Скоро вже й літо зі схилу — розірвана світла низка.
Каже бог річковий: немає печалі, просто грає риба в ріці ночами
і ластівки на зливу літають низько.

Жити — немов до крові прикусити губу.
Гнів, наче вітер — прошумів і ущух.
Бʼється в траві зеленкувата щучка.
Скільки того Бугу? Безмежно - Бугу.

Місяць ламає об місто цукровий ріг.
Очерети гойдають легкими лезами.
Просто знічевʼя торкаєш посеред плеса
чортячу мордочку водяного горіха.

Просто мокре волосся впаде на плечі
і засвітиться тепла вʼязка пітьма.
Каже бог річковий: нас також немає,
є тільки течії.
Дослухайся до течій.

Катерина Калитко

#грань_поезії

д е н ь м а т е р і

відтепер твоя матір
більше тебе не чує
відтепер ти для матері
золота медаль
заіржавіла
відтепер між тобою і матір'ю
знову Чонгар
замінований

Ігор Мітров

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

​​🎉 Сьогодні «Грані» виповнилось 7 років!

Наша історія почалась у 2018 році. Тоді Павло Щепан та Ростислав Кузик створили у Львові «Грань», аби працювати з поезією та синтезом мистецтв.

Першою подією «Грані» став перформанс «Нотатки однієї смерті», який відбувся 11 травня 2018 року. І саме цю дату ми обрали відправною точкою «Грані».

Подія була присвяченою польському поету Рафалу Воячеку, який відійшов у засвіти 11 травня 1971 року. Тоді, окрім Павла і Ростислава, до акції долучився поет Володимир Калина, який згодом був учасником не однієї події «Грані».

А опісля було багацько всього — поетичні, візуальні, звукові і ще бо-зна які перформанси, події в рамках Книжкового Арсеналу спільно з групою київських поетів і поеток, низка подій на трьох чи чотирьох Форумах Видавців, перформанси на двох фестивалях «Місто, що надихає» від Lviv City of Literature, фестиваль Dro.Art.Days у Дрогобичі, чимало подій у львівській «Дзизі», насамперед щорічні весняні читання «Відлига», куровані нами читання молодих поетів та поеток на фестивалі «Земля поетів» минулоріч, запис поетичної збірки разом із Audiostories і ще багато-багато всякого. А поміж тим ми публікували поезії, багато-багато поезій.

У 2024 році «Грань» вперше за своє існування розширилась — до нас долучилась поетка і перекладачка Анна Зотова, що якісно доповнило «Грань» і ми почали активніше підсвічувати перекладацький напрямок.

У 2025 рік ми зайши з кількома подіями, але націкавіше — попереду 😉

Дякуємо всім, хто був поруч усі ці роки — хто читав нас, долучався до акцій та відвідував події. Дякуємо нашим партнерам та усім, хто допомагав і підтримував нас. Дякуємо українському війську, без якого усе це не було би можливим.

👁 добірку світлин з подій за попередні роки можна подивитися у нас в інстаґрамі

До скорих зустрічей 🖤

я щойно поглянув на руку — і наче немає руки
гаряче повітря натомість танцює — дає її форму
і сіль випікає узор — упізнаєш який?
лілове і біле зелене лілове і чорне

тужавий залишенець
срібний каркас гомінкий
м'які обладунки себé накладати б на себе
на кого обпертись коли не стається й ніким
іще не набувся і дивишся в озеро смерти

а звідти підходять із люстрами — дайте одне —
чудні і високі птахи у сяйливих кольчугах
дзеркальте дзеркальте —
допоки ридання грудне
вже буде від пісні не відрізнити на слух

Ада Єлагіна

#грань_поезії

Спільното,

Акаунт нашого товариша Юрія Ліщука (stavozero) було зламано, а основний канал – видалено. Там зберігалось багато цінного поетичного контенту – аудіозаписи з проєктів "Калейдоскоп" та #WikipediaPoet.

Будь ласка, підписуйтесь на новий канал https://t.iss.one/stav_ozero та підтримайте Юрія.


Команда «Грані»

Імітація безхмарності

і знову я долаю кілометри щоб побачити свою матір
донька лісника шістдесят років по тому
плаче над порожнім кошиком

дивно: вона ж знала кожну стежку
кожен прихисток маслюків
кожну колонію білих

її батько розказував: гриби - як люди
мають свої родини свої улюблені місця

тепер міцелій стигне на знимках:
ось вона п'ятирічна тримає батькову руку
і він показує: бачиш, який мох тут вогкий і яскравий?
запам'ятай це місце

мій язик німіє коли бачу як вона
обходить порожні галявини
де колись росли цілі грибні села

я хочу сказати їй: ліс теж старіє теж забуває
теж втрачає свої мітки
але вона краще за мене знає що деревина пам'ятає все
навіть те чого вже на мапі немає

Анна Зотова

#грань_поезії

Коли до цих країв повернеться мова
я обов'язково опишу це вечірнє небо
передгрозяне й зворушене нашими поглядами —
поглядами прощання й замилування

Коли час прорве загату
й разом зі словами потече крізь нас —
я обов'язково опишу це плинне небо
небо наших непромовлених "назавжди" й "ніколи"

Вмиюся брудним потоком
вириватиму корені слів і прищеплюватиму їм пагінці нових значень
ловитиму миті решетом
благословлятиму святу каламуть

А поки нема ні слів ні секунд
нема на що обміняти спалах зорі й красу низпадання сутінків

Шепеляві пересохлі русла
теж шепочуть
розкладають круглі обточені камінці спогадів
підказують: звідси пішла вода
і ми свідки її

але немає її у війні
ні ковточка
ні краплин що ділили б на відтинки нестерпне чекання

тож стоїмо під оцим от небом
малі-малісінькі сухі очеретинки
боїмося іскор нічної ватри
німуємо своє безчасся

Єлизавета Жарікова

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

господи
я - марія
дай мені сили
і віри

щоб тіло моє
після смерті
не фотографували зблизька
хіба руку
але не очі
не тіло під завалами
фрагмент чогось
але не повністю тіло

вони ж бо злітаються на вогонь
як круки
збігаються
ніби гієни на падаль

але ж я не падаль
я людина
і десь тут була моя квартира
і поки вони заглядаються
поки вдивляються

господи
я не хочу
щоб знимки
мене мертвої
були на перших шпальтах
я розумію - війна
але я людина
ти знаєш що я людина?
усмішка моя єдина
очі мої одні
ти знаєш про це чи ні?

господи
я - марія
дай мені сили
і віри

Валерій Пузік

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

*

що робити зі своїм зачерствілим серцем?

можна віддати його птахові щоб відніс до вершини гори
де вітри розвіють його знову на спів

лишити серце на світлі у траві де промінь заходить
найглибше аж за слово біль

або навпаки сховати його в тіні де час
рухається повільніше все перетворюючи на пам'ять

гниле яблуко дім камінь панцир величезного жука

розламати серце як скибку хліба й розділити
з тим хто теж тут заблукав

або посадити в землю глибоко до коріння дерева
де потік води відшліфує його знову до насінини

Анна Ютченко

#грань_поезії

Комета мого життя

Хто дарував мені
нічне небо
що світиться зірками
і летять у безвість
неначе вітер

це душі померлих
казали
старі люди над Бугом

моя душа
дарована як причастя
летить на вітрі

щоб зустріти
тебе
і бути з тобою

Тадей Карабович

#грань_поезії

***
дзвін
провалюється
у вухо села —

розгоряється
на горі
огнисько

в якому
чоловіки
сорочки полощуть
а вони —
все чорні

котиться з гори
сонце-колесо

й обертається
поле
на плуг

Іван Гнатів

#грань_поезії

***

відлуння дзеркала
нічого не знає про дзеркало
нічого не знає про себе

але воно про літо знає
і про нього розказує

воно має дві стежки
білу і чорну
воно завжди білою ходить
і розказує
що на груші виросли груші
і впали в траву що на вербі
груш не виросло а виріс лелека
і впав за обрій

прийде від матері дивний літній сон
із сапою в руках і всю білу стежку
пересапає

і тоді вже відлуння
самотньо сидітиме біля дзеркала
бо чорною стежкою
ходити
страшно

Григорій Чубай

#грань_поезії

ніхто не радіє зустрічі так
як краї рани котра
нарешті затягується

шкіра знайшла свій дар тривкості:
тріщини в кризі й собі хотіли б
робитися шрамом
та їм не дано цього.

міст не фальшивий
ним можна було піти,
ним досі можна вернутись додому —

після плавби що видалась надто довгою
мудрець сушить одяг і гучно сміється

Дарина Чупат

#грань_поезії

Говорю до тебе тихо

Говорю до тебе так тихо, немов свічуся.
І квітнуть зорі на лузі моєї крові.
Стоїть мені в очах зірка твоєї крові. Говорю так тихо, аж тінь моя біла.

Я холодний острів для твого тіла,
яке падає в ніч гарячою краплею.
Говорю до тебе так тихо, ніби крізь сон твій піт горить на моїй шкірі.

Говорю до тебе так тихо, як птах,
що на світанку опускає сонце в твої очі. Говорю так тихо,
як сльоза різьбить зморшку.

Говорю до тебе так тихо, як ти до мене.

Рафал Воячек.
Переклав з польської Мірек Боднар

#грань_поезії
#грань_переклади

ФРЕСКИ

Крейдою на стіні
Кая намалювала фею дерев і квітів,
Юна — дівчинку з квадратною головою.

Я дозволив донькам використовувати стіни, бо люблю 
коли зникають заборони
і дитячі руки розсувають межі дозволеного.

Ця радість свободи -
її ні з чим не порівняти!

Дружина нещодавно 
подала на розлучення -
дистанційно, з-за кордону,
через свого адвоката.
Так буде краще для всіх.
Так буде краще. 
Але чи точно – для всіх?

Я все розумію.

Бо я — капітан 
збройних сил. 
Капітан без корабля,
капітан без вітрил,
капітан без моря.
Капітан з посіченою уламками пам’яттю…

Коли ми розійшлися у поглядах на все це?
Коли ми щось загубили? 
Коли ми втратили головне? 
Трепет рук і здригання тіл,
жадібні поцілунки
і неможливість розірвати обійми - 
куди все поділося?

Ще одна родинна історія
понівечина війною.

Ще одна повнометражна туга,
ще один крижаний протяг.

І повня, і повінь,
і серце моє, 
якому 
затісно у грудях.

Я сиджу у спорожнілому храмі
і дивлюся на фрески.

Дмитро Лазуткін

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

сúроти

втративши всю вагу в землю
тіло мусить
верхівками трави ходити:
кожною китицею.. кроком який –
хвиля
вагою тільки в дихання
об‘ємом тільки в подих

я чую як дихаєш мені в шию
і здригаюсь

Дмитро Вільгоцький

#грань_поезії

редукція

тепер
пізнати в дзеркалі
себе несила —
щоразу
постає навпроти
хтось чужий
із оком гострим
ніби серп

тепер
стільки мариться
пливких облич
аж тонкими
тріщинами вкривається
чоло:
які із них ще тут
а які вже там
і де твоє
посеред них

на світанні
не розплющити очей —
набрякає в них доспіле скло
і покрива зіниці не більмо
а тьмяне срібло

ні не впізнати нам
усіх облич примарних —

тепер
очі наші
лише для сліз
круглих і гострих
немов серпи

Ростислав Кузик

#грань_поезії

за упокій літа

о …
ти забув своє фото
на цвинтарі
й тепер
щоночі чутно
як плачуть сотні
тисяч трун
піано

й очі твої миготять
черешневим плодом
так що живі спотикаються
але все ще ідуть
класти квіти
долонь

тримай своє слово
як писане на
плиті памʼяті
й не бійся
тремтіти мов осінній
лист

Павло Щепан

#грань_поезії

Чи любов — хвиля, чи матерія?
(Світлана Пиркало)

не радіє з неправди, але тішиться правдою
(Перше до Коринтян)

Раз народившись, любов не буває замалою,
як ніколи не замала найдальша зірочка у невідомому небі;
як ніколи не замала свічечка в єдиному вцілілому вікні;
як ніколи не замала шерстинка на одязі,
знайшовши яку, опиняєшся вдома;
як ніколи не замалий крок, зроблений назустріч;
як ніколи не закоротке добре слово.

Раз оселившись, любов завжди уміщатиметься,
безумовна й безумна:
стане для неї і рук, і колін, і хліба,
яким вона пахне
впереміш із літнім дощем,
і серця, мов горщик, запеченого.
Місце її вже ніколи не спорожніє,
кожна любов торує собі куточок,
старанно витоптує на животі у мами —
так-бо і ширшає Всесвіт.

Ірина Божко

#грань_поезії

love me apocalypse

ти, чоловіче із випаленими вузлами рук,
стоїш проти мене,
кусень сухої землі розламуєш навпіл — пахкий і гарячий.
ось тобі, чоловіче із глиняними очима темними,
cухий і натужний плач.

а ось тобі серце із білого шовку, портали золочені —
входи і виходи на вільному диханні —
смійся-візьми.
і буде тобі любови від мене, якої захочеш,
а надто тієї, прокладеної слізьми.

яка під ударами поспіхом перебирає
усі найдорожчі і пам'ятні імена.
— то як ви, мої невгасимі, — іще літаєте?
— літаєм. між ніжним і правим десь посередині.

а твоїм, чоловіче, близьким і прозорим найменням
повниться тиха і виснажена ріка.
— як ти? — спитаєш.
— мулистий туман розточується над тілами,
виходить з легень,
а в'язі наші скорботні висвічують і печуть,
і звужується світлопростір довкола очей твоїх, ангеле.

дивися, це п'єса для тебе — стрімка, одноактна:
із суцільної темряви вогким цілунком несе.
— то що мені на афішах побіля імен написати?
— "люби мене, апокаліпсисе".

кров'ю від крови тугі понапнулися гирла,
гуде і вихаркує ґрунт приблудні заміси;
і вся твоя плоть, водночáс сторожка і червива,
ляже чи вистоїть?
ляже чи вистоїть?

а тоді, коли нáрізно ми, я стаю проти люстра нагим до обіймів,
і одрубані голови соняхів котяться києвом, злим і пожарним,
розкажи, ким ми вийдемо завтра із цієї гонитви,
як облизує смерть усі засуви й ручки на дверях.
який запал й азарт!

обернись, чоловіче:
лиця твого срібні овали —
наче місяць вертає на повню опісля недуги.
скільки всьогó вже я витнув — прости — а спромігся
лише на молитву
до випалених і худих твоїх рук.

Ада Єлагіна

#грань_поезії

експлозія

(current sound:
einstürzende neubauten)

вночі
коли об підвіконня барабанить дощ
коли у вентиляційних шахтах гуде вітер
коли від грому дзвенять шибки
коли спалах блискавки вихоплює з темряви будинки
все місто вібрує тремтить здригається
і лиш тоді стає собою

Мірек Боднар

#грань_поезії