Рік без Паші.
Рік, за який усвідомлення про те, що його більше немає поряд так і не відбулося.

Пашине фото в офісі жодним чином не асоціюється із його загибеллю.

Є якесь постійне відчуття, що зараз відкриються двері, зайде Пашка, зі своєю традиційною усмішкою і жартами.

І на то є свої причини.

Паші багато. Всюди. Пашині цитати з твітера, певно, переживуть нас усіх.

Я зустрічаю їх у вигляді наліпок на стелі при в’їзді в Донецьку область. Бачу на робочому місці Романа Грищука у Верховній Раді. На санях нашого скелетоніста Владислава Гераскевича. На телефонах і ноутах колег на фонді. У дописах людей в твітері та фейсбук.

Паша дуже любив Україну і віддав за неї життя. Залишивши по собі багато спогадів, персональну перемогу над «ігоркою» та круту спільноту секретного чату Павла Петриченка «Бандейка».

І ще трохи незавершених справ, які нам закінчити. Щось після війни, щось не чекаючи її завершення.

Бути воїном – жити вічно.
Павло Петриченко.
Назавжди в строю!

Люблю Тебе, Павлуша!!!