій набір насолод.
більше про те, як у середньовіччі давали собі раду з тілесністю божої мами, пише емма меггі сольберг у прекрасному дослідженні «діва курва» (цитати в цьому дописі — саме звідти). додатково вартує уваги «єдина зі своєї статі» маріни ворнер — епічний огляд уявлень про марію від часів ранньої церкви й досі.
і ще я зрозуміла, що важливі теологічні питання не можна лишати без відповідей, тому в наступні п’ятниці голосувалок за нові теми не буде, а будуть дописи про інші дві проблеми — сексу в храмі й молитви у вбиральні. приходьте почитати.
#гарнеякбожамама
народна драма — то, звісно, не теологічний трактат, але в цих рядках видно важливу річ: марія впізнає, що завагітніла, за насолодою, яка розливається її тілом. і це відчуття цілком вкладається в середньовічні уявлення про зачаття, за якими зародок складається і з чоловічого, і з жіночого сімені, а значить, для вагітності необхідний і чоловічий, і жіночий оргазм. (були, звісно, усілякі томи аквінські, які, покликаючись на арістотеля, наполягали, що жінка активної участі в зачатті не бере і просто носить у собі сперму, з якої виростає людина, але зараз не про них).
отже, питання про те, чи стався в божої мами оргазм, цілковито недаремне в очах середньовічних теологів: якщо ісус був уповні людиною, то й зачатий мав бути так, як людина, тобто з очікуваною реакцією маріїного організму. якби нині в нас було таке саме захоплено-прагматичне ставлення до віри, ми могли б, наприклад, замислюватися, звідки в ісуса взялася y-хромосома. «бо бог учинив чудо» — нудна відповідь, якої богословам у середні віки не вистачало.
але оргазм — це ж (пошепки) про секс, а божа мама — про непорочність, тому дехто взагалі намагався відійти від звичайної схеми людського запліднення і запропонувати альтернативу. он бобри, як ми пам’ятаємо, самозароджуються в річках від зоряного світла — чому б ісусові не самозародитися? або візьмімо горностаїв: «фізіолог» каже, що самичка вагітніє, набравши сімені самця в рот, а народжує малят через вухо; логос, слово, рот, вухо — цілком логічний ряд, то, може, щось таке й у випадку благовіщення відбулося? утім, більшість богословів таки сходилася на тому, що ісус мало схожий на бобра, а його людське тіло мусило бути збудоване з людського матеріалу, якому ніде було взятися, крім як із божої мами; як пише гуго сен-вікторський, «якби вона не зачала плоті, то й не народила би плоті; якщо ж вона народила плоть, то й зачала плоть». а щоб марія могла цей матеріал забезпечити, їй потрібне було задоволення.
і тому гільдегарда бінгенська в хіі столітті пише: «осяйна діво маріє, пронизана світлом господа, ти сповнилася словом божим, твоє тіло розквітло, коли дух божий ввійшов у нього». її сучасник амадей лозанський у проповіді описує, як маріїне лоно «стрепенулося й набубнявіло від дотику святого духа, і дух її зрадів, і лоно її розквітло» від «божественного вливання». на початку xv століття ніколас лав розповідає: «діва наповнилася й запалала святим духом, і в любові божій горіла ще більше, ніж доти, і відчувши, що зачала, стала навколішки й подякувала богу».
щоправда, після всіх цих евфемізмів теологи зазвичай додають примітку: насолода божої мами була не така, як зазвичай у людей, а очищена від гріха божим полум’ям. у такому (ну, не зовсім такому, бо без зачаття) полум’ї після марії згоратимуть іще численні містички (і трохи містиків) — усе-таки відчути екстаз ми можемо тільки за участі тіла, а воно має свій набір насолод.
більше про те, як у середньовіччі давали собі раду з тілесністю божої мами, пише емма меггі сольберг у прекрасному дослідженні «діва курва» (цитати в цьому дописі — саме звідти). додатково вартує уваги «єдина зі своєї статі» маріни ворнер — епічний огляд уявлень про марію від часів ранньої церкви й досі.
і ще я зрозуміла, що важливі теологічні питання не можна лишати без відповідей, тому в наступні п’ятниці голосувалок за нові теми не буде, а будуть дописи про інші дві проблеми — сексу в храмі й молитви у вбиральні. приходьте почитати.
#гарнеякбожамама
