ви тільки погляньте на ці новини!
нарешті щось приємне🤗

Взаємозвʼязок усього з усім

Проживаючи період горювання, я звернулась до творчості та мистецтва. Мені важко говорити, складно писати, але постійно хочеться щось намалювати, сфотографувати, заколажувати, скласти мозаїку, а вцілому – засимволізувати.

Трапилась книга. Синява – Меґґі Нельсон. Я прочитала першу сторінку, щоб зрозуміти чи хочу брати цю книгу зараз. І з першої сторінки почався діалог, тож, не в змозі швидко його закінчити, я взяла книгу додому.

Вона нагадує мені Полюбовницю Вітґенштайна, яку я щиро люблю. А ще стіни церкви, в якій я зростала. І куполи церкви. І дитячу біблію. І Пікассо.

І я от подумала. Як сталась моя конгруентність з мистецтвом? Чому в складний для себе час я відчуваю стільки потреби у вираженні та дотичності?
У моїй сімʼї немає нікого, у кого я б могла взяти приклад. Тільки прадідусь, який був мені дуже близьким. Вдома є безліч чорно-білих знімків, які він робив на плівковий фотоапарат і сам проявляв.
Але ж, коли я народилась, він уже довгий час не займався нічим схожим на мистецтво, не фотографував, не проявляв, не згадував!

Тоді як?
Чи може це бути вплив храму, де я провела більшу частину свого дитинства? Я от щойно навідала його, вперше за більш ніж десять років. Більшість стін чомусь замальовані сірою фарбою, там де раніше були зображення Бога і святих. Розписаною залишилась тільки центральна частина. Але я ніби тільки зараз здатна відчути наскільки це гарно, чи могла я це відчути будучи маленькою дитиною?

Синява.. І сині куполи з маленькими жовтими зірками, які були ніби одним цілим з обкладинкою дитячої Біблії. А ілюстрації в Біблії давали продовження стінам церкви. Так і не можу зрозуміти, навіщо їх було зафарбовувати, у тому жасному сірому немає нічого божественного.
І хоч я давно вже не сповідую жодної релігії, любов до храмів залишилась. І до розписних стін. І до синього кольору з вкрапленнями жовтого.

Мені складно було з релігійними правилами. Ще будучи дуже малою дитиною я не могла зрозуміти їх доцільність та логіку. Не розуміла чому Богу так важливо, щоб я не бігала, або не стригла волосся. Навіщо мені ховати своє волосся під хусткою. Але найскладніше – чому задавати всі ці питання так неправильно, я же тільки хочу зрозуміти для себе важливість цих правил. Вже тоді я розуміла, що з релігією не складеться. І тому увесь час вважала примус до ходіння в церкву жахливою несправедливістю, особливо в суботу ввечері, коли ігри у дворі були якраз найзапеклішими та найцікавішими! А мене змушували вдягати довгу спідницю, хустку і йти в місце, де не можна було гратись з іншими дітьми, і слухати проповіді про свої бажання, які звісно! були гріховними і неправильними.

Та от я думаю, можливо саме з того часу в мені зʼявилась потреба у мистецтві. Історії та картинки в Біблії були не такі суворі, як церковні настанови. Ніхто не сварив мене коли я розглядала малюнки на стінах і уявляла собі ті місця та тих людей. Переносилась туди. Можливо то був мій сховок? Частинка мого психічного життя, де не було дивних правил і пекучих звинувачень..

І як це повʼязано із тим, що читаючи Синяву, я звісно! натрапляю на згадку Пікассо. Його blue period (мій улюблений). І його картина із зображенням старого з гітарою. Я полюбила Пікассо тільки після того, як побачила картини цього періоду. Бо я можу їх відчути, і якщо я можу їх відчути, то виходить, в Пікассо є частинка, з якою я можу бути близькою, а з цієї частинки я вже можу бути ближчою і до інших його картин, які не так добре розумію.

(ланцюжки, які ведуть до мистецтва)

прочитала в Пильнуй її цікаву історію, яка відбулась з Пʼєтою Мікеланджело

я бачила її весною, коли була в Римі і дивувалась, чому до неї не можна підійти ближче, бо вона доволі далеко розташована від відвідувачів

і ось зрозуміла чому!
в 1972 році геолог угорського походження добивався зустрічі з Папою, щоб повідомити йому радісну новину – він Христос, син Божий
а Папа відмовлявся
І в один день, відвідуючи базиліку святого Петра, він з криком «Я Христос» наніс Пʼєтті молотком 15 ударів, пошкодивши ніс, око і руку Марії

що цікаво, головного героя в книзі звати теж Мікеланджело, і його ідея чому геолог це зробив полягала в тому, що він не витримав що хтось може бути ближчим до Бога, ніж він, адже Пʼєта своїм існуванням доводить що скульптор був з Богом в тісніших стосунках, ніж із сином

(фото 1 – Пʼєта до цього випадку, фото 2 – в 1972 році, фото 3 – коли я була весною в Римі)