за упокій літа

о …
ти забув своє фото
на цвинтарі
й тепер
щоночі чутно
як плачуть сотні
тисяч трун
піано

й очі твої миготять
черешневим плодом
так що живі спотикаються
але все ще ідуть
класти квіти
долонь

тримай своє слово
як писане на
плиті памʼяті
й не бійся
тремтіти мов осінній
лист

Павло Щепан

#грань_поезії

Чи любов — хвиля, чи матерія?
(Світлана Пиркало)

не радіє з неправди, але тішиться правдою
(Перше до Коринтян)

Раз народившись, любов не буває замалою,
як ніколи не замала найдальша зірочка у невідомому небі;
як ніколи не замала свічечка в єдиному вцілілому вікні;
як ніколи не замала шерстинка на одязі,
знайшовши яку, опиняєшся вдома;
як ніколи не замалий крок, зроблений назустріч;
як ніколи не закоротке добре слово.

Раз оселившись, любов завжди уміщатиметься,
безумовна й безумна:
стане для неї і рук, і колін, і хліба,
яким вона пахне
впереміш із літнім дощем,
і серця, мов горщик, запеченого.
Місце її вже ніколи не спорожніє,
кожна любов торує собі куточок,
старанно витоптує на животі у мами —
так-бо і ширшає Всесвіт.

Ірина Божко

#грань_поезії

love me apocalypse

ти, чоловіче із випаленими вузлами рук,
стоїш проти мене,
кусень сухої землі розламуєш навпіл — пахкий і гарячий.
ось тобі, чоловіче із глиняними очима темними,
cухий і натужний плач.

а ось тобі серце із білого шовку, портали золочені —
входи і виходи на вільному диханні —
смійся-візьми.
і буде тобі любови від мене, якої захочеш,
а надто тієї, прокладеної слізьми.

яка під ударами поспіхом перебирає
усі найдорожчі і пам'ятні імена.
— то як ви, мої невгасимі, — іще літаєте?
— літаєм. між ніжним і правим десь посередині.

а твоїм, чоловіче, близьким і прозорим найменням
повниться тиха і виснажена ріка.
— як ти? — спитаєш.
— мулистий туман розточується над тілами,
виходить з легень,
а в'язі наші скорботні висвічують і печуть,
і звужується світлопростір довкола очей твоїх, ангеле.

дивися, це п'єса для тебе — стрімка, одноактна:
із суцільної темряви вогким цілунком несе.
— то що мені на афішах побіля імен написати?
— "люби мене, апокаліпсисе".

кров'ю від крови тугі понапнулися гирла,
гуде і вихаркує ґрунт приблудні заміси;
і вся твоя плоть, водночáс сторожка і червива,
ляже чи вистоїть?
ляже чи вистоїть?

а тоді, коли нáрізно ми, я стаю проти люстра нагим до обіймів,
і одрубані голови соняхів котяться києвом, злим і пожарним,
розкажи, ким ми вийдемо завтра із цієї гонитви,
як облизує смерть усі засуви й ручки на дверях.
який запал й азарт!

обернись, чоловіче:
лиця твого срібні овали —
наче місяць вертає на повню опісля недуги.
скільки всьогó вже я витнув — прости — а спромігся
лише на молитву
до випалених і худих твоїх рук.

Ада Єлагіна

#грань_поезії

експлозія

(current sound:
einstürzende neubauten)

вночі
коли об підвіконня барабанить дощ
коли у вентиляційних шахтах гуде вітер
коли від грому дзвенять шибки
коли спалах блискавки вихоплює з темряви будинки
все місто вібрує тремтить здригається
і лиш тоді стає собою

Мірек Боднар

#грань_поезії

🔥 Запрошуємо на подію від «Грані» у PinchukArtCentre 22 червня о 14:00.

«Я не випадково про це говорю» — це поетичні читання-геппенінґ в рамках публічної програми до виставки номінантів/-ок Премії PinchukArtCentre 2025.

«Я не випадково про це говорю» — читання, у яких поетичний текст функціонує не як завершений твір, а як матеріал для живої інтерпретації, а подія будується на імпровізації та залученні авдиторії, а не за підготованим сценарієм. Цей підхід трансформує поезію у перформативну практику, що розширює можливості поетичного висловлювання.

Ми — Ростислав Кузик, Павло Щепан та Анна Зотова — будемо читати наші тексти, а також вірші молодих поетів та поеток, які перегукуються із темою виставки — тексти про особисте й колективне: пам’ять, ідентичність, втрати й життєстійкість.

Геппенінґ передбачає нагоду долучатися до читань поетам і поеткам, які прийдуть на подію.

📍Неділя, 22 червня, 14:00. 4-й поверх PinchukArtCentre, зала з роботою Лесі Васильченко. Вхід вільний.

Деталі тут

#грань_анонс

*

тебе не було нестерпно довго

спраглий втоми сповнитися
ти приходиш ні з чим

наскрізь
бачу тебе

а до кореневища –
рукою подати

але ми ухиляємося
і я утішаю тебе як можу

поки ти нетерпляче пнешся
густим тереном

знесиленими берегами
уторованими волохатими стежками

журливо хитаєш головою
бо після тебе –
в житах новий покіс

схилюся жмутом
перед тобою
косаре мій!

і вже не чути ані пташиного співу
ані людського голосу

як швидко ти оспівуєш мене
білими росами

слізьми каламутними
з гір порізаних ровами

оточений
лийся з ув'язнення

на волю мою

Олександр Авербух

#грань_поезії

пайка

от не пощастило

хто вже дістався цій літературі
молоде покоління
лауреатів та фіналістів
голоси самобутні
вічні стипендіати та алкоголіки
силаботонічні сноби
прозаїчні верлібристи
піджаданники поголовно
юні паростки сучукрліту

а тепер ще й до них
агресивні петеесерники
без яких антологія не антологія
і захід не захід
отримали пайку власного голосу
як нагороду посмертно

а у ньому
бруд та пісок
скрипить неприємно
іржавим затвором
ні відчистити
ні відбілити

як ним користуватися
голосом
прокуреним до жовтизни
подертим на вітрі стягом
над зруйнованою бібліотекою

як ним тепер вимовляти ніжність
голосом
привченим до команд
сухих і холодних
мов армійський пайок

як тепер проповідувати любов
голосом
що просякнув ненавистю
аж до кісток
аж до сьомих колін

як ним тепер читати поезію
коли слова
ніби патрони в патроннику
клинять
і затинаються

клинять
і затинаються

Сергій Рубнікович

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

Не бачити світла
світло сьогодні в нестачі
темрява лиш
наповнює цистерни думок.

Не чути голосу
свист снарядів та мін
повітряні тривоги
сьогодні звучать насамперед.

А кажуть:
жити спішити треба
гляди не проспи
ні пане Симоненку
я би віддав весь свій одяг
кілька фотоапаратів
програвач вінілу
платівку Океана Ельзи
більше нічого не маю
щоб проспати
тупо заснути на початку всього
і прокинутись лише в такому випадку
якщо зʼявиться крапочка.

Але за вірш дякую
пане Симоненку
він хороший
та не чути сьогодні його
лиш свист мін
не чути листя
лиш шелест снарядів
заплющую очі
нічого не змінюється
світло сьогодні це розкіш
а темрява по оптових цінах.

Максим Кривцов

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

з мого тіла ростуть квіти
десь поруч сміються діти
десь поруч весна і вітер
немає більше у мене літер
немає слів і розділових знаків
немає світанків
лиш поля
червоні
від маків

Валерій Пузік

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

Десь, а можливо й тут пішов
такий дощ, дощ пішов такий
що стало нікому й нікуди
витягати допіру втонулого

від самого ранку я сиджу
за своїм хистким столом
і ніяк не зважуся
доторкнутися до власного тіла

Віктор Кордун

#грань_поезії

Шукайте нас тут.

виникає потреба говорити просто так як вітер чи рана
відшукати всі літери які ще в нас лишились
і знову скласти в слова
спочатку з трьох літер такі як дім чи бог
а тоді з чотирьох а тоді з п'ятьох а тоді найскладніше
з цих слів знову скласти тіло

Анна Ютченко

#грань_поезії

Антена

Чорний футлярчик
для скрипки
схожий на гріб
синє маля іхтіандрів
у вустоньках схлип
повня у савані тризна:
мед саранча
пух із тополі наскрізно
в свічадо меча
плач зі своїми напийся
в дунай — із журби
як кошенята в цеберці
бояться води
з літніх сортів паперівка
донешта кандиль
я́дром до литки прикутий
брому бутиль
антена з Донбасу транслює
рани і пил
на радіо й теле голгофі
ти — сивий ковил

Валерія Сергєєва

#грань_поезії

/на східній стороні/

велике серце
важке
яке не знає свого імені –
через нього протікає наша земля синку
протинає його
котиться земля по серцю
як колесо по горі
котиться –
як зіниця по любові
завтра зранку синку
ми підемо знову розкопувати цю гору посередині
щоб знайти безбарвну жилу
в яку зайдемо
щоб була неслиханная радість
щоб світанок
ще раньше зустрічати
там ми сядемо
на східній стороні
серця великого важкого
якого не під силу підняти
якого вороги не перейшли
бо кров’ю вони не є
там ми сядемо полуднувати
і ти скажеш –
тату
я люблю сусідську дівчинку
тату – як гадаєш –
чи знає вона
де в серця
ми?

Микола Антощак

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

* * *

Фотографів стало більше, помітив?
Тепер є кому занотувати, що сталося
з мовою.
Країною ширяться квіти —
симптом, схожий
на японську хворобу.
Не те. Ханахакі виникає від нерозділеної
любові.
Недуг інший, лікар помилився.
Рослини пробиваються на могилах
загиблих.
Їх приносять в кишенях діти,
Що знають усе, відчувають усе,
Але не кажуть нічого, радіють новому дню,
Беруть до рук олівці і малюють Бога вночі.
Викреслюють довго криві,
аби на зображенні отримати звіра.

Ніка Кожушко

#грань_поезії

***

чоловік
якого не пам’ятаю
був ромашкою

вміщався
на моїй долоні
жив собі у кишені
джинсового комбінезона

поки
хтось із більших
не звелів
віднести його до місця
де сплять усі ромашки

інший великий
викопав ямку
і я поклав його туди

сухого й жовтого

з висоти страху
дрібка землі
повільно летіла

у зав’язь

Іван Гнатів

#грань_поезії

У день кінця світу
Бджола кружляє над квіткою настурції,
Рибалка лагодить блискучу сіть,
Скачуть у морі веселі дельфіни,
Молоді горобці чіпляються за ринву
І вуж має золоту шкіру, як і повинен мати.

У день кінця світу
Жінки йдуть полем під парасольками,
Пияк засинає собі на газоні,
Перекрикуються на вулиці продавці зелені
І човен із жовтим вітрилом підпливає до острова,
Звучання скрипок лунає в повітрі,
І відчиняється зоряна ніч.

А ті, що чекали блискавиць і громів,
Розчаровані.
А ті, що чекали знаків і архангельських труб,
Не вірять, що вже починається.
Доки сонце й місяць угорі,
Доки джміль навідує троянду,
Доки народжуються рожеві немовлята,
Ніхто не вірить, що вже починається.

Лише сивочолий старий, котрий міг бути пророком,
Але не є пророком, бо має інші заняття,
Говорить, підв'язуючи помідори:
Іншого кінця світу не буде,
Іншого кінця світу не буде.

Чеслав Мілош
Переклав Сергій Жадан

#грань_поезії
#грань_переклади

***

нас збирали і виводили
до лісосмуги
ми заглядали
в невдоволене небо
старалися видивитися ключі
як то літати ключами
а як замками
гайками
трава темнозеленіла
болотяне місиво
липло до підошов
ми вищали
і ближчали до ключів
і до ірію

Марта Мохнацька

#грань_поезії

***

в бабиному горщику на столі —
держава
і підозріла тиша

так тихо може бути
хіба після вибуху

у бабиній вишні кісточка — родиво:
земля вкрита варенням
і тонуть у ньому комахи
що летіли на цукор

у баби дзеркальце —
війна
там:
два ока
ніс
брови
губи
красивий контур
дідового лиця

дідусь
пливе собі в тиші
й шепоче мені на вухо
фонетичні правила української мови
каже запам’ятати речення в якому всі приголосні звуки глухі

але мені заважають його почути:

як діяти під час обстрілів?
де ховатися під час бомбардування?
як вижити під час ядерного удару?

кладу в білу столову серветку крихти літер
хочу забрати з собою назву села
в газетах такого не пишуть

бабця дає мені цілунок в лоба
а разом з тим знання
що горщик — держава
кісточка — родиво
дзеркальце — війна

Мано Глонті

#грань_поезії

процесія

липню, печи — може, рани комý запечеш,
липню, цвіти — може, теплими квітами зшиєш,
знаю: смерть на твóїх медових полотнах есе
кров'ю пише
з тисяч імен — а літери гуснуть начóрно— хто прочитав хоч одне —
затуляє обличчя,
липню, знаю: твóї гарячі медові полотна —
чорні таблиці,
липню, знаю, за ким мовчать ідучи,
кóго везуть, по кóму грають на трубах. троє з лопатами вже своє довершúли —
втомлені курять,
піт витирають з лобів, липкий, ніби мед,
мед — солоний, що сльози, і сірий від персті — липню, я знаю про неї все
і про тебе все —
я з ними,
четвертий.
липень не чує: м'якне від спеки дорога,
тонуть в асфальті лампадки і свіжі квіти.
вже виростають хрести, прапори —
пора відчиняти ворота.
чорне літо

Степан Пенкалюк

#грань_поезії

***

Жити в часи, коли слів про любов
значно менше, ніж болю,
а дерма
стягує нутрощі плівкою
синіх чутливих падінь.
Трóща розбурхує спокій,
терпко впивається в тебе.
Темрява сіє зневіру
в полі знелюднених днів.

Крихкість червоних прожилок вже розливається в оці.
Білі зіниці миршавих, чорних од віку майстрів:
смерть насуває зі сходу, тягнеться глевким болотом –
і проростають шпигачки гострими голками вглиб.

Піниться в нутрощах трунок –
відчай холодний,
знемога
тягнеться довгим потоком
в річку забутих життів.

Кат захлинається вітром,
мороком,
тишею,
сонцем:
цілиться довго й завзято
в тінь відображення, і –
з кутиків рота стікає
цівка густа. Усе твердне.
Ніч огортає покровом
цвинтар мовчазних могил.

Жити в часи, коли зéмлі
кровʼю просочені. Море
блідо-червоне, буремне
вже підступає до ніг.

Все починається знову:
сніг розмиває кордони,
маятник цілиться в прірву
світ ціпеніє, і щось
знову приглушено терпне
зліва між ребер. До вени
тягнеться нитка у голці –
і прошиває
наскрізь.

Марина Горбатюк

#грань_поезії