у вірші, написаному на смерть горобчика пилипа (phyllyp sparowe) десь на межі xv й xvi століть, англійський поет джон скелтон проклинає кота, який цим горобчиком, власне, і пообідав:

нехай язикаті дракони
отруять тобі печінку й легені!
нехай гірські мантикори
поживляться твоїм мозком!

пташечку, звісно, шкода, та й вірш чудовий, але треба констатувати, що скелтон помиляється: мантикори харчуються не котами, а людьми. он навіть назва їхня, якщо перекласти з перської (бо вони звуться перською, хоч і водяться в індії), означає «людожер».

утім, скелтонові можна пробачити: попри античне коріння й популярність образу, який поруч із драконами часто селився на храмових рельєфах і фресках, далеко не всі середньовічні бестіарії згадують про мантикор, а ті, що таки згадують, містять обмаль інформації — і навіть нічого моралізаторського, що трохи несподівано, бо ж фішка жанру полягала в тому, щоб не просто розказати про тварину (чи каменюку. чи пророка амоса), а й доповнити це висновками про духовне життя; скидається на те, що укладачі бестіаріїв дивилися на опис мантикори — і розуміли, що він цілковито самодостатній і висновків не потребує.

то що ми знаємо про цю людожерицю? вона має дуже потужне, здатне перескакувати найвищі перешкоди лев’яче тіло, людське обличчя (принаймні поки не всміхається і не показує трьох рядів своїх зубів) і гострий скорпіонячий хвіст, із якого вміє стріляти отруйними колючками. ще в неї блакитні очі, маленькі вуха і схожий на сопілку голос, але це трохи менш нагальна інформація, то її часто пропускають. улюблений мантикорячий спосіб полювання на смачне людське м’ясо — це залягти у високій траві, щоб було видно тільки обличчя, і не всміхатися; дурненькі люди думають, що це хтось їхній, підходять близько — а тоді мантикора хапає їх і відносить ласувати у свою глибоку нору, вправно замітаючи сліди. просто ганятися за людьми їй, утім, теж подобається.

попри не дуже хорошу репутацію, мантикора зрідка навіть з’являється в пізньосередньовічній геральдиці — як і її молодший (бо, схоже, без античних фундаментів) колега мантигр. мантигри устатковані майже так само, як і мантикори, тільки замість лев’ячих тіл у них — ви правильно здогадалися — тигрячі, на головах, наче зубів замало, ростуть ще й роги, а лапи можуть бути перепончасті, як, цитую, у гусей або драконів (але тигрячі теж бувають; мабуть, це від батьків залежить).

упевнена в собі багатозуба мантикора з бестіарію хіі століття всім нам бажає чудової п'ятниці. кусь.

#бестіарії

процесія святих від хрещення до хреста. компанія хороша, хмари під ногами м'якенькі, а наприкінці дороги ще й поять.

врочиста метафорична мініатюра з рукопису приблизно 1000 року.

#добребутисвятим

допис без звуку, зате з книжкою про життя середньовічного кракова. щоб то не була просто фотографія, ось майже тематичний фактоїд із книжки: винаймаючи помешкання в місті разом з іншими людьми, важливо було прописати в договорі право sedendi versus fornacem — сидіння при печі; інакше сусіди цілком законно могли вас до вогню не пускати.

#вечірнінотатки

бог із біблії кінця хіі століття зробив воду, землю, небесні світила, золотисте від сонця повітря — і багатоповерхову веселку, схожу на скибки кавуна. отак ненавмисно в нього вийшло літо.

#райськанасолода

на послухати ввечері: марина гекторівна з районної бібліотеки імені клариси ліспектор записала новий подкаст — про птахів-коханців і оповідки марії французької, дуже прекрасний, сильно раджу.

пишучи про середньовічний краків, антоніна єліч згадує епізод запеклої дружби францисканців із домініканцями, що відбувся за казимира великого (себто десь у середині xiv століття).

одного дня ордени посварилися через те, чий монастир має право першим дзвонити на утреню. домініканці наполягали на тому, що вони тут давніше; францисканці, як пише єліч, «висували аргументи правничо-теологічної природи» (на жаль, вона не уточнює, про що саме йшлося, то доведеться так і лишити це — без деталей). справа дійшла навіть до короля, якому, звісно, не дуже хотілося віддавати перевагу якомусь із орденів, і так би вони й далі лаялися, якби не проста ідея чоловіка, якого вважали місцевим блазнем: він запропонував, щоб першими дзвонив той монастир, який першим прокинеться. так і постановили. історія мовчить про те, що відбувалося далі, то, ймовірно, вердикт більш-менш удовільнив усіх.

ченці з рукопису хііі століття (codex zwettlensis 400) надзвонилися, то тепер співають.

#плітки #червеньізєліч

«дивно, я бачив це обличчя раніше», — думає михаїл.

«ооо!» — думає біс.

спонсор сьогоднішнього допису — космічна грейс джонс. а мініатюра — з часослова катерини клевської, створеного близько 1440 року.

#війнавнебесах

тома з кантімпре, вже відомий нам із розповіді про саламандру, ділиться ще однією абсолютно правдивою історією — цього разу про диявольські підступи.

жив у брабанті юнак, який дуже любив одну дівчину й навіть сватався до неї, але її батьки відмовили. невдовзі після цього дівчина захворіла, кілька днів промучилася страшною гарячкою, а потім померла.

поки все село її оплакувало, юнак на день мусив поїхати в місто у справах, а повертаючись додому, почув жіночі ридання. пішов на голос — і побачив кохану. він здивувався, як може бути, що вона тут, коли всі вважають її мертвою, на що дівчина відповіла: «невже ти не бачиш чоловіка, який тягне мене за собою?» хлопець справді нікого не бачив, але зрозумів, що діло тут нечисте, тож зібрався з відвагою, видер дівчину з невидимих пазурів і сховав її в хаті скраю села (вочевидь, там нечисть її не шукала б).

по тому він пішов до батьків дівчини й доволі скоро зміг домовитися з ними, що вони нічого не матимуть проти шлюбу, якщо він поверне дівчину живою додому й доведе, що в труні лежить не її тіло. «ну, це просто», — сказав юнак і відгорнув саван, під яким, пише тома, «всі узріли тіло, складене із речовини, подібної до якої ніхто раніше не бачив». вочевидь, то біси поклали у гріб підробку, щоб викрасти панянку.

дівчина повернулася додому, батьки дотримали слова, усі жили довго і щасливо. але мене все-таки непокоїть питання, навіщо бісам було підробляти трупа і красти живу людину, якщо вони мають справу з душами. чи пекло взагалі на живих розраховане? оце ми недавно вже говорили про черницю, яка зімітувала свою смерть; може, хлопець і дівчина так хотіли бути разом, що просто вигадали хорошу історію для батьків — і вона виявилася така переконлива, що тома з кантімпре теж повірив (і трошки прикрасив, бо як же без цього). ну чи просто в домініканця хороша фантазія, це теж варіант.

на ілюстрації з рукопису xvi століття мрець тягне дівчину в могилу, а вона, зрозуміло, не хоче.

#плітки #отівсялюбов

синьодупа мавпочка дереться по акантах на маргінесі часослова карла сміливого, створеного 1469 року.

#маргіналії

парубок із астрономічного трактату з xv століття зміїв приніс, щоб усі пригощалися.

#свояатмосфера