«Памʼять»

жовтень 2025
Акварельний папір А4, олійні фарби

| ентропія |

час
закручується навколо шиї
відмерлою пуповиною
липкою стрічкою мебіуса пляшкою
кляйна драбиною пенроуза
мотузкою без жодного кінця
ступає все ближче приймає в обійми
дайте ж повітря бо час
руйнує легені стікає крізь пальці
випадає з-під шкіри
роками
встрягає поміж зубів
бридкими неперетравленими залишками
чорні пні ясен стукотять
на протязі наче птах що віщує цей час
дайте ж повітря бо він
вливається в довгі ночі нарікає себе нашим
наш би не був я знаю це достеменно
таким він не зміг би
тож дайте повітря отямте згодуйте
цей час хижим звірям
допоки ще кігті пітьми
не впʼялися в горло
часу
що вартий всього

22–24.10.25

Мова слабшає, наче мʼязи,
розтискаючись, бʼє все глибше –
і росте в тобі сумнів. Блазні
надихаються болем. Пишуть
на стовпах, на ганебних палях –
про присутність когось там. Боже,
але час цей такий примарний,
але віра, надія – й хто там:
незбагненна солона мудрість
і холодна незнана приязнь
розтинають відвертість – пульс твій
вже стихає поволі. Ти ще
не зійшов із дороги правди,
твоя сила ще тут і поряд:
захлинається й тоне – далі
розпливається оскал. Доля
упивається цим надлИшком,
і зраховує час. Удари
розпадаються в теплій тиші
між стовпів, що тримають памʼять
на тонких заржавілих шиях,
ось твій погляд, і доторк – бачиш?
Ти, мов крапля, тонка, нестримна,
що не хоче – а мусить впасти.

Оминають тінистий пагорб
незліченні комахи стрáху,
і лоскочуть тонкими крИльми
білі струни світів між нами.
Напинаються й терпнуть звʼЯзки,
і зриваються з горла крики,
осипаються з неба градом
міліарди деталей. Ми ще
обіймаємо зéмлі кроком,
і ступаємо в нори з жахом.
Та вже хтось на скрижалях пише
про майбутніх – великих, владних,
що повстануть із тіней наших,
і сильнішими будуть. Всоте:
прокидаєшся – а не бачиш,
захлинаєшся – а не тонеш.

Всесвіт бʼє у годинник смерті,
напинає байдужі крила,
і злітають останні, мертві
поцілунки під небом сивим.
Розтискають лещата темні
сотні куль земляного граду,
і змивають з обличчя зимні,
недосказані фрази. Фатум
вже зраховує миті. Ми ще
нерозʼєднано терпнем дóлі,
притискаючись до одвірків
ще не пройдених вздовж історій.

02–18.06.24

Деколи здається, що я майже впоралась із собою, я от знову розрізняю гумор і навіть можу щось десь пожартувати, але криє насправді безбожно, і це зовсім нове відчуття. Я стала зла, я стала дуже (безмежно) зла на весь світ відколи дізналась, що віддаю цій землі ще одну рідну людину, а тепер — куди б не тікала, куди б не бігла, я вже від себе не сховаюся. Залишається лише навчитися жити з цим камінням всередині. Головне — не лізти в воду, кажу ж собі, головне — не лізь на глибину, бо не випливеш більше. Знаєте, зло дуже гостре, я ненавиджу бути такою, бо це ріже зсередини. Стільки років я робила все, щоб подолати це приховане в собі, щоб бути справді хорошою і доброю до всіх, а зараз мене просто паралізувало, і лють від безсилля — це єдине, що я насправді здатна розрізнити. Дуже хочу, щоб до мене повернулася здатність любити, бо останній рік я, може, завдяки любові й вижила. Але пусто, дуже пусто. Нехай би хоч любов до мене повернулась, я б віддавала її за безцінь, ділилася б з кожним, але її просто нема. І через це я теж дуже зла. Бо мені ж нічого не залишилось взагалі.

Стільки всього відбувається в житті, стільки всього потребує моєї участі, а мене ніби кілька разів розіпнули й залишили висіти. Для розваги публіки.

| 1989–2024 |

скляні квадрати неба
розбиваються дрібними уламками скла
в зіницях твоїх
проростають кульбаби й коріння пускають
а світ що міг би належати нам і за правом належить вгортається в плівку
крізь отвори-ночі дивиться в серце моє
геть змаліле
впивайся ж блакиттю доки
кисло-солодкі грона в роті твоїм
не стали зогнилі не станься
ві́дболем спогаду чуєш в цих стінах
пульсує майбутнє торкнися до стін
і нехай
проступить із них ця печаль вже бо осінь
самотня і тепла осінь
стискає в лещатах в обіймах смертельних
життя що триває пів подиху
і

в безмежжі згорілого степу вчувається ворон
у місті якому належиш вчувається пустка
в мені

я все ж сподіваюсь
востаннє
ти бачив
тепло


25–30.10.25

| колиска |

рік
вилизує руку часу
своїм язиком
встромляє в провалля ясен
вовчі різці щоб його
тобто час
вхопити за шию
хижою пащею

і

в нього ввійти

він
тобто рік
хоче зали́шитись в лоні часу
старцем що вмер немовлям
й ще
не спотворив світ

він
тобто рік
сонця і смерті
липне до шкіри вгризається в тіло
хижими ніздрями тягне
з тебе повітря а втім

він
тобто рік
сонця і смерті
заходить

в зеніт


05.11.25

| ЗАРОДЖЕННЯ |
глевка цівка слини
тягнеться між тілами —
і стається між ними світло.
І родиться —
!день!

[ Квадратні дужки ]

Засіюйте землю, браття, —
любовʼю.
Вкладіть у зіниці —
любов.
Вкайданюйте руки —
любови заради.

| ДОРОСЛІШАННЯ |
Глевка цівка слини
тягнеться між тілами,
як слизька павутина,
сплетена лапами вічного майстра.
Вчишся ходити. Вчишся кричати
й ховати
від смерти,
але
—
непідсильно.

[ Квадратні дужки ]

Вповийте майбутнє, сéстри, —
любовʼю.
Вирощуйте в ребрах —
любов.
Зрікайтесь любови —
любови заради.

| ВІДХІД |
Коли останнє око, поглинуте тьмою,
згасне —
земля оселиться в ребрах
червоною ружею.

( смерть )

06.11.25

Скибко світла,
що селишся на рогівці ока,
ти прослизаєш у надра молочно-судинного моря, —
явись мені в радості й смутку,
стань поруч мéне, прийми у обійми
й приспи
мої нерозумні повіки.

Блукаю наосліп
в розбухлому череві ночі,
між стихлих надрізів
й порожніх дзеркал —
звідсіль визирає те-
-пла й жива
самотність.

Лиш промінь блукає,
як нерв,
в моїх ненаситних
очах.

10.11.2025

Що знаємо ми,
окрім слів, що застрягли у горлі,
молитов за померлих,
паролів,
до яких не знайти вже імен?

Цілий світ у всевишній долоні
обертається —
ти в ньому тонеш,
дотягнувшись до значення. Болю —
а його, чуєш, любий, на всіх
буде вдосталь — ховай у кишені
все, що знаєш про мене і можеш,
заґратовуй віконниці й двері,
зачиняй-бо за мною наш дім.

Вже попереду мріють дороги,
з жовтим оскалом падає стиглий
й розбивається з тріскотом —
долі
заборонений радості плід.

Я виношую в венах беззбройні
(гострозубі й отруйні) думки
про часи, коли час — неподільно,
наче зітканий з двох випадкових,
необізнаних, збуджених тіл,
ще запалював ґнотик сріблястий
неокреслених формою
днів,
у яких ми,
не знаючи мови,
мовотвóрили світло, а втім:

нам вже порізно йти, нам ще довго
не знаходити радості, і
в невідомих тунелях блудити
поміж сірих тіней, поміж слів,
що зламались, застрягли у горлі, подробились на скалки — а ти
зачиняй-бо вже двері, бо протяг.
Заґратовуй віконниці.
Йди.

2025

| Маринка |

«Не викидай хліб», — казала мама,
змітаючи крихти зі столу
в долоні.
«Не нехтуй хлібом, — казала вона, —
не грайся з хлібом,
бо буде голод».

Моя мама, донька білоруски й грузина,
приїхала в цю країну на пів століття пізніше й завжди повторювала:
«Хліб — всьому голова».

«Всьому голова», — говорила я, скручуючи мʼякі хлібні кульки.
«Всьому голова», — вимовляла, потай вкидаючи їх у синтепоновий тулуб смуглявої ляльки Маринки, яку ненавиділа за її імʼя.
«Всьому голова», — кричала на неї, коли та дивилась повз мене своїми великими блакитними очима так,
наче ось-ось розкаже про наш секрет.

Двадцять років потому
я розповідаю про нього
із власної волі.

Маринка досі мовчить.
Проте ці великі блакитні очі
дивиться на мене
повз міста і країни.

Тобі пощастило не знати голод.
Тобі пощастило не знати голод.
Тобі пощастило не знати голод.

Сказала б вона.
Якби могла, звісно ж.

22.11.25

Хороші українські цигарки, які привіз Василь, потрохи закінчуються.

___
Час тут іде якось інакше. За 1,5 години в метро я не встигаю навіть відкрити PDF з електронною книжкою. Дні пролітають повз, як паперові літачки. Берлін стає ріднішим, ніж Київ, якому належали всі мої мрії. Страшно.

___
У транспорті безхатьки в брендовому одязі сплять, розкинувшись на 4 сидіння. На вулицях — запах трави й глінтвейну. Біля універу — слизький тротуар і десятки велосипедів. Десь у чатах — забула відписати берлінському поету.
Соромно.
Переживем.

____
А вірші — вони усе ще не пишуться. Тому поки без них.

#берлінський_цикл

| sei! |

З глибин підземелля, з родовищ лиха,
із темних підвалів і чорних ущелин —
ти ж мене з ночей створив і виткав,
ти ж мені світло вплітав між вени.

Час обгортає іззовні й точить
камінь наріжний тонким металом.
Світ обертається домом — хочеш,
стану я світом,
як ще не стала?

Ти ж мене з іншої міри вийняв,
ти ж мене змислив з проміння й сонця —

день, що минає, на шкірі пише
щось про народження дня, в якому

ріки сплетуться в єдине море,
хмари пливтимуть на хвилях тиші.
Час обгортає іззовні, з ночі
ти ж бо сторив мене — й сонцем
змислив.

04–06.12.25