Легба перед святилищем Коку (Бенін 🇧🇯)

У традиції західноафриканського вуду Легба виконує роль посередника між людським і не-людським світом. Жоден ритуал не розпочинається без його “відкриття шляху”: саме Легба забезпечує доступ до інших духів (lwa).

Перед місцевими святилищами, як‑от перед присвяченим духові Коку, часто встановлюють невеликі скульптурні зображення Легби. До них приносять дари — зерно, пальмове вино, мушлі каурі. Такі об’єкти не лише ритуально значущі, а й є цінним джерелом для дослідження живих форм африканських релігій.

Легба у цьому контексті — ключова постать культури вуду, своєрідний «дух порогу», без звернення до якого комунікація з понадлюдським світом неможлива.

Семінар присвячено обговоренню того, як студентам на рівні бакалаврату формулювати дослідницькі проєкти, що є водночас здійсненними, методологічно коректними та змістовно цікавими. У фокусі — питання: як обрати релевантну й не банальну дослідницьку тему, враховуючи обмеженість досвіду й ресурсів.
Обговоримо підходи до формування гарного дослідницького питання, особливості роботи з людьми як об'єктами дослідження, можливості використання архівних джерел, методи етнографії, а також аналітичну роботу з текстами, мовними практиками та матеріальною культурою. Семінар зорієнтований на практичні приклади та адаптацію академічної методології до рівня студентських проєктів.

Посилання на Zoom-зустріч:

https://us02web.zoom.us/j/83789483756

Вчора сходив на мітинг і ще раз відчув, що для українців поняття «Майдан» давно перестало бути лише назвою площі чи зібранням людей. Недарма в «Європейському словнику філософій: український контекст. Лексикон неперекладностей. Том 5» (с.237) це слово подається окремою статтею, адже описує феномен, що не має прямого відповідника в інших мовах: простір, де народ не просто протестує, а бере на себе частину влади й відповідальності. Для нас це чимось нагадує античну агору, але з власною історичною тяглістю народних рад. Однак не до Верховної, як показав досвід - тупикова гілка еволюції.
Загалом ще Арістотель у Політиці виділяв три «частини» держави — τὸ βουλευτικόν (рада, що формує рішення), τὸ περὶ τὰς ἀρχάς (виконавча влада) і τὸ δικαστικόν (суд) — і пояснював, що взаємний баланс цих частин надає ладові стійкість і не дає йому перетворитися на тиранію. Подібну ідею підтримував Тома Аквінський у трактаті De Regno, наголошуючи на користі «змішаного устрою», де монархічні, аристократичні та демократичні елементи обмежують одне одного й служать спільному благу.
Конституція України 1996 року закріпила класичний поділ на законодавчу, виконавчу та судову влади (ст. 6) і прямо проголосила, що державна влада здійснюється на засадах її поділу. Але на практиці цей поділ часто залишався лише на папері. Домінування президентської вертикалі або олігархічних груп постійно зменшувало автономію парламенту й судів. У такі моменти суспільство виходило на Майдани, створюючи позаінституційну, але дієву систему стримувань і противаг. Антикорупційні органи — НАБУ та САП — стали чи не першими сучасними інституціями, які реально втілювали принцип поділу влади, тож нині люди захищають не стільки їх самих, скільки саму ідею обмеження влади.
Традиція обмеження верховної влади має глибокі корені в нашому регіоні. У Речі Посполитій король був виборним, підписував pacta conventa й мав дотримуватися Генрікових артикулів, а шляхетський сейм з правом liberum veto міг блокувати рішення монарха. Це ще не була сучасна теорія поділу влади, але вже діяла система взаємного стримування.
На протилежному боці стояли імперські традиції наших сусідів. У Золотій Орді хан поєднував військову й судову владу та був єдиним джерелом легітимності. В Османській імперії султан мав майже абсолютну владу, спираючись лише на дорадчі органи. Імператор Китаю, наділений «Небесним мандатом», очолював централізовану бюрократію, що підпорядковувалася центру. У всіх цих випадках влада не була поділена, а дорадчі структури не мали самостійності. Росія успадкувала й поєднала ці авторитарні традиції, додавши до них релігійну ідею «священної» влади та уявлення про власну зверхність. Ідея,що прийшла з Перської тиранії.
На цьому тлі український досвід — від Майданів до створення незалежних антикорупційних органів — показує, що поділ влади для нас не абстракція, а практична потреба, яка допомагає суспільству втримувати баланс.
На тому мітингу довго не пробув. Найшло відчуття, що народ швидко забув, хто наш справжній ворог і що триває війна. З’явилося відчуття небезпеки, що все може піти не туди, куди потрібно, адже люди в нас емоційні та легко піддаються маніпуляціям — особливо коли події розгортаються десь на Майдані.

В себе на фб постив Михайло Якубович:

А раптом допоможе?
"Тен талясім [талісман] од шаблі і од стріли носити". І далі - набір літер. Молитовник волинських татар, Хмельницька область, 1850-ті роки.

Якщо ви думали кинути палити і чекали на знак. Тоді ось Вам - знак.

Кваме Акото. «Ми повинні кинути палити й присвятити своє життя Ісусу Христу» 🚬🚭

Спільна декларація про виправдання вірою / з нім. Дмитра Цоліна. Київ: Дух і Літера, 2025. 48 с.
ISBN 978-617-8445-43-0
 
Спільна декларація про виправдання вірою – це історична угода, підписана лютеранами та католиками 31 жовтня 1999 року в Аугсбурзі (Німеччина), яка вирішує розбіжності щодо «основних істин» спасіння як вільного дару від Бога. Пізніше вона була підтверджена Всесвітньою методистською радою (2006), Англіканською консультативною радою (2016) та Всесвітнім співтовариством реформатських церков (2017), що зробило її багатосторонньою угодою між п’ятьма рівноправними партнерами. У 2019 році всі п’ять партнерів спільно підтвердили свою відданість Декларації на консультації в Університеті Нотр-Дам (США).

Як скуштувати страви, подібні до тих, що згадуються в буддійських переказах:

Молочний рис Суджати (рисовий пудинг у стилі кхір):

½ склянки білого рису (краще круглозернистого)

2 ½ склянки свіжого коров’ячого молока (для веганського варіанту можна взяти кокосове)

2 ст. л. пальмового цукру (або неочищеного тростинного чи бурякового цукру)

¼ ч. л. меленого кориці

за бажанням: підсмажений мигдаль чи фундук, переткртий для посипання

Ячмінні медові кульки:

1 склянка обсмаженого ячмінного борошна (можна замінити на домашню цзампу — ячмінне борошно, підсмажене на сухій сковороді)

2–3 ст. л. натурального меду

дрібка солі

за бажанням: дрібно нарізані курага, родзинки чи товчені волоські горіхи

Остання страва Будди
(за переказом, приготована Чундою; можливо, йшлося про sukaramaddava — «свиняча насолода»)

1 ст. л. кунжутної або гірчичної олії (можна взяти лляну чи соняшникову, але з легким ароматом)

1 склянка свіжих м’яких лісових чи печеричних грибів,
дрібка солі, куркуми й чорного перцю

✨ Памфіл Юркевич
📜 Трактат про містерії
(з рукописної спадщини)

Віра в Бога та богів — універсальні. Боги, демони, герої та душі складають світ божественний; усі вони мають тіло, хоча всі однаково безпристрасні, тому незмінні. В явищі образи богів зовсім прості й незмінні; образи архангелів та ангелів є більш-менш достеменні подоби образів Богів; образи демонів — лише тіні явищ божественних; душі, в явищі, наслідують демонів; герої — образи Богів. Інакше: Боги являються у блиску, вищому світлі; архангели постають чистим світлом; ангели — світлом слабким; демони — чистим вогнем; герої — вогнем змішаним; душі — грубим.

Боги, з’являючись, породжують здоров’я в тілі, доброчесність у душі, цноту в розумі. Архангели чинять те саме меншою мірою, ангели — ще меншою; демони обтяжують тіло й утягують душу в натуру і сферу долі; герої спонукають її до сміливих дій; чисті душі оцнотлюють людину, нечисті — зваблюють її у хтивість. Інакше: Боги пробуджують любов і святу насолоду, архангели — споглядання; ангели породжують науку та істину; демони — хтиві бажання; герої — доброчесність і мужність; душі — піклування про тіло і бажання народжувати.

Філософія сама не в змозі привернути душу до єднання з Богом; це робить теургія — знання й виконання таємних символів Богів, через які душа з’єднується з натурою божественною. У теургії душа знає саму сутність речей, без покриву, перебуваючи в тому стані, який змальовується словами: несамовитість, захват, божевілля, меланхолія тощо. А це показує, що теургія — мистецтво не людське, а божественне; велика сила співів, слів, таємничих речень, формул тощо свідчить, що душі внесли всі ці засоби з життя досвітнього, там чули й бачили все це. Втім, і загальна гармонія пояснює силу теургічних прийомів. Філософія і споглядання є лише приготування до цього божественного стану духу людського; ніщо чуттєве не впливає на теурга — ані вогонь, ані залізо, ані вода; він безстрашний, як Бог.

💠 Джерело: Памфіл Юркевич. З рукописної спадщини. Київ: Наукова думка, 1999.

Монгольська 🇲🇳 діаграма для мантики.

У Бразилії священник рятує безпритульних собак та допомагає знайти їм новий дім

У Бразилії 🇧🇷священник Жоан Паулу Араужу Гомес, з єпархії Каруару, став відомим завдяки порятунку бездомних собак 🐕.
Священник відкрив двері храму для тварин, дозволяючи їм знаходити притулок під час дощу або на ночівлю. Він також активно займається пошуком нових родин для безпритульних собак, проповідуючи особистим прикладом.
Щонеділі під час меси він представляє одного з урятованих собак парафіянам, даючи шанс знайти нову родину. Завдяки його зусиллям багато тварин уже отримали постійний дім.

Якісні методи дослідження дають релігієзнавцям доступ до інформації, яку неможливо зібрати іншими методами--до живого досвіду інформантів, а також до речей, про які інформанти не пишуть й не говорять. На цьому семінарі ми поговоримо про практичні аспекти якісних методів дослідження, їх сильні сторони та обмеження--як саме проводити спостереження, як потім опрацьовувати зібрані дані, і як відбувається процедура кодування та аналізу.

🔗 https://us02web.zoom.us/j/89658402520

“The Ghost” by Josef Mandl, 1898

🌲 Жертовне дерево якутів

На ілюстрації — священне дерево, що використовувалося якутами для жертвоприношень. Зображення походить із Угуляцького наслегу Вілюйського округу (архів МАЕ, ф. 14, оп. 1, д. 13, л. 18).

На гілках дерева — характерні елементи: дерев’яна маска, стрічки, мотузки та символічні підвіски. Такі дерева ставали місцем ритуального спілкування з духами природи, предками чи покровителями родової лінії. Жертви закріплювались високо на стовбурі — ближче до неба, до верхнього світу.

"Der tote Christus", 1948
Caspar Walter Rauh (German, 1912–1983)

Мене дивує, що мої співвітчизники починають усвідомлювати очевидне лише на четвертому році війни. Нещодавно натрапив на свідчення Юлії Паєвської («Тайри»), в якому відкривається глибокий пласт осмислення феномену російського насильства:

«Те, що я пережила в катівнях, те, що я спостерігаю під час хвиль “шахедів” і ракетних обстрілів наших міст — це не просто система злочинів. Це сакралізоване зло. У них існує наука катувань. Це не випадкове насильство, це — ритуал. Системний, добре відпрацьований, спрямований на знищення людської гідності. Це виглядає як обряд — цинічний і хворобливий».

У цій формулі — ключ до розуміння не лише сучасності, але й тривалої традиції. Насильство не постає як випадкова чи маргінальна поведінка, а як стійкий культурний і, водночас, сакральний порядок, що визначає устрій певного соціального тіла.

Близько століття тому Фердинанд Оссендовський у книзі «Тінь похмурого Сходу» зафіксував подібний образ. Словами одного з російських публіцистів Енгельґарда він передає ось таке спостереження:

«Ми — анархічний, татарський народ, що визнає лише фізичну розправу, силу зброї, жорсткий кулак, батіг над собою! Коли ми не хотіли платити податки, влада давала нам горілку, пропонувала її всюди, на кожному кроці, змушувала пити її просто на вулиці. Тож ми пили і платили так податки. Ми не хотіли бути культурними людьми, не хотіли віддавати дітей до шкіл. Піп почав відмовляти нам у вінчанні, у хрещенні й похованні, а поліцейський бив нас — батька й матір батогом за спротив; коли ми не погоджувалися віддавати рекрутів, приходив офіцер із ротою і розстрілював нас або заколював багнетами. Ми стали державними мужами і патріотами: платили в скарбницю “матінки Росії”, вболівали за освіту, йшли боронити царя, свою віру і свою Батьківщину!.. Ми — найбільш відсталий народ на землі. Ми можемо самі грабувати золото, вчити буржуазію підмітати вулиці та чистити стайні, битися на вулицях власних міст, співаючи: “Сміливо нападаємо втрьох на одного, а після перемоги — п’ємо!”».

Це — не риторика критики, а фрагмент культурної саморефлексії, де насильство вже не потребує легітимації. Воно вшите у тіло культури, її естетику, повсякденність і навіть мовну структуру.

Рене Жирар у своїй концепції «міметичного насильства» описує, як суспільство сублімує агресію, спрямовуючи її на жертву — «цапа-відбувайла», завдяки якому відновлюється рівновага. У російському досвіді такою жертвою стає не лише окрема особа, а й ціла спільнота, культура, народ. Насильство в цьому випадку не просто виправдане — воно піднесене, набуває сакрального статусу. Його повторення перетворюється на культ — ритуал, що повторюється з ритмікою недільної літургії, але без надії на воскресіння.

Інший кут бачення пропонує Вольфганґ Софський у праці "Traktat über die Gewalt". Він підкреслює, що насильство здатне ставати автономним — самодостатньою практикою, яка породжує насолоду і структурує соціальні зв’язки. Його функція — не лише каральна, а й естетична. Воно цементує групу, очищає її через спільне переживання жаху. У цьому ключі показові приклади героїзації НКВС чи сучасних вагнерівців. У ритмі, інтонації, хореографії жорстокості — теж щось від літургії. Ритуал, у якому мучеництво інших конструює нову, самопіднесену ідентичність.

У цьому контексті цілком показовим є побутове слово «кацап», що походить із арабського قَصَّاب (ḳaṣṣāb — «м’ясник», «живодер»). Його поширення серед тюркомовних народів — кримських татар, азербайджанців, турків — фіксує не зневагу, а розпізнавання культурного образу. Але не лише тюрки. Це слово укорінилося й у мовах українців, поляків, болгар — як своєрідне позначення тієї самої поведінкової матриці: жорстокість, що стає обов’язком. Влада, що вимагає жертви. Мова, що відкидає інше.

Протягом десятиліть частина українського суспільства сприймала російську культуру як ресурс — мовляв, багата, глибока, зручна. Мову — як знаряддя комунікації, а не впливу. Але символічне насильство вбудоване в риторику, у музику, в літературну традицію. Замість емпатії — фетишизація сили. Замість трагічного — мелодраматичне. Замість осмислення страждання — його героїзація. Навіть у звучанні мови відчувається інтонаційне панування: безособове, зверхнє, граматично централізоване. Іноді пісні про зруйновану батьківщину співають мовою її руйнівника — і це теж форма насильства, спрямована не проти ворога, а проти себе. Згадайте тих самих чеченців та їх нещодавну війну, як один з останніх прикладів.

У цьому просторі сакралізоване насильство не обмежується полем бою. Воно триває у способах говорити, у виборі героїв, у системах виправдання. Воно організовує світ не як хаос, а як ритуал, що відновлює свою владу через повторення у формі насильницьких актів. І чим більш ритуалізованим воно стає, тим менш помітним воно виглядає.

Але звідки ця потреба — наділяти насильство священним статусом? Що є джерелом цієї потреби, що перетворює руйнування на літургію? Тут варто зробити крок у глибину, в ту порожнечу, де людина шукає голос — а натомість чує тишу. У патристичній традиції цю мовчазність Бога переживали як випробування, як ніч душі, в якій істина ховається не через байдужість, а через надмірну близькість. Але в певних культурах ця тиша не витримується.Бо у її органічний розвиток втручаєтсья щось ззовні. Замість духовного терпіння — екзальтоване самоствердження. У просторі, де Бог мовчить, починає говорити батіг. Там, де божественне не осягається у слові — воно намагається виявитися в крові. Насильство стає ритуалом відчаю: коли дух не здатен зійти, його місце займає сила. Не просвітлення — а теракт. Не молитва — а акт покарання. Це не просто морок. Це морок, що мімікрує під світло, як форма міметичного.

Богослов Пауль Тілліх називав насильство формою втечі від глибини — заміщенням справжньої присутності і трансценденції зовнішньою потугою, що її імітує. Насильство — це ритуал, який заповнює порожнечу, але не лікує її. Воно дає форму без змісту, гучність без відповіді, дію без любові. Воно заступає глибину автоматизмом — і в цьому його особлива спокуса.

Можливо, саме тут варто шукати витоки втрати — у богословській трансформації російської свідомості. Російське православ’я, вийшовши у XVII–XVIII століттях із глибокої, майже апофатичної містики старообрядництва, було насильно перетворене на знаряддя імперського ладу. Замовкла мова жестів і тиші, що визначала духовний простір дореформної традиції, і на її місце прийшла проповідь державної могутності, риторика підкорення, зовнішня пишнота і підконтрольна церковна доктрина.

Реформа Петра І в церковній сфері — як і загалом ідея «священної імперії» — значною мірою формувалася під впливом Феофана Прокоповича, вихованця Києво-Могилянської академії. Через нього та інших українських богословів та книжників у московську церковну свідомість потрапив бароковий спосіб мислення — книжний, логічний, риторичний. Але ця вченість, вирвана з київського ґрунту внутрішньої свободи та апофатичної відкритості, не прижилася. Її перетворили на систему дисципліни. Більшість перших єпископів Сибіру були українцями, які долучалися до формування колоніальної інфраструктури — часом несвідомо, часом унаслідок примусу. Подібну участь у колоніальному проєкті мали й українські козаки та підпорядковані гетьмани, що брали участь у військових кампаніях на бурятських і тунгуських територіях.

Російська церква почала говорити мовою держави. І саме тут виникла тріщина. Те, що для інших православних слов'ян було шляхом до внутрішнього світла, для росіян стало засобом зовнішнього блиску, демонстрації величі та розкоші. Там, де в Григорія Цамблака віра переживалася як зустріч із Таїною, у московській практиці вона стала засобом контролю. Він говорив про смирення як шлях до особистого діалогу з Богом. А Григорій Сковорода — про невидиму свободу серця, що шукає «небесного брата». Ця лінія не була продовжена. Там, де мала бути тиша, прийшла інструкція. Там, де мало бути одкровення — указ.

У цьому сенсі варто порівняти російський випадок із досвідом інших православних культур. Наприклад, у Болгарії, попри тривалу османську залежність, православ’я зберегло відносну автономію в межах церковної традиції. Його духовна вертикаль не була перетворена на ідеологічну, а спільнота зосереджувалася на підтримці локальної ідентичності, а не на сакралізації влади. Ще промовистішим є приклад російського старообрядництва. Після розколу XVII століття ця течія зберегла апофатичну глибину, тишу й аскетичну повагу до невимовного. Її відчуженість від державного проєкту дозволила їй зберегти релігійність як особистісне, внутрішнє зусилля, а не як інструмент самодержавної дисципліни. Старовіри не прагнули формувати державу — вони прагнули втекти від її шуму, зберігши тишу всередині. І лише в наш час, уже в умовах пізньої пострадянської реставрації, їх намагаються знову втягнути в тіло імперського православ’я — порушуючи той баланс, що століттями існував поза державним тиском. Хоч і всередині старообрядницького руху насилля було вдосталь.

У цій нездатності витримати тишу і зародилося те, що згодом постало як сакралізоване насильство. Те, що могло стати відповіддю на мовчання неба — стало зловісним сміхом живодера. Порожнеча залишилася порожнечею, але тепер її наповнили не молитвою, а військовими маршами, церковною музикою, що супроводжувала шикування. Так вибудувалась вертикаль — без глибини, але з ритуалом. Вертикаль, що потребує жертви, аби бодай на мить уявити голос Бога у криках вмираючої людини — або принаймні ехо його замінника.

Наближаються вихідні дні.
Якщо у Вас не було ніяких планів, тоді...
Можна спекти хліб за рецептом пророка Єзекіїля

Борошняна основа (всього близько 6 склянок):
• 3 склянки цільнозернового пшеничного борошна
• 1,5 склянки ячмінного борошна
• ¼ склянки борошна з проса (можна перемолоти просо самостійно)
• 2 ст. ложки борошна зі спельти

Інші інгредієнти:
• 1 склянка відвареної сочевиці, розім’ятої до пюреподібної консистенції (теплої або кімнатної температури)
• 1 ¾ склянки води (почніть з 1 ½ склянки, а решту додайте лише за потреби, якщо тісто вийде занадто густим або сухим)
• 2 ¼ ч. ложки сухих дріжджів (1 стандартний пакетик)
• 2 ч. ложки солі (за бажанням, але вона підкреслює смак)

Для змащування:
• Оливкова олія (опціонально)

Просто статистика. Лишаю це тут — для майбутнього, яке, здається, так і не настане.

Релігієзнавство в Україні, якщо й тримається, то лише на кількох інституціях. Згідно з цією таблицею, загалом подано 78 заяв у трьох регіонах, із яких заяв на бюджет — 44. Але всі ми розуміємо: навіть якби 10–15% з них справді дійшли до навчання, це вже було б досягненням. Реально ж ця спеціальність де-факто збереглася лише в одному місці — в КНУ. І хочеться вірити, що саме там ще є шанс на розвиток. оскільки без студентів, а поітм аспірантів просто не буде майбутнього у дисципліни.

Проте оптимізм часом важко втримати, особливо коли стикаєшся з академічною байдужістю. Коли доктори наук з вище загадного університету замість аргументованої розмови радять "почитайте книжечку про анімізм", яку видали наші молоді вчені, а виявляється, що книжка — про аніматизм. Здається дрібницею, але в таких дрібницях — симптом глибшої хвороби.