Попередні дописи про бойчукістів:

· Як Бойчук і його учні створили нову візію українського мистецтва

· Три Софії та один Бойчук

Вчитель та деспот

1910 року Михайло Бойчук одружується з Софією Налепінською. Разом вони переїжджають до України і селяться у Львові. Бойчук влаштовується в Національний музей “консерватором ікон”, тобто реставратором. Саме там, працюючи з пам’ятками, він глибоко занурюється в техніки давньоруського та візантійського живопису. Його запрошують до реставраційних робіт у багатьох храмах, зокрема, у Софійському соборі, де він запропонував оригінальний метод закріплення фресок. Паралельно він створює власні монументальні розписи.

Але в 1914 році, з початком Першої світової війни, його разом із молодшим братом як австрійських підданих інтернують і засилають у російський Арзамас, де їм доводиться виживати в умовах напівголодного існування. Софія тим часом перебуває у Петербурзі, в родичів. Лише Лютнева революція 1917 року дозволяє Бойчуку повернутися разом із багатьма іншими інтелектуалами, такими як Шептицький і Грушевський.

Того ж року в Києві створюється Українська академія мистецтв, і Бойчук стає одним із її професорів-фундаторів. На тлі революційних подій, масового повернення селян-солдатів із фронтів, які привезли з собою не лише досвід, а й нове самоусвідомлення, постає запит на мистецтво, яке відповідало б духові часу. Саме ці маси, демобілізовані, урбанізовані й політично активні, мали стати новим адресатом культурної пропозиції. Бойчук усвідомлював це і діяв відповідно.

Його майстерня монументального мистецтва вирізнялася всім — добором студентів, методикою, дисципліною. Бойчук приймав на навчання переважно селян і селянок, вважаючи, що саме в них закладене інтуїтивне відчуття візуальної культури. Він вимагав повної відданості: навчання тривало щонайменше сім років, під час яких не дозволялося ані одружуватись, ані братись за сторонню роботу. Лекцій не було — лише щоденні практичні заняття. Малювання з натури попри холод, обстріли, брак вікон у майстерні. Жодної іншої думки, крім його, не визнавалось. Він був запальним, нетерплячим, прямим. З учнями спілкувався мало, переважно мовчки стежачи за процесом.

Київ у ті роки майже не давав можливості спокійно займатися живописом. Але Бойчук організував простір так, як умів. Його майстерня — це не тільки місце навчання, а форма спільного життя. Багато студентів мешкали в його будинку на Татарській.

«Там був особняк з великим садом, — згадувала Ганна Налепінська-Печарковська. — У голодні роки фрукти й овочі допомагали якось вижити. Приходило багато учнів — молодих, і тому завжди готових їсти».

У часи визвольних змагань Бойчук намагався дати студентам не лише житло й їжу, а й роботу. Брав на себе всі можливі замовлення від держави, щоби забезпечити практику для учнів. Серед проєктів — оформлення агітпоїздів і агітпароплавів, розписи Київського оперного театру, створення портретів державних діячів для Кооперативного інституту.

Це було ближче до ремісничих цехів або ренесансних артілей, ніж до класичної академічної освіти. Не дивно, що його школу півжартома називали “секта Бойчука”.

Серед учнів: Софія Налепінська-Бойчук, Оксана Павленко, Василь Седляр, Іван Падалка, Іван Липківський, Сергій Колос, Кирило Гвоздик, Марія Трубецька, Антоніна Іванова, Емануїл Шехтман, Надія Хазіна, Катря Бородіна, Онуфрій Бізюков.

«Ми все робили разом — обговорювали завдання Вчителя і праці учнів, разом ходили в музеї й оглядали архітектуру, працювали. Після того, як у приміщення Академії попала бомба, в нас не було іншої майстерні, крім помешкання Бойчука», — згадувала Павленко.

Сам Бойчук відповідав на критику лаконічно: «У мене інтернаціонал. Як у Леніна», — коли йому закидали, що в майстерні надто багато “непролетарських елементів”.

🖼 На світлині позаду (зліва направо): Нарбут, Василь Кричевський, Бойчук. Спереду (зліва направо): Маневич, Мурашко, Федір Кричевський, Грушевський, Стешенко, Бурачек. Засновники Української академії мистецтв.

Привіт, красуне, я — агент СБУ.

Не пам'ятаю чи бачились із тобою наживо, але дуже подобається твій смак на блоги.

Маю важливу задачу персонально для тебе — полайкати дописи вище та задонатити на ось цей збір.

Виконаєш ще кілька завдань, а там і на каву можемо сходити 🤭

😪 Вже який місяць безуспішно намагаюсь зловити квитки на «Макбет».

Добре, що є така альтернатива.

🎭 У новому інтерв’ю Євген Нищук, гендиректор театру Франка, анонсував: камерна сцена наступного сезону — це територія сучасної драматургії.

Серед запланованого:

▪️ «Калинова сопілка» — постановка неназваної німецької режисерки
▪️ нова вистава Ніни Захоженко — у режисурі Вероніки Літкевич
▪️ «Амадока» за Софією Андрухович — від Жуля Одрі
▪️ «Енеїда» Котляревського — від Давида Петросяна

Це відповідь перекладачки на чергову претензію до перекладу.

Загалом блогери та блогерки, читачі та читачки несподівано відкрили в собі редакторів, редакторок і перекладачів, перекладачок.

Часом деякі коментарі до перекладу є об’єктивними, як і виявлені помилки, але часто це лише суб’єктивна думка. Переклад, до речі, це окремий авторський твір.

Буває різне, але цей тренд постійних претензій мені не подобається.

До речі, я колись дивилася переклади «1984», і навіть перші речення там мали декілька варіантів. (Зараз покажу)

Критика — це добре, аби тільки не переходити до знецінення роботи.

📚 @knygonos — камерний книжковий блог про психологічну прозу, глибокі тексти й сенси, що лишаються з тобою надовго.

Його веде Олександра — HR із дипломом психолога, колишня вчителька музики й психотерапевтка, яка пройшла через вигорання і повернула собі енергію… через книжки. Тут вона ділиться улюбленими текстами, чесними рецензіями, книжковими подіями та глибокими розмовами про те, що лишається між рядків.

Тут не тільки книжки, а ще й усе, що з ними поруч.
🖼 Дописи про українську культуру
📸 Міні-репортажі з літературних подій
🗓 Підсумки місяця з улюбленими книжками, івентами та подкастами.
💸 І навіть усі актуальні акції та знижки

Це блог для тих, хто втомився від шуму й прагне читати щось, що справді торкає.

💬 Той випадок, коли хочеться просто сказати "рекомендую" і лишити посилання.

#такцереклама

Софія Київська, 1982

Реставратор Петро Редько знімає шар тиньку, щоб витягти з тіні століть фреску часів Ярослава Мудрого.