Сьогодні в Україні відзначають День героїв.

Вперше це відбулося за рішенням Другого великого збору ОУН в 1941 році, на честь в тому числі Євгена Коновальця, якого саме в день 23 травня 1938 року вбили в Роттердамі.

Хто не знає - тоді НКВСник Судоплатов подарував Коновальцю коробку цукерок з вибухівкою, яка здетонувала, коли її перевернули.

Але мало хто знає про іншу "вибухову" історію, пов'язану з паном Євгеном. Я розповідав про це майже 20 років тому, тому, вважаю, можна повторити.

Історія ця відбулася у 1991 році. За рік до того в селі Зашків біля Львова патріотичними організаціями було влаштовано садибу-музей в будинку, де мешкала родина і де народився Коновалець.

В червні 1991 року на території садиби встановили бронзове погруддя Євгена Коновальця.

Менш ніж через місяць, у липні 1991 року, до садиби приїхали невідомі, поклали на землю двох студентів, які там чергували, обмотали статую вибухівкою та висадили її у повітря.

Потім був путч, якій закінчився проголошенням незалежності, і нащадки Судоплатова пішли. Вже у грудні було виготовлено нове погруддя - на щастя, скульптор Романович не встиг знищити форми, і довелося лише відлити копію.

На диво, другий вибух спричинив бронзовій статуї такі ж ушкодження, як вибух у Роттердамі в 1938-му самому Євгенові. Тому поневічену вибухом статую залишили на місці в садибі, а нову встановили навпроти. Так вони й стоять досі - пам'ятка життю та смерті героя.

Я завжди кажу, що сюжети з життя не менш захоплюють, ніж вигадані.

Колись я викладав свої фото з тої садиби. Проте, на жаль, російський (sic) хостинг одного дня зник разом з усіма світлинами. Тому побачити, як виглядає подвір'я садиби з двома статуями, можна, наприклад, на гугль-панорамах.

https://goo.gl/maps/6b8PTSkucwPfP3HA9
Повертайте зображення, нова статуя стоїть навпроти.

Слава Україні! Героям слава!

ПРО НАГОДОВАНІ КОМПЛЕКСИ

28 років тому, 25 травня 1995 року, я отримав посвідчення водія.

Двадцять вісім років за кермом, п'ять з них присвятив серйозному автобізнесу, ще три - серйозному автопрому.

Проте в останні приблизно двадцять років я не ремонтую і не обслуговую свої автівки власними силами. Причини на то є різні, об'єктивні та суб'єктивні: і машини надійні, і СТО поруч, і "для того, щоб щось робити, треба захист відкручувати, а підйомнику немає", блаблабла.

Дуже рідко, раз на купу років, роблю щось власними руками, переважно по електриці. А так, навіть банальні свічки поміняти або фільтри замінити - їду на СТО.

І дуже сильно через це комплексую.

І ось на цих вихідних я відчув проблему - машина їздить погано. Діагнозував несправність; вибрав, замовив, отримав запчастину. Вчора приїхав на СТО - а там все зайнято. Попросив позичити ключики та викрутку, повозюкався трішки через незручне місце під капотом, замінив деталь, скинув помилки у бортовому комп'ютері і поїхав собі далі.

Все, комплекси нагодовані. Тепер найближчі два десятиріччя можна буде спокійно обслуговуватися на СТО і не паритися через це. Тому що руки таки пам'ятають.

Але цікаво: чи є тут такі, хто регулярно (частіше ніж раз на двадцять років) обслуговує свою машину самотужки?

Є РІЗНИЦЯ

Нарешті перечитую останні новини і згадую те, що було.

Згадую Майдан в Києві. Кілька місяців в самісінькому центрі міста — величезне наметове містечко, а потім і вуличні бої. Кияни мірою сил підтримують протестувальників. Навколишні кафешки та магазини їх пригощають, магазини та банки працюють, київські бабусі тягнуть на площу шини.

Коли з України втік Янукович, міліції в Києві не залишилося, а “Беркут” забарикадувався в очікуванні штурму та розстрілу. До того “тітушкам” роздали автомати з набоями. Порядок на вулицях кілька днів охороняли місцеві мешканці з мисливською зброєю, а мої друзі, які увійшли до приміщення міського управління міліції, намагалися бодай якось координувати цей хаос. Кажуть, це були найбезпечніші дні.

Згадую 2 травня 2014 року в Одесі. Зона вуличних боїв — в кварталі від Дерибасівської. Банки, модні магазини, банкомати, кафе. Також там — тисячі людей, переважно в масках і з якою-ніякою зброєю. Шестеро вбитих в центрі, 42 загиблих в будинку профспілок. І жодного випадку мародерства.

І ось зараз читаю і дивлюся новини з російського Шебекіно. Місто обстрілюють, можливо, зайшли ДРГ, можливо, тривають вуличні перестрілки, але це неточно. Є поранені і, можливо, загиблі.

Сумна ситуація, люди панікують. Я їх розумію: обстріли, вуличні бої, поранені та загиблі зараз - в сотнях українських міст та сіл. Вчора ввечері в Дніпрі росіяни зруйнували житловий будинок, 22 людини постраждали, серед загиблих — дитина. Це страшно і дуже сумно.

Але я іншого не розумію.

По-перше, я бачу звернення шебекінців до своєї влади. Воно просять що завгодно: “захистити місто”, “відсунути лінію фронту”, “зловити ДРГ”, “зробити сховища”. Проте ніхто жоден з них, не просить зупинити війну.

По-друге, за повідомленнями “воєнкорів”, перше, що зробити мешканці міста з початком обстрілів, паніки та безвладдя — розтрощили та геть пограбували місцевий салон мобільного зв’язку.

Так, я пам’ятаю покинутий донецький супермаркет “Метро”, який розмародерили у травні 2014 року. Але там якось можна зрозуміти: це був фактично великий продовольчий склад. В аеропорту тривали бої, невідомо було, що і як буде далі. Тому запастися їжею — можливо, тоді це було питанням життя.

Але ж тут — не продмаг і не аптека, а салон мобільного зв’язку. Схоже, війна надала шанс для деяких здійснити свої давні мрії. :(

Ні, я не ідеалізую український народ. Я сильно його люблю і знаю: люди бувають різні. Але — різниця є. І історичні факти це знов підтверджують.

НОВИНА ДНЯ

В російському місті Шебекіно внаслідок артилерійського обстрілу було розтрощено та пограбовано супермаркет, магазини, салон мобільного зв'язку і декілька житлових мікрорайонів.

Ляшкоепопея триває.

Днями випадково знайшовся конверт з листом до мене від ДБР - відповідь на мою заяву про злочин пана Ляшка.

Як очікувалося, ДБР морозиться. Зокрема: я не надсилав "звернення" чи "скаргу". Я надіслав документ, який за формою і змістом є повідомленням про злочин, на яке повинні реагувати у процесуальний спосіб.

Зокрема, слідчий повинен був спочатку зареєструвати мою заяву в ЄРДР, а вже потім направляти її туди, куди він вважає за необхідне.

Замість цього його перерахували без жодних процесуальних наслідків. Відповіді від теруправління немає.

Штош, як то кажуть. Зроблю запит на теруправління, а потім писатиму заяву до суду: оскаржувати дії ДБР та бездіяльність теруправління.

Мене важко здивувати.

Я вивчав обставини революції 1917 року, коли за пару днів на тлі війни тихо зникла 300-річна монархія.

Я знаю, як протягом місяця зникла Австро-Угорська імперія.

На моїх очах в 1991-му за кілька днів тихо зникла ядерна супердержава.

Так, я бачив, як такі речі відбуваються. Тому нічому не здивуюся. Але й прогнози і далі не даватиму.

Подивіться краще на зоряне небо над головою. Воно того варте.

Після заяви пуйла почав реально переживати за Воронеж. У нього ж ядерка...

Єдиний рубіж, який зараз може зупинити вагнерівців на їх шляху до Москви - то Рубльовка.

Десь дня на три. І це якщо не буде спротиву.

А якщо туди на захист поставлять якусь бурятську бригаду, то взагалі може бути "велика битва при рубльовці". Обидві сторони битимуться до останнього золотого унітаза.

В розмові путіна з казахським президентом важливим і знаковим є не відмова Токаєва, а дві інші речі:

- сам факт звернення до Казахстана по допомогу проти Вагнера;
- обнародування цього факту казахською стороною.

І ці факти кажуть: путіну кранти, і Токаєв його вже зливає по всіх напрямках.

А взагалі, просити Казахстан захистити Москву - це нерозумно.
З Білорусі набагато ближче. Або з Латвії. Або з Фінляндії. Або з України.

Про стратегію.

Маю зауважити: час для початку заколоту обраний ідеально.

П'ятниця, після заходу сонця. У людей невідкладні справи: у когось алкоголь, у когось шабат.

І як наслідок - російські центри прийняття рішень паралізовані.

А тепер уявимо собі типового середньостатистичного росіянина. Вчора в шостій вечора він закінчив трудовий тиждень. У сьомій розкоркував першу пляшку біленької, потім другу, потім вже ніхто не пам'ятає.

Прокинувся сьогодні вдень. Йому кажуть: вагнери захопило Ростов і Воронеж, збили п'ять вертольотів і літак, колони рухаються на Москву.

І він такий: "Чо? Ви што, бухаєтє тут?"

Про “Нахтігаль” і відновлення Української держави

30 червня 1941 року — знакова дата в історії України. Події, які відбулися в той день, настільки важливі, що радянська, а потім російська пропаганда доклала максимум зусиль, щоб дискредитувати їх та всіх причетних.

Головними дієвими особами того дня можна вважати бійців українського батальйону «Нахтігаль». Він був створений весною 1941 року ініціативою керівника німецької військової розвідки (Абверу) адмірала Вільгельма Канаріса. За домовленістю між Організацією українських націоналістів та Абвером батальйон отримав українське керівництво, а його бійці склали присягу на вірність Україні.

За півтора місяця новостворена частина, більшість бійців якої не мали бойового досвіду, перетворилася на боєздатний батальйон спецпризначення. Сталося це завдяки залізній дисципліні та найвищої мотивації бійців, які переважно були членами ОУН.

Після 22 червня «Нахтігаль» йшов в наступ на передових позиціях, в декількох десятках кілометрів перед німецькими силами. Бійці батальйону стрімко рухалися вперед — щоб якнайшвидше визволити рідні місця і врятувати людей, які в той час находилися у радянських тюрмах та таборах.

На жаль, всіх в’язнів врятувати не вдалося. Тікаючи, радянська влада вбивала всіх, до кого могла дотягнутися. В одній тільки львівській тюрмі на Лонського було знайдено близько п’яти тисяч тіл закатованих людей, серед яких був рідний брат командира «Нахтігаля» Юрій Шухевич. Така трагедія відбувалася в ті дні в усіх місцевих управліннях НКВС, в усіх радянських тюрмах і таборах Західної України.

30 червня 1941 року бійці «Нахтігалю» першими увійшли до Львова, випередивши на кілька годин німецькі війська. Негайно було скликано Національні українські збори, на яких було урочисто проголошено про відновлення Української Держави, створення українського війська і формування уряду на чолі з Ярославом Стецько. Інформацію про ухвалення Акту поширила львівська радіостанція.

Юридичне відновлення української держави було потужним політичним кроком з боку ОУН. Українська народна республіка була міжнародно визнаною державою, яка мала чинні договори з іншими країнами. Акт відновлення не лише підтвердив тяглість традицій українського державотворення і прагнення українського народу до здобуття незалежності. Акт вирішував проблему державної легітимності і перетворював український народ на суб’єкта міжнародної політики. Більш того, він покладав певні обов’язки і на німецький уряд — за союзним договором між УНР з Німеччиною, який був підписаний у Бресті 9 лютого 1918 року.

Попри те, що в Акті проголошувався союз України та Німеччині, відновлення української держави викликало обурення і гнів з боку нацистського керівництва. Гітлер вважав, що німецькі солдати власною кров’ю «завойовує життєвий простір для арійської раси на Сході», і існування там незалежної України жодним чином не входила в його плани.

Фактично 30 червня 1941 року стало останнім днем недовгої співпраці ОУН з німецькою владою. Вже через кілька днів Гестапо заарештувало Ярослава Стецька, Степана Бандеру і близько трьохсот інших членів ОУН. П’ятнадцять з них, в тому числі міністра уряду Стецька, відомого вченого-біолога Андрія П’ясецького, розстріляли.

Стало зрозуміло, що нацисти не є спільниками українців на їх шляху здобуття незалежності. Бандерівська ОУН продовжила свою боротьбу за Українську самостійну соборну державу, спираючись на власні сили.

По-різному склалася доля учасників тих подій.

Ініціатор створення «Нахтігаля», керівник німецької військової розвідки (Абвера) адмірал Вільгельм Канаріс в липні 1944 року був заарештований Гестапо. За місяць до кінця війни, 9 квітня 1945 року, його повісили як організатора заколотів проти нацистської влади та замахів на Гітлера. Після війни дослідники встановили, що Канаріс врятував кілька сотень євреїв, переправляючи їх в інші країни як агентів німецької розвідки. Серед врятованих був духовний лідер хасидів Йосеф Шнеерсон, якого офіцери Абверу переправили з окупованої Варшави до США.

Професор Теодор Оберлендер, якій був капітаном Абверу і відповідав за координацію «Нахтігаля» з німецьким командуванням, після війни став міністром в уряді Конрада Аденауера. Він — один з архітекторів сучасної демократичної Німеччини.

Після отримання вістей про арешт Стецька, Бандери та переслідування членів ОУН, батальйон «Нахтігаль» відмовився воювати на стороні німців і був роззброєний. Більшість його бійців в 1942 році створили ядро Української повстанської армії. Ані Нюрнберзький трибунал, ані спеціальні комісії з розслідувань нацистських злочинів не оголошували «Нахтігаль» злочинною організацією і не визнали бійців батальйону винними у воєнних злочинах.

Командир батальйону Роман Шухевич в 1942 році очолив Українську Повстанську Армію і бився на два фронти — проти німецьких та радянських загарбників. Він загинув в 1950 році в бою проти НКВС.

Ярослав Стецько до кінця німецької окупації України перебував в нацистському концтаборі. Попри шалений тиск з боку німців, він не відрікся від своїх ідеалів і не відкликав Акт відновлення Української держави. Після війни Стецько очолив Антибільшовицький блок народів і до своєї смерті у 1986 році боровся проти радянської влади та російського поневолення.

22 серпня 1992 року Микола Плав'юк, який на той момент був Президентом в екзилі (у вигнанні) Української народної республіки — держави, яка була створена в 1917-му і відновлена 30 червня 1941 року, передав свої повноваження Президенту України Леоніду Кравчуку. Тому сучасна Українська держава є правонаступницею не лише УРСР, а також УНР.

30 червня 1941 року — знаковий день в історії України. Сьогодні, коли народ України відбиває російську навалу, ця дата нагадує нам про віковічне прагнення патріотів до здобуття української незалежності, яку ми зараз захищаємо. А для українських військових історія батальйону «Нахтігаль» — приклад того, на що здатні ідейні та мотивовані бійці навіть через півтора місяця бойового навчання.

Оприлюднено тут

Те, що тут відбувається - дійсно, пекло.
Тут гаряче, причому в абсолютно усіх сенсах.

Треба докладати чималих зусиль, щоб ся тримати в тонусі.

Дивитися зі звуком.

https://www.facebook.com/serhiy.dibrov/posts/pfbid0zsKP1QrFum7pX99bUrEgLqAsyMnMEKsXiQXauYX2V4M5TAEvWoWeA5PAd4UqgARHl

Відео в коментарі

Тепер зрозуміло, де були Пригожин і Уткін ці два тижні.

В карантині, чекали на аудієнцію.

Wołyń

Повністю погоджуюсь з тезою пана Volodymyr Viatrovych.

Зводити українськоо-польскі стосунки ХХ сторіччя до подій липня 1943 року - це свідоме перекручення, вочевидь з метою викривлення.

Це все одне, що усі події зими та весни 2014 року в Одесі звести до пожежі в будинку профспілок.

Саме так зараз роблять в Москві. Скільки разів я чув це: "Другого травня на площі мирні люди збирали підписи за референдум, і тут до них прийшли зли майданівці та всіх спалили".

Пам'ятаю, як одного разу спілкувався з італьянським журналістом:
- Розповість мені: що відбувалося в Одесі второго травня?
- Спочатку були сутички в центрі, шестеро загиблих...
- Ні, це все мене не треба. Я питаю лише про пожежу в будинку профспілок. Не відполікайтесь. Що там відбулося?
- До побачення.

Так само і тут. Якщо хтось питає або навпаки, розповідає про липень 1943-го, а все інше "не треба" - одразу "до свіданія".

І каятися за ті події - то для мене все одне, що каятися за Будинок профспілок.

Рівно шість місяців тому я отримав першу посаду в 21 окремій механізованій бригаді.

Можете привітати.