Наприкінці лютого США та Ізраїль розпочали військову операцію проти Ірану, яка, за їхніми заявами, мала нейтралізувати загрозу з боку іранського режиму та створити умови для політичних змін у країні. Утім, як це часто буває, усе пішло не за планом: обмежене втручання переросло у масштабну війну, наслідки якої вже відчувають народи всього Близького Сходу — і не тільки.

Від початку вторгнення звідусіль можна було почути класичний лінивий аргумент багатьох «експертів»: «Як завжди, вторглися, аби захопити нафту!» Аби краще зʼясувати динаміку конфлікту та роль викопного палива у сучасній політиці редактор «Спільного» Денис Горбач і британський соціаліст Саймон Пірані поговорили з дослідником політичної економії та автором книги «Сировинний капіталізм» Адамом Ганіє.

З їхньої розмови ви дізнаєтеся:
❓ чому аргумент «всі війни ведуться за нафту» погано пояснює сучасні конфлікти;
❓як нинішні дії Сполучених Штатів на Близькому Сходу можуть повпливати на розвиток регіону та світу;
❓ та чому підтримка і боротьба за економічне й політичне визволення та справедливість на Близькому Сході — це, по суті, також питання клімату.

У ЧОМУ НАШ МЕТОД?

👥У попередньому вітальному дописі ми розповіли про наші принципи та цілі. Однак важливим залишається також питання про те, яким методом ми прагнемо ці цілі досягнути.

✍️Британський колектив Notes from below написав статтю про метод «робітничої розвідки» і «класової композиції», яким послуговується в своїй діяльності і наш колектив. У чому полягає його теоретична сутність і практична користь — детальніше читайте в картках вище або на нашому сайті!

💰 Якою є вартість природних багатств?

Сьогодні, коли екологічні потрясіння та зміна клімату загострюються, теоретики різних політичних поглядів пропонують різні шляхи вирішення проблеми. Неоліберальні мислителі закликають встановити вартість природи та отоварити її дари, аби люди цінували те, чим користуються не безкоштовно. З іншого боку, багато лівих наголошують: природа — не товар, і її «ціна» лише відтворює логіку капіталу.

Дослідниця екологічної політики Алісса Баттістоні закликає подивитися на цю полеміку ширше — з погляду марксистської політекономії. У книжці «Безкоштовні дари: капіталізм і політика природи» вона показує, що ринкова економіка хоч і залежить від безоплатних послуг екосистем, відповідальність за їхнє відновлення майже завжди лишається поза увагою капіталу.

Відкидаючи обидві позиції, авторка пропонує дивитися на природні дари як на спільну інфраструктуру життя між людьми і нелюдськими істотами, де формується поле для політичної боротьби, колективних рішень і демократичного планування.

Публікуємо переклад уривка з книжки Баттістоні про альтернативний погляд на колективну відповідальність за планету, яку ми разом будуємо.

Чи можливий психоаналіз для бідних? 🧟

Сьогодні дедалі більше людей звертаються до психотерапії як до індивідуального — і часто недешевого — способу впоратися з проблемами. Але сам Фройд у міжвоєнні роки говорив про значно радикальнішу перспективу — психоаналіз для всіх.

І цей заклик колись сприйняли серйозно. В одному з найбідніших районів Нью-Йорка — Гарлемі — у підвалі церкви психоаналітики, соціальні працівники та емігранти лівих поглядів облаштували клініку імені Поля Лафарга для тих, хто не мав ні гроша.

Тут, намагаючись поєднати Фройда з Марксом, вони лікували не лише симптоми, а й досліджували, як неврози та психічні страждання пов'язані зі структурними умовами — расовою сегрегацією, злиднями, нерівністю та дискримінацією.

То що ж означає «воля вижити у ворожому світі капіталістичної системи»?
І що може психоаналіз там, де справжнім лікуванням мала би бути соціальна революція?

Читайте в перекладі статті політичного теоретика Кевіна Дуонга про клініку Лафарга — і про втрачену традицію психоаналізу, який не забув про своє радикальне коріння.

🎮 Відеоігри — одна з найприбутковіших індустрій сучасного капіталізму з мільярдними бюджетами на розробку та світові релізи.

Водночас люди, які беруть участь у їх створенні, часто стикаються з не найкращими умовами праці. За успіхом індустрії стоять нестабільні контракти та систематичні переробки без доплат. Що ж до опору та колективної дії, то його ускладнює сама структура індустрії — угоди про нерозголошення, розділення команд, проєктна логіка виробництва та міф про «роботу мрії».

Саме тому геймдев довгий час розглядався як сфера з низьким потенціалом для профспілкової організації.

І все ж тут виникають страйки, колективні позови та профспілки! Ба більше, в умовах сучасного капіталізму, де головним ресурсом стають знання та креативна праця, геймдев стає важливим полем для осмислення нових форм експлуатації та спротиву.

Дізнавайтеся у першій частині статті Валерія Петрова про історію спротиву в індустрії відеоігор — від ранніх етапів, коли створення ігор виникало як форма ескапізму, до фабричної дисципліни «кранч», а також перших протестів і спроб самоорганізації.

☝️ «Пріоритети країни мають бути в пріоритетах науки», — неодноразово останнім часом заявляв заступник міністра освіти і науки Денис Курбатов.

Сама по собі ця теза звучить логічно. Проблема лише в тому, що розвиток науки в Україні вже давно не є пріоритетом держави.

За роки незалежності кадровий потенціал науки колосально скоротився. Це виглядає закономірним на тлі хронічного недофінансування, забюрократизованості та некомпетентності чиновників. Що ж до «успіхів», то вони переважно існують на папері — у вигляді зростання кількості публікацій, тоді як реальні досягнення відбуваються радше всупереч системі, ніж завдяки їй.

❓ Що ж пропонує нова стратегія Міністерства освіти і науки, стурбованого необхідністю оновлення науково-технологічної політики української держави?
❓ Як сьогодні працює система управління наукою і до чого це призведе?
❓ І чому запропоновані інновації фактично означають перетворення науки з простору пошуку на інструмент обслуговування державних завдань?

Читайте про це в статті доктора економічних наук, заслуженого діяча науки і техніки України Олександра Поповича.

«Об’єднане ніщо» (United Nothing) — картина з Галереї геноциду в Сребрениці, у якій втілено ставлення боснійців до діяльності міжнародних організацій загалом і ООН зокрема під час війни в Боснії та Герцеговині (1992–1995).

Поряд із нею — інші образи: зруйновані міста, черги за базовими речами, крихкість повсякденності, життя між тривогою та очікуванням допомоги. Усі ці сюжети є спробою зафіксувати й осмислити одну з найбільших трагедій XX століття.

Погодьтеся, що ці сюжети знайомі нам — українкам і українцям.

У статті про воєнне боснійське мистецтво журналістка Вероніка Яблонська розмірковує про схожість досвідів українців та боснійців і те, як пережите відбилося в художніх творах.