Навіть у Берліні Першотравень уже не той?

На початку 2000-х берлінський Кройцберг щороку вибухав масовими демонстраціями лівиці: «чорний блок» захоплював вулиці, а місто перетворювалося на еклектичну картину Босха. Сьогодні від тієї епохи залишилося багато естетики — куфії, чорний одяг, дим фаєрів, техно, антифашистські наліпки, рейви й гасла про визволення. Але набагато менше лишилося розуміння, хто саме є політичним суб’єктом, за що конкретно ведеться боротьба і якою може бути перемога.

Ми побували на кількох берлінських першотравневих демонстраціях — від квір-феміністичних маршів і профспілкових колон до рейву в парку Гьорліц. Це спроба зрозуміти, яким сьогодні є політичний зміст свята, яке колись було Днем міжнародної солідарності трудящих, і чому форма дедалі частіше відділяється від боротьби, а актуальна боротьба втрачає належну форму.

Робити те, що любиш, грати в ігри й отримувати за це гроші 🤩

🎮 Часто саме так ми уявляємо ігрову індустрію — як простір «роботи мрії» та творчої самореалізації. Проте реальність у цій сфері далеко не така приємна: понаднормова праця, нестабільна зайнятість і постійний тиск виробничих циклів.

Сьогодні на тлі масових звільнень, загрози автоматизації та посилення корпоративного контролю ця суперечність лише загострюється. Тож сфера, яка ще донедавна здавалася майже несумісною з колективною організацією, останніми роками дедалі частіше стає майданчиком протестів і профспілкового активізму.

Детальніше про історичні передумови формування профспілкового руху в індустрії відеоігор ми вже розповідали в першій частині статті Валерія Петрова.

Друга частина матеріалу зосереджена на тому, яких форм набуває цей рух, як розрізнене невдоволення розробників перетворюється на організовану дію і з якими викликами стикаються ігророби сьогодні.

Читайте публікацію за посиланням і дізнавайтеся, чому профспілковий рух в індустрії відеоігор може стати потенційним рушієм переосмислення робітничого руху загалом.

👀 А що там з кінотеатром «Київ»?

На жаль, нічого нового. Сьомого червня буде вже сім років, як попри численні протести, він був закритий і залишається порожнім.

«Київ» є лише одним із численних прикладів інституцій, які було закрито, скорочено або занедбано внаслідок приватизаційних рішень і поступової комерціалізації міського простору, що у ширшій перспективі описує логіку неоліберальної трансформації культурної сфери в Україні.

У новому матеріалі з критичним аналізом Стратегії розвитку культури до 2030 року ми спробуємо розібратися:
❓ чому ж дедалі популярніші дискурси про «ефективність» та «інвестиційну привабливість» не завжди узгоджуються із суспільним інтересом?
❓ які втрати для культурної інфраструктури й публічного простору несе підпорядкування культури ринковій логіці?
❓ і чому ті, хто безпосередньо рятує та відновлює культурні об’єкти під час війни, часто залишаються поза системою належного соціального захисту?

Ці питання стають особливо актуальними в умовах війни, коли руйнування культурної спадщини відбувається ще й внаслідок російських обстрілів, зокрема 24 травня, коли було пошкоджено низку пам’яток архітектури, музеїв та інших об’єктів культурної інфраструктури.

Чому б не спробувати стати дурнем? 👌

Саме таке рішення пропонує французький письменник Мартен Паж герою свого бестселера — бідному інтелектуалу Антуану, якого виснажує надмірна чутливість до несправедливості соціуму.

Замість боротьби з експлуатацією та нерівним розподілом багатств на вулицях Антуан обирає шлях «революції» всередині себе. У хід іде, як це часто буває, чарівна таблетка, під дією якої він поступово втрачає здатність критично мислити та дедалі легше пристосовується до реальності. Ба більше — він стає успішним і багатим, тож відтепер може закривати будь-які свої потреби покупкою дорогих речей.

Та чи знаходить він щастя там, де зникають незручні запитання про себе і світ навколо?

Дізнавайтеся про це в рецензії на книжку «Як я став дурнем», яка стала літературною сенсацією чверть століття тому, але й досі не втрачає своєї актуальності. Ну і, звичайно, заносьте до своїх списків «що почитати» сам роман про провокативний експеримент відмови від надмірних рефлексій.

💰 У марксистських історичних дискусіях витоки капіталізму традиційно пов’язували насамперед із розвитком промисловості та становленням фабричного виробництва.

Іншу інтерпретацію пропонує індійський марксистський історик Джайрус Банаджі. У своїй книжці «Коротка історія торгового капіталізму» дослідник ставить під сумнів лінійні моделі історичного поступу та пропонує оптику нерівномірного й комбінованого розвитку капіталізму з наголосом на чільній ролі, яку відіграв купецький капітал.

У 2021 році учасники та учасниці читацького гуртка «Історії капіталізму» зустрілися з Джайрусом Банаджі, аби обговорити деталі його книги. У ході розмови вони торкнулися багатьох питань, зокрема щодо:
▪️ ширшого розуміння способів виробництва та природи експлуатації;
▪️ ролі взаємодії держави й комерційного капіталу у розширенні капіталізму;
▪️ можливості існування ринку поза капіталізмом;
▪️ несподіваних паралелей між ранньомодерними торговельними імперіями та сучасним капіталізмом глобальних ланцюгів постачання.

Публікуємо першу частину стенограми цієї розмови та рекомендуємо її до прочитання всім, хто цікавиться історією капіталізму.

🚢 «Ми знайшли судно, зареєстроване на велику російську компанію, і просто відмовилися його обслуговувати» 🙅

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну уряди багатьох країн часто говорять про санкції як інструмент економічного тиску на російську економіку. Проте на практиці справді рішучі заходи ухвалюються роками.

У новому матеріалі ми розповідаємо про тих, хто все-таки змогли зреагувати значно швидше й радикальніше. Ще у 2022 році члени й членкині Шведської спілки докерів з власної ініціативи відмовилися обслуговувати російські судна на знак солідарності з українськими портовиками.

Нещодавно ми зустрілися з Еріком, одним із лідерів профспілки, і розпитали про те:
▪️ що спонукало шведських докерів підтримати Україну ще до того, як з’явилися санкції ЄС;
▪️ яким чином було організовано бойкот і чому він зазнав опору з боку бізнесу й держави;
▪️ як боротьба проти російської агресії привела до кампанії проти військової торгівлі з Ізраїлем;
▪️ і чому політичний жест солідарності з постраждалими від війни став приводом для тиску на профспілки в країні, яку вважають прикладом соціальної держави.

Читайте інтерв’ю про протест шведських докерів і про те, чому міжнародна солідарність залишається одним із небагатьох засобів протистояння глобальному капіталу, — за посиланням.

Як виживають на вулиці? 🧟

Люди, які мають домівку та стабільний дохід, часто уявляють безпритульність як щось далеке, маргінальне, те, що існує повністю поза межами суспільного життя.

Але навіть у ситуації крайнього виключення безпритульні люди не перестають бути його частиною. Ба більше, вони вибудовують власні соціальні структури і форми організації повсякдення, створюють неформальні ієрархії та практики взаємодопомоги.

Як виглядає цей поглинений бідністю і вразливістю соціальний світ, уже кілька років досліджує соціологиня Марина Я — учасниця колективу Street Aid Daily, яка працює з безпритульними людьми в Одесі через пряму допомогу, творчі практики та політичну освіту.

У сьогоднішній статті дослідниця пропонує переглянути життя на вулиці, розгледівши там складний соціальний світ, який може багато розповісти про нерівність, владу та солідарність у суспільстві загалом.

🏭 Що потрібно для страйку на сучасному заводі?

Після закінчення університету та кількох років лівого студентського активізму Ігор Василець вирішив шукати відповідь на це питання безпосередньо на виробництві.

Він влаштувався на велике львівське підприємство, де передбачувано зіткнувся з 12-годинними змінами за 20 тисяч гривень на місяць, наглядом з боку керівництва, «добровільно-примусовими» переробітками та переважно мовчазним невдоволенням працівників.

Втім, авторові вдалося побачити й практики, з яких уже тут і тепер народжується солідарність між працівниками.

У новій публікації читайте про досвід активіста та його відповідь на питання, з чого насправді починається колективна боротьба за трудові права.

📓 Ми плануємо новий друкований випуск «Спільного»! 🤸🏼

Він буде присвячений історії української лівої діаспори, і нам потрібна ваша допомога — матеріали, ідеї та участь у його підготовці ✊🏽

Повномасштабне вторгнення Росії спричинило найбільшу хвилю еміграції з України. Мільйони людей опинилися в різних куточках світу, де стикаються з дискримінацією та стереотипами, облаштовують нове життя й організовуються на підтримку України.

Тож ми хочемо звернутися до історії української діаспори XX століття та простежити тяглість цього досвіду.

Хоча «стара» діаспора зазвичай асоціюється з правими націоналістичними організаціями, серед неї діяли також численні ліві активісти й активістки, організації та рухи, які в окремі періоди навіть домінували в українських громадах, передусім у Канаді.

Нас цікавлять, зокрема, емігрантський період діяльності українських соціалістів і соціалісток, їхні взаємини з міжнародною лівицею, участь українців у місцевих партіях, профспілках та громадських організаціях.

✍🏼 Запрошуємо надсилати аналітичні статті, інтерв’ю, рецензії та фоторепортажі до 1 жовтня 2026 року на [email protected] 📩

За опубліковані матеріали передбачені гонорари.

Деталі — за посиланням.

Чекаємо на ваші пропозиції — і на повернення паперового «Спільного» 💛🖤

Чи має Україна радянську історію? 🤷🏻

Після розпаду СРСР у багатьох історичних наративах радянська епоха зображується як завершений, віддалений або навіть екзотичний світ. Водночас Україну зазвичай розглядають або як жертву імперського панування, або як простір національного відродження.

Та чи не губиться в такій оптиці власне радянський досвід України? І чому ми так вперто від нього відмовляємося?

Про важливість цього питання нагадують не лише архіви, а й матеріальна реальність довкола: електростанції, дамби, заводи та інфраструктура, яка попри десятиліття приватизації, занепаду та війни досі підтримує життя цілих регіонів. А ще — інтелектуальні традиції, міжнародні зв’язки та соціальний світ, що формув життя людей і продовжує впливати на сучасність.

Повернути цей вимір українського минулого в поле зору пропонує історик Володимир Рижковський. У своєму есеї він запрошує до публічної дискусії в межах «Спільного» про те, чи не є радянська Україна необхідною ланкою для осмислення історії ХХ століття та суперечностей нашого сьогодення. Заохочуємо вас продовжити цю розмову, надіславши свої роздуми за посиланням.

📚 Сучасна історична наука визначає початком формування націй кінець XVIII століття.

Утім, чимало істориків і далі шукають нації в античності, середньовічних королівствах і там, де люди ніколи не мислили себе в національних категоріях 🦖

Проєктуючи сучасне розуміння нації на далеке минуле, вони залишають поза увагою класові відносини, імперії, релігійні та локальні спільноти. Внаслідок чого історія починає виглядати як безперервний шлях до сучасної національної держави, хоча насправді була значно складнішою й суперечливішою.

«Оскільки такі дослідження „створюють ту саму реальність, яку нібито лише описують“, вони спотворюють знання про минуле і мають бути відкинуті як хибний спосіб його репрезентації».

👇 Читайте, як працює дослідницький підхід методологічного націоналізму в історії, на яких практиках він ґрунтується та чому вони спотворюють наше уявлення про минуле, а зрештою — і про сучасність.

📑 178 випадків тиску на активісток і правозахисників в Україні зафіксував Центр прав людини ZMINA у 2025 році.

Серед основних загроз — обстріли офісів громадських організацій, атаки на журналістів, убивства й замахи, обшуки, стеження, погрози, судові позови, кібератаки та кампанії дискредитації.

Хоча більшість із них пов’язані з російською агресією, ZMINA фіксує і внутрішній тиск на громадянське суспільство — на антикорупційні, екологічні та ЛГБТІК+ ініціативи, — з боку державних органів, правоохоронців, місцевої влади, бізнесу та ультраправих організацій.

Наприклад, у матеріалі згадується Олена Мудра — журналістка-розслідувачка, яка документувала порушення під час будівництва вітропарків. Після виходу матеріалів проти неї подали судові позови з вимогами компенсації, оприлюднили її персональні дані та поширили фейкові звинувачення у «підриві енергетичної незалежності» України й роботі на Росію.

Звісно, моніторинг не охоплює всіх форм тиску на активісток і активістів — зокрема через те, що неминуче залежить від готовності людей звертатися по допомогу й говорити про пережите. Зокрема, у звіті майже не висвітлені низові соціальні ініціативи: їхня боротьба проти урізання трудових прав, звільнень, низьких зарплат чи погіршення умов праці. Усі ці проблеми давно перестали сприйматися активістками як щось екстраординарне.

Натомість звіт ZMINA презентує десятки кейсів, повʼязаних з нападами чи утисками з боку ультраправих організацій. Показовими є й реакції правоохоронців на свавілля консервативних радикалів, зокрема в інцидентах повʼязаних з ЛГБТІК+ та студентськими активістками.

❓Детальніше про це читайте в статті на основі дослідження центру ZMINA.

Польсько-українські відносини переживають одну з найглибших криз за останні роки після різкої реакції Польщі на присвоєння одному з підрозділів ССО ЗСУ найменування «імені героїв УПА». В Україні цю реакцію часто пояснюють передвиборчими маніпуляціями польських праворадикальних сил. Водночас такий погляд ігнорує жертв Волинської різанини та їхніх нащадків.

Сьогодні, у польський Національний день пам’яті жертв Волинської різанини, ми публікуємо інтерв’ю з польською історикинею Елою Квєчінською — дослідницею, чия родинна історія пов’язана з Волинню і яка водночас послідовно підтримує Україну.

«Вважаю, що якщо це моя спадщина, то я маю ставитися до неї критично», — говорить Квєчінська.

👉 Читайте повне інтерв’ю про те, чому розмова про Волинь має починатися з голосів жертв, а не з націоналістичних міфів.

«8 гривень за проїзд — сьогодні це нонсенс».

Можливо, це цілком свідома громадянська позиція — але лише для країни, де мінімальна зарплата перевищує 200 євро. Якщо ж повернутися до наших реалій і привʼязати тариф до мінімальної заробітної плати, то нинішня ціна є цілком обґрунтованою. Це 5% від мінімального доходу на локальний транспорт в місяць (близько 380 грн за проїзний) або ж 0,01% за разову поїздку за умови придбання проїзного (близько 7,5 грн).

Те, що ми можемо дозволити собі поїздку, означає лише те, що ми можемо собі дозволити поїздку, — нічого більше. Натомість наша участь потрібна не для визначення цифри ціни за проїзд, а для виробництва соціальної захищеності. Немає аполітичного шляху до соціальної справедливості.

Цього четверга о 15:00 відбудеться засідання Громадської ради при КМДА за участі мера та представників протесту, який розпочався у вівторок. Питання транспортної політики має вийти за межі соціальних мереж та кабінетів.

Тому збираємося завтра о 15:00 під вікнами КМДА, саме коли розпочнеться засідання, а о 18:00 розпочнемо обговорення його перебігу. Використаємо площу перед мерією за її прямим призначенням — як наш спільний громадський простір.

А в очікування завтрашнього дня, пропонуємо перечитати статтю Девіда Гарві «Право на місто», яка була опублікована у випуску журналу «Спільне» — «Трансформації міського простору».