день 1: після заметілі

Після великого плачу
над берегом западає втомлена тиша;
лягаєш на лід і вислуховуєш під нею воду,
лягаєш у сніг і вислуховуєш під ним землю,
лежиш, як колода, що мала би бути деревом,
і не змогла;
Після великого плачу
западає тиша і заколисує, доки не заснеш;
чуєш, як б'єшся млявою хвилею об лід,
чуєш, як поволі теплішає закований ґрунт —
прокидаєшся довго й повільно,
неначе звіря,
на чорній землі,
а поруч тремтить,
як-сполохане-серце,
плесо.

Катерина Балашова

#грань_поезії

світлою і ясною ступаєш
на камʼянистий берег
місяцевим променем ковзаєш
до тіні найближчої
і там топишся
із морських глибин вигнана
із води вивергнута
світлою і ясною
часточкою небес променистих
місяцевим самоцвітом
прохолодним на дотик
мерехтливим як подих затаєний
мерехтіла собі в глибині
розсмішила море
накотилося воно на берег
скляним передзвоном висміяло
тебе з себе
ох і глибоко тут назовні
ох і темно
мерехтиш під відкритим небом
а звідусіль — відлунює
ох і смішно тоді стає
ох і котишся до прибою
аж на небо викочуєшся
і лежиш до світанку
в місяця світла вчишся

Тетяна Непипенко

#грань_поезії

"Ніч горбами й долинами..."

Ніч горбами й долинами
прикрила квіти і траву
і срібні коси розплела
на спині.
Срібніють у сні
горби і долини з квітами,
темна трава
шелестить іскрами.
Ішов я до обрію
і боявсь розбудити її.
Випав із обрію промінь
і поранив тіло її.
І плакав я на зорі
один у полі...

Микола Воробйов

#грань_поезії

Притуплене

Все до чого не торкнись - притуплене,
мерзла грудка всередині,
бруківка, яку з'їдає неон.

Ти думаєш, про що би ти не мріяв,
а мрії притуплені.

Тісно у споминах,
мов у місцях дитинства
і таке приглушене відчуття часу.

Страхи теж притуплені,
видива, моменти щастя,
притишений пташинний спів,
тримаємо якось стрій.

Сюрикени сніжинок з притупленими гранями
розчиняються у повітрі,
росточки ножів пробиваються
крізь вогкі ґрунти клумб.

Притуплені слова, які так боліли,
тепер лише ясна опухлі.

Притуплений гнів,
розмиті портрети в калюжах,
їх малюють художники без визнання,

притуплені кольори змін,

Крижини схожі на плитоноски.

Тільки скалки надзвичайно гострі,
ними всіяні всі хідники,
пробили взуття,
ятрять,
це ж бо
сльози
війни.

Ярослав Гадзінський

#грань_поезії

team sleep
це наша команда сну
бездонна як відчинене вікно
в порожній кімнаті масового мистецтва
і стерильно очищеної альтернативної музики

на цьому бульварі вже темно
ліхтарні розпластують чорні відбитки дерев
по вигинах лавок і переповнених урнах вечора

один навушник у мене
інший у тебе
сьогодні ми стали командою сну
що чутиме спільні звуки
і пам'ятатиме однакові сновидіння

в цю мить я спокійний
бо знаю
ти пам'ятатимеш лише те
що насниться мені сьогодні

у звуках музики все криється позолотою
медом бурштиновим огортає нас світло
і все сповільняє
наш біг чи ходу
наш вітер чи плин потомлених хмар
проти місяця молодого

а вчора я бачив свій зуб на долоні
залитий соком перестиглої вишні

і про це
на жаль
ти скоро дізнаєшся вже не зі сну

Олександр Мимрук

#грань_поезії

***

Цвіркуни розтягують порожнечу
З надпаленими краями.
В ній сперечаються два крамарі,
Присягаючись на жовтій дині,
Як на святому письмі.
В одязі з лободи
Ходять збирачі податків
(Скрізь митники і злодії).
Іде збирач податків,
Непідвладний тяжінню,
Жує смужку олії й посвистує
(Один його кашкет
Важить пуд щирого золота)
Навколо нього сізіфові міхи
Видмухують коріння навиворіт.
Іде збирач податків,
Відділений від листка плівкою,
Від якої відрубує усе живе.
А те, що відійшло,
Висить олив’яними печатками
На папських буллах
До народів, які вже не існують на мапах.

Емма Андієвська

#грань_поезії

Веснянка

ріки  скреснуть
а  я  -  воскресну?
о  весно!  дай

Назар Гончар

#грань_поезії

ars poetica


нічне небо над пустелею —
добре тут видивлятися притчі
цю — розповісти на горі
цю — коли піде дощ
а цю відкинути
хоч і добра вона

чи придумати місце собі
неприкаяному:
можливо воно
виявиться в котрійсь із книжок
або за дверима
в які стукав-стукав а ті
виявилися стіною

поезіє
іноді твої двері зачиняються
без попередження
а часом ти притча — добра
хоч і відкинута

Дарина Чупат

#грань_поезії

Вірш про смерть 

нічого не відбулося
   цілими днями сиджу я 
      перед аркушем паперу але
         нічого не відбувається

Інґер Крістенсен (Данія)
Переклад Юрій Денисів

#грань_переклади

•

Місяць
зашитий в підкладку мого пальто
забуває про час
він дивиться фільми
у вигляді непритомних видінь
до нього ніхто не говорить
ніхто не знає
про його місце перебування -
фіктивне викрадення
нічного вогню -
він просто хотів дізнатись
що таке безлюдна самотність.

Аліна Звіздецька

#грань_поезії

тілом дому блукають трухлявих стільців
переламані ноги - мов тілом твоїм
ще учора мої очі руки вуста
а сьогодні прочинене навстіж вікно
ти ще вчора була а сьогодні з вогнем
серед білого дня не знайду не торкнусь
в тілі дому пляшки з недопитим вином
осідлавши столи атакують пітьму
ти ще вчора була а сьогодні вікно
і зачахлі фіалки вистрибують вниз
і за крок від погуби стають воронням
чорним пір’ям стає оксамитовий лист
і уже воронням повертаються в дім
зголодніло кружляють над трупом тепла
бо вогонь уже згас
бо вже настіж вікно
бо тебе вже нема
а ще вчора -
була

Ігор Мітров

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

«розслаб щелепу» кажу замість «привіт»
і одразу кусаю себе за язик
німіємо
трава стає колючою
стає навесні сіном споловілою
вчора я сполохала оленя
натягнула зарошену дощем
гілку сосни
я думаю, що самотність має колір бензину
і що аромат нашарпаних квітів
інтенсивніший від тих, зрізаних ножем
самотність це вміння у різкі рухи
фехтування зі світлом

Анна Зотова

#грань_поезії

***

Книги сліпнуть від власної темряви,
прочитані – теж,
затуляють гілками світила одна для одної,
а для пам’яті-найди об’єднують наче поверхню потопу
свої подієві сади.

Книги ламаються під власною вагою,
в домашніх бібліотеках чим пахне – чи не кістковим порохом?
На тарілці екслібрису – флейтовий і пташиний
кістковий мозок. Єдина страва,
яку навчився тобі готувати.

Щойно відкриєш книгу –
погляд вибілить сторінки,
на пальці налипне
чорний отруйний пилок,

долинає, минаючи пекло,
до темного лісу Лю Цисіня,
чи до нічного лісу Джуни Барнс,

нам з тобою туди недалечко,
нам світить знадвору липневий сніг
місячного асфальту,
зрозумілий,
неможливий для прочитання,

кохаємось посеред розхристаного мороку,
поки промінь прожектора плечем
впирається в небо, аби втриматись на ногах

Євгеній Півень

#грань_поезії

***

Приходьте до мене завтра!
Я розкажу вам правду!

Приходьте до мене автра!
Я розкажу вам равду!

Пи одьте о мее авра!
Я оза жу ам аву!

Пи о те о мее ава!
Я оа жу а ау!

И о е о ее аа!
Я оа у а ау!

Юрко Позаяк

#грань_поезії

Обличчя здаються лігвами.
Очі напроти виразно дивляться
в надто глибоку прірву —
хтось умостився на дні.
Тихо сопе мені в груди. Тихо сопе
мені в шию. І у волоссі сопе.
Аж задираються вуха з кожним
його сопінням.
Я ж убираюся в клапті, зшиті нитками прозрінь:
мощу йому теплі стіни. Мощу йому
теплу стріху, бо замовкаю
на мить, що довжиною в ріку —
в світі найдовшу й найглибшу.
Хай вона довго тече
тілом моїх порожнеч.
Хай вона виллється з вух
з криком тваринним зсередини.
В крихітних тріщинах міст
кволо волочу свій світ:
інколи жити удвох
там аж занадто тісно.

Іванна Шкромида

#грань_поезії

чого боїться й на що сподівається квітка латаття
завмерла посеред чорного озера
на дні печери драконової

пелюстки озиваються світлом примарним
коли той вивільняє сльозу
і розходяться кола мов сонне зітхання води

пірнай у скелю випливеш біля квітки
корінь її затискаючи у зубах
ляжеш на листя плескате як втомлений вуж
вдихнеш чорноту і прозрієш

ось воно повного місяця біле латаття
ось вона тепла сльозина першої зірки
ось він на скелі хмарини відбиток крила
перетинчастого

Ірина Божко

#грань_поезії

*⁠﹏
срачедавці

дико рутинне мистецтво

малюнки там само де паролі

конопляні діпи
опосередкавовий

автомат плюється пластиковими горнятками
кавомет поливає окропом робусти дорожезної через неврожай

крапка з кавою
лацкани просимо

кілоприват/год

тривожний злад
ой у полі verbatim

пачкодзьоб
паморозь у голові

вставні слова виділяються командирами

медичні доїдки

Михайло Жаржайло

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

питання



скільки поля собі відміряв
перейти поки ранок сірий
ледь наважується на колір
гільз мальовані сувеніри
це всього лиш питання віри
що за тебе відплатять втроє

все несеш що не зміг забути
повні пригорщі м'яти-рути
на собі на три дні запасом
чорно вмощуються маршрути
фотографіям прямо в кутик
це всього лиш питання часу

це всього лиш питання фарту
бо усе чого ти був вартий
шанс на промах в малім овалі
шанс на хибу в координатах
на раптову козирну карту
хоч в колоді таких замало

злості вкотре в собі накроїш
не ділитися новиною
бо давно їх нема хороших
слів порожніх іржава зброя
що зросте після нас з тобою
це всього лиш питання грошей

смерть закашлюється на регіт
з переплетених оберегів
що уже повростали в кисті
це всього лиш питання черги
десь у собі знайти ту впертість
не зірватись на особисті

але йдеш поки пізній іній
в'яне в оці тепловізійнім
натяком на усі питання
вічних пошуків ціль незмінна
втроє мстити за кожну з тіней
сподіваючись що востаннє

Сергій Рубнікович

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

щовечора
спати лягаючи
не забуваю запалити
маленьку свічечку ненависті
аби не гасла аж до ранку

аби горіла в цій ночі так страшно так червоно
як горить в обстріляних містах наше минуле
меблі книги дитячі малюнки старі світлини
наші вчорашні ще довірливі тіла

запалюю
аби зяяла в тілі ночі як отвір від кулі
аби розсувала собою пітьму так нестримно
як просякає нестримно простирадло густим червоним
аби осявала собою темінь так стрімко
як стрімко тіло тікає від душі опадає на землю
а душа вже летить здивована невагома розсміяна

запалюю
бо наші мертві не вміють ненавидіти вони
ходять тепер по коліно в молоці і вишневому цвіті
підносять до вуст повні долоні ранішнього сонця вечірнього сонця і п’ють
їхні тіні лежать межи трав як трави теплі як трави напівпрозорі хиткі
їхнє волосся пальці вітру заплітають пальці вітру розплітають знову дбайливо
наші мертві уже не вміють тужити уже не вміють боліти боятися плакати не вміють
лежати нерухомо не дихаючи лежати застигнувши тепер вони
суцільний рух шерех мерехтіння як трава як вітер як сонце тепер
тужити боліти боятися плакати забувати дихати
лежати нерухомо бити влучно
ненавидіти невтомно
залишається нам
живим

і доки у наших вікнах
не можна засвітити світло любові
аби не впала нам на голови
згори нас запримітивши
пекуча летюча смерть

нехай бодай ця маленька свічка
світить мені серед глупої ночі
аби я побачила все що робиться
у цій смертельній пітьмі

побачила – і побаченого
більше не забула
ніколи

Ірина Шувалова

#грань_поезії

*

вірити повільній з'яві
зеленого
наступного ранку відкрити вікно
а все завесніло

твій голос вестиме до гри
до сонця за склом
медового мерехтливого

нехай буде світло
у бурштині цієї віри

Вікторія Фещук

#грань_поезії

Це вулиця велика й тиха дуже.
Іду і впав, в пітьмі я оступився
І далі я іду наосліп, вставши,
Листви покровом і німим камінням,
І хтось позаду теж ступає ними:
Якщо я стану, стане теж він,
Я в біг – біжить. Погляну – вже нікого.
Все в темноті і виходу немає,
І повертаю я за ріг наступний
За ним, знайома вулиця, на котрій
Не ждуть мене, не йде ніхто позаду.
Де я за кимось йду і він упавши,
Встає і каже мені в очі: "Вже нікого".

Октавіо Пас (Мексика)
Переклад Віталій Гречка

#грань_переклади