👆🏼Так, тойво. Дописи з картинками виглядають прикольно, але часу на них іде значно більше, ніж на звичайний текст.

От я й думаю — чи воно взагалі того варте. Чи справді зображення збільшують шанси, що ви прочитаєте текст, а не просто пролистнете далі?

Якщо вам подобається такий формат і хочеться більше — поставте лайк на допис зверху. Так я зрозумію, чи є сенс далі над цим запарюватись.

Що робити з книжками, які тобі нудно читати, але важливо мати на полиці?
(Питання риторичне, відповіді не буде)

Я люблю книжки, різні: жанрові, «високу полицю», щось, що намагається бути «високою полицею», барокові, модерністські, неореалістичні, мальописи та ще мільйон інших тегів на Goodreads. Але навіть в мене на полицях є кілька книжок, до яких я підходив уже разів п’ять і щоразу відкладав на «мабуть, іншим разом». Вони красиві, розумні, фундаментальні. Вони стоять на поличці й тиснуть авторитетом. Але щойно я читаю десять сторінок — ловлю себе на тому, що дивлюсь у вікно, думаю про смачну їжу, війну, неприбраний пил під шафою, смерть.

І от дилема: книжка нудна, але продати/віддати її рука не підіймається. Бо це ж важлива книжка. Її цитують. Вона згадується в різноманітних авторитетних списках. Її треба мати в домашній бібліотеці. Але чи обов’язково читати?

Частина мене вірить, що колись дозрію. Що прийде час і текст розкриється. А частина чесно каже: я її не читатиму. Ніколи. Максимум — погладжу корінець і згадаю, що «вона в мене є».

І, знаєте, це як з шахами. У різні періоди життя я дуже хотів навчитися грати, не просто знати правила, а реально вміти грати: бачити комбінації, перемагати. Але є нюанс: я трохи туповатий. У мене кепсько з абстрактним мисленням і плануванням. Я ненавиджу стратегії, логічні задачки, і загалом — думати.

І в цьому нема нічого поганого. Мені нормально живеться, коли я мало думаю. Проте, останні кілька місяців я знов граю в шахи. Цього разу я справді отримую задоволення. Є прогрес, іноді навіть виграю сильніших гравців. Так, я досі час від часу пропускаю зівки, і, можливо, ніколи не обіграю бота з рейтингом 2200. Але мені подобається сам процес. І цього достатньо.

Харукі Муракамі у книжці «Novelist as a Vocation» (колись читав її польською, «Zawód: powieściopisarz») пише, на диво, не тільки про письменство, але й про біг. Харукі бігає кожного дня. Кожного. Вже не перше десятиліття. Але попри щоденну практику його результати майже не покращуються. І справа не лише у віці, навіть у молодості письменник-бігун не ставив рекорди. Насправді час за який він зазвичай пробігає марафон — десь на рівні новачка-любителя. Але сам Муракамі каже, що перемагає кожного разу, вже коли лише починає бігти. Це про звичку. Наполегливість. Ті самі принципи стосуються й написання текстів. Готовність повертатись до написаного знову і знову. І про чесність перед собою: не всі романи — для тебе, не всі думки — твого рівня. І це ок.

Може, ми не зобов’язані прочитати все, що в нас на полиці. Може, іноді досить просто бути біля книжок, жити поруч із ними, повертатись до них, як повертаєшся до шахової дошки, знаючи, що програєш. Але все одно граєш. Бо подобається.

Сьогодні Суми. Ще один ракетний удар. Ще одне нагадування, що війна триває, і вона поруч.

Дуже шкода людей, які загинули чи втратили близьких. Співчуття кожному, хто переживає ці події в реальності, а не в новинах.

👉 Якщо маєте змогу — підтримайте наш збір:
https://send.monobank.ua/jar/s3FkUK2zx

Також споміжний збір у @matsuga_reads:
https://t.iss.one/matsuga_reads/2752

Допомога зараз — це спосіб не бути осторонь.

А ось те саме фото маленької Ангеліни, яка має вступити у діалог із пораненим окупантом у трусіках.

Наразі Ангеліна живе у селі із бабусею, подалі від обстрілів. Мати дівчинки залишається у Харкові, адже не може кинути роботу.

Флоріан Бахмаєр «За межами окопів».

🧺 Знижки заховалися в великодньому кошику — приходьте й витягуйте свою!

📍З 17 по 19 квітня заходьте до книгарень Vivat, витягуйте кольорову кульку з кошика — і дізнавайтеся, яка святкова пропозиція випала саме вам:

✨ 1+1=3 на книжки Vivat
✨ –15% або –20% на книжки Vivat
✨ –15% на всі книжки (окрім КСД, Абабагаламага та Наш Формат)
✨ Закладинка — бо й дрібниці створюють святковий настрій

📌 Важливо:
— кульку можна витягувати один раз на день
— знижку потрібно використати в той самий день
— акція діє з 17 по 19 квітня в усіх книгарнях Vivat, крім м. Рівне

Адреси книгарень Vivat, де діє акція:

📍 Київ, вул. Петра Сагайдачного, 8
📍 Львів, Галицька площа, 12
📍 Львів, просп. Шевченка, 22 (поворот на вул. Дж. Дудаєва)
📍 Харків, вул. Квітки-Основ‘яненка, 2
📍 Харків, вул. Сумська, 67
📍 Івано-Франківськ, вул. Труша, 4
📍 Івано-Франківськ, площа Ринок, 5
📍 Вінниця, вул. Архітектора Артинова, 4
📍 Чернівці, вул. Героїв Майдану, 4
📍 Луцьк, вул. Лесі Українки, 55
📍 Ужгород, пл. Шандора Петефі, 2
📍 Одеса, вул. Преображенська, 34 (вхід до книгарні з вул. Дерибасівська)

Заходьте, витягуйте, святкуйте — і хай великодній настрій буде з приємною книжковою вигодою 🐣

#такцереклама

інколи навіть найзатятішим гуманітаріям цікаво спробувати себе в чомусь технічному. особливо якщо це сфера, яку не так просто автоматизувати.

GoIT запускає безкоштовний 4-денний інтенсив з дата-аналітики — це спосіб зрозуміти, чи вам заходить робота з даними, без зайвих вкладень.

🔹 онлайн-заняття у вечірній час
🔹 практика з роботою з даними під супроводом ментора з Канади
🔹 зворотний зв’язок на домашки
🔹 гайд про роботу зі ШІ у подарунок

аналітики — це ті, хто не просто працює з цифрами, а ставить запитання, які ШІ сам не сформулює. це одна з тих професій, що довго залишатиметься затребуваною, незалежно від автоматизації.

а якщо після інтенсиву вам справді зайде — можна продовжити навчання. GoIT обіцяє гарантію працевлаштування (або повернення коштів, якщо не знайдете роботу).

посилання: https://i.goit.global/XoRCU

#такцереклама

Як Бойчук і його учні створили нову візію українського мистецтва

У 1910–1930-х роках в Україні зародився унікальний мистецький феномен — школа бойчукістів. Це був не просто стиль, а світогляд: спроба створити справді українське мистецтво, що опирається не на сліпе копіювання Заходу, а на переосмислення власної візуальної спадщини — ікони, фрески, народного мистецтва. Заснована художником, візіонером і педагогом Михайлом Бойчуком, ця школа стала однією з найцілісніших концептуальних програм модернізму в Східній Європі.

Бойчук народився 1882 року в Романівці на Тернопільщині. Вкрай бідна родина. З юнацтва проявився як винятково обдарований художник. Під опікою митрополита Андрея Шептицького він здобув освіту у Львові, Відні, Кракові, а згодом у Мюнхені. Але найвизначальнішим став період у Парижі (1907–1910), де Бойчук навчався в Академії Вітті й Академії Рансона. Саме там він започаткував майстерню неовізантійського мистецтва, де працював над новою мовою фрески.

До першого кола цієї майстерні входили Микола Касперович, Софія Сегно, Софія Налепінська, Софія Бодуен де Куртене, Гелена Шрам, Яніна Леваковська, Антоні Бушек. А на Салоні незалежних 1910 року як група Renovation Byzantine виступили лише перші троє — і представили 18 робіт. Серед тисяч творів ці картини помітила критика.

Гійом Аполлінер, один із найавторитетніших поетів і мистецтвознавців доби, писав:

Ця школа, що відроджує візантинізм, має значну кількість прихильників… У своїх невеличких картинах ці малярі застосовують просту композицію, золоте тло, старанну обробку деталей.

Бойчук у Парижі вирізнявся не лише роботами: він носив гуцульський кептар, співав у хорі Української громади. Але за зовнішнім фольклоризмом стояла системна мистецька ідея. Його метою було не копіювання Візантії, а її відродження на національному ґрунті. Він черпав натхнення у давньоруських іконах, українському народному мистецтві, а також у проторенесансі — особливо у Джотто.

В основі була не лише філософія форми. Бойчук ставив глибші питання: як селянин бачить себе в мистецтві? Не як індивідуума, а як носія ролі: батько, мати, наречена, трудівник. Як би селяни зобразили себе, якби вміли малювати?

Відповідь Бойчук шукав у «народному образотворенні»: орнамент на побутових речах, розпис печі чи хатнього вівтаря, а найголовніше — у народній іконі, що розквітла в ранньомодерній Україні. Її писали майстри з народу, використовуючи оточення як джерело образів. І хоча церква диктувала канон, вона також дозволяла селянству самовиражатися в сакральній формі.

Так виникла естетика, яку пізніше назвуть бойчукізмом: площинна, декоративна, з узагальненими фігурами, чіткою ритмікою й гармонією кольорів. Селянин тут не об'єкт жалю — він герой, архетип, святий сучасності. У Європі цей стиль назвуть Renovation Byzantine — «відновлення візантизму». А послідовників називатимуть неовізантистами.

Але це була не лише художня школа. Ідея спільної праці виникла під впливом артілей доби Відродження, де кілька художників працювали над однією фрескою. Бойчук не знеособлював мистецтво, він пропонував спільну творчість, у якій особистість розкривалась через взаємодію. Його гасло «зробити мистецтво добром, надбанням народних мас» деякі пізніше зводили до примітивного ідеологічного гасла. Але для Бойчука це був етичний і педагогічний імператив.

🖼 «Українка» Михайло Бойчук (1910).

Три Софії та один Бойчук

Париж, 1909. Бойчук живе в Латинському кварталі разом із товаришем. Через вікно — квартира, в якій оселяються три польські художниці, що приїхали з Петербурга та Мюнхена. Софія Сегно, Софія Налепінська і Софія Бодуен де Куртене. Усіх трьох у Парижі швидко починають називати просто: “три Зосі”. І всі троє стають ученицями Бойчука. І всі троє закохуються.

Він обирає Сегно. Їхній роман швидко стає скандалом. Сегно — польська аристократка, Бойчук — хлопець із Романівки, син лісника. Але Софія настільки захоплюється коханим, що переходить на українську мову, співає з ним у хорі української громади в Парижі, бере участь у його майстерні неовізантійського мистецтва.

Коли родина Сегно дізнається про роман із українцем, до Парижа терміново приїздить брат Генріх. Він викликає Бойчука на дуель — Бойчук сміється й відмовляється. Все закінчується бійкою. Софію забирають до Петербурга, швидко видають заміж за польського банкіра, і вона зникає з мистецького середовища. Але — не з пам’яті. У Варшаві вона згадуватиме Бойчука до кінця життя.

Скандал долітає навіть до Андрея Шептицького, який підтримував Бойчука. У листі до художника митрополит вимагає “припинити неподобство”.

Тим часом у тіні залишається інша Софія — Налепінська. Спочатку — учениця. Потім — соратниця. Потім — дружина. Її історія не менш радикальна. Вона теж відмовляється від польського середовища. Вивчає українську. Співає пісень. Грає на бандурі. Цікавиться фресками Київської Русі, вивчає техніки, допомагає Бойчукові з майстернею. Її сестра писала:

Так, можливо, він і був генієм. Але з погляду матері — він був нещастям для моєї сестри… Софія навіть чути не хотіла про те, щоб його покинути. Але мама, хоч і страждала, розуміла, що Михайло — велика мистецька індивідуальність.

🖼 На світлині перший склад бойчукістів. Зліва направо: Микола Касперович, Гелена Шрамм, Тадеуш Налепінський, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепінською, Михайло Бойчук, Софія Сегно та Яніна Леваковська.

🖼 У 1912 році Бойчук пише картину «Чотири жінки і кіт».

На цій картині Бойчук зобразив себе у вигляді білого кота, оточеного своїми ученицями, а за сумісництвом — романтичними захопленнями. На передньому плані в червоній хустині — Софія Налепінська. Поруч із нею — Софія Бодуен де Куртене та Гелена Шрамм. Позаду — Софія Сеґно.

Як пов’язані смуток після оргазму й страх перед демонами?

Чому розквіт горору — це ознака здорової демократії, а не колективного божевілля?

І хто насправді небезпечніший — автор жахів чи автор фентезі?

Оце все (і ще трошки дивнішого зверху) — у новій розмові Валентини (@inbookwetrust) із Серафимою Білою.

Ісус — потопельник?

Слово «воскреснути» в українській звучить майже як заклинання. У ньому поєднано два давні слов’янські елементи:

• «въ-» — префікс зі значенням руху вгору або відновлення;
• «скреснути» — дієслово, що колись означало «розкритися», «розмерзнутися» (те саме коріння, що й у «крига скресла»).

Спочатку це було радше природне поняття — пробудження після зими, повернення до життя весняної ріки. Згодом, у християнській традиції, слово набуло нового змісту — повернення до життя після смерті. У старослов’янському перекладі Євангелія зустрічається форма «въскрєсє Ісусъ» — тобто це дієслово мало доконаний вид і вживалося саме для опису воскресіння Христа.

А от у польській мові (і деяких інших) з’явилося інше слово — «zmartwychwstać»:

• «z-» — з/від;
• «martwy» — мертвий;
• «wstać» — встати;

Тобто буквально: «встати з мертвих». Подібні конструкції є в чеській (vstát z mrtvých), словацькій (vstať z mŕtvych) та інших мовах.

Ця різниця виникла не стільки через віру, скільки через мовну історію. У православних традиціях довше зберігалася церковнослов’янська мова — звідси «воскреснути». А в католицьких країнах, де богослужіння велось латинською, релігійні терміни частіше перекладали національними мовами — звідси буквальне «встати з мертвих».

🤓 Тим часом словенці із «jevstal» та хорвати із їх «uskrsnuo».

За великодній допис — з вас великодній донат 🐣

Хто сьогодні допоможе добити 190 000 грн — отримає подарунок від пасхального зайчика. А хто проігнорує цей збір — до того у гості навідаються зайчики із однойменної книги.

https://send.monobank.ua/jar/s3FkUK2zx

22 квітня, у день народження Імануеля Канта, запрошуємо на презентацію українського перекладу книги Маркуса Вілашека – відомого німецького кантознавця.

Видання висвітлює ключові аспекти філософії Канта – від критики розуму до питань моралі, свободи та метафізики. Воно пропонує доступний вступ до ідей мислителя без наукового перевантаження.

Спікери події:
– Віталій Терлецький, кандидат філософських наук, перекладач книги.
– Юлія Олійник, директорка видавництва «Темпора».
– Ніка Чулаєвська, випускова редакторка видання.

Долучайтесь до розмови про мислення, що змінило хід європейської філософії.

Коли: 22 квітня о 19:00.
Де: «Книгарня «Є» (Київ, вул. Лисенка, 3).
Вхід вільний.

#такцереклама