П'ять думок про Україну і світ з Львівського медіафоруму

Цього тижня пройшов LMF (a.k.a. Львівський медіафорум) — найбільша українська і східноєвропейська медійна конференція.

Я там традиційно фіксував основні інсайти для міжнародної аудиторії. Тому виділю тут п’ять цитат, які особливо зрезонували — без загального наративу, просто підбірка думок.

1. Володимир Єрмоленко: «я деколи кажу європейцям: “Ви — Вацлав Гавел навпаки. Ви не сила безсилих, а безсилля сильних”».

2. Енн Епплбом: після завершення Холодної війни в якийсь момент «ми забули, що глобалізація може рухатися в обидві сторони». Сподівалися, що Росія і Китай стануть схожими на західні країни, а натомість автократії успішно поширюють свої ідеї.

3. Ребекка Гармс: «німці [та інші на Заході] думають, що вони розуміють потребу в мирі краще, ніж українці; що українці [засліплені люттю]. Вони не розуміють природу російської війни проти України».

4. Як боротися з наростанням популізму і захищати демократію? Тімоті Ґартон Еш вважає одним з важливих факторів наявність сильного суспільного мовника — ймовірно, присутність BBC у Британії допомогла залишитися їй адекватнішою, ніж США. В Україні «Суспільне» також грає важливу роль в тому, щоб утримувати сильний медіасектор.

5. Аіда Черкез, боснійська журналістка, яка пережила облогу Сараєво у 1990-их роках, радить “keep up your bad jokes”. Непристойний, чорний гумор — один із способів справитися з катастрофою.

Однією з подій на полях конференції була окрема зустріч Енн Епплбом з журналістами — про неї ще напишу більше.

​​Енн Епплбом про успіх автократій, боротьбу з Трампом і Україну

Хедлайнеркою LMF у Львові була Енн Епплбом — гарно відома читачам цього каналу історикиня, журналістка The Atlantic і ключова авторка на тему України в західному медіапросторі.

Я послухав виступ Епплбом, поставив їй кілька питань на прес-конференції — і приніс для вас трохи інсайтів із цих розмов.

Про успіх автократій

Минулого року Епплбом видала книгу «Autocracy, Inc» про автократичні режими сучасності. Одна з основних ідей — якщо диктатори 20 століття були об’єднані ідеологією, то сучасні автократи пов’язані спільною жагою влади і грошей. Серед них немає чіткого поділу на правих і лівих.

Покоління Епплбом, на молодість яких припав розпад СРСР і закінчення Холодної війни, вірило у глобалізацію — що західні ідеали поширяться на Росію, Китай й інші автократичні країни. Але в якийсь момент «ми забули, що глобалізація може рухатися в обидві сторони»: ідеї, які просувають російський і китайський режими, можуть поширюватися не менш ефективно ніж західні.

Про боротьбу з Трампом у США

Що робити з Трампом у США? Зовні може здатися, що ніхто з ним не бореться і демократи склали руки. Це не так, каже Епплбом. Зараз відбувається багато всього, здебільшого в судовій системі — багато позовів проти Трампа просуваються ієрархією судів. Наступні кілька місяців будуть визначальними: чи дозволить собі Трамп напряму ігнорувати рішення Верховного суду?

Яка у цьому роль медіа, якщо Трамп має унікальний імунітет до критики, яка потопила б традиційних політиків? Епплбом каже, що журналісти мають робити свою роботу і намагатися виходити на нові аудиторії на тих платформах, де люди проводять час. Приклад того, кому вдається — колумніст New York Times Езра Кляйн, який перетворився з нішевого політичного подкастера на одного з найвпливовіших відеожурналістів країни.

Про Європу і Україну

Європейська система безпеки збудована навколо США — «європейські інституції не підходять під цей момент». НАТО не було б функціональним без європейського лідерства. Європейські лідери чудово розуміють цю проблему, але просто не мають очевидного рішення.

Дрібка оптимізму — Епплбом каже, що вже увосьме чи вдев'яте відвідує Україну з початку повномасштабного вторгнення, і спостерігає, що Україна «показує ознаки дуже здорового суспільства», яке чудово розуміє важливість самозахисту і турботи про себе.

Фото: Іра Середа / LMF

💸Наша нерегулярна рубрика «і ці люди вчили нас боротися з корупцією» — у The New York Times вийшов розбір, як друга адміністрація Трампа монетизує доступ до влади рекордними темпами (навіть порівняно з першою адміністрацією Трампа).

«Трампи — далеко не перша президентська родина, яка наживається на перебуванні при владі, але вони зробили більше для монетизації президентства, ніж будь-хто, хто коли-небудь займав Білий дім. Масштаб і обсяг президентського меркантилізму просто вражають. Родина Трампа та її бізнес-партнери зібрали 320 мільйонів доларів комісійних від нової криптовалюти, виступали посередниками в зарубіжних угодах з нерухомістю на мільярди доларів і відкривають ексклюзивний клуб у Вашингтоні під назвою “Виконавча влада”, беручи по 500,000 доларів за членство, і все це лише за останні кілька місяців.

Лише [поза]минулого тижня Катар передав розкішний літак, призначений для використання Трампом не лише в офіційних цілях, але й для його президентської бібліотеки після того, як він залишить посаду. Експерти оцінили літак, який офіційно подарований Повітряним силам Армії США, у 200 мільйонів доларів — більше, ніж усі іноземні подарунки, зроблені всім попереднім американським президентам разом узятим.

А Трамп влаштував ексклюзивну вечерю у своєму клубі у Вірджинії для 220 інвесторів криптовалюти $TRUMP, яку він запустив за кілька днів до вступу на посаду в січні. Доступ відкрито продавався залежно від того, скільки грошей вони внесли — не на рахунок передвиборчої кампанії, а на бізнес, який приносить користь особисто Трампу.

За загальноприйнятими вашингтонськими стандартами, згідно з дослідниками офіційної корупції, ще молода адміністрація Трампа є кандидатом на найнахабніше використання державної посади в американській історії, можливо, навіть перевершуючи Тіпот-Доум, Вотергейт та інші відомі скандали...

Проте ознакою того, наскільки Трамп трансформував Вашингтон з моменту свого повернення до влади, є нормалізація схем заробітку грошей, які колись викликали б нескінченний політичний резонанс, публічні слухання, офіційні розслідування та антикризові заходи. Смерть обурення в епоху Трампа, або щонайменше скудність обурення, показує, наскільки далеко президент пересунув межі прийнятної поведінки у Вашингтоні».

▪️Читати повну статтю (~8 хвилин)

🇸🇪П'ять років тому я прожив один семестр у Швеції — і, здається, за той час жодного разу не платив готівкою. Нордичні країни давно здебільшого безготівкові; там зовсім не дивно зустріти заклад, де не приймають готівку.

Але, як пише The Observer, вони поки передумали ставати повністю безготівковими через побоювання про безпеку.

«...згідно з річним звітом центрального банку, опублікованим [у березні], Швеція та Норвегія мають найнижчу кількість готівки в обігу у відсотках до ВВП у світі.

Але в контексті сьогодення, коли війна в Європі, непередбачуваність у США та страх перед російськими гібридними атаками є практично частиною повсякденного життя у Швеції, життя без готівки не стало утопією, на яку ймовірно колись очікували.

Ситуація виглядає настільки серйозною, що влада намагається заохотити громадян зберігати та використовувати готівку в ім'я цивільної оборони...

У грудні уряд опублікував результати дослідження, в якому запропонував зобов'язати деяких державних і приватних агентів приймати готівку — рекомендація, яку, за словами центрального банку, влада повинна виконати».

Замітка The Observer коротка, тому цікаво почитати також сам звіт Банку Швеції. Його опитування показує, що близько 70 відсотків ритейл-бізнесів приймають готівку. Водночас:

«...у роздрібній торгівлі існують значні відмінності щодо приймання готівки між різними секторами. Значно більше підприємств, що продають товари повсякденного попиту, приймають готівку, ніж ті, що продають товари тривалого користування. Найвищий рівень прийому готівки спостерігається в торгівлі товарами першої необхідності — 85% приймають готівку; за ними йде торгівля одягом. Торгівля будівельними матеріалами має найнижчий рівень прийому готівки — лише 45%».

Як зараз живуть українські медіа? Сьогодні вийшла моя стаття для The Fix про чотири основні тренди, які визначають український медіаринок: гроші, свобода слова, телеграм-канали і цікаві експерименти.

Матеріал написаний з думкою про іноземну аудиторію, але для українців теж може бути цікавий.

Цікавий факт — поки США й інші країни скорочують міжнародну допомогу, Японія її лише збільшує.

Як пише Our World in Data:

«Міжнародна допомога врятувала та покращила життя мільйонів людей завдяки програмам охорони здоров'я, продовольчій допомозі та гуманітарній підтримці. Кілька країн — зокрема Сполучені Штати та Велика Британія — оголосили про значні скорочення бюджетів міжнародної допомоги за останні кілька місяців. Проте одна країна рухається в протилежному напрямку вже п’ять років поспіль.

З 2018 року обсяг міжнародної допомоги Японії збільшився більш ніж удвічі, як видно на графіку.

У 2018 році Японія виділила $8,6 мільярда. До 2023 року ця цифра зросла до $19,3 мільярда. Це означає, що бюджет допомоги Японії становить 0,44% від її валового національного доходу. Це більше, ніж у Сполучених Штатів (0,24%), хоча все ще менше за багато європейських країн, зокрема Велику Британію, Францію, Німеччину та Норвегію, яка очолює список з показником 1,1%».

Важлива політична історія у США — щойно у праймеріз Демократичної партії на виборах мера Нью-Йорка переміг Зоран Мамдані, харизматичний молодий демократичний соціаліст. Йому лише 33 роки, він мусульманин, який народився в індійській сім’ї в Уганді.

У Мамдані мало політичного досвіду, ще кілька місяців тому про нього майже ніхто не знав, але він швидко став політичною зіркою в Нью-Йорку і загалом всій країні.

Мамдані обійшов Ендрю Куомо, якого усі вважали фаворитом. Куомо — колишній губернатор штату Нью-Йорк, який мав 15 хвилин слави на початку пандемії, але згодом був змушений подати у відставку через скандал із сексуальними домаганнями, і загалом символізує класичний істеблішмент в найгіршому сенсі цього слова.

Перемога у праймеріз ще не гарантує Мамдані перемогу на виборах мера (чинний мер Ерік Адамс, який погруз у корупційних скандалах, буде балотуватися як безпартійний кандидат; сам Куомо також може це зробити). Але робить його явним фаворитом.

​​Всім привіт! На зв’язку Захар, співзасновник каналу. Поділюся з вами своїм нещодавнім постом з неповними підсумками роботи англомовного видання Kyiv Independent, де я працюю останні три роки. Нещодавно ми досягли відмітки 20 тисяч платних учасників нашої спільноти, і це надихнуло зібрати в одне місце проміжні підсумки:

20 тисяч платних мемберів у The Kyiv Independent

Це зайняло у нас 3.5 роки і тисячі годин роботи найталановитіших людей, яких я знаю.

Ці двадцять тисяч людей — це наша секретна сила, яка допомагає нам рости. Залишу тут неповний список того, що ми змогли зробити завдяки ним:

- За ці 3.5 років наша команда виросла з 18 людей до більше ніж 70. Нам ще далеко куди рости, але ми точно стали зрілішими і сильнішими як інституція.
- Наша аудиторія зростала з кожним роком. Цього березня ми досягнули рекорду на сайті — 6 мільйонів унікальних користувачів. Окрім цього, ми перетнули позначку у 200 тисяч підписників на наші розсилки і 250 тисяч підписників на YouTube. Наші соцмережі продовжують розвиватися і рости (окрім Twitter і Telegram).
- Ми запустили окремий відділ воєнних розслідувань, який за 2 роки опублікував 9 документальних фільмів, знайшов величезну кількість нових доказів російських злочинів, виграв багато міжнародних нагород.
- Почали писати про бізнес, культуру, історію. Сотні тисяч людей знайомляться з нашою культурою і дізнаються, що Україна — це більше ніж активні бойові дії.
- Запустили відео-напрямок, який зараз стрімко росте і залучає нових людей. Ми почали робити наші репортажі з фронту у відео.
- Виграли багато нагород за нашу роботу — близько 20 станом на сьогодні.
- Запустили власний магазин і завдяки ньому розширили взаємодію з нашим брендом і журналістикою. З прибутків магазину ми задонатили вже близько півтора мільйона гривень на різні благодійні ініціативи.
- Зібрали майже 3 мільйони гривень для трьох українських регіональних редакцій, які постраждали від закриття USAID. І от буквально минулого тижня запустили регулярну розсилку для наших мемберів, де ми розповідаємо про різні благодійні організації. Після кожного листа бачимо великий притік підтримки для цих організацій.
- Запустили окрему команду KI Insights, яка працює над B2B-дослідженнями для посольств, приватного бізнесу, міжнародних організацій.
- Випустили три книжки. Одна з них — у партнерстві з Bloomsbury, одним з найбільших видавництв у світі.
- Ми от-от додрукуємо і будемо відправляти наш перший паперовий журнал.

Я можу продовжувати цей список ще довго.

Ми зробили багато помилок, багато чого не встигли. Попереду багато великих ризиків. Зазвичай внутрішньо ми фокусуємося саме на цьому. Але сьогодні хочеться змінити фокус, подякувати усім і зафіксувати, куди ми прийшли.

Також ділюся з вами нашими трьома нещодавніми матеріалами, які я рекомендую прочитати / подивитися:

1) Warfare in Ukraine has changed… again – відео-експлейнер нашого військового журналіста Френсіса Фарелла про те, як оптоволоконні дрони знову змінють нашу війну. Якщо раніше ми задавали темп інновацій з дронами, то цього разу інновації прийшли від росіян, і зараз ми наздоганяємо.

2) Investigation: How Russia prepares its strategic missile plant for ‘eternal war’ – розслідування нашої журналістки Аліси Юрченко про те, як виробник ракет Іскандер зумів придбати імпортні верстати і наростити виробництво попри санкції. Ми отримали доступ до внутрішньої документації заводу, ідентифікували ланки постачання з Китаю, які раніше не були відомі, а також знайшли розташування нових цехів заводу.

3) Facing manpower shortage, Ukrainian brigade turns to women in first-ever female recruitment drive – стаття нашої журналістки Наталі Єрмак про рекрутинг-кампанію бригади Хартія, яка сфокусована на жінок. До речі, за написання цієї статті проголосували наші мембери – ми от щойно запустили таку можливість для них

«Чому США так переймаються долею Росії?»

На Українському радіо вже вийшло інтерв'ю зі мною, де я приміряв шапочку історика-американіста і поговорив про історію американсько-російських відносин.

З опису від авторів програми:
«Історики кажуть, що цей біль за Росію США переживають практично 150 років — від моменту купівлі Аляски. Чи справді це так? Чому в 20-30 роки ХХ століття США допомагали голодуючим в СРСР, а в 30-40-і практично побудували радянську промисловість? А ленд-ліз у часи Другої світової? А сучасні зазирання в очі агресора? Чому американці так бояться розвалу РФ?»

Здається, вийшло цікаво — послухайте.

Поки на Україну летіли шахеди, Трамп досяг ймовірно найбільшого у своїй кар’єрі тріумфу у внутрішній політиці. Конгрес прийняв масштабний закон, який забере медицину у бідних, знизить податки для багатих, суттєво підвищить дефіцит бюджету і загалом виконає багато пунктів з вішлиста республіканців.

🇺🇸Мистецтво політичної влади в (майже) демократичній країні: шість уроків від Ліндона Джонсона
#OldYorkTimes_архів

Ліндон Джонсон — один із найвидатніших американських президентів XX століття. Його спадщину затьмарила війна у В’єтнамі, але у внутрішній політиці він досяг більше, ніж майже будь-хто з попередників і наступників.

Як пише Роберт Каро, Джонсон став «президентом, котрий записав милосердя і справедливість у книги законів, за якими жила Америка», бо запустив масштабні реформи, які зменшили бідність і расову нерівність. За словами Каро, «Авраам Лінкольн зняв ланцюги із темношкірих американців, але саме Ліндон Джонсон завів їх у кабінки для голосування; закрив за ними священну завісу демократії; помістив їхні руки на важелі, якими керувалася їхня власна доля; зробив їх, нарешті і назавжди, справжньою частиною американського політичного життя».

Сам Роберт Каро — також легендарна фігура. Він присвятив більшість життя вивченню біографії Джонсона та його епохи. Серія “The Years of Lyndon Johnson” Каро — це одні з найкращих нонфікшн-книг сучасності і точно найкращий нонфікшн, який я коли-небудь читав.

Перша книжка Каро про Джонсона вийшла у 1982 році, а п’ята і остання ще в роботі. Читачі моляться за здоров’я 89-річного Каро не менше, ніж фанати «Гри престолів» за Джорджа Мартіна.

Праці Каро — це не лише біографія однієї людини. Життєпис Джонсона тут є бекґраундом для опису ширших історичних процесів, а також того, як здобувається й утримується політична влада. Каро глибоко дослідив і майстерно описав, як хлопець із збанкрутілої сім’ї із глухої техаської провінції став могутнім президентом наддержави.

Як Джонсону це вдалося? З трьох тисяч сторінок книг Каро я виділив шість порад, як здобувати політичну владу у (майже) демократичній країні, якою була Америка середини XX століття.

1. Треба мати неймовірну енергію і повністю віддатися меті

Принцип Джонсона, як його описує Каро — «якщо ти робиш усе, абсолютно все, ти переможеш». Джонсон не шкодував себе, коли бачив мету — він працював по 20 годин на день і зовсім забував про своє здоров’я.

Наприклад, коли Джонсон був лідером Сенату, він працював настільки багато, що довів себе до фізичного колапсу і пережив інфаркт — але вижив.

Не шкодував він й інших людей — був харизматичним, але максимально токсичним босом, який витискав із своїх підлеглих максимум можливого.

2. Треба культивувати правильних людей

Загалом вміти знаходити спільну мову з людьми — це типовий навик для політика. Джонсон мав чудову пам’ять на обличчя і легко налагоджував контакт з простими виборцями.

Але також у Джонсона був також унікальний талант знаходити впливових людей, які могли допомогти його кар’єрі, і завойовувати їхню прихильність.

Каро називає Джонсона «професійним сином» — він умів викликати батьківські відчуття у впливових старших чоловіків. (Мабуть, це все могло б стосуватися й жінок, якби відбувалося в іншу епоху, але в Америці середини минулого століття політичну владу мали лише чоловіки).

У випадку Джонсона три ментори зіграли найбільшу роль:

📌президент Франклін Рузвельт;
📌спікер Палати представників Сем Рейберн;
📌неформальний лідер Сенату Річард Рассел.

Корисна порада від Каро/Джонсона:

«Старші чоловіки хочуть відчувати, що досвід, який прийшов з їхніми роками, є цінним, що їхні поради цінні, що вони володіють мудрістю, яку можна отримати лише з досвідом — мудрістю, яка могла б бути корисною для молодих чоловіків, якби тільки вони попросили про це».

▫️Більше уроків читайте у повній статті за посиланням

Цікаве відеоесе про Україну і Британію від британського блогера.

Зав’язка шаблонна — британець одружився з українкою, приїхав в Україну і вже за кілька годин у Львові зрозумів, що тут не гопники і хрущовки, а вишукана культура і смачна кава.

Але в підсумку він доволі глибоко як для людини ззовні зрозумів Україну — і зробив проникливий матеріал про українське суспільство і як його усвідомлення Британії змінилося після знайомства з Україною. З деякими тезами можна сперечатися, але цікаво послухати.

▪️Дивитися повністю (52 хвилини)
▪️Короткий конспект українською від ChatGPT

2018 рік: ми запускаємо Old York Times, бо в українському медіапросторі мало знають, що пишуть західні медіа.

2025 рік: формат «основне з матеріалу західного медіа» роблять всі, від найбільших медіа до колишнього міністра і президента топового вишу.

Один з авторів канону Old York Times — Дерек Томпсон. Він універсал, який пише на перетині політики, економіки, суспільства і культури; тому ми багато разів оглядали його статті, подкасти і книжки.

Недавно він пішов з журналу The Atlantic, де працював останні 17 років, і запустив власну Substack-розсилку. (Феномен того, що топові автори покидають традиційні медіа і запускають власні розсилки — це загалом окрема велика тема).

Там є опція платної підписки, але більшість найважливіших статей безкоштовні. Тому радимо підписатися.

І щоб двічі не вставати — у нас також є Substack-розсилка. Якщо хочете менше часу проводити в Телеграмі, але не втрачати з нами зв’язок — підписуйтеся там.

На початку серпня проводимо у «Вікімедіа Україна» дуже цікаву подію — презентацію дослідження про кремлівський клон Вікіпедії.

Російськомовна Вікіпедія цілком адекватно висвітлює реальність. Там є проблеми, але загалом війна названа війною, описані російські воєнні злочини, а кремлівська пропаганда не вважається авторитетними джерелами. (Детальніше про це я писав тут).

Тому російський режим будує свою альтернативу. Як збудований найбільший прокремлівський клон Вікіпедії? Микола Трохимович, один з авторів недавнього міжнародного наукового дослідження, розповість про це на нашій події.

▪️Деталі і реєстрація на подію
▪️Повне дослідження (англійською)
▪️Огляд та візуалізація від видання «Тексти» (українською)

Хто вважає Україну ключовою загрозою для своєї країни?

Pew Research Center опублікував новий випуск опитування Global Attitudes Survey, яке аналізує ставлення до різних країн по всьому світу. Зокрема запитали людей з трьох десятків найбільших та найбільш розвинутих країн, яку країну вони вбачають найбільшою загрозою для своєї.

Кілька спостережень:

▪️Американці очікувано вважають найбільшою загрозою Китай. Росія на другому місці, але з великим відривом (42% проти 25%).

▪️Європа невиправдано сильно хвилюється про США і недостатньо про Китай:
* Для великих європейських країн (Франція, Німеччина, Британія) на першому місці очікувано Росія, але Китай лише на третьому, а на другому — США.
* Країни Південної Європи (Італія, Іспанія, Греція) значно менше сприймають Росію як загрозу. Для іспанців Росія приблизно на такому ж рівні, як і США. Для греків Росія загалом не фігурує.

▪️З-поміж розвинутих європейських країн загрозу в Україні бачать угорці (27% — лише трохи менше, ніж 33% для Росії). Також поляки, але там лише 6%.

Як сформулював журналіст The Wall Street Journal, українець за походженням Ярослав Трофимов, «неймовірно, що серед угорців Росія, яка двічі у 20-му столітті надсилала танки до Будапешта, та Україна, яка просто хоче, щоб її залишили в спокої, майже однаково сприймаються як головна загроза. Виглядає, що антиукраїнська пропаганда Орбана справді спрацювала».

Хороший розбір міжнародних наслідків знищення незалежності антикорупційних органів

У Financial Times вчора вийшов великий профайл керівника Офісу Президента Андрія Єрмака.

Автор, широко відомий у вузьких колах Крістофер Міллер, взяв інтерв’ю в 40 колишніх і теперішніх українських високопосадовців і західних дипломатів: у кількох під запис, але здебільшого анонімно. І також за минулі три роки кілька разів розмовляв із самим Єрмаком.

За цією статтею вже вийшло багато новин в українських медіа — від ролі Єрмака у рішенні тримати оборону Бахмута до його стосунків із Зеленським. Але ловіть комплексний огляд основних тез і цитат. 

Єрмак у статті виглядає скоріше негативно — мікроменеджер із авторитарними методами, який сфокусований на власному іміджі.
 
Ключовий меседж статті — Єрмак де-факто є другою (а подекуди і першою) людиною в Україні. «Він президент, прем'єр, міністр закордонних справ — усі міністри в одній особі», каже один із західних послів.

🗣«Андрій Єрмак — не президент України. Але часто поводиться так, ніби ним є… 53-річний Єрмак розробляє мирні плани, керує закулісною дипломатією і особисто відбирає урядовців… Коли йдеться про переговори найвищої ваги — обмін полоненими з Москвою, повернення викрадених українських дітей, угоди для збереження експорту зерна через Чорне море — керує всім Єрмак. Європейські уряди координують із ним військову та фінансову допомогу. Він на “ти” з глобальними впливовими гравцями і голлівудськими зірками»…

Значною мірою Єрмак досяг такого рівня впливу завдяки тому, що у нього дуже близькі стосунки із Зеленським:

🗣«Стосунки між ними двома виходять за межі суто робочих, кажуть їхні помічники та союзники… Вони сплять неподалік один від одного в підземному бункері, захищеному від російських атак, які посилилися з весни цього року. Там, після довгого робочого дня, вони можуть розслабитися за грою в настільний теніс або переглядом класичних фільмів, які знають настільки добре, що можуть цитувати напам’ять. Більшість ранків починаються зі спільного тренування…»

У Єрмака є реальні досягнення, але проблема в тому, що часто його персональні амбіції виходять на перший план:

🗣«Мабуть, найчастіше повторюваний жарт про нього — це розмір його его. “Планетарне”, — так охарактеризував його один західний посол, який багато років працював із ним напряму. “Галактичне — краще слово”, — заперечив інший дипломат. Самовпевненість Єрмака призвела до конфліктів із кількома західними дипломатами в Києві — найбільше з колишньою посолкою США Бріджит Брінк, яка пішла у відставку в квітні на знак протесту проти політики Трампа щодо України».

Наразі однією з помітних невдач Єрмака є те, що йому не вдалося налагодити хороші стосунки з новою адміністрацією Трампа:

🗣«Єрмаку вдалося незвичне — роздратувати американських політиків з обох партій, за словами чинних і колишніх чиновників у Києві та Вашингтоні… [Радикальні прихильники Трампа] активно експлуатують критику Єрмака, подаючи її як відображення самого Зеленського. “Є ці люди зі світу MAGA, які використовують те, як [Єрмак] діє, щоб сказати: ось чому [Україна] не може бути корисною для США — і чому, зрештою, ми маємо її кинути”, — каже колишній американський посадовець, який працював над політикою щодо України. “Ситуація дійшла до того, що це вже небезпечно… Вашингтон занадто складний для одноосібної дипломатії».

 ▪️Читати повну статтю (~25 хвилин, можливий пейвол)

У культурі є окремий жанр любовного листа до міста — наприклад «Мангеттен» Вуді Аллена.

Ця стаття — найкращий приклад протилежного: анти-любовний лист до Дубая. Авторка знайшла дуже точні слова, щоб сформулювати, що не так з Дубаєм.

«Є пекла на землі, і Дубай є одним із них: пекельне творіння, народжене з найгірших людських схильностей. Його пекельна суть — не лише провина олігархів, яких він приваблює своїм багатством, і не тільки тих організованих злочинців, які тікають туди, рятуючись від переслідування. Він пекельний передусім тому, що, будучи самопроголошеною вітриною вільної торгівлі, дає звичайним людям змогу придбати найчистішу форму найогиднішого товару — експлуатацію інших. Якщо ви хочете відчути, як це — мати рабів у сучасному світі й не бути публічно засудженим за це бажання, — поїдьте в Дубай».

 ▪️Читати повну статтю (~7 хвилин)