...є і те зрозумілим, що така далеко сягаюча реформа, як тая, щоби жінки стояли на рівні з мужчинами, користали з ними разом з всіх державних прав і прівілеґій, належачих до тепер виключно мужчинам, мусит мати своїх противників. А що табор тих противників рекрутує ся по найбільшій части з мужчин, те лежит вже в суті річи; вони почувают інстінктовно, що їм виростає в жінках велика конкуренція, і ми можемо тим їх противеньством лиш гордитись, бо воно є доказом, що вони нас боят ся.

Подумаймо, чим єсть русин, а
чим він бути повинен.

Русин, як єго етнографи поняли, єсть перед всім существом дуже задумчивым. Оно би і нічого. Задумчивость, се знамя здорового мозку. Але задумчивость глубока, надмірна, провадить до скептицизму, а скептицизм вироджує в чоловіці критику постоянну, за котрою русин стаєсь тяжко або малорішительним і малоенергичним.
Чи ж ми не такії? Чи ж ми, приступаючи до якого-небудь діла, не приглядаємось єму наперед из всіх боків, чи не розгортаємо єго аж до дна так довго, аж охота до діла в нас заумерла? Удармося в груди!

Русин дуже чувствительний. Надмірна чувствительность все одно що плаксивість. А кілько ж то разів плакали і плачемо ми над "щербатою нашою долею" і заложивши руки ждемо спасенія "з гори", чей і в наше віконце засвітить сонце? То продукт нашої малорішительности сполученої с великою чувствительностею. Дальше.

Русин цінить високо свою личність. Се не гріх. Кто любить себе, той любить і свободу над все. Свідком наша исторія. Але личність, розвинена до крайности, то головнійша перепона до асоціяції і солидаризованя, то жерело, з котрого плине егоїзм, индеферентизм, апатія для добра загалу, апатія до діла публичного. Роби собі як хочеш, тілько мене не тикай.

3 личности такої вироджуєсь ріжниця мніній. Свідком теперішні наші роздори, з котрий лишень третій може користати. Divide et impera!

Личність, посунена до крайности, вироджує в дальшім полі аристократичні инстинкта, а тії инстинкта були і суть причиною, що ми для відріжненя себе від простолюдина женемось в чужі табори, а свого рідного звичаю, свого язика, котрим колись князі наші говорили, котрий був дипломатичним язиком всеї литовскої Руси, цураємось. Чи ж наші хати ниньки рускі? Чи боремося ми о права нашої найдорожшої спадщини так як би се слідовало. "Богато слів, та більше нічого!"

Личність тая стоїть на перешкоді, що у нас до сеї пори нема ні поважних асоціацій економичних, ні поважних політичних, що "брат собі рад, сестра собі несла", що не хочемо узнавати над собою ніяких авторитетів, що на кождім кроку не достав нам однолитої, согласної акції. Попри "Раду руску" в 48 році повстав зараз "Собор", попри Матицю — Просвіта; попри Просвіту — Общество им. Качковского; попри Січь — Основа; попри Лихвяра — академическій кружок; попри одну часопись — десять других.

Що ми не любимо авторитетів, до того окрім залюбок до личности причиняєсь і недовірчивість, яко виплив скритости, рідної доні матери задумчивости. Так єсть, русин єсть крайно недовірчивий. Пійдем в товариство кількох лишень русинів, в прочім добрих людей, і прислухаймось їх бесіді о тім або другім чоловіці, котрого власна заслуга поставила крихту висше понад загаль.... Скілько злої помовки, підозріній, знеславленя почуємо ми там?