​​Чудовий дівочий переспів на легендарну пісню Тараса Чубая.
У такому виконанні вона звучить, з одного боку, ніжно, чисто, навіть мило, з иншого — відчувається сила голосу й опора, чим мою увагу ся композиція і привернула.

Фотографиня — @rissssss.

Кришмітки: #знимка, #слуханка, #соловʼїною, #вона, #Чубай, #Ковтун, #переспів.

Ми розбили склянку з чаєм

— Ти розбив!
— Ні, ти розбила!
— Ти штовхнув!
— А ти впустила!
— Ти тюхтій.
— А ти незграба.
— Баобаб!
— Ти баобаба!
Вже школярка
наче хмарка —
очі повні сліз.
Школярка дмухає
на пальчик свій.
— Обпекла?
— А ти радій!
Та школярик посмутнів:
— Я... ти вибач, не хотів,
я штовхнув.
— А я впустила.
— Я розбив.
— Це я розбила.

Оксана Сенатович.

Кришмітки: #вІрші, #чИтанє, #Сенатович.

Вона! вона! я бачу — між кущами
Рукав уже сорочки забілів;
Ще мить одна — тремтячими руками
Я стан її дівочий обхопив.

Ще мить одна — злилися ми устами...
Вона прийшла, прийшла уже вона,
Найкращий квіт між пишними квітками,
Що нам дає багатая весна.

Гей, нахили свої ти, вишне, віти!
Нехай тепер ніхто, ніхто на світі
Не бачить, як я щастя повну п'ю!

Нехай ніхто — ні зорі, ані люди —
Не відає, як пригорнув на груди
До себе я коханую мою!

Борис Грінченко, 1888 рік, із циклу «Весняні сонети».

Кришмітки: #вІрші, #Грінч, #ВесняніСонети, #весна.

Мати

Вона була красуня з Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже вас.
Купляла вам гостинчика за гривеник,
топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.
Гладущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
І мала мрію гарну і чудну.

У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, —
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.

Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі —
щоб тільки небо, небо і зірки.

Уранці глянеш — хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.

Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала: — Перестань, бо вижену.
— У тебе, — каже, — небо, як сіряк.

Якийсь художник у роки голодні
зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі боговгодні,
став на ослін, одсунув рогачі.

У нього й хмари вигинались зміями,
уже почав і сонце пломінке.
Вона сказала: — Ні, ви не зумієте.
Злізайте, — каже. — Небо не таке.

Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так — то не знайшлося
маляра.
Все якось так — то горе, то біда.

І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, —
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки...

З днем народження, Ліно!

Кришмітки: #Костенко, #вІрші, #мати.

#читальне, або з чого почати ранок, щоб потім весь день не втрачати віри в людей. Листи Симоненка дружині, їх там усього 15 невеликих штучок, але, але!

«Маруся Чурай», Ліна Костенко, Київ, видав. ”Дніпро“, 1982.

Кришмітки: #знимка, #цитата, #Костенко.

Сторінка з манги для дорослих «[Jorori] Natsu to Jun».

Від Марійки: ”Ось як треба хентай малювати, :) “.

Кришмітки: #Японія, #манга, #зняток, #мальованє, #усмішка.

Лоретта Янґ і пташка.

Кришмітки: #Янґ, #знимка.

Миймо руці й будьмо свідомими громадянами, 😷.

Кришмітки: #залишайсяВдома, #посміхунка, #усмішка.

А щоб бути свідомим громадянином, але не так, як чоловік на попередній світлині, ☝️, ловіть добірку справ, що можна зробити на карантині, коли занудьгували.

Кришмітки: #залишайсяВдома, #сидиВдома, #добірка.

І знов з’єднались в одну оману, —
О дивне танго, — і сум, і пристрасть;
Пливу на хвилях твого туману,
Згубила керму, спалила пристань.

І б’ється серце, і гнеться тіло
В твоїм повільнім і п’янім вирі;
Блакитне сонце мені світило,
А буде чорне, а може й сіре!

Чекає прірва на кожнім схилі,
Та сум і пристрасть манять, мов п’яну,
Пливти все далі, віддавшись хвилі, —
Зрадливе танґо, — твого туману.

Та потім вранці, під перший промінь,
Мені не пристрасть туманна сниться —
Зоріє ясно в чаду і втомі,
О світла ніжність, твоя криниця.

Олена Теліга

Кришмітки: #вІрші, #Теліга

​​#зал_кочової_поезії

Хочу...
Злотому променю ніжному
Поклонитися,
Зливою зір кришталевою
Омитися,
З духом землі в небі літеплім
Навік злитися,
В прах в крилах вітру грайливого
Розбитися.
В ангелів тих злотодзвінних літ
Що сплять в небесах,
Крила украсти й їх спраглий спів,
Аби вбити страх.
З травами літньо-медовими
Обійнятися,
В далечінь снів павутинкою
Здійнятися.

Кришмітки: #вірші, #ЩоТамУсусідів, #Mina.

Кришмітки: #слуханка, #соловʼїною, #ОдинВканое #ЩоТамУсусідів, #Віка.

Михайль Семенко. Я палю свій «Кобзар». Лютий 1914 р.

 
        Ей ти, чоловіче, слухай сюди! Та слухай же — ти, чудовий цілком! Я хочу сказати тобі декілька слів про мистецтво й про те, що до нього стосується, — тільки декілька слів. Немає нічого ліпшого, як розмовляти з тобою про мистецтво, чоловіче. Я берусь руками за боки й регочусь. Я весь тремчу від сміху — вигляд твій чудовий, чоловіче! Ой, та з тобою ж пекельно весело!
        ...Ах, з тобою страшенно тоскно... Я не хочу з тобою говорити. Ти підносиш мені засмальцьованого «Кобзаря» й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно... Ти підносиш мені заялозені мистецькі «ідеї», й мене канудить. Чоловіче. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого «Кобзаря», від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресіння. Хто ним захоплюється тепер? Чоловік примітивний. Якраз вроді тебе, показчиком якого є «Рада». Чоловіче. Час титана перевертає в нікчемного ліліпута, і місце Шевченкові в записках наукових товариств. Поживши з вами, відстаєш на десятиріччя. Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами? Я не можу, як ти, на протязі місяців витягувати з себе жили пошани до того, хто, будучи сучасним чинником, є з’явищем глибоко відразливим. Чоловіче. Я хочу тобі сказати, що в сі дні, коли я отсе пишу, гидко взяти в руки нашу часопись. Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого «щирого» українського мистецтва. Я бажаю йому смерти. Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилось від Шевченка. Але не можу й я уникнути сього святкування.
        Я палю свій «Кобзар».

Кришмітки: #Семенко, #цитата.

«Ліліт», Джон Коллієр, 1887.

Кришмітки: #мальованє, #живопис, #Коллієр.

Обітниця.
Се лірика в прозі, котру написала я ще там дамненько, читати ся взяла цієї прекрасної днини.

Кришмітки: #лірикаВпрозі, #МарійчинаЛірика, #чИтанє.

До речі, там з'явилася затишна бесіда для обговорення всілякого естетичного, мистецького, ліричного і культурного. Припрошую до госпóди, :).