| реверс |

Стікає вода твоя, Боже,
обличчям збілілим, руками.
Стискаються темряви кола,
вплітаються в шию кілками.

Не дай нам згубитися, Боже,
у просторі й часі, за нами —
ворота до вічности, схоже,
замкнулися скрипко й невтямно.

Залиш нам цей просвіток, час наш
унизь до єдиного знаку. Не стань
на заграді до раю. Не втрать
нас навзаєм. Між нами
натягнуто струни міжсвіття,
хитається маятник.

Реверс.

Життя проростає у землю,
назовні пускаючи мертвих.

Життя проростає назовні
зі смертю сплітаючи стебла.

Життя проростає — і вкотре:
життя проростає
зі смерті.

01–05.10.25

| допоки лунає подзвін |

Довгий коридор памʼяті заростає,
мов рана на тілі
зчорнілому —
встигни із нього вийти,
заки лунає ще пóдзвін —
в тиші ж бо
трапиться
тьма, а тому
встигни здолати, допоки

довгий коридор памʼяті,
мов довгий лабіринт смерті,
заг(н)оює шрами
білим —

явись мені білим птахом
без жодної ознаки,
за образом і подобою створеним.
У дзьобі
розбитому
вість пронеси
крізь

довгий коридор памʼяті,
мов крізь довгий тунель
(не)повернення:

встигни ж бо, вийди,
допоки
лунає ще
пóдзвін —

чи чуєш?


11.10.25

| квіти зла |

Сьогодні
приходь
до мене,
в мій чорний од віку дім,
засвічуй зіниці жовтим,
скидай свою шкіру — і
розділимо хліб цей нáвпіл,
мов долю, ковтнемо — ти
приходь же до мене зночі,
лягай до холодних стін.

Осип німоту миʼ сіллю,
збери із чола дощі:
сьогодні в безмежнім, хворім
танку
небо родить
гнів.

Сьогодні ж
приходь
до мене
у глéвкім, спʼянілім сні,
торкаючись нігтем стертих,
обридлих, блідих, пустих,
невчасних, збіднілих, зайвих —
торкаючись
слів
усіх.

Наш біль вже дорослий,
бачиш? А втім, ти приходь,
коли
в долонях твоїх зростає
червоне
насіння
зла:
голодна і сіра осінь
стає поміж нами. Дна
не чутно під ліжком білим,
відрощуєм зябра, і
у дітях своїх безоких,
безротих, безвухих
ми
впізнаєм себе — до краю
наповнена чаша.


Лий — ! —
на мене
прозорим сяйвом,
отруто
прийдешніх
днів.


14–18.10.25

У вересні я особливо багато думала про минуле, яке з відстані часу вже можу оцінювати й описувати, як факт, — і про теперішнє (не моє), розділене сотнями кілометрів, як я думала. Теперішнє, на яке я не маю впливу аж доки воно не стане минулим. Цим теперішнім був Тимур, і відстань між нами виявилась більшою, ніж я думала, але тоді ще залишалося 30, 20, 12 днів до- (знання). Я записувала і видаляла з нотаток спогади, які обсідали мене, а одну чернетку не встигла видалити, бо заснула. А потім передумала і вирішила, що ми мусимо почитати її втрьох, коли Тимур повернеться.

Він підсміювався з «сестри-поетки», хоча деколи тихцем перечитував «Книгу мовчань», і коли вже я переросла її й почала соромитись, він заступався за неї переді мною ж. Але я знаю, що він хотів, аби я стала серйозною письменницею. І терпляче чекав на прозу.

_________________
— Лиш не пиши нічо про мене, я тобі 50 грн дам, якщо не будеш.
— Впізнаєш себе на першій же сторінці книги. Дай 100 грн, бо твій персонаж колупатиметься в носі

У вересні деколи ловлю флешбеки до своїх щасливих і бідних університетських років. Не скажу, що до того жила якось набагато краще, але принаймні було що їсти. Особливо коли брат вже влаштувався на «молочку».

Я не надто цікавилась, чим він там займається, але майже щодня в холодильнику зʼявлялись нехай і зіпсовані, але такі дефіцитні в ранньому дитинстві йогурти, молочні коктейлі, кисломолочні сири, глазуровані сирки і т.д. Одного разу Тимур приніс великий запліснявілий торт і сказав без мами не чіпати, бо не знає, чи таке можна їсти.

Ми таки їли, бо всім хотілося торту.

І ось, цей трикутний шматок бісквіту на моїй тарілці, перемазаний масляним кремом і присипаний пліснявою, яку треба було виколупувати з ювелірною точністю (інакше — блюватимеш), тривалий час був для мене підтвердженням нашої бідності.

Коли мами не стало, я згадувала ці часи як найкращі. На перших курсах періодично доводилось сидіти на вимушеній дієті, бо кишенькові, які деколи отримувала від братів чи батька, зганяла на цигарки й походи на секонд в останні дні завозів. Іноді ставало на дешевий чай чи каву в закладах, куди ми з подругами заходили грітись.

Часто доводилось іти в універ пішки й голодувати під час пар.
Коли вдавалось зекономити чи випросити двадцятку, могла собі дозволити солодку «Артезіанську» 0,5 і сосиску в тісті. Бляха, це найсмачніше, що я коли-небудь їла. Саме та сосиска з магазину біля ЧНУ. Її й досі продають.

Я готова була писати їй оди, але в ті часи писалися лише сумні вірші про бажання померти, а ще — про риб, які розщеплюють черево, птахів, які нищать ребра і дітей, які не хочуть виходити назовні з лона своїх матерів. У ті роки в моїх текстах було багато нутрощів і розʼїдання. І жодного рядка про сосиску в тісті.

Тож
виправляюсь.

18.09.25