світ це чудова місцина
щоб у ньому народитися
якщо вам не йдеться про щастя
чи про вічне життя
в ньому стільки радості
якщо не йдеться про дотик пекла
зараз і потім
аби лише все більш-менш складалося
тому що навіть у небі
не завжди
всі співають

Лоренс Ферлінґетті (Америка)
Переклад Юрій Андрухович

#грань_перекладів

×××

обличчя вивчене
як стара затерта мапа
схилитися й накреслити
любові останній маршрут:

поглядом погладити
вигини запалих щік
і вії похитнути —
подихом

та лише губами
торкнутися
холодного чола
і відпустити —
в путь із якої
немає вороття

Ростислав Кузик

#грань_поезії

м е д е я І І

ти ще чекаєш на мене Медеє?
ти ще виходиш зранку на берег?
питаєш у власних богів – де він?
кого ти носиш у круглім череві?

мою дитину? дитину моря?
чи може зґвалтованої Колхіди?
хто майструватиме їй ґодорі?
чиїм вона крокуватиме слідом?

вода пожирає розпечений берег
вітер гуде у верхівках кавказьких
війна вилізає із твого черева
засіває Кавказ військовими базами

не чекай на мене Медеє ні
бережи для дитини всю ніжність свою
Колхіда в огні
Україна в огні
твій чоловік –
навіки в строю

Ігор Мітров

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

|tenebrae|

Сплітаєш гілки під кроною дня,
що завтра розкриється квітами. Памʼять
голкою ввíйде у стовбур життя,
вoдами синіми буде здійматись
поміж углибин – вільно текти
вгору до простору міжпотойбіччя.
Доти – наповнюєш росами свій
келих прозорий. Час протиріччя
вже розгортає сувої, і ти
досі снуєш цим розрідженим киснем.
Крапаєш,
довго стікаєш униз –
парою хочеш там статися, димом.
Мокра земля видихає, тремтить,
рясно зволожене лоно стискає –
дерево дня напувається і
падає з тріскотом дóлі –
у хмари,
в білі долоні, в непрóсвіток, в ніч
в довгі печери і чорні провалля
темряви.
Темряви стане для всіх.
Коренем сточеним в сніг загортає
вирване тіло – вологе й липке
дерево памʼяті. Дерево-памʼять.
Хочеш лишитися тут чи ніде –
втім, відступаєш. І падаєш.
Далі.

Марина Горбатюк

#грань_поезії

вчися втрачати

вчися втрачати тому що не навчені цієї науки
сідають за стіл життя як сідає на руку дитини метелик —
з довірою
не знаючи що й він — машина невагомості та трепету —
може раптом скінчитися

не навчені цієї науки живуть як хвилі при березі
набігаючи й відбігаючи грайливо, гадаючи
що вільні будь-якої миті вибігти з моря
й рвонути щодуху й добігти аж до
зарослих сходів на пляж тролейбусної зупинки
вулиці буніна краю землі
до інших незнайомих веселих хвиль що за краєм
а море дозволить море відпустить

вчися втрачати — передовсім себе — проводжати
себе вчорашнього довгою дорогою повз гаражі
не маючи що сказати тільки розпачливо
руку тримаючи вологу вологою рукою тримаючи
в роті слизьке гаряче серце що б’ється так голосно
що скроні гудуть і потім
не згадати де розпрощалися де відпустили руки

вчися втрачати вчися бути деревом голим без листя
вчися бути стільцем без ніжки світлиною на якій
не знане вже нікому навіть мамі
усміхнене кирпате обличчя
вчися бути зношеним пальтом яке міняють на нове
книжкою про піонерів у сільській бібліотеці
улюбленим зайцем без лапи на смітнику

вчися бути злодієм що краде у себе себе
злодієм-сновидою що обчищає вві сні
власні шухляди і скрині
напихаючи їх натомість доверху
місячним світлом прілим листям пташиним пір’ям

ходи на вокзал і вчися
проводжати потяги не від’їжджаючи
залюблюйся навіки в чорнявого хлопця
що сів у метро навпроти
в його пташині жести і трішки криві
трішки сумні вуста
нічого не кажи нехай виходить через чотири зупинки

вправляйся у втрачанні
так як вправляються в стрільбі із лука
зосереджено мовчки
як татуювальник-початківець старанно списує собі байдужою голкою ліву руку
потім роки по тому замальовує все чорним
замальовуй усе чорним
хлопчику дівчинко
хлопчикудівчинко
жінкоптахо
травокамене
морезірко
крапкокомо

Ірина Шувалова

#грань_поезії

Буває минуле насниться -
Шибку прошиє голка срібного місяця
Лусне бульбашка сну
І вже зустрічає ранок
птаха твоя червона у грудях
тріпоче крилами

Приходять усі, з ким давно попрощались,
усі, із ким так і не встигли.
Проводжаєш спогади разом із останнім триванням ночі
Згадуєш імена і розумієш -
це ще не всі

Тримаєш у руках маленьку криничку -
вранішню каву
І загадуєш собі сьогодні -
хай це буде єдина чорнота
хай це буде єдина темрява
цього нового
молодого
дня

Олена Герасимʼюк

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

​​🔥 В суботу, 8 лютого, разом з Мистецькою Бібліотекою звемо тебе на поетичні читання біля п’єца. Це традиційна зимова подія, яку ми проводимо спільно з МБ.

«Поезія біля п’єца» — це поетичні читання без концептуальних нашарувань: лише ті, хто читає і ті, хто слухає. І потріскування вогню в печі на тлі.

Участь у події візьмуть:

Заза Пауалішвілі — лауреат літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» за збірку поезій «Реґіна Ольсен» (2015). Учасник українських та міжнародних літературних фестивалів, співорганізатор та ідеолог літературних заходів. Публікувався в українських і зарубіжних антологіях та періодиці. Стипендіат PEN Ukraine (2023), учасник BAZHAN residency (2024). Живе та працює в Києві.

Вікторія Краснікова — поетка, яка у 2023 стрімко увійшла до київської поетичної тусовки. Переможниця кількох Перших кав у «Купідоні». Готує до видання дебютну збірку. Навчається у Варшаві.

Максим Христенко — культуролог, поет, письменник. Спеціалізується на сходознавчих студіях (чайна культура, японістика). Має публікації в журналі «Легіт», співорганізатор літературних подій в Нижньому залі.

Ростислав Кузик — поет, перекладач і перформер. Автор двох поетичних книжок і чотирьох аудіопоетичних альбомів. Окремі вірші перекладено англійською, польською, французькою, хорватською та на іврит.

🎤 Також буде вільний мікрофон. Зголоситись до участі можна тут.

👉 8 лютого, 17:00. Мистецька Бібліотека на Шота Руставелі. 8 (синя брама, перший поверх). Вхід вільний, free donate на потреби війська вітається.

Прийдіть, мої піснеспіви,
Давайте звалимо все ненависне в купу й покінчимо з ним,
Спекотне сонце, чиста водо, свіжий вітре,
Дозвольте мені звільнитись від ґрунту,
Дозвольте мені без друкарень відчути свободу.
Нехай приходять красиві люди,
Вбрані у шовкосирець прекрасного кольору,
Хай приходять талановиті оратори,
Хай приходять гостроязикі,
Хай приходять зухвальці, нахаби та тріумфатори.
Ми поговоримо про блискучі озера,
Та повітря сухе, чисте, неначе метал.

Езра Паунд (Америка)
Переклад Олена Бодасюк

#грань_переклади

ця війна траншеями
на лініях наших доль

холодом долонь
на могильних плитах

криком пташиним
серед руїн

вітрами з різних сторін

словами серед уцілілих стін

ця війна маками
і молитвами

шрамами напрямків
на червоних від крові мапах

відчуваєш її запах?
відчуваєш її на смак?

ця війна повзе слідами

йде слідом за бійцями
мостами та містами

лягає травою

звучить звуками мови людської

ця війна холоне як вода
в калюжі дороги ґрунтової

там над шахтами прокидається світанок
повзе хмарами так ніби наостанок

Валерій Пузік

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

Любовна пісня

Я лежу тут і думаю про тебе:

цілий світ
заплямований любов’ю!
Жовте, жовте, жовте –
воно в'їдається в листя,
змішується з шафраном,
рогате віття
хилиться важко
під гладким пурпуровим небом!
Тут цілковита тьма,
лише густо-медова пляма
перетікає з листка на листок
з гілки на гілку,
псуючи кольори
цілого світу –

ти далеко, далеко,
за винно-червоною лямівкою обрію!

Вільям Карлос Вільямс (Америка)
Переклад Остап Сливинський

#грань_переклади

таке у нас, знаєш, життя, що дізнаєшся
про поета,
коли того вбили або взяли в полон,
про режисера,
коли той не вийшов з оточення,
про фотографа,
коли той втратив бачення світу,
про співака,
коли тому перерізало горло осколком снаряда,
про диригента,
коли тому відірвало руки,
про танцюриста,
коли той схилився в поклоні землі, що його народила,
і більше не встав

культура війни,
культура смерті,
культура щоденних втрат,
які не повісиш на груди, як ордени,
мовляв, подивіться, скількох ми загубили в дорозі,
який багатий талантами український чорнозем

культура останнього танцю
останнього вірша
останньої пісні
останнього фото
не знятого фільму

культура дірок у довгій, мов поле плачу, стіні слави й шани,
де встромиш у дірку пальця – залишишся без руки

безжальна, як море,
яке виносить на берег таємне життя наших тіл,
з усіма його недосконалостями, першим пушком над губою,
слідами від поцілунків коханих людей, обіймами, сміхом,
жиром звичок, зморшками від дрібних буденних турбот,
напругою в м’язах від буття у містах, які ми так любили

культура свідчення й пам’яті,
що підводиться посеред вечері
й починає правити панахиду
ім’я за ім’ям, ім’я за ім’ям, ім’я за ім’ям,
так що й живі, бува, до «амінь» не доживають,
й виделки й ножі падають з рук

культура тривання у просторі,
де, здавалося б, не до життя

культура не йти в укриття від свободи
культура дивитися в очі страху аж доти ті не осліпнуть
культура часу, який проживаєш щоранку, як вперше
культура стояти на крижаному вітрі любові
із впертістю дерева, що може упасти, одначе не зрадить,
культура пейзажу, який ні ословити, ні перекласти,
а тільки носити під серцем, наче дитя,
щоб собою його народити й, імовірно, не пережити пологів

(хоча лікарі попереджали про небезпеку)

Ія Ківа

#грань_поезії

світляки літали так довго
що вже й наймолодші
перестали зважати на них —
тільки давид не збирається йти до сну
бо не знає хто його там стрічатиме:
голіаф або йонатан

«святий, куди дивляться очі твої?
чому ти не граєш нам більше?
розкажи про свій смуток —
це така квітка яку
носиш в собі?
ти знаєш: якщо
пташці судилось співати
то й клітка з золота не перешкода!»

давид тримає рот так
наче він повний води
а він і є
повний води

Дарина Чупат

#грань_поезії

з якого сну ти вилупилася
того дня коли вперше сіла на вишню
чи оплакала шкаралупу
чи поховала кісточку разом з нею
чи проковтнула

чи знайшла потрібне дерево в бабиному саду
аби під ним закопати
чи була поряд коли його рубали
чи гострила сокиру об власні ребра

яким сном ти обростаєш наново
прийнявши на себе кожен леза удар
поки на найвищій гілці
видзьобує шпак печінки
перестиглим вишням

Ірина Божко

#грань_поезії

ці вірші ніхто не читататиме
щойно минуть роки війни
жодне покоління історії не бачили того
що пережили ми
(нас зрозуміли б лише покоління, яких посилали в газові камери,
нас зрозуміли б заморені голодом прабаби й прадіди)
крім них навряд хтось збагне,як довго
ця смертоносність їла наші землі,
тіла та серця

а проте
коли зацементуються втрати
як прийде прийняття, відпускання
і нарешті по них
венозне
самовпевнене забуття –

прийдуть нащадки
(молитимуть, щоб хоч вони були вільними від
російського терору) –
наші вірші визнають надто темними
і нудними через їхній біль,
через їхню неосяжну травму
через надто гучну відвертість
через фрактальну темряву

нудну для сторонніх очей тих
хто не був свідком
не мав втрат
не жив післяжиттям

коли настане ця мить забуття
(мене вже точно не буде)
яка ж я була б щаслива!
що десь у спалахах всесвіту ще
будуть такі часи

будьте щасливі за мене
і за нас усіх
не забудьте коротку притчу,
розказану сотнею наших книг
писаних у окопах і позаду них

Ярина Чорногуз

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

понад моєю стезею
Твоя стезя
понад мислю моєю
мисль Твоя

Яніна Осевська (Польща)
Переклад Борис Щавурський

#грань_переклади

* * *

Коли ми скидаємо бронежилети,
шоломи, бушлати, куртки, рукавиці,
і їмо мандарини біля буржуйки,
і робимось схожими на дітей,
я інколи думаю,
що ти десь у сусідній кімнаті.

В селі
якась жінка з місцевих
сказала дитині: «Синочку».

Але кожен із нас
озирнувся.

Артур Дронь

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

травень: варроз

я приховував
хворобу бджіл

я не міг інакше

це ж на їхньому прикладі
я повинен був тебе навчати життя
а не смерті

Малґожата Лебда (Польща)
Переклад Юрій Завадський

#грань_переклади

ЗАТУЛЮВАЧІ БРАМИ

Коли прозираю крізь тонку шпарину, зашиту густими невидимими
нитками, свідомість витікає у небуття кожної наступної миті. Але тоді ж
спиняється найпершим свідомим словом.
Слова, як дорожні спотикачі, — з ким спроможні створити справжній
зв'язок?
Розділений і закутий у різні тіла, розум зшиває себе докупи саме словами.
Але з кожною спробою встановити зв'язок лиш множиться й множиться,
розрізаючись на дрібніші думки... Бо ніяк не спинити власну еволюційну
інерцію, не возз'єднатись з собою, щоб відчути втрачену цілісність.
Маю його в собі, в тобі, у кожному. І це ж він змушує затулятися від
брами собою, тобою, іншими, щоб приховатися. Але його присутність
оголюється ексгібіціоністично, як найперший імпульс буття.
Зачаровані, ми щоразу даємо їй слово. Але що вона може розповісти?

Ганна Щавінська

#грань_поезії

РАВЛИКИ
перед тебе в долонях тече смородина
у густі ріки дарую тобі, плюща паростко,
цю смородину

ти спіраль і равлик; здійнята черепашка
котру дитя узяло собі в талісман
навколо шиї ниткою витинаний;
тисячі горбів і рівнин пройдений;
набачився чого тільки можна
набачитися з ледь вищої
та ледь вищої щодня шиї
а все ще не народився з черепашки
у повноцінне й прямоходяче

– плюща паростко,
ти питимеш з моїх рук чорнуватої води?

– головою загорнутою аж до витоку;
губами в соломині – кисло –
аби ж не солоно. питиму –
дитя дорослішатиме –
спіраль закручуватиметься
замість розправитись

Дмитро Вільгоцький

#грань_поезії

КОЛИСКОВА ДЛЯ ДРУЖИНИ

стоїть сон проти квітки
задивився сон на квітку аж зацвів
на сон квітка задивилася
заснула

Валерій Ілля

#грань_поезії

нори

розставання починаються в мові,
коли припиняємо говорити «ми».

потім з'являються нори, в котрі ховаємося,
вдаючи добре загібернованих в собі.

весна розморожує нас.

на нових перехрестях.

Войцех Бжоска (Польща)
Переклад Юрій Матевощук

#грань_переклади