***

зябри на корі від звіриних кігтів
кожен шрам мріє продихатись

мох це третя ознака її життя
за відсутності перших двох,
це фольклор заволожених,
рольова гра із часом

мох це окремий підвид любові
яка лиш густішає серед холоду,
це зелене розбурхане око —
осине гніздо роси

що бачить розу вітрів
піднесену старкуватій зимі
з обвислим груднем,
з підсипанням солі на
рани ожеледі,
з ментолом ментальності,
з відчуттям льодяників в роті
котрим все ж не по зубах
титаніки язиків

на ділянках кори де мох —
кора міцно вростає в нього —
і там де вростає —
дозволяє собі
непомітно
тоншати

Тарас Яресько

#грань_поезії

опівнічна пісня

у опівнічний тьмяний час
зводимо до неба
наші спіщанілі очі

сяє понад містом
не попелястий місяць
і не колапсуюча зоря
— це вони це вони
встромили нам у небозвід
білі фосфорні дощі

у опівнічний тьмяний час
промокли ми з тобою
не до нитки а до рани

і тіні наші зайнялись
як бензинові плями на асфальті

у опівнічний тьмяний час
марніє ніч: наростає полум'я
і скляніють наші спіщанілі очі

чи побачимо ще ними
як дими згасають
поміж скверів та кварталів?

чи побачимо іще
як зростає із золи
загартоване залізо
для їхніх кволих тіл?

Ростислав Кузик

#грань_поезії

ЩО ТАКЕ ВІЙНА

Колись можливо вирішать написати такий підручник
тільки нас не запросять у співавтори
бо інші завжди знають краще що таке війна
бо інші завжди знають краще
гаразд
але один розділ
один розділ віддайте нам
усе одно ви не знайдете додаткової літератури
це буде розділ про мовчання

хто не був у війні не знає що таке мовчання
або навпаки знає
це ми не знаємо
як не знають риби про воду що живить їх і нафту що їх убиває
як не знає миша-полівка про темряву що ховає її від шуліки але
й шуліку ховає так само
дозвольте нам написати цей розділ

я знаю що ви боїтеся крові тож ми напишемо його водою
водою яку просив поранений що вже не міг ковтати і просто
дивився на неї
водою яка текла крізь пробитий дах
водою яку можна використовувати замість сліз
так – ми прийдемо до вас із водою
ми не залишимо по собі незмивних слідів
на ваших гаслах і цінностях які ми так не за призначенням використали
що й дітям своїм ви вже не знаєте як їх показати
це будуть наші кілька сторінок
і лише дехто знатиме що вони не порожні

Остап Сливинський

#грань_поезії

###
Ці неспростовні і неминучі твої часи
Тисячу видів смерті в собі таять.
Бігти по вістрю леза її коси
Можуть лише шалені, як ти і я.

Зрештою, вся ця самотність лише симптом
Гострих метафор і родових проклять,
Все, що написано кулею і пером —
Це голоси, що ніколи в тобі не сплять.

Це безумовна істина — у вині,
Поза якою й куля не пролетить.
Вижити в цій самотності неземній
Здатні лише шалені, як я і ти.

Олекса Бик

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

гострим воро́нячим пір'ям
гаптується гобелен
жовтневого простору,
сивого
і покинутого.
Господи,
дай нам терпіння
дожити день.
дай нам, Господи, сили,
аби прокинутись.

оминути погост,
не згубити себе за мить,
коли сонце,
вовком погризене,
рани зализує.
проведи нас, Господи,
геть до дверей зими

і дозволь втекти за них.

Ніколассон

#грань_поезії

день 1: після заметілі

Після великого плачу
над берегом западає втомлена тиша;
лягаєш на лід і вислуховуєш під нею воду,
лягаєш у сніг і вислуховуєш під ним землю,
лежиш, як колода, що мала би бути деревом,
і не змогла;
Після великого плачу
западає тиша і заколисує, доки не заснеш;
чуєш, як б'єшся млявою хвилею об лід,
чуєш, як поволі теплішає закований ґрунт —
прокидаєшся довго й повільно,
неначе звіря,
на чорній землі,
а поруч тремтить,
як-сполохане-серце,
плесо.

Катерина Балашова

#грань_поезії

світлою і ясною ступаєш
на камʼянистий берег
місяцевим променем ковзаєш
до тіні найближчої
і там топишся
із морських глибин вигнана
із води вивергнута
світлою і ясною
часточкою небес променистих
місяцевим самоцвітом
прохолодним на дотик
мерехтливим як подих затаєний
мерехтіла собі в глибині
розсмішила море
накотилося воно на берег
скляним передзвоном висміяло
тебе з себе
ох і глибоко тут назовні
ох і темно
мерехтиш під відкритим небом
а звідусіль — відлунює
ох і смішно тоді стає
ох і котишся до прибою
аж на небо викочуєшся
і лежиш до світанку
в місяця світла вчишся

Тетяна Непипенко

#грань_поезії

"Ніч горбами й долинами..."

Ніч горбами й долинами
прикрила квіти і траву
і срібні коси розплела
на спині.
Срібніють у сні
горби і долини з квітами,
темна трава
шелестить іскрами.
Ішов я до обрію
і боявсь розбудити її.
Випав із обрію промінь
і поранив тіло її.
І плакав я на зорі
один у полі...

Микола Воробйов

#грань_поезії

Притуплене

Все до чого не торкнись - притуплене,
мерзла грудка всередині,
бруківка, яку з'їдає неон.

Ти думаєш, про що би ти не мріяв,
а мрії притуплені.

Тісно у споминах,
мов у місцях дитинства
і таке приглушене відчуття часу.

Страхи теж притуплені,
видива, моменти щастя,
притишений пташинний спів,
тримаємо якось стрій.

Сюрикени сніжинок з притупленими гранями
розчиняються у повітрі,
росточки ножів пробиваються
крізь вогкі ґрунти клумб.

Притуплені слова, які так боліли,
тепер лише ясна опухлі.

Притуплений гнів,
розмиті портрети в калюжах,
їх малюють художники без визнання,

притуплені кольори змін,

Крижини схожі на плитоноски.

Тільки скалки надзвичайно гострі,
ними всіяні всі хідники,
пробили взуття,
ятрять,
це ж бо
сльози
війни.

Ярослав Гадзінський

#грань_поезії

team sleep
це наша команда сну
бездонна як відчинене вікно
в порожній кімнаті масового мистецтва
і стерильно очищеної альтернативної музики

на цьому бульварі вже темно
ліхтарні розпластують чорні відбитки дерев
по вигинах лавок і переповнених урнах вечора

один навушник у мене
інший у тебе
сьогодні ми стали командою сну
що чутиме спільні звуки
і пам'ятатиме однакові сновидіння

в цю мить я спокійний
бо знаю
ти пам'ятатимеш лише те
що насниться мені сьогодні

у звуках музики все криється позолотою
медом бурштиновим огортає нас світло
і все сповільняє
наш біг чи ходу
наш вітер чи плин потомлених хмар
проти місяця молодого

а вчора я бачив свій зуб на долоні
залитий соком перестиглої вишні

і про це
на жаль
ти скоро дізнаєшся вже не зі сну

Олександр Мимрук

#грань_поезії

***

Цвіркуни розтягують порожнечу
З надпаленими краями.
В ній сперечаються два крамарі,
Присягаючись на жовтій дині,
Як на святому письмі.
В одязі з лободи
Ходять збирачі податків
(Скрізь митники і злодії).
Іде збирач податків,
Непідвладний тяжінню,
Жує смужку олії й посвистує
(Один його кашкет
Важить пуд щирого золота)
Навколо нього сізіфові міхи
Видмухують коріння навиворіт.
Іде збирач податків,
Відділений від листка плівкою,
Від якої відрубує усе живе.
А те, що відійшло,
Висить олив’яними печатками
На папських буллах
До народів, які вже не існують на мапах.

Емма Андієвська

#грань_поезії

Веснянка

ріки  скреснуть
а  я  -  воскресну?
о  весно!  дай

Назар Гончар

#грань_поезії

ars poetica


нічне небо над пустелею —
добре тут видивлятися притчі
цю — розповісти на горі
цю — коли піде дощ
а цю відкинути
хоч і добра вона

чи придумати місце собі
неприкаяному:
можливо воно
виявиться в котрійсь із книжок
або за дверима
в які стукав-стукав а ті
виявилися стіною

поезіє
іноді твої двері зачиняються
без попередження
а часом ти притча — добра
хоч і відкинута

Дарина Чупат

#грань_поезії

Вірш про смерть 

нічого не відбулося
   цілими днями сиджу я 
      перед аркушем паперу але
         нічого не відбувається

Інґер Крістенсен (Данія)
Переклад Юрій Денисів

#грань_переклади

•

Місяць
зашитий в підкладку мого пальто
забуває про час
він дивиться фільми
у вигляді непритомних видінь
до нього ніхто не говорить
ніхто не знає
про його місце перебування -
фіктивне викрадення
нічного вогню -
він просто хотів дізнатись
що таке безлюдна самотність.

Аліна Звіздецька

#грань_поезії

тілом дому блукають трухлявих стільців
переламані ноги - мов тілом твоїм
ще учора мої очі руки вуста
а сьогодні прочинене навстіж вікно
ти ще вчора була а сьогодні з вогнем
серед білого дня не знайду не торкнусь
в тілі дому пляшки з недопитим вином
осідлавши столи атакують пітьму
ти ще вчора була а сьогодні вікно
і зачахлі фіалки вистрибують вниз
і за крок від погуби стають воронням
чорним пір’ям стає оксамитовий лист
і уже воронням повертаються в дім
зголодніло кружляють над трупом тепла
бо вогонь уже згас
бо вже настіж вікно
бо тебе вже нема
а ще вчора -
була

Ігор Мітров

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

«розслаб щелепу» кажу замість «привіт»
і одразу кусаю себе за язик
німіємо
трава стає колючою
стає навесні сіном споловілою
вчора я сполохала оленя
натягнула зарошену дощем
гілку сосни
я думаю, що самотність має колір бензину
і що аромат нашарпаних квітів
інтенсивніший від тих, зрізаних ножем
самотність це вміння у різкі рухи
фехтування зі світлом

Анна Зотова

#грань_поезії

***

Книги сліпнуть від власної темряви,
прочитані – теж,
затуляють гілками світила одна для одної,
а для пам’яті-найди об’єднують наче поверхню потопу
свої подієві сади.

Книги ламаються під власною вагою,
в домашніх бібліотеках чим пахне – чи не кістковим порохом?
На тарілці екслібрису – флейтовий і пташиний
кістковий мозок. Єдина страва,
яку навчився тобі готувати.

Щойно відкриєш книгу –
погляд вибілить сторінки,
на пальці налипне
чорний отруйний пилок,

долинає, минаючи пекло,
до темного лісу Лю Цисіня,
чи до нічного лісу Джуни Барнс,

нам з тобою туди недалечко,
нам світить знадвору липневий сніг
місячного асфальту,
зрозумілий,
неможливий для прочитання,

кохаємось посеред розхристаного мороку,
поки промінь прожектора плечем
впирається в небо, аби втриматись на ногах

Євгеній Півень

#грань_поезії

***

Приходьте до мене завтра!
Я розкажу вам правду!

Приходьте до мене автра!
Я розкажу вам равду!

Пи одьте о мее авра!
Я оза жу ам аву!

Пи о те о мее ава!
Я оа жу а ау!

И о е о ее аа!
Я оа у а ау!

Юрко Позаяк

#грань_поезії

Обличчя здаються лігвами.
Очі напроти виразно дивляться
в надто глибоку прірву —
хтось умостився на дні.
Тихо сопе мені в груди. Тихо сопе
мені в шию. І у волоссі сопе.
Аж задираються вуха з кожним
його сопінням.
Я ж убираюся в клапті, зшиті нитками прозрінь:
мощу йому теплі стіни. Мощу йому
теплу стріху, бо замовкаю
на мить, що довжиною в ріку —
в світі найдовшу й найглибшу.
Хай вона довго тече
тілом моїх порожнеч.
Хай вона виллється з вух
з криком тваринним зсередини.
В крихітних тріщинах міст
кволо волочу свій світ:
інколи жити удвох
там аж занадто тісно.

Іванна Шкромида

#грань_поезії

чого боїться й на що сподівається квітка латаття
завмерла посеред чорного озера
на дні печери драконової

пелюстки озиваються світлом примарним
коли той вивільняє сльозу
і розходяться кола мов сонне зітхання води

пірнай у скелю випливеш біля квітки
корінь її затискаючи у зубах
ляжеш на листя плескате як втомлений вуж
вдихнеш чорноту і прозрієш

ось воно повного місяця біле латаття
ось вона тепла сльозина першої зірки
ось він на скелі хмарини відбиток крила
перетинчастого

Ірина Божко

#грань_поезії