«І проповідуйте Євангеліє всій тварі...» тільки не японцям.
Взагалі чудово показує «Токуґавську Японію» та консервативно направлений, жорстокий (однак справедливий) уряд тодішньої влади, мелькома щоденний побут середньовічного японця, релігійні та культурні відмінності – фільм «Мовчання» 2016 року.
Нам розповідають про двох молодих священників - єзуїтів – Себастіана Родрігеша та Франсіска Гарупе, котрих запросили подорожувати із Португалії до Японії епохи Едо, щоб знайти свого зниклого наставника – Феррейра та пропагувати католицьке християнство в «загадковій» місцевості. Спіткала тяжка доля говловних героїв: у фільмі події розгортаються у той час, коли японські прихильники чужоземної релігії зазвичай ховалися від переслідувань, спричинених придушенням християнства в Японії після «повстання Шімабара» проти сьогунату Токуґава. Тепер їх називають «какуре кіріштан» або «приховані християни»...
Великий кінорежисер Мартін Скорсезе ще з 1989 року ознайомився з японським мистецтвом: Акіра Куросава, ще один світовий митець кінематографу, запросив Скорсезе примчати до Японії, аби відіграти європейську роль у фільмі «Мрії». Саме в Японії Скорсезе вперше прочитав роман Шюсаку Ендо «Мовчання», яким він надихнувся. Екранізація роману розроблялася протягом двох десятиліть, Скорсезе не один раз змінював сценарій та пильно вивчав тему твору. В інтерв'ю Великий кінорежисер мовив, що фільм «Мовчання» для нього був «пристрасним проектом». У 2009 році, коли команда почала об'єднуватися, Скорсезе, разом зі своєю групою, вирушив до Наґасакі, відвідавши оригінальні місця, котрі слугували місцем дії для роману Ендо.
Режисер вклав чимало зусиль над цим величезним кінопроектом, однак, знаючи людську натуру та контент, що зазвичай споживається масою, фільм зібрав лише 20 млн долларів у касу, коли його бюджет становив близько 50 млн долларів. І це дійсно дуже сумно.
Про особисту думку. Цей фільм мене надзвичайно вразив, дивилася на одному подиху, а деякі сцени викликали мурашки по шкірі. До перегляду точно рекомендую.
Взагалі чудово показує «Токуґавську Японію» та консервативно направлений, жорстокий (однак справедливий) уряд тодішньої влади, мелькома щоденний побут середньовічного японця, релігійні та культурні відмінності – фільм «Мовчання» 2016 року.
Нам розповідають про двох молодих священників - єзуїтів – Себастіана Родрігеша та Франсіска Гарупе, котрих запросили подорожувати із Португалії до Японії епохи Едо, щоб знайти свого зниклого наставника – Феррейра та пропагувати католицьке християнство в «загадковій» місцевості. Спіткала тяжка доля говловних героїв: у фільмі події розгортаються у той час, коли японські прихильники чужоземної релігії зазвичай ховалися від переслідувань, спричинених придушенням християнства в Японії після «повстання Шімабара» проти сьогунату Токуґава. Тепер їх називають «какуре кіріштан» або «приховані християни»...
Великий кінорежисер Мартін Скорсезе ще з 1989 року ознайомився з японським мистецтвом: Акіра Куросава, ще один світовий митець кінематографу, запросив Скорсезе примчати до Японії, аби відіграти європейську роль у фільмі «Мрії». Саме в Японії Скорсезе вперше прочитав роман Шюсаку Ендо «Мовчання», яким він надихнувся. Екранізація роману розроблялася протягом двох десятиліть, Скорсезе не один раз змінював сценарій та пильно вивчав тему твору. В інтерв'ю Великий кінорежисер мовив, що фільм «Мовчання» для нього був «пристрасним проектом». У 2009 році, коли команда почала об'єднуватися, Скорсезе, разом зі своєю групою, вирушив до Наґасакі, відвідавши оригінальні місця, котрі слугували місцем дії для роману Ендо.
Режисер вклав чимало зусиль над цим величезним кінопроектом, однак, знаючи людську натуру та контент, що зазвичай споживається масою, фільм зібрав лише 20 млн долларів у касу, коли його бюджет становив близько 50 млн долларів. І це дійсно дуже сумно.
Про особисту думку. Цей фільм мене надзвичайно вразив, дивилася на одному подиху, а деякі сцени викликали мурашки по шкірі. До перегляду точно рекомендую.
Поки до нас наближаються українські новорічні свята, до японців наближається «О-шьогацу» (таку назву має японський Новий рік) разом зі січневою гулянкою «Тока Ебісу». З року в рік, з 8-го до 12-го січня святкується воно в місті Кіото, у святині, котра слугує домівкою камі вдалого рибалоцтва – Ебісу.
Викинуте під коливання душогубних хвиль мале «потворисько», що навіть ходити не спроможне, міцно трималося за життя. Це дитя наполегливо брьохкалося в очеретяному човні, на якому було відпущеним на самоплив, і, котрий, чесно кажучи, не сильно оберігав від навколишньої негоди. Воно, таке «потворне» створіння, було змушеним обрати шлях боротьби зі непокірністю нещадних поштовхів темно-синьої рідини, кришталики солі якої, насильно вливаючись разом із химерною, пінистою сумішшю до порожнини, боляче обпікали язик. Невідомо скільки часу пройшло, доки зле море не втомилося, виплюнувши неповноцінну істоту до суходолу, вкритих піщаною ковдрою висушених берегів. Ця піщана околиця, що відділяла земну твердиню від безмежної сині океану, і, на сушу якої прибуло змучене плотисько, належить острівцю Хоккайдо.
На світлині – Томое Накано «Морський пейзаж», 2019 р.
Викинуте під коливання душогубних хвиль мале «потворисько», що навіть ходити не спроможне, міцно трималося за життя. Це дитя наполегливо брьохкалося в очеретяному човні, на якому було відпущеним на самоплив, і, котрий, чесно кажучи, не сильно оберігав від навколишньої негоди. Воно, таке «потворне» створіння, було змушеним обрати шлях боротьби зі непокірністю нещадних поштовхів темно-синьої рідини, кришталики солі якої, насильно вливаючись разом із химерною, пінистою сумішшю до порожнини, боляче обпікали язик. Невідомо скільки часу пройшло, доки зле море не втомилося, виплюнувши неповноцінну істоту до суходолу, вкритих піщаною ковдрою висушених берегів. Ця піщана околиця, що відділяла земну твердиню від безмежної сині океану, і, на сушу якої прибуло змучене плотисько, належить острівцю Хоккайдо.
На світлині – Томое Накано «Морський пейзаж», 2019 р.
Острів Хоккайдо історично знаменитий через найбільше заселення «айну» – одного з етнічних народів японського архіпелагу, можна ще мовити, «айнська раса». Загалом, історики та дослідники точно не знають, звідки взялися ці аборигени в Японії, однак достатня кількість теоретиків, шановних та не дуже, висунули свої, іноді дійшовших до повного абсурду, гіпотези (про які ми поговоримо іншим разом).
Період Джьомон (стародавня Японія) – це період домінування «культури джьомон» (фактично «культура шнуркової кераміки» яп. 縄文文化 або «епоха мотузкового орнаменту» яп. 縄文時代 – джьомон джідай; звідси термін джьомон – 縄文 означає «оздоблювати мотузкою», що описує відбиток мотузки, котрий залишався на глиняній поверхні тодішньої кераміки), тобто культури, що включає в себе мистецтво глиняної кераміки, вироблення луків та стріл, полювання. З велетенського Хоншю до «дикого» Едзо(стародавня назва Хоккайдо), а також в південній частині Карафуто (наразі «Сахалін») та Чішімаретто (тут я використовую японську назву «Курильських островів») панували «пра`айну», таке особливе найменування отримають від мене давні родичі туземців, що не сильно відрізнились. І, звісно, «мотузкова культура» притаманна саме їм.
У давні часи Джьомон, приблизно 10 тис. років до н.е., почалося глобальне потепління: величезні, крижані шматки льоду протавали, зливаючись з океанічними водами, внаслідок чого підвищувався рівень дужих морей. У японців таке «непогодне» явище має власну назву – «кайшін» 海進 (де 海 – океан, а 進 – просування). Це сприяло відділенню Японії від материкового континенту, завдяки чому збільшився вилов морепродуктів, пришвидшився розвиток риболовецької справи.
Хірасава Бьозан (平沢屏山, 1822 - 1876 рр. життя). Жив на Хоккайдо та спеціалізувався на темах, пов'язаних із айну, малював їх.
Період Джьомон (стародавня Японія) – це період домінування «культури джьомон» (фактично «культура шнуркової кераміки» яп. 縄文文化 або «епоха мотузкового орнаменту» яп. 縄文時代 – джьомон джідай; звідси термін джьомон – 縄文 означає «оздоблювати мотузкою», що описує відбиток мотузки, котрий залишався на глиняній поверхні тодішньої кераміки), тобто культури, що включає в себе мистецтво глиняної кераміки, вироблення луків та стріл, полювання. З велетенського Хоншю до «дикого» Едзо(стародавня назва Хоккайдо), а також в південній частині Карафуто (наразі «Сахалін») та Чішімаретто (тут я використовую японську назву «Курильських островів») панували «пра`айну», таке особливе найменування отримають від мене давні родичі туземців, що не сильно відрізнились. І, звісно, «мотузкова культура» притаманна саме їм.
У давні часи Джьомон, приблизно 10 тис. років до н.е., почалося глобальне потепління: величезні, крижані шматки льоду протавали, зливаючись з океанічними водами, внаслідок чого підвищувався рівень дужих морей. У японців таке «непогодне» явище має власну назву – «кайшін» 海進 (де 海 – океан, а 進 – просування). Це сприяло відділенню Японії від материкового континенту, завдяки чому збільшився вилов морепродуктів, пришвидшився розвиток риболовецької справи.
Хірасава Бьозан (平沢屏山, 1822 - 1876 рр. життя). Жив на Хоккайдо та спеціалізувався на темах, пов'язаних із айну, малював їх.
З «японським мезолітом» все зрозуміло, а чим може похизуватися наступна доба?
Період Яйой (яп. 弥生时代 – Яйой джідай, «епоха нового життя») – це виникнення, перш за все, рисової культури на японському архіпелазі, його заселення пращурами сучасних японців – народом «Ва» (倭人 wajin – дослівно «японський народ»), що мігрували з Корейського півострова, певно морським шляхом, тобто мореплавством, та виникнення перших протодержавних утворень (одне з найбільших – державне утворення «Яматай», на чолі з правителькою Хіміко, котру тепло згадують в китайських хроніках через «привітно-товариські» відносини із китайським царством «Вей»). Між Ва та айну почалася боротьба за територію, сильніший народ посував слабкіший.
Дивлячись правді в очі, айнська культура – на тому ж рівні, що й культура чукчі, вона не є особливо розвинутою чи домінуючою. Коли Ва мігрували до Японії, можна схилитися до думки, що їх культурний ступінь вже був вищим, як і технологічний прогрес (це можна аргументувати тим, що японські пращури вже вміли обробляти метали, будувати укріпленні поселення, активно займалися тваринництвом, риболовством, вирощуванням рису, торгівлею з країнами-сусідами, виробляли знаряддя для праці, посуд, бронзові дзеркала, зброю і т.д.). Таким чином, айну підверглися асиміляції з боку японців: японський уряд активно привласнював айнських людей до японської культури, їх змушували змінювати свої імена на японські, забороняли займатися традиційною діяльністю – переважно мисливством та риболовлею, також заборонялося проведення ритуалів. Місцевих аборигенів навчали японської мови, історії та культури.
Японська професорка з «айнського питання», Еміко Онукі-Тірні, стверджувала: «Я згодна, що традиції айнів зникають і традиційного шляху котан більше не існує. Айну часто живуть серед японців або утворюють окремі ділянки/райони в межах села/міста. Я поділяю прикрість Сімеона щодо деяких англомовних публікацій, які дають неточне зображення айнів, у тому числі неправильне уявлення про те, що вони продовжують жити, слідуючи традиційному шляху котан*.»
Ohnuki-Tierney Е. & Simeon G. On the Present-Day Ainu // Current Anthropology Vol. 16, No. 2 (Jun., 1975), pp. 1
котан – традиційне айнське селище, шлях життя.
Період Яйой (яп. 弥生时代 – Яйой джідай, «епоха нового життя») – це виникнення, перш за все, рисової культури на японському архіпелазі, його заселення пращурами сучасних японців – народом «Ва» (倭人 wajin – дослівно «японський народ»), що мігрували з Корейського півострова, певно морським шляхом, тобто мореплавством, та виникнення перших протодержавних утворень (одне з найбільших – державне утворення «Яматай», на чолі з правителькою Хіміко, котру тепло згадують в китайських хроніках через «привітно-товариські» відносини із китайським царством «Вей»). Між Ва та айну почалася боротьба за територію, сильніший народ посував слабкіший.
Дивлячись правді в очі, айнська культура – на тому ж рівні, що й культура чукчі, вона не є особливо розвинутою чи домінуючою. Коли Ва мігрували до Японії, можна схилитися до думки, що їх культурний ступінь вже був вищим, як і технологічний прогрес (це можна аргументувати тим, що японські пращури вже вміли обробляти метали, будувати укріпленні поселення, активно займалися тваринництвом, риболовством, вирощуванням рису, торгівлею з країнами-сусідами, виробляли знаряддя для праці, посуд, бронзові дзеркала, зброю і т.д.). Таким чином, айну підверглися асиміляції з боку японців: японський уряд активно привласнював айнських людей до японської культури, їх змушували змінювати свої імена на японські, забороняли займатися традиційною діяльністю – переважно мисливством та риболовлею, також заборонялося проведення ритуалів. Місцевих аборигенів навчали японської мови, історії та культури.
Японська професорка з «айнського питання», Еміко Онукі-Тірні, стверджувала: «Я згодна, що традиції айнів зникають і традиційного шляху котан більше не існує. Айну часто живуть серед японців або утворюють окремі ділянки/райони в межах села/міста. Я поділяю прикрість Сімеона щодо деяких англомовних публікацій, які дають неточне зображення айнів, у тому числі неправильне уявлення про те, що вони продовжують жити, слідуючи традиційному шляху котан*.»
Ohnuki-Tierney Е. & Simeon G. On the Present-Day Ainu // Current Anthropology Vol. 16, No. 2 (Jun., 1975), pp. 1
котан – традиційне айнське селище, шлях життя.
Японо-міфічна розповідь, з якої ми почали, далеко не трапила від канонів↷
Стомлена подоба, набравшись останніх сил, крутилася серед піщаної округи, шкрябалася, наче тяжко зраненим, окривавленим тулубом об розжарену крупу світлих камінців, а, мабуть, у колишнім, давно забутим часі, «ракушек». Крихке, зовсім малесеньке, тільце старанно повзло до зелені, ледве хапаючи повітря до легень, відкривши свій нікудишній писок. Скоро його помітить, хоч і затуркано виглядаючий, місцевий пожилець. Цим «пожильцем» виявиться ‘айну’ на японське ім'я – Ебісу Сабуро (戎三郎), котрий зжалиться над «потворою», стане для неї своєрідним опікуном. Під таким опікунством, ця істота, згадавши про блакить своєї крові, що дісталася від батьків, відрощуватиме повноцінне тіло. «Воно», успадкувавши ім'я свого вихователя, стане божеством рибалки та вдачі, що неодмінно проводитиме молодих ловців рибячини, зморщенних старців-торгівців чи поважаних шляхтачів, подарувавши їм гарний прибуток. Тепер вшановується цей «дядечко» у кожній японській хатинці, від малечі до старшини; коли Японія, країна-мати сінтоїстського віровчення, налічує 3,500 молитовних святостей, де, наче зіскований до господи, царствує камі вдалого рибалоцтва – Ебісу.
Що правда, у «Записах справ давнини»(Коджікі) першочергово небожитель-рибалка йменувався Котошіронуші но камі (事代主神), а батьком здавався йому Окунінуші но камі (大物主神) – небесне святисько державоутворення, землеробства, медицини та захисної магії.
Стомлена подоба, набравшись останніх сил, крутилася серед піщаної округи, шкрябалася, наче тяжко зраненим, окривавленим тулубом об розжарену крупу світлих камінців, а, мабуть, у колишнім, давно забутим часі, «ракушек». Крихке, зовсім малесеньке, тільце старанно повзло до зелені, ледве хапаючи повітря до легень, відкривши свій нікудишній писок. Скоро його помітить, хоч і затуркано виглядаючий, місцевий пожилець. Цим «пожильцем» виявиться ‘айну’ на японське ім'я – Ебісу Сабуро (戎三郎), котрий зжалиться над «потворою», стане для неї своєрідним опікуном. Під таким опікунством, ця істота, згадавши про блакить своєї крові, що дісталася від батьків, відрощуватиме повноцінне тіло. «Воно», успадкувавши ім'я свого вихователя, стане божеством рибалки та вдачі, що неодмінно проводитиме молодих ловців рибячини, зморщенних старців-торгівців чи поважаних шляхтачів, подарувавши їм гарний прибуток. Тепер вшановується цей «дядечко» у кожній японській хатинці, від малечі до старшини; коли Японія, країна-мати сінтоїстського віровчення, налічує 3,500 молитовних святостей, де, наче зіскований до господи, царствує камі вдалого рибалоцтва – Ебісу.
Що правда, у «Записах справ давнини»(Коджікі) першочергово небожитель-рибалка йменувався Котошіронуші но камі (事代主神), а батьком здавався йому Окунінуші но камі (大物主神) – небесне святисько державоутворення, землеробства, медицини та захисної магії.
Оригінальна листівка-календар ксилографічного друку, період Мейджі – «жінка-рибалка та дитина».
На жаль, авторство даної побрязкачки невідоме, художник всього-на-всього не залишив персонального підпису. Англомовний календарик розрахований на «вестерних» споживачів.
Ймовірно, що тут зображена жінка «ама» за художнім уявленням. 海人 (на окінавському діалекті – «умінчу», але припусти́мо, що ця назва підходить для звичайних рибалок Окінави. В провінції Ідзу – «кайто», а в Кюшю – 白水郎 «хакасуіро») – «людина моря/океану», а в нашому випадку 海女 – «жінка моря», — це японські пірнальники, котрі традиційно слугують ловцями морської споживи вже понад 2000 років, одна з найбільш стародавніх професій в Японії.
Зіроньки пірнальницької діяльності – в більшості жінки, це вони, відштовхуючись від підніжних твердинь кам'яної брили, стрімко занурюють до водяного простору в білому одязі – 磯着 «ісооґі» (де 磯 – берег, а 着 – носіння), білизна якого символізує «чистоту». У морських пригодах їм допомагає сітка «сукарі» (スカリ), а також дерев'яне відерце 磯桶 – «ісооке» ( де 桶 – відро).
Поки розлючена хвиля вдарялася об чорну, скам'яніло тверду скелю, розрізаючись навпіл у ту ж мить, білява рученька вчепилася за край темної висоті. Хвиля безнадійно впала, зливаючись з водяною синюватістю. Про неї, таку невгамовну, згадували лише неспокійне коливання рідини та залишок шипячої пінки. Тяжо дихала, вбираючи дужче повітря до груди, чорнява жінко. Хутчіш розібрала сьогоденний вилов усілякого дивацтва, вона обернулася і...побачила маленького хлопчинку. Простягаючи руку милосердя, врода подарувала мушлю, певно, негодованій дитинці.
На жаль, авторство даної побрязкачки невідоме, художник всього-на-всього не залишив персонального підпису. Англомовний календарик розрахований на «вестерних» споживачів.
Ймовірно, що тут зображена жінка «ама» за художнім уявленням. 海人 (на окінавському діалекті – «умінчу», але припусти́мо, що ця назва підходить для звичайних рибалок Окінави. В провінції Ідзу – «кайто», а в Кюшю – 白水郎 «хакасуіро») – «людина моря/океану», а в нашому випадку 海女 – «жінка моря», — це японські пірнальники, котрі традиційно слугують ловцями морської споживи вже понад 2000 років, одна з найбільш стародавніх професій в Японії.
Зіроньки пірнальницької діяльності – в більшості жінки, це вони, відштовхуючись від підніжних твердинь кам'яної брили, стрімко занурюють до водяного простору в білому одязі – 磯着 «ісооґі» (де 磯 – берег, а 着 – носіння), білизна якого символізує «чистоту». У морських пригодах їм допомагає сітка «сукарі» (スカリ), а також дерев'яне відерце 磯桶 – «ісооке» ( де 桶 – відро).
Поки розлючена хвиля вдарялася об чорну, скам'яніло тверду скелю, розрізаючись навпіл у ту ж мить, білява рученька вчепилася за край темної висоті. Хвиля безнадійно впала, зливаючись з водяною синюватістю. Про неї, таку невгамовну, згадували лише неспокійне коливання рідини та залишок шипячої пінки. Тяжо дихала, вбираючи дужче повітря до груди, чорнява жінко. Хутчіш розібрала сьогоденний вилов усілякого дивацтва, вона обернулася і...побачила маленького хлопчинку. Простягаючи руку милосердя, врода подарувала мушлю, певно, негодованій дитинці.
В Оґура Хякунін Ішшю (антологія «Сто поетів - сто пісень» Оґури) можна знайти «вака» (вірш) Інпумон'ін-но-Тайфу (дворянка, поетеса та помічниця Імператриці Інпу), в котрому згадується про «ама»:
«Подивись,
Навіть рукава рибалок з Оджіми
Не змінюють колір від численних пірнань
(А мій, від сліз, заплямився)»
Ось тут можна послухати її вірш,
що оспівується зі музичним супроводженням.
«Подивись,
Навіть рукава рибалок з Оджіми
Не змінюють колір від численних пірнань
(А мій, від сліз, заплямився)»
Ось тут можна послухати її вірш,
що оспівується зі музичним супроводженням.
На пожовтівших та потрісканих сторінках «Манйошю» – «Збірка міріад листків», одної з найдавнішої згадки про японську поезію, не загубилася пам'ятка про жінок-рибалок. Ішікава Шьоро (??)* дав чудові свідки щоденної рутини пірнальниць:
«В рибальниць із Шіґи повно клопот: нарізати водоростей, насмажити солі... В їх руках ви не побачите гребінець».
Цей вірш міг як частково висміювати занедбаний вигляд «ама», але скоріше за все навпаки вихваляв їх працьовитість. Мовляв, завжди зайняті якоюсь справою, нема часу взяти до рук гребінець.
Ймовірно, що під «насмажити солі» мається на увазі Мошіо (もしお) – стародавній видобуток солі з водоростей, що зустрічається в іншій, вже знайомій нам, добірці пісень Оґура «Хякунін Ішшю»:
«Наче сіль з морських водоростей,
Що печуть на стихлому вечірньому узбережжі Мацухо но ура,
Я палаю думками за тим, хто не прийде».
Фуджівара но Тейка, автор цієї поеми, розповідає читачу про драматичний сюжет, пов'язаний із дівчиною, котра зазнала суму/нерозділеного кохання. Можливо, що головна героїня події була також жінкою-пірнальницею, тому йде порівняння з «палаючою сіллю».
Тейка сидить, вдягнений в аристократичні, зшиті чорними нитками одежі. Сидить він коло узбережжя, поглядаючи на красу хвиль, що непокоються. Водяна зграя піднялася у небесну височінь, втім швидко впала, хльопнувшись об багряну піщаність. Пізніше, днем отеплена, водиця мстить, змиваючи піщану, камінці, відбитки босоніжжя. Погляд зупинився на сонці. Воно, порудівше, ховалося за морську далечінь, тільки-но залишало рожево-червоні смужки на темніючому небі. Тейка, насолоджуючись природнім пейзажем, схопив пензлик, вмочив його у чорнило, вздовж мережив на папері. Він почав писати...
Певно, він писав від імені дівчини, тому що згадував минулого себе та колишню бестію, що зачарувала творця, а може дійсно був романтиком. Істинну спонуку до написання подібного сюжету ми наврядчи взнаємо.
(??) – не впевнена у точному йменуванні автора писань.
«В рибальниць із Шіґи повно клопот: нарізати водоростей, насмажити солі... В їх руках ви не побачите гребінець».
Цей вірш міг як частково висміювати занедбаний вигляд «ама», але скоріше за все навпаки вихваляв їх працьовитість. Мовляв, завжди зайняті якоюсь справою, нема часу взяти до рук гребінець.
Ймовірно, що під «насмажити солі» мається на увазі Мошіо (もしお) – стародавній видобуток солі з водоростей, що зустрічається в іншій, вже знайомій нам, добірці пісень Оґура «Хякунін Ішшю»:
«Наче сіль з морських водоростей,
Що печуть на стихлому вечірньому узбережжі Мацухо но ура,
Я палаю думками за тим, хто не прийде».
Фуджівара но Тейка, автор цієї поеми, розповідає читачу про драматичний сюжет, пов'язаний із дівчиною, котра зазнала суму/нерозділеного кохання. Можливо, що головна героїня події була також жінкою-пірнальницею, тому йде порівняння з «палаючою сіллю».
Тейка сидить, вдягнений в аристократичні, зшиті чорними нитками одежі. Сидить він коло узбережжя, поглядаючи на красу хвиль, що непокоються. Водяна зграя піднялася у небесну височінь, втім швидко впала, хльопнувшись об багряну піщаність. Пізніше, днем отеплена, водиця мстить, змиваючи піщану, камінці, відбитки босоніжжя. Погляд зупинився на сонці. Воно, порудівше, ховалося за морську далечінь, тільки-но залишало рожево-червоні смужки на темніючому небі. Тейка, насолоджуючись природнім пейзажем, схопив пензлик, вмочив його у чорнило, вздовж мережив на папері. Він почав писати...
Певно, він писав від імені дівчини, тому що згадував минулого себе та колишню бестію, що зачарувала творця, а може дійсно був романтиком. Істинну спонуку до написання подібного сюжету ми наврядчи взнаємо.
(??) – не впевнена у точному йменуванні автора писань.
Запишемо оригінальний текст пісні Фуджівари но Тейка:
『来ぬ人をまつほの浦の 夕なぎに
焼くや藻塩の身もこがれつつ』
(натисніть сюди, щоб послухати)
Тут є дуже цікава гра слів, нюанси котрої важливі для сприйняття:
Назва Мацухо но ура (松帆浦) тут частково записана хіраґаною, (まつほの浦), щоб まつ (matsu) відносилось і до 人を待つ (hito wo matsu, чекати на людину), і до назви узбережжя.
来ぬ人をまつほの浦
(konu hito wo matsuhonoura) – чекати на когось на Мацухо но ура.
Вираз こがれつつ (koga retsutsu) тут відноситься і до солі, що запікається (身を焦がす海藻 miwokogasu kaisō), і до почуттів дівчини до людини, на яку вона чекає (恋い焦がれる koikogareru - тужити за кимось, у кого ти закоханий).
Хочу подякувати за допомогу Хотару-тян, яка веде дуже цікавий блог про незвичайні та моторошні містечка в Японії – @hotarufilth (раджу підписатися).
『来ぬ人をまつほの浦の 夕なぎに
焼くや藻塩の身もこがれつつ』
(натисніть сюди, щоб послухати)
Тут є дуже цікава гра слів, нюанси котрої важливі для сприйняття:
Назва Мацухо но ура (松帆浦) тут частково записана хіраґаною, (まつほの浦), щоб まつ (matsu) відносилось і до 人を待つ (hito wo matsu, чекати на людину), і до назви узбережжя.
来ぬ人をまつほの浦
(konu hito wo matsuhonoura) – чекати на когось на Мацухо но ура.
Вираз こがれつつ (koga retsutsu) тут відноситься і до солі, що запікається (身を焦がす海藻 miwokogasu kaisō), і до почуттів дівчини до людини, на яку вона чекає (恋い焦がれる koikogareru - тужити за кимось, у кого ти закоханий).
Хочу подякувати за допомогу Хотару-тян, яка веде дуже цікавий блог про незвичайні та моторошні містечка в Японії – @hotarufilth (раджу підписатися).