«Об’єднане ніщо» (United Nothing) — картина з Галереї геноциду в Сребрениці, у якій втілено ставлення боснійців до діяльності міжнародних організацій загалом і ООН зокрема під час війни в Боснії та Герцеговині (1992–1995).

Поряд із нею — інші образи: зруйновані міста, черги за базовими речами, крихкість повсякденності, життя між тривогою та очікуванням допомоги. Усі ці сюжети є спробою зафіксувати й осмислити одну з найбільших трагедій XX століття.

Погодьтеся, що ці сюжети знайомі нам — українкам і українцям.

У статті про воєнне боснійське мистецтво журналістка Вероніка Яблонська розмірковує про схожість досвідів українців та боснійців і те, як пережите відбилося в художніх творах.

⛴ Минулого жовтня чергове перехоплення суден флотилії до Сектора Гази ізраїльськими військовими спричинило міжнародний резонанс: серед десятків затриманих активістів та активісток була і Грета Тунберг.

Спроби прорвати морську блокаду та створити гуманітарний коридор для цивільного населення тривають уже понад 15 років. За цей час відбулося не менше десятка подібних місій: їх перехоплювали, блокували, учасників затримували й депортували. Майже жодній флотилії не вдалося фізично дістатися берега — але кожна з них робила видимою саму наявність блокади.

Сьогодні Global Sumud Flotilla готується до нової місії — з більшою кількістю суден і учасників та учасниць. Серед них — двоє з України.

В інтерв’ю для «Спільного» правозахисниця Ніна Потарська та активіст Андрій Мовчан розповідають, чому вони долучилися до цієї ініціативи, як вона влаштована та які ризики на них чатують. Зокрема, ми поговорили про те, чому допомога палестинцям стосується і солідарності з українським народом — солідарності між народами, а не між державами.

Восени 2024 року ми опублікували переклад суржиком першої частини робітничого маніфесту Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Ми хотіли як реактуалізувати цей політичний документ, так і помістити його в новий, але всім знайомий контекст — у суржик.

Як ви вже зрозуміли, ми трохи затягнули з перекладом другої частини. Та, як це часто буває, символічні дати чудово підганяють дедлайни. Тож Міжнародний день солідарності трудящих став гарним приводом нарешті зібратися і доробити почате.

У сьогоднішнє свято ми раді представити вам другу частину суржикомовного перекладу «Маніфесту» — старого тексту про нерівність, працю й історію, яку ми разом творимо у боротьбі за визволення.

Вітаємо вас зі святом праці! Частiше забивайте на дедлайни і памʼятайте:

«Вільний розвиток каджого і каждої є условієм вільного розвитку всіх».

«Не можна ставити знак рівності, тому що кожна війна, кожен випадок масового насильства — вони різні».

З 2021 року громадська організація «Після тиші» працює з усною історією та досліджує події середини ХХ століття: Другу світову війну, Голокост, примусову працю та радянські післявоєнні репресії.

Сьогодні ми маємо фактично останній шанс зафіксувати свідчення живих очевидців та очевидиць тих подій. Саме тому основна частина роботи команди — це збір усних інтервʼю, родинних архівів і приватних фотографій. У «Після тиші» переконані, що саме ці джерела дозволяють побачити війну не просто як абстрактні пересування армій, а як складний і суперечливий людський досвід, який зазвичай залишається поза великими історичними наративами.

До Дня памʼяті та перемоги над нацизмом ми публікуємо інтерв’ю з Андрієм Усачем, істориком та головою «Після тиші». Ми поговорили про вплив пам’яті про Другу світову війну на сприйняття сучасної російсько-української війни, про важливість роботи з локальною і мікроісторією та про те, які практики меморіалізації є доречними сьогодні.

Також нагадуємо, що на нашому YouTube-каналі ви можете переглянути репортаж про роботу ініціативи «Після тиші» та познайомитися з її командою.

«Галузь зазнала морального краху зсередини, зберігаючи переважно мовчанку перед обличчям масових вбивств у Газі, що здійснювалися за підтримки Заходу».

Конфліктологія — наука, яка сформувалася у 1990-х роках із метою зрозуміти війни, запобігати масовому насильству та будувати мир після катастроф. Представники цієї галузі брали участь у міжнародних форумах, консультували політиків і працювали над моделями миротворчості, гуманітарних інтервенцій та «переходу до демократії».

▪️ Що ж відбувається з цією дисципліною зараз, коли світ опинився перед обличчям глобальних конфліктів і масових убивств?
▪️ Чому багато дослідників, які роками говорили про права людини, обирають мовчання?
▪️ І зрештою — чи була конфліктологія наукою про мир, чи весь цей час, хай навіть ненавмисно, відтворювала глобальну нерівність в інтересах західної гегемонії?

У своїй статті дослідники конфліктів Вольфрам Лахер та Іван Гішауа намагаються відповісти на ці питання та осмислити, де сьогодні опинилася конфліктологія і куди вона може рухатися далі.

Проте цей текст — не лише про кризу окремої наукової дисципліни, а й про руйнацію всього ліберального світового порядку, який позиціонується носієм миру, гуманізму та прав людини. А також про глухий кут соціальних наук, які часто виявляються нездатними критикувати владу, в межах якої самі були сформовані.

🙌🏽 Україна — країна низьких податків, цін і, на жаль, зарплат та можливостей.

Українську податкову систему часто подають як просту, зрозумілу і зручну. Але простота не є нейтральною — вона має соціальні наслідки.

Так, ставка податку з доходів фізичних осіб 18% справді виглядає помірною. Але чи є це помірним для всіх? І чи однаково ця ставка відчувається для людини, яка виживає на мінімальну зарплату, і для людини з доходом у 100 000 грн, яка може дозволити собі накопичення.

Тобто для когось ці 18% — це вибір між відпочинком і новим гаджетом. А для когось — між їжею і боргами.

Саме тут з’являється ключова відмінність між плоскою та прогресивною логікою оподаткування, де податок змінюється разом із доходом: чим більше заробляєш, тим більшу частку віддаєш.

Як це працює в Україні та Польщі — розбирає авторка нашої нової публікації Ірина Жданова на прикладі зарплати у 9800 грн брутто своєї родички, помічниці виховательки в київському дитячому садку. З цієї оптики стає очевидно, що основним питанням є не «низькі податки», а те, для кого вони низькі.

Навіть у Берліні Першотравень уже не той?

На початку 2000-х берлінський Кройцберг щороку вибухав масовими демонстраціями лівиці: «чорний блок» захоплював вулиці, а місто перетворювалося на еклектичну картину Босха. Сьогодні від тієї епохи залишилося багато естетики — куфії, чорний одяг, дим фаєрів, техно, антифашистські наліпки, рейви й гасла про визволення. Але набагато менше лишилося розуміння, хто саме є політичним суб’єктом, за що конкретно ведеться боротьба і якою може бути перемога.

Ми побували на кількох берлінських першотравневих демонстраціях — від квір-феміністичних маршів і профспілкових колон до рейву в парку Гьорліц. Це спроба зрозуміти, яким сьогодні є політичний зміст свята, яке колись було Днем міжнародної солідарності трудящих, і чому форма дедалі частіше відділяється від боротьби, а актуальна боротьба втрачає належну форму.

Робити те, що любиш, грати в ігри й отримувати за це гроші 🤩

🎮 Часто саме так ми уявляємо ігрову індустрію — як простір «роботи мрії» та творчої самореалізації. Проте реальність у цій сфері далеко не така приємна: понаднормова праця, нестабільна зайнятість і постійний тиск виробничих циклів.

Сьогодні на тлі масових звільнень, загрози автоматизації та посилення корпоративного контролю ця суперечність лише загострюється. Тож сфера, яка ще донедавна здавалася майже несумісною з колективною організацією, останніми роками дедалі частіше стає майданчиком протестів і профспілкового активізму.

Детальніше про історичні передумови формування профспілкового руху в індустрії відеоігор ми вже розповідали в першій частині статті Валерія Петрова.

Друга частина матеріалу зосереджена на тому, яких форм набуває цей рух, як розрізнене невдоволення розробників перетворюється на організовану дію і з якими викликами стикаються ігророби сьогодні.

Читайте публікацію за посиланням і дізнавайтеся, чому профспілковий рух в індустрії відеоігор може стати потенційним рушієм переосмислення робітничого руху загалом.

👀 А що там з кінотеатром «Київ»?

На жаль, нічого нового. Сьомого червня буде вже сім років, як попри численні протести, він був закритий і залишається порожнім.

«Київ» є лише одним із численних прикладів інституцій, які було закрито, скорочено або занедбано внаслідок приватизаційних рішень і поступової комерціалізації міського простору, що у ширшій перспективі описує логіку неоліберальної трансформації культурної сфери в Україні.

У новому матеріалі з критичним аналізом Стратегії розвитку культури до 2030 року ми спробуємо розібратися:
❓ чому ж дедалі популярніші дискурси про «ефективність» та «інвестиційну привабливість» не завжди узгоджуються із суспільним інтересом?
❓ які втрати для культурної інфраструктури й публічного простору несе підпорядкування культури ринковій логіці?
❓ і чому ті, хто безпосередньо рятує та відновлює культурні об’єкти під час війни, часто залишаються поза системою належного соціального захисту?

Ці питання стають особливо актуальними в умовах війни, коли руйнування культурної спадщини відбувається ще й внаслідок російських обстрілів, зокрема 24 травня, коли було пошкоджено низку пам’яток архітектури, музеїв та інших об’єктів культурної інфраструктури.

Чому б не спробувати стати дурнем? 👌

Саме таке рішення пропонує французький письменник Мартен Паж герою свого бестселера — бідному інтелектуалу Антуану, якого виснажує надмірна чутливість до несправедливості соціуму.

Замість боротьби з експлуатацією та нерівним розподілом багатств на вулицях Антуан обирає шлях «революції» всередині себе. У хід іде, як це часто буває, чарівна таблетка, під дією якої він поступово втрачає здатність критично мислити та дедалі легше пристосовується до реальності. Ба більше — він стає успішним і багатим, тож відтепер може закривати будь-які свої потреби покупкою дорогих речей.

Та чи знаходить він щастя там, де зникають незручні запитання про себе і світ навколо?

Дізнавайтеся про це в рецензії на книжку «Як я став дурнем», яка стала літературною сенсацією чверть століття тому, але й досі не втрачає своєї актуальності. Ну і, звичайно, заносьте до своїх списків «що почитати» сам роман про провокативний експеримент відмови від надмірних рефлексій.

💰 У марксистських історичних дискусіях витоки капіталізму традиційно пов’язували насамперед із розвитком промисловості та становленням фабричного виробництва.

Іншу інтерпретацію пропонує індійський марксистський історик Джайрус Банаджі. У своїй книжці «Коротка історія торгового капіталізму» дослідник ставить під сумнів лінійні моделі історичного поступу та пропонує оптику нерівномірного й комбінованого розвитку капіталізму з наголосом на чільній ролі, яку відіграв купецький капітал.

У 2021 році учасники та учасниці читацького гуртка «Історії капіталізму» зустрілися з Джайрусом Банаджі, аби обговорити деталі його книги. У ході розмови вони торкнулися багатьох питань, зокрема щодо:
▪️ ширшого розуміння способів виробництва та природи експлуатації;
▪️ ролі взаємодії держави й комерційного капіталу у розширенні капіталізму;
▪️ можливості існування ринку поза капіталізмом;
▪️ несподіваних паралелей між ранньомодерними торговельними імперіями та сучасним капіталізмом глобальних ланцюгів постачання.

Публікуємо першу частину стенограми цієї розмови та рекомендуємо її до прочитання всім, хто цікавиться історією капіталізму.

🚢 «Ми знайшли судно, зареєстроване на велику російську компанію, і просто відмовилися його обслуговувати» 🙅

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну уряди багатьох країн часто говорять про санкції як інструмент економічного тиску на російську економіку. Проте на практиці справді рішучі заходи ухвалюються роками.

У новому матеріалі ми розповідаємо про тих, хто все-таки змогли зреагувати значно швидше й радикальніше. Ще у 2022 році члени й членкині Шведської спілки докерів з власної ініціативи відмовилися обслуговувати російські судна на знак солідарності з українськими портовиками.

Нещодавно ми зустрілися з Еріком, одним із лідерів профспілки, і розпитали про те:
▪️ що спонукало шведських докерів підтримати Україну ще до того, як з’явилися санкції ЄС;
▪️ яким чином було організовано бойкот і чому він зазнав опору з боку бізнесу й держави;
▪️ як боротьба проти російської агресії привела до кампанії проти військової торгівлі з Ізраїлем;
▪️ і чому політичний жест солідарності з постраждалими від війни став приводом для тиску на профспілки в країні, яку вважають прикладом соціальної держави.

Читайте інтерв’ю про протест шведських докерів і про те, чому міжнародна солідарність залишається одним із небагатьох засобів протистояння глобальному капіталу, — за посиланням.

Як виживають на вулиці? 🧟

Люди, які мають домівку та стабільний дохід, часто уявляють безпритульність як щось далеке, маргінальне, те, що існує повністю поза межами суспільного життя.

Але навіть у ситуації крайнього виключення безпритульні люди не перестають бути його частиною. Ба більше, вони вибудовують власні соціальні структури і форми організації повсякдення, створюють неформальні ієрархії та практики взаємодопомоги.

Як виглядає цей поглинений бідністю і вразливістю соціальний світ, уже кілька років досліджує соціологиня Марина Я — учасниця колективу Street Aid Daily, яка працює з безпритульними людьми в Одесі через пряму допомогу, творчі практики та політичну освіту.

У сьогоднішній статті дослідниця пропонує переглянути життя на вулиці, розгледівши там складний соціальний світ, який може багато розповісти про нерівність, владу та солідарність у суспільстві загалом.

🏭 Що потрібно для страйку на сучасному заводі?

Після закінчення університету та кількох років лівого студентського активізму Ігор Василець вирішив шукати відповідь на це питання безпосередньо на виробництві.

Він влаштувався на велике львівське підприємство, де передбачувано зіткнувся з 12-годинними змінами за 20 тисяч гривень на місяць, наглядом з боку керівництва, «добровільно-примусовими» переробітками та переважно мовчазним невдоволенням працівників.

Втім, авторові вдалося побачити й практики, з яких уже тут і тепер народжується солідарність між працівниками.

У новій публікації читайте про досвід активіста та його відповідь на питання, з чого насправді починається колективна боротьба за трудові права.

📓 Ми плануємо новий друкований випуск «Спільного»! 🤸🏼

Він буде присвячений історії української лівої діаспори, і нам потрібна ваша допомога — матеріали, ідеї та участь у його підготовці ✊🏽

Повномасштабне вторгнення Росії спричинило найбільшу хвилю еміграції з України. Мільйони людей опинилися в різних куточках світу, де стикаються з дискримінацією та стереотипами, облаштовують нове життя й організовуються на підтримку України.

Тож ми хочемо звернутися до історії української діаспори XX століття та простежити тяглість цього досвіду.

Хоча «стара» діаспора зазвичай асоціюється з правими націоналістичними організаціями, серед неї діяли також численні ліві активісти й активістки, організації та рухи, які в окремі періоди навіть домінували в українських громадах, передусім у Канаді.

Нас цікавлять, зокрема, емігрантський період діяльності українських соціалістів і соціалісток, їхні взаємини з міжнародною лівицею, участь українців у місцевих партіях, профспілках та громадських організаціях.

✍🏼 Запрошуємо надсилати аналітичні статті, інтерв’ю, рецензії та фоторепортажі до 1 жовтня 2026 року на [email protected] 📩

За опубліковані матеріали передбачені гонорари.

Деталі — за посиланням.

Чекаємо на ваші пропозиції — і на повернення паперового «Спільного» 💛🖤

Чи має Україна радянську історію? 🤷🏻

Після розпаду СРСР у багатьох історичних наративах радянська епоха зображується як завершений, віддалений або навіть екзотичний світ. Водночас Україну зазвичай розглядають або як жертву імперського панування, або як простір національного відродження.

Та чи не губиться в такій оптиці власне радянський досвід України? І чому ми так вперто від нього відмовляємося?

Про важливість цього питання нагадують не лише архіви, а й матеріальна реальність довкола: електростанції, дамби, заводи та інфраструктура, яка попри десятиліття приватизації, занепаду та війни досі підтримує життя цілих регіонів. А ще — інтелектуальні традиції, міжнародні зв’язки та соціальний світ, що формув життя людей і продовжує впливати на сучасність.

Повернути цей вимір українського минулого в поле зору пропонує історик Володимир Рижковський. У своєму есеї він запрошує до публічної дискусії в межах «Спільного» про те, чи не є радянська Україна необхідною ланкою для осмислення історії ХХ століття та суперечностей нашого сьогодення. Заохочуємо вас продовжити цю розмову, надіславши свої роздуми за посиланням.

📚 Сучасна історична наука визначає початком формування націй кінець XVIII століття.

Утім, чимало істориків і далі шукають нації в античності, середньовічних королівствах і там, де люди ніколи не мислили себе в національних категоріях 🦖

Проєктуючи сучасне розуміння нації на далеке минуле, вони залишають поза увагою класові відносини, імперії, релігійні та локальні спільноти. Внаслідок чого історія починає виглядати як безперервний шлях до сучасної національної держави, хоча насправді була значно складнішою й суперечливішою.

«Оскільки такі дослідження „створюють ту саму реальність, яку нібито лише описують“, вони спотворюють знання про минуле і мають бути відкинуті як хибний спосіб його репрезентації».

👇 Читайте, як працює дослідницький підхід методологічного націоналізму в історії, на яких практиках він ґрунтується та чому вони спотворюють наше уявлення про минуле, а зрештою — і про сучасність.

📑 178 випадків тиску на активісток і правозахисників в Україні зафіксував Центр прав людини ZMINA у 2025 році.

Серед основних загроз — обстріли офісів громадських організацій, атаки на журналістів, убивства й замахи, обшуки, стеження, погрози, судові позови, кібератаки та кампанії дискредитації.

Хоча більшість із них пов’язані з російською агресією, ZMINA фіксує і внутрішній тиск на громадянське суспільство — на антикорупційні, екологічні та ЛГБТІК+ ініціативи, — з боку державних органів, правоохоронців, місцевої влади, бізнесу та ультраправих організацій.

Наприклад, у матеріалі згадується Олена Мудра — журналістка-розслідувачка, яка документувала порушення під час будівництва вітропарків. Після виходу матеріалів проти неї подали судові позови з вимогами компенсації, оприлюднили її персональні дані та поширили фейкові звинувачення у «підриві енергетичної незалежності» України й роботі на Росію.

Звісно, моніторинг не охоплює всіх форм тиску на активісток і активістів — зокрема через те, що неминуче залежить від готовності людей звертатися по допомогу й говорити про пережите. Зокрема, у звіті майже не висвітлені низові соціальні ініціативи: їхня боротьба проти урізання трудових прав, звільнень, низьких зарплат чи погіршення умов праці. Усі ці проблеми давно перестали сприйматися активістками як щось екстраординарне.

Натомість звіт ZMINA презентує десятки кейсів, повʼязаних з нападами чи утисками з боку ультраправих організацій. Показовими є й реакції правоохоронців на свавілля консервативних радикалів, зокрема в інцидентах повʼязаних з ЛГБТІК+ та студентськими активістками.

❓Детальніше про це читайте в статті на основі дослідження центру ZMINA.

Польсько-українські відносини переживають одну з найглибших криз за останні роки після різкої реакції Польщі на присвоєння одному з підрозділів ССО ЗСУ найменування «імені героїв УПА». В Україні цю реакцію часто пояснюють передвиборчими маніпуляціями польських праворадикальних сил. Водночас такий погляд ігнорує жертв Волинської різанини та їхніх нащадків.

Сьогодні, у польський Національний день пам’яті жертв Волинської різанини, ми публікуємо інтерв’ю з польською історикинею Елою Квєчінською — дослідницею, чия родинна історія пов’язана з Волинню і яка водночас послідовно підтримує Україну.

«Вважаю, що якщо це моя спадщина, то я маю ставитися до неї критично», — говорить Квєчінська.

👉 Читайте повне інтерв’ю про те, чому розмова про Волинь має починатися з голосів жертв, а не з націоналістичних міфів.