на надгробних плитах завжди цифри
тривалість життя "від" та "до"
я ніколи не памʼятав дат народження,
чи памʼятатиму у підсумку смерть?

дати стираються
памʼятається часопростір
хвилину, години й місяці
болю що не був виміряний
що не був прожитий, пережитий,
і загублений мирно з часом

люди потребують дат
поминати тих хто пішов
святкувати тих хто зʼявився
без чіткого означення життя не вартує памʼяті

в табличку занести цифрами
ти там є
ти існуєш під номером
він стирається і переноситься
на мармурі тебе викарбовано

камені памʼятатимуть
не говоритимуть, не писатимуть
але знатимуть що ти колись був
є докази невідворотності
і чіткі цифри,і літери

усе що лишиться "після"
це усе що створює "до"


13.05.2024

неймовірно швидко
запаморочення
кроки вираховуються затяжками цигарок,
змученими подихами,
не надісланими повідомлення
я шукаю тебе в повітрі,
знаходячи хіба що пітьму
тема мороку мені близька
його темп звичний моєму серцю,
мозку ж насправді ні
але близько до серця
вона торкається мене щоночі,
оспівуючи тебе
тема повісти вкрай банальна,
написання віршів і памфлетів
я пишу бо мені не байдуже
бо є пісня
немає приспіву
я тижнями, літерами і знаками
дописую непотрібний куплет
в словах забагато брехні
у правді забагато мені
я хочу віддати це чимось збагненим,
квіти, подарунки тощо
воно не має субстанції,
проте воно має серце
у світі шипів і квітів
кохання чомусь завжди мертве
чомусь воно завжди слово,
ніколи насправді дія
ти щось незбагненно відоме,
попіл, брехня, мрія
щось очевидне до болю,
не здатне для цих листів
щось рідне, болюче, моє
я міг,
я просто не вирів,
я відпустив
в тобі так багато болі,
боротьби залишилося замало
я хочу зціляти усі твої рани,
забираючи весь твій біль
я хочу бути оманою
чимось що ти не бачиш,
тим що шепоче до тебе
завжди і звідусіль

05.05.2024

люди в метро відчайдушно поспішають
біжать на перетин двох гілок
наздоганяють дверцята,
рух ще не прибувших вагонів

люди поспішають заполонити перони,
зайняти поличку краще
без квитка вирвати місце зубами,
втекти з цього міста
переслідуючи мару місць призначень

люди поспішають на літаки,
в країні без авіації
люди складають усе придбане в рюкзаки
люди тікають

йти неспішно-смертний вирок
тебе затопчуть, привласнять голос,
заберуть вміст наплічника
рухайся відповідно натовпу,
якщо боїшся бути скаліченим

перетин червоної і зеленою, він особливо мною помічений
люди летять, поспішають
люди завжди запізнюються
літаки тільки без них і злітають

дверцята розраховані на конкретну кількість
удача не їде більше однієї станції поруч
люди поспішають на щасливий потяг,
перекладаючи відповідальність на старі залізничні рейки

люди завжди бездумно втікають
варто уповільнити рух
іронія, люди завжди не встигають
і летять знов, ледь переводячи дух

6.06.2024

у цьому безкічному омуті
я давно шукаю лише байдужості
можливо жертвою буде творчість
можливо я писатиму по інерції,
та я плекаю лише забуття
байдужості та відвертості
щоб знімаючи шкіру,
мати серцевину однакову
щоб я більше не звинувачував,
бо мені насправді нема кого
і в байдужості щастя байдуже
і в байдужості біль притуплений
я плекаю тиші
розібраний стан до атома
щоб думка відчувалась легкістю
і люди навколо правдою
і не маючи до всього інструкції
визнаю невідомість владою
і тоді у своїй байдужості
я знайду те що справді цінно
і тоді у справжній щирості
дрібниці зберуться усі до єдино,
а потім я зламаюся знов
згадаю про кожне забуте знання
і вивчатиму знов любов
і плекатиму знов забуття
буду прагнути знайти про неї хоч згадку
пояснюючи що до почуттів я ще не готов
ходитиму все життя по колу
любов
байдужість
байдужість
любов

22.09.24

я збираю все
складаю у велику валізу
перевантаження
ваги аеропорту свідомості не витримають більше нічого,
жодної зайвої дрібʼязковості
зайнято
на тебе немає памʼяті
на тебе немає потреби
першими я викладаю дитячі спогади
їх не багато,
та саме вони завжди рахуються зайвими
в цьому аеропорту тебе не вважають за знахідку
ти-гроші за надлишок в багажі
я не сперечаюсь,
валіза заповнена
спогади
тебе забагато
і вони забирають твій сміх
сміються самі,
для них він не важить нічого
та я забираю його з собою в ручну поклажу
я не можу забути його в цьому аеропорту
я без нього не сяду в літак
на цьому борту ніколи немає тебе,
згадок купа
ти ніколи не купуєш квитка,
а я купую залишки про тебе
в їх пакет, в їх дьюті фрі, з їх полиць
я тебе не лишаю нікому
і не ділитиму тут з будь ким іншим
в цьому аеропорту ти належиш мені,
до кожного слова
до кожного граму
"воно займає забагато місця,
заберіть, приберіть, забудьте,
без цього легше летіти далі"
я не можу лишити все як є
я закриваю валізу
я вертаю квиток
я поки не певен, я поки не знаю
чи впустять мене з валізою,
в мій звичний й любимий трамвай
чи доїду я додому так
та поки я визнаю це,
я не готовий тебе відпустити
лишусь на хвилину зайву, почекаю наступний літак

13.04.24

вірою
сірою
стерту певною мірою
дозволь поглинути повністю
дозволь собі бути відкритою
дозволь світлу бути компасом
і тобі бути тут
такою щирою
у викривленому обʼєктиві
остання плівка зіпсована
проявити це
зʼясувати
зіпсувати
згадати все
щастя бути твоєю втіхою
старою відеокасетою
вічністю в фокусі
миттю у вічності
світлом у світі
втомою ніжності
і не помічена хиба для більшості
бути доказом єдності
правдою
вірою
камери фокусом
світлини з тобою
до втрати контролю
без втоми та болю
до безкінечності
(вічно)

2.08.2024

я біжу прольотами нескінченних сходів
коліями приміських вокзалів
наздоганяючи запах твоїх цигарок
я бачу недопалки що досі тліють,
та не чую твоїх думок
знаходжу їх у втомі
в ранковій каві
в розмові
в бажанні натиснути на бісів курок
в опалому листі чужої осені
в ожеледиці мого лютневого ранку
і відчуваю твою присутність,
ще до приходу світанку
я знаю сяйво твоєї блискавки у цій грозі
я роками вивчав з тобою ці дощі
тільки це усе що лишилось про нас
цей дощ і мої вірші
пару розмов про минуле життя
й реінкарнація вічної любові
моє пʼяне каяття
і твої літери в нашій мові
усе минає без прощань
розкол лишається у стосі нерозкритих справ
допити свідків та констатування мовчань
і єдиний доказ це минувше щастя, про яке я безглуздо дбав

6.10.24

Виборювати право руху,
помірного, втомленого дихання.
У таку спеку більш за все чекають дощу,
у таку спеку до гарного втрачаєш слух.

При такому ворожому ставленні температури,
будівельники у перерві між потом і втомою
сваряться матом і курять чуже “Sobranie”.
Пил висне у повітрі, наче туман в апокаліпсисі.
Бог виходить на свій перекур востаннє.

Київ накриває сигаретний дим і втома,
пекло розвертається під усмішку сонця.
Будівельники не бачать сенсу зводити ЖК у пеклі,
поспішають у міраж прохолоди вдома.

Бог неодмінно любить сауну і кальяни.
Не краще за нас, чому ж його так засудили?
Богу неодмінно подобаються розлючені кияни.
Він сміється й чекає ненависті та прокльонів,
і найщирішої в світі подяки — з першими краплями зливи.

18.07.2024


ps: знайшов вірш натхненний київською спекою влітку

Цивілізація приходить без запрошення.
Як часто ти думаєш про землі,
що так далеко від тебе знаходяться,
що лінь крутити шар глобуса?

Світ не говорить однією мовою.
Кожен народ знайшов свого бога.
Ти засинаєш на уроці географії:
“Яка там у них була війна?
Я навіть назви країни не вимовлю.”

Байдужість обумовлена відстанню.
Байдужість зрощена безпекою.
Ти ніколи не знатимеш щастя,
якщо ніколи не проходив крізь пекло.

Ліміт співчуття обмежений,
читати лиш новини з області.
Сльози закінчились ще в травні,
а хто небайдужий відтак навіжений.

Міські божевільні журналісти,
намагаються здолати зло.
Пишуть, говорять, кричать
і все в порожнечу,
бо у спокої усім все одно.

Бачиш біль, коли вкололи саме тебе.
Плачеш, лише коли до тебе говорить смерть.
Неважливо усе, що було давно.
Поговоримо про мене, про нас, про тепер.

Співчуття — почуття не для кожного,
в силу своєї гнитючості
Ми усі хочемо жити в мирі.
Ми у всесвітньому пеклі зайві.
Ми не хочемо брати участі.

Та закриваючи очі, світ не зникає —
лише шукає твою Ахіллесову пʼяту.
Неважливо, хто і як швидко тікає,
світ вдарить у ту саму червону щоку.


11.01.25

В моєму домі немає дому
і я не живу там вже близько половини життя.
Я не бачив тих стін вже вічність
і не пам’ятаю те відчуття.

Мені здається, вдома все інакше,
і мама сказала, що не змогла зберегти всі речі.
Час біжить швидше за нас,
ми винесли все, що могли, при втечі.

Голоси в пам’яті поступово згасають.
Я вже не пам’ятаю всі заправки дорогою на дачу.
Я не пам’ятаю кількість черешень.
Я більше не розумію, що це все для мене значить.

Чомусь я став менше злитися на маму,
і більше не хочу сваритися з нею,
бо в пам’яті губиться геть усе,
лише зростає чорна пляма.

Вона забирає все, що погано лежить:
забирає колір олівця для очей моєї бабусі,
забирає смак її млинців.
Час демонструє нахабство у всій красі.

У моєму домі зараз страшні білі стіни,
у моєму домі зараз усі меблі нові.
А я пам’ятаю всі наші картини,
усі фото, де ми ще такі малі.

Мені здається, нові люди руйнують минуле.
Зараз мій дім продають за гроші.
Я не можу туди повернутися
і забрати плитку на кухні,
яку мама малювала власноруч.

Я не можу забрати спогади,
ані погані, ані хороші.
І немає банку, куди їх віддати,
щоб їх берегли і за ними стежили.
Будинок, у якому я колись зростав,
не пам’ятає тих, що в ньому жили.

Зате я пам’ятаю бульвар,
і вид на море з балкона кухні,
і мальовану плитку,
і мамині сарафани,
і гітару батька.

І…
здається, я забуваю імена своїх іграшок,
забуваю, з ким дружив у школі,
забуваю, бо черговий банк відмовив
зберігати всі мої спогади.

Я поступово втрачаю голос.
Я поступово втрачаю слух.
Спогад за спогадом,
пісня за піснею.

Вулиці більше не мають назв.
Хтось зриває шпалери,
хтось купує меблі.
Від ваги спогадів більше не ламається дах.

Нова родина будує плани.
Інші діти малюють на стінах.
Чомусь хтось викинув мою футболку.
Чомусь і я не пам’ятаю, як її носив.

Ніхто не пам’ятає, чим ми жили,
ніхто не пише докладний звіт.
А білі стіни закривають минуле,
за якими колись був наш маленький світ.

26.09.24

швидше моя думка у віршованій формі, але дуже важлива для мене

Немає нічого вічного,
просто наш час іще не сплив.
Лиш заводячи разом годинники,
не врахували різницю часових поясів.

Не врахували кліматичні зміни,
не передбачили всесвітній безлад.
Прорахувалися в головному прогнозі,
і з нас лише я безнадійно впертий.

Не здаю квиток на мертвий рейс,
перечікую цю негоду.
Після дощу завжди виходить сонце,
тільки от ти куруєш погодою.

Просто тобі ближчі ці зливи,
тобі ближча відстань між нами вічна.
А я підбираю зручніший клімат,
для побачення з тобою віч-на-віч.

Маючи зв’язок, інтернет-мережу,
твоя зона комфорту— поза зоною доступу.
І ти завчасно знаєш, що я скажу,
бо ти моя людина на безлюдному острові.

Тільки це все не має значення,
бо ти не вмієш і не вчишся переводити стрілки.
Ти б обрала холодну зиму подалі,
а я навесні знов саджатиму квіти,
біля нашої з тобою могилки.

20.01.25

черепна коробка — частина радіохвилі,
має найбільш гнітючих радіоведучих.
де треки завжди однакові,
кастинг не пройшли новобранці.
лунає пісня від літер літерам,
і натовп на цій станції,
як завжди, найбіліший зранку.

мертві ведучі не пережили самоцензури,
рекламодавці, що не занесли аванси.
тут транслюють по колу твоє минуле,
обіцяють щастя, та є певні нюанси.

критики, рецензії, модні журнали,
розмови людей старого життя.
безсоння, зумовлене вічним ефіром,
о четвертій транслюють твоє каяття.

політика радіо досить мінлива,
хоч директор з народження той самий.
ця думка невигідна, ця некрасива:
“в дитинстві ти був хорошою людиною,
і де зараз той малий?”

крізь туман цих хвиль не знайти вже себе,
трансляція нескінченного хаосу.
почуй гул, відчуй ритм —
війна думок, яку не ставлять на паузу.

врешті хвилі та мовчання малюють бій,
пісня знову зазвучить — але що в ній?
чергова присвята, чергове зізнання,
поверхнева думка, пекло розуміння.

збій на радіовежах — мій опіум.
я залежний від білого шуму,
лиш хвилинку не чути нічого.
відсутність хвиль, повний штиль,
ніякої думки й жодного суму.

20.01.25

Ми побачимося знову.

Знову засяємо, проте вже не червоним вогником запалених свічок, а блакитним сяйвом нового життя.
Мистецтво живе. Живе та змінюється українська поезія, а її неспинний рух несе нас за собою.

Дата: 1 березня о 18:30.
Вартість квитка: внесок від 200 гривень. 20% прибутку - на ЗСУ.
Як придбати квиток? За посиланням https://send.monobank.ua/jar/Adr7TquYHm Ви знайдете баночку літературнику. Прохання вказати у коментарях до платежу Ваше прізвище та ім'я, аби ми мали змогу додати Вас до списку гостей! При оплаті з іншого банку - надсилайте скріншот нам в особисті.
Дрес-код: блакитний акцент.
Місце: Підвал Культури. Вулиця Олеся Гончара 30а.

До зустрічі!

Смішно.
Ти навіть не мій клятий досвід,
ти не мій загалом
і таким ніколи не будеш.

Я шукаю докази цьому,
а вони завжди лежать під рукою.
Тільки ти ніколи мене не побачиш,
навіть якщо я знатиму кожен сантиметр твого тіла.

Я буду лишатися в тіні
в найсонячніший день весни.
Ти ніколи не згадаєш про мене —
кожен мультик я малюю власноруч.

Я можу вбити когось,
я можу нашкодити собі,
я можу зрушити скелі,
та тебе ніколи не буде поруч.

Тобі ніколи не буде цікаво,
навіть якщо справа не в мені.
Тому саме ти — моя відкрита рана
в сміху, у тиші й вині.

Бо я підніс тебе занадто високо,
а ти навіть не вдягав тих крил.
Тому що “не вірити” — завжди рішення,
але в мене більше немає сил.

Жодного слова, руху, погляду —
ніколи нічого не матиме для тебе ваги.
Я хочу тебе зненавидіти,
та ти не здатен задовольнити навіть цієї жаги.

Ти не здатен, бо тобі байдуже,
бо тобі тепло ніколи зі мною,
бо це все знову не має значення,
і я ніколи не стану тобі світлом
й не стану ніколи тьмою.

Не стану ні великим, ні справжнім,
ніколи не стану тим,
хто гоїтиме твої рани,
хто буде потрібен, як дим.

Заради кого варто згоріти
і, як фенікс, відродитись знов.
Навіть якщо для когось я вартий,
це ніколи не ти
й ніколи не та любов.

10.01.2024

Значення має певна кількість квадратних метрів навколо,
відстань до місяця,
відстань від міста до моря,
відстань до суходолу.
Має значення не якість ґрунту,
не його родючість —
лише відчуття під спокійним кроком.

Море — як фундамент ментальності,
чи море — як вид з вікон.
Я не звідти, ні, ні — кажу, та заростаю водоростями.
Ви не відчуєте морської солі,
торкнувшись моєї шкіри.
Просто Бог виплюнув мене у воду,
переплутав, мабуть, і не поміняв місцями.

Тепер я виріс.
Я знаю відсоток піску та каміння.
Вмію плавати,
вчуся у нього ходити босоніж по воді.
Шукаю своє місце в світі,
шукаю щось подароване,
те, що неможливо знайти.

Мала батьківщина —
певна кількість квадратних кілометрів,
підрахована людським оком,
певна кількість морської води,
місце для зустрічі з Богом.

Знаю забагато назв вулиць,
як на приїжджого.
Маю замало любові,
як для місцевого.

Це місто моря поглинає мене.
Я повертаюся,
а інше здається вже не суттєвим.
Я дорослими очима вчуся любити дім,
вивчаю солоний смак,
перевіряю його глибину.

Я приймаю свої декілька квадратних метрів моря.
Гуляю по воді разом з Богом —
по воді, в якій колись потону.


9.01.2024

Жінка у червоному
на пероні приміського вокзалу.
Потяг прямує до Одеси,
вона губить валізу з речами,
у процесі пошуку сенсу.
Збільшується швидкість руху,
потяг рушає в дорогу,
і в купе гасне світло,
я вдихаю пилюку й втому.
Жінка на нижній полиці
нервово смикає штору.
Я знов на вічному шляху додому.
Жінка у червоній сукні —
вона оббиває всі вокзали.
Її туфлі пройшли кілометри станцій,
кружляючи свідомість приїжджих,
створює ритм у передсмертному танці.
Агонії.
На пероні немає простору,
на пероні всі думки запізнились,
усі думки загубили квитки.
Я відволікаюсь на жінку в червоному.
Смерть вправно забирає мою валізу,
але віддає відчуття контролю —
лише міцніше стисни в руці.
На цих вокзалах триматися за щось дедалі складніше ,
з кожним поверненням,
з кожним вдихом,
з кожним місцевим і з кожним приїжджим.
Прямуєш до виходу.
Головне — не озиратись.
Головне — відчувати ритм натовпу.
Адже так зберігається думка.
На цьому вокзалі вона вкрай банальна
і щоразу однакова:
головне — не запізнитись,
головне — пам’ятати напрямок.
Жінка у червоному біля виходу —
вона губить валізу,
привертає мою увагу,
передбачає наступний крок.
На мить я зупиняюсь.
Спалах. Хлопок.
Фокус уваги.
Я не можу згадати, де я.
Здається, знову загубив квиток.
Змінюю напрямок руху,
вертаюсь до пильних платформ.
Жінка у червоному курить.
Проводжаючи мене, вона посміхається.
Махаючи услід, дістає синій платок.

03.01.25

Якщо кохання це вибір,
питання: бути чи ні?
Ти — моє рішення в кожному з вимірів.
Обґрунтуй, розбери на літери,
виміряй
влучність та хибність
твоїх рішень
і цього вибору.

Усі люди, по суті, рішення.

Горіти тобою,
вигорів.
Говорити з тобою,
з приводом.
Ти — моя помилка в кожному з вимірів,
ти — моя кара небесна,
вимолена,
вибрана
й вишита
нитками з пам’яті минулих життів,
викинута і знайдена.
Говори зі мною, моє улюблене рішення,
в кожному з забутих світів,
бо ж ти лишишся зі мною назавжди.
Поміж усіх навколо
ти — найбажаніша поразка,
якою я колись горів.


16.02.25

Знати її
Мати слід у моїй душі,
доторки до тепла,
прокидатися вночі,
збирати речі,
не мати змоги згадати,
мати усі ключі.
Знати її —
вирощувати тюльпани,
ліпити вареники з вишнями,
мити ноги в тазику у вже охололій воді.
Лиман кращий за ці краї, що за океанами.
Знати її —
знати запах яблуні,
любити смак аличі,
пам’ятати дати,
відчувати тепло,
знати любов і втрати.
І знати її —
голос,
сміх,
пам’ять,
черешні в саду.
Колись я повернуся,
колись залишуся там назавжди,
колись там пропаду.
Знати її —
це знати цілий світ
у зеленому олівці для очей,
бачити море в компоті з її полуниць.
Знати її —
це бачити світло,
це знати цей світ очима дитини.
Любити,
дихати,
жити.
Знати її та берегти.
Усе матеріальне більше не має ваги,
у пам’яті немає мети.
Лишається тільки любити,
лишається лише пам’ятати
і вертатися з нею туди.
Очима своїми передати все те,
що вона не встигла побачити за життя.
Чути те, що вона не почула,
відкрити їй усе сонце,
віддати їй усі зорі.
Не дозволити забути її.
Прийняти кінець маршруту,
обійняти,
обіцяти і пам’ятати.
Відпустити її тихо піти.
Не вірити в безсмертну душу,
та обіцяти побачитися знов.
Прийняти і зрозуміти,
її думки та її любов.
Присвятити їй цілий світ.
Знати її,
доки мій годинник наручний
не зупинить свій хід.


28.08.24


цей вірш присвячений моїй бабусі Валі,яка пішла від нас 28 червня,через 9 днів після мого 15го дня народження, людині яка мене виховала та навчила любити

я хочу стати цигаркою
чи попелом від неї у чужому волоссі,
я хочу, щоб про мене так само думали,
як я думаю сам,
щоб про мене писався вірш
про цигарку чи попіл.

попіл у моєму волоссі,
попіл під ногами,
попіл на попелищі.

я хочу бути не буквально,
можливо, більш метафорично,
можливо, як в неї —
спостережливо, натхненно
чи просто практично.

можливо, я просто втомився бути.
втомився думати про губи й руки,
про слова і подихи.

ти — картинка без звуку,
яку я цілеспрямовано споживаю.
та проблема в тому, що не тільки я.
чи, може, в мені і є ключ до рішення?
чи проблема просто в мені?

у кожній думці, що окреслена як “неправильна”,
у кожному слові, за яким я стежу.
я казав, що це не впливає.
я стверджував, що “великого” нічого нема і бути не може.
я казав дослівно: “цього бути не може”.
та все неможливе стається
раз за разом,
цигарка за цигаркою,
на балконі,
вночі.
знову тихо.

я читаю власні думки з аркушів.
я хочу залізти у твою ясну голову,
я хочу зненавидіти твій безлад,
хочу, спалахнувши, до кісток згоріти
і не бачити,
і не чути,
і не писати про тебе вірші.

не витратити на це жодного слова.
не зловити натхнення в її словах.
бо це просто приводить
до болю,
кристалізованого, чистого,
як твоя бісова свідомість,
яку я не бачив,
не чув,
якої не знаю зовсім.

можливо і не хочу знати.
а можливо хочу втопитися в ній,
розчинитися попелом у клубку диму,
щоб лиш від мене тепер кололо в твоїх очах,
щоб я лишився попелом між твоїх вій.

15.01.24

на дні бокала я знаходжу тебе,
там завжди лишається пару останніх ковтків,
останні дві сигарети…
спогад без жодних слів.
насправді я забув, чи ти колись курила,
в моїх спогадах, певно, що так.
ми гуляли вздовж узбережжя,
ти любила це море всім серцем,
і я знав що це знак.
солона вода відносила нас все далі й далі,
і я просто хотів вірити в нас,
бо на тому безлюдному причалі
поруч з тобою завжди зупинявся час.
і я вірив, що це триватиме вічно,
мабуть, я просто хотів відчувати тепло,
рахувати розбите скло,
яке море перетворить на камінці.
я досі відчуваю твою присутність,
тримаю згадку про тебе у своїй руці,
тримаюсь за все, що лишилось після —
і це “після” триває вже так давно,
що я геть забув, чи ти куриш.
кожен спогад — німе кіно,
і я не згадаю, чи бачила ти це море,
чи відчувала ногами пісок.
може ти теж усі спогади губиш,
ось і лишається останній ковток.
море однаково перетворює гостре скло на каміння,
яке я збираю без тебе,
на піщаному узбережжі.
збираю ракушки-спогади,
лишаю подаровані речі.
памʼяті все менше і менше,
і скрізь солона вода, що з часом незмінно зникає.
і я більше не памʼятаю, чи ти курила колись цигарки,
але хтось новий, певно, усе це знає.

22.04.2025