Не пропустіть фільм «Витіснені», який до 7 грудня можна переглянути у вільному доступі в рамках феміністичного фестивалю «Фільма» 🎬

«Витіснені» — документальний есей про бездомність в Україні, створений учасницями одеської антиавторитарної ініціативи САД — групи активісток та активістів, які працюють з безпритульними людьми через пряму допомогу, творчі практики та політичну освіту.

Фільм поєднує голоси безпритульних людей, спостереження з польової роботи та критичний аналіз повсякденних практик виживання на вулиці. Він показує бездомність не лише як соціальне явище, а й як стан постійної крихкості: коли безпека нестійка, сон стає розкішшю, а голоси, які зазвичай не чують, нарешті звучать.

Ми поговорили з командою фільму — Мариною Я та Костянтином Малеонюком — про те, як виник САД, як народилася ідея «Витіснених», чому важливо збирати персональні історії та як виглядає політика взаємодопомоги на практиці.

Читайте інтерв’ю та обов’язково перегляньте фільм на сайті фестивалю «Фільма» 💻

Матеріал у Pdf-форматі.

🛳🚁 Дрони з ліками для безпечного переривання вагітності та кораблі з медичним персоналом — до таких непростих кроків досі змушені вдаватися активістки, щоб люди з матками отримали необхідну медичну допомогу там, де держава її не забезпечує.

Аборти досі залишаються полем політичної боротьби. Поки одні країни закріплюють право на аборт у Конституції, в інших доступ до медичної допомоги жорстко обмежений. Саме там, де законодавчі та соціальні бар’єри роблять доступ до абортів практично неможливим, — виникають мережі та групи солідарності.

Про цей фронт боротьби, який тягнеться від Польщі й Мальти до Італії, розповідає документальний фільм «Сестри» італійської режисерки, яка є частиною транс*феміністичного колективу, Маріанни Фумай. В інтерв’ю дізнайтеся, що мотивувало режисерку зняти фільм, про кінематограф як інструмент спротиву та мережі солідарності, що долають кордони.

Інтервʼю можна прочитати у PDF-форматі.

Запрошуємо вас переглянути стрічку у вільному доступі на сайті феміністичного фестивалю «Фільма».

У репортажі «Ось бачиш!» дізнавайтеся більше про українських активісток ініціативи Pro-Abort — він доступний на нашому YouTube-каналі.

⛔️ За останнє десятиріччя в Україні було змінено близько 80 тисяч топонімів і демонтовано тисячі пам’ятників. Російськомовні видання книг масово вилучаються з бібліотек і знищуються. У центрі боротьби за визначення, що «наше», а що «чуже» опинилося й мистецтво.

Після 2014 року політика пам’яті в Україні та боротьба за мовно-культурний ландшафт подається як відповідь на російську агресію — відповідь справедлива й неминуча. Проте під гаслами «деколонізації» разом з імперськими символами нерідко зникають і нагадування про український антифашистський спротив, робітничі й соціальні рухи, російськомовне українське мистецтво та ліві інтелектуальні традиції.

▪️ Тож чи є українська «деколонізації» справді антиколоніальною політикою, чи це радше спроба переписати історію у більш ексклюзивному ключі?
▪️ Як апеляції до минулого маскують незручні питання сьогодення і соціальні виклики?
▪️ І чому в українському контексті російський імперський вплив засуджують, утім, майже не помічають інші глобальні імперські практики, наприклад, США й Ізраїлю?

Читайте про це в нашій новій публікації, автор якої наголошує, що відмова від критичного осмислення власної складної історії може становити загрозу справедливому майбутньому України.

Матеріал у Pdf-форматі.

Що сьогодні означає бути частиною Європи? І як зробити її простором рівності, демократії та солідарності — навіть у часи політичних криз?

Саме цим питанням була присвячена щорічна конференція «Спільного» під назвою «У пошуках Європи».

Разом зі спікерками й спікерами з різних країн ми говорили про:
🔹 демократію та реальну участь громадян у політиці;
🔹 зелений перехід і справедливу трансформацію економіки;
🔹 підйом ультраправих рухів і стратегії спротиву йому;
🔹 міграцію та право на гідність для всіх.

📌 Дякуємо всім, хто долучилися до організації та стежив за трансляціями. Це понад 400 учасниць і учасників!

А для тих, хто не змогли долучитися, — ми вже опублікували записи всіх панелей ⤵️
🎥 Переглядайте на нашому YouTube-каналі.

Залишаймося в діалозі й продовжуймо разом формувати Європу, де є місце для всіх ✊

«Збереження молоді в селі я вважаю своїм першочерговим завданням. Адже якщо виїде молодь і діти, то завтра не буде села. Виходить, що на сході країни тоді взагалі не буде людей».

Створювати умови, у яких діти можуть рости, вчитися та розвиватися, а не просто виживати, — це обовʼязок будь-якої держави. Проте в Україні це не завжди так: сільські школи закривають, лікарні та пологові будинки скорочують, а соціальні інститути працюють неефективно. І все це — на тлі війни й економічної нерівності.

Особливо гостро проблема відбивається на сільських та прифронтових територіях, де ресурси обмежені, а молодь змушена шукати безпечніші умови в інших регіонах чи за кордоном.

🙌🏽 На щастя, у таких громадах інколи з’являються ініціативи солідарності, аби хоч якось покращити поточне становище. У них беруть участь старости, активісти та волонтерки, які організовують молодіжні простори, гуртки та освітні програми, щоб дати дітям шанс на розвиток і нормальне дитинство.

У новій статті ми розповідаємо про історії локальної взаємодопомоги, які вселяють оптимізм і показують, що сьогодні існує кричуща потреба у радикальних змінах соціальної політики в Україні.

Матеріал у Pdf-форматі.

📢«Я не хочу писати заяву “прошу звільнити” власними руками».

🏥 Ірина Слатвицька — медсестра з 18‑річним стажем роботи у Запорізькому протитуберкульозному диспансері. Кілька тижнів тому вона звернулася до нас з проханням публічно розповісти про закриття легеневохірургічного відділення і клініко-діагностичної лабораторії медзакладу.

Реорганізація стала наслідком зміни моделі фінансування, за якої «гроші ходять за пацієнтом». Коли пацієнтів бракує, скорочують відділення й людей — навіть ціною руйнування медичної системи зсередини.

У Запоріжжі, як і в будь-якому прифронтовому місті, наслідки такого підходу відчувається особливо гостро: кількість пацієнтів очікувано зменшується, люди виїжджають, а доступ до медичних закладів ускладнюється через обстріли. При цьому залишається відкритим питання, чи не призведуть ці скорочення в майбутньому до повного закриття лікарні.

Від початку повномасштабного вторгнення більшість колективу запорізького тубдиспансеру продовжує працювати й надавати допомогу як військовим, так і цивільним. Наразі ж чимало працівниць опинилися під загрозою звільнення ❗️

Ми поїхали до Запоріжжя, щоб почути історії медиків та пацієнтів, які залишаються без гарантій на лікування. Ця ситуація ще раз демонструє: скорочення — це не лише абстрактні цифри в документах, а рішення з реальними наслідками для життя людей.

Приєднуємося до прохання Ірини про розголос і закликаємо поширити наш матеріал 🔄

«Якщо поєднання екологічних та анархістських принципів колись буде реалізоване на практиці, соціальне життя приведе до відчутного розвитку людського та природного різноманіття, обʼєднаних у збалансовану єдність».

Мюррей Букчин — американський теоретик-анархіст, засновник соціальної екології. Він послідовно доводить, що корені екологічної катастрофи криються у кризі соціальної організації. Сьогодні ми публікуємо переклад однієї з ранніх робіт Букчина — «Екологія і революційна думка».

Написаний у 1964 році текст вражаюче сучасний: виснаження викопного палива, задушливі мегаполіси, токсичні ріки, «зелені» ілюзії — усе це філософ описував понад шістдесят років тому. Але головне — порятунок він вбачав не в еко-технологіях, а у зміні масштабу влади та господарювання: децентралізації, муніципалізації, прямій демократії, конфедерації громад.

Так, анархізм, який дехто досі вважає «утопією» чи «ретроградністю», в його роботі постає як практичний план дій. Без переосмислення того, хто і як ухвалює рішення, будь-яка нова «чиста» технологія лише поліруватиме старі ієрархії.

Читайте повний текст — і винесімо нарешті на порядок денний питання про те, як збагатити цими ідеями життя в наших містах, громадах та щоденних практиках.

Матеріал у Pdf-форматі.

✊🏽 Ukraine Solidarity Campaign (USC) — британська мережа солідарності з Україною, яка виникла під час Євромайдану як ініціатива британських лівих. Метою було зрозуміти події в Україні та надавати практичну допомогу прогресивним українським рухам. Перші кампанії USC зосереджувалися на роботі з українськими шахтарями і залізничниками через незалежні профспілки, що дозволило вибудувати міжнародні профспілкові контакти й скоординувати солідарні дії після 2022 року.

Сьогодні USC підтримує Україну у британських профспілках і лівому політичному середовищі: координує матеріальну допомогу, проводить парламентські брифінги та організовує візити делегацій британських профспілок до України.

Під час одного з таких візитів ми поспілкувалися з Крісом Фордом, співзасновником USC.

У інтервʼю він розповів про:
▪️ роботу з українськими лівими та профспілками;
▪️ особливості британського суспільства і профспілкового середовища, трансформацію USC за останні 11 років та внутрішні суперечки щодо підтримки українських протестів і військового опору;
▪️ те, як навіть у складних умовах вдавалося налагоджувати ефективну співпрацю й підтримку українських працівників та працівниць.

Читайте інтервʼю, щоб дізнатися більше про те, як британські ліві об’єднують зусилля з українськими колегами та як досвід USC може надихнути інші ініціативи будувати міжнародну солідарність.

«Часто ми навіть не уявляємо, скільки всього в житті залежить від одного папірця чи шматочка пластику. І як без нього ми легко можемо стати… ніким».

🪪 Паспорт — документ, який підтверджує особу та громадянство людини. Без нього у вас не буде можливості зробити навіть базові речі: відкрити рахунок у банку, зареєструвати народження дитини, вступити до університету, працевлаштуватися чи одружитися.

Наразі сотні людей в Україні опинилися в ситуації, коли всі ці можливості для них заблоковані. Відмовившись від російських чи білоруських паспортів та пройшовши перевірки, вони натрапили на бюрократичну стіну: Державна міграційна служба (ДМС) роками затягує видачу українських документів, часто навіть попри судові рішення, які зобов’язують це зробити.

Натомість люди отримують тимчасове посвідчення громадянина України — документ-привид, який не дає повноцінних прав і не визнається ані банками, ані прикордонниками, ані іншими країнами.

Такі «напівгромадяни» мають сім’ї, працюють, платять податки, волонтерять або навіть служать на фронті. Попри це для держави вони формально не існують.

Чому ж українська держава відмовляє своїм громадянам у праві на існування?

Читайте про це в нашому новому матеріалі з історіями громадян і громадянок України без паспортів.

Повномасштабна війна Росії проти України стала подією, яка ще раз оголила складне становище німецької лівиці. Від її початку партія Die Linke балансує між декларативним антиімперіалізмом і фактичним ухилянням від підтримки постачання зброї Україні.

▪️ Чому ж солідарність з Україною для німецьких лівих проявляється переважно в гуманітарній і фінансовій площині?
▪️ Які настрої панують у Die Linke після розколу в 2023 році?
▪️ Де, на їхню думку, проходить межа між пацифізмом і правом на безпеку та захист цивільного населення?
▪️ Якою є актуальна позиція партії щодо українських біженців і біженок — їхнього правового статусу та доступу до соціального захисту й ринку праці?
▪️ І нарешті: чи має німецька ліва політика реалістичне бачення вирішення воєнних конфліктів у світі?

Усі ці питання ми мали змогу поставити Бодо Рамелову — члену Лівої партії, багаторічному очільнику Тюрингії та нинішньому віцеспікеру Бундестагу. Читайте в інтервʼю, якими думками він поділився з українськими читачами та читачками.

У період новорічних свят багато з нас люблять читати захопливі й натхненні пригодницькі історії ✨

Тож сьогодні ми вирішили перекласти й опублікувати для вас одну з таких розповідей — про шлях лівого активіста. Це перша частина есею британського робітника, профспілковця та багаторічного члена троцькістської Робітничої революційної партії Боба Маєрса.

Половину свого життя Маєрс провів у «революційній» організації, а іншу — намагаючись зрозуміти, чому революційний шлях так часто виявляється сповненим ілюзій і розчарувань. Свій пошук він починає не з Маркса й партійних програм, а з набагато давнішого зламу — моменту, коли люди вперше наважилися пояснювати світ без богів, спираючись на спостереження та готовність переглядати усталені правила.

Звертаючись до Анаксімандра й інтелектуальної революції Давньої Греції, автор ставить питання, яке й сьогодні звучить болісно актуально: чи не перетворили ліві марксизм на догматичну систему — і чи не в цьому коріння наших поразок, втрати солідарності та безпорадності перед війнами, неолібералізмом і кліматичною катастрофою?

Може здатися, що ця історія позбавлена гепіенду. Проте критична спроба Маєрса повернути лівому мисленню здатність ставити під сумнів і вчитися в реальності таки сповнена віри в можливість не догматичної революційної політики. Зрештою, як пише він сам:

«Сьогодні, коли мені за сімдесят, я все ще вірю, що можливий інший світ, вільний від катастрофічної руйнівної сили капіталу».

🎄 До Нового року лишилося кілька годин, тож ми не будемо відволікати вас від святкових клопотів довгими лонгрідами й підсумковими списками. Але все-таки встигаємо увірватися з привітаннями, побажаннями й маленькими подарунками 🫶🏽

Тож вітаємо з прийдешнім Новим роком! 🎄

Дякуємо всім, хто залишається поруч і підтримує нас:
💫 нашій команді та редакції — за найкращу горизонтальну робочу атмосферу;
✍🏼 авторкам і авторам — за сильні, критичні тексти;
🦄 підписницям і підписникам — за лайки, шери й уважні читання;
💞усім однодумицям і однодумцям — за можливість відчути солідарність у боротьбі за зміни на краще.

В усе це ми віримо, довіряємо й любимо з року в рік. Тож бажаємо собі й вам і надалі триматися разом. Нехай у 2026 нас стане більше, а наші голоси звучатимуть голосніше ✊🏽

І наостанок усе-таки буде одне невелике підсумкове досягнення, воно ж маленький подарунок для нас усіх: ми оновили сайт 💻‼️Він став швидшим, зручнішим та ще більше відкритим для діалогу. Тож заходьте, тестуйте й переглядайте матеріали, які могли пропустити. Сподіваємося, у новому році читати нас, ділитися думками та долучатися до наших проєктів буде ще легше.

Гарних свят! 👯
До зустрічі у 2026 👋🏼❤️‍🔥

🔥 2026 рік не змусив чекати на гучні новини й відразу позначився черговою хвилею політичних і соціальних потрясінь.

Утім, поки увага загалу прикута до арешту Мадуро, менш поміченими залишаються події в Ірані. Уже майже два тижні там тривають масові антиурядові протести, що супроводжуються силовими розгонами, арештами та загибеллю протестувальників.

У цьому контексті пропонуємо звернути увагу на інтерв’ю з представниками й представницями низового опозиційного колективу «Анархістський фронт», який об’єднує активістів і активісток з Ірану та сусіднього Афганістану.

Це перше публічне інтерв’ю анархістської організації після нещодавньої реорганізації й рідкісна нагода почути, як вибудовується лібертарна політика в умовах, де «держава розглядається як абсолютне зло й фундаментальна перешкода для будь-яких справжніх перетворень в інтересах народу».

Розмова охоплює історію анархістського руху в Ірані, афганський досвід життя між війнами та імперськими вторгненнями, жіночий спротив, а також критику як ісламістської теократії, так і західного імперіалізму.

Повне інтерв’ю про низовий спротив системам державного пригноблення читайте за посиланням.

🫸«Навіть за свого життя Маркс зневірився у багатьох “марксистах”, які вважали, що він створив остаточний підручник про те, як має розвиватися історія».

Нещодавно ми опублікували першу частину есею Боба Маєрса — британського активіста і робітника, який десятиліттями був учасником радикальної лівиці: від фабрик і профспілок до троцькістських організацій. У ній він розмірковує про те, як в історії людства ще з часів античності знання знову і знову, стаючи догмою, потребувало переосмислення та здатності ставити критичні запитання.

⛓️ Та чи може перетворитися на сувору релігію і сама теорія визволення?

Саме цьому питанню присвячено другу частину есею Маєрса, у якій він показує, як марксизм, ставши ідеологічною догмою, поступово втрачав революційний характер — характер живого знання про суспільство.

Чому навіть прогресивні ідеї обертаються диктатом, закритим до критики, і помирають? І що потрібно, аби марксизм знову став інструментом мислення та визволення? Читайте другу частину есею за посиланням.

Українська діаспора — це не лише про походження чи ідентичність. Вона була і залишається важливим простором виробництва знань та формування дискурсу про Україну поза радянської цензурою та усталеними в світі упередженнями.

Щоб розібратися, як досвід українців у різних країнах вплинув на формування української культури та політичної дискусії, ми започаткували спецпроєкт про українську діаспору.

Сьогодні в межах цього спецпроєкту ми публікуємо інтерв'ю з Богданом Кравченком — соціальним науковцем українського походження, чия життєва й інтелектуальна біографія охоплює Канаду, Велику Британію, Україну та Центральну Азію. У студентські роки він був залучений до лівого руху в Канаді, співпрацював із марксистським журналом Critique та діаспорним часописом «Діалог», який критикував радянську систему з лівих позицій.

Після розпаду СРСР переїхав до України, де працював над реформуванням державної служби, разом із Соломією Павличко заснував видавництво «Основи» та викладав у Києво-Могилянській академії.

Із нашої розмови з Богданом Кравченком ви дізнаєтеся, зокрема, про те, як у діаспорі формувалися політично ангажовані середовища та в чому полягала суперечливість цих процесів, про важливість соціальної та економічної історії для розуміння українського минулого, а також про роль і становище української діаспори в умовах повномасштабної війни.

🫤 Якщо ви колись брали участь у ліворадикальних організаціях, то, ймовірно, не раз переживали розчаруванням на своєму активістському шляху.

Найболючішими вони стають не через поразки, а тоді, коли організації, покликані боротися за визволення людства, починають відтворювати ієрархії зсередини.

Саме про такий досвід втрати ілюзій після 60 років у лівому русі написав Боб Маєрс — британський робітник, профспілковий активіст і колишній троцькіст. Його есей — це спроба зʼясувати, як ліві рухи скочуються в авторитаризм?

У перших двох частинах тексту Маєрс міркує про ризики, які виникають тоді, коли ідеї перетворюються на догму, відриваються від реальності й починають важити більше, ніж живі люди.

Сьогодні ж ми пропонуємо прочитати завершальну частину есею, у якій активіст аналізує партійний досвід, власні помилки та причини внутрішньопартійних розколів.

Утім, цей текст — не лише про владу всередині лівих організацій. Маєрс говорить і про можливість іншої політичної культури: самоорганізації без догми, готовності визнавати помилки, простору, де наймолодша учасниця може критикувати «старожилів» — і бути почутою 🤝

Тож питання не в тому, чи маємо ми правильну теорію, а в тому, чи не перетворюємося ми на те, з чим боремося.

Море анархістських прапорів на головній площі столиці України.

Так дружина, друзі й подруги Давида Чичкана втілили його мрію — на жаль, у момент прощання.

Анархіст і художник Давид Чичкан загинув 10 серпня від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання на запорізькому напрямку.

Його смерть — невимовна втрата не лише для тих, хто знав його особисто, а й для спільноти людей, які разом із ним мислять свободу як рівність, а солідарність — як щоденну практику, а не гасло.

Давид продовжує жити в кожному й кожній із цих людей. Приєднуючись до тих, хто плекає памʼять про нього, команда «Ось бачиш!» спробувала зафіксувати цю присутність і зняла невеликий фільм про Давида.

Повну версію фільму опублікуємо наступного тижня.

Зброя, військові радники, кредити, програми навчання — у ХХ столітті СРСР інвестував значні ресурси в країни Глобального Півдня в рамках проєкту створення антиімперіалістичної альтернативи Заходу. Наслідки цієї політики відчутні й досі: у багатьох країнах вона трансформувалася у вдячність та лояльність до Росії — попри очевидні імперські практики останньої.

У книзі «Східний Інтернаціонал» Маша Кірасірова звертає увагу на ще один важливий аспект цього феномену: як зовнішня антиколоніальна політика СРСР була тісно пов’язана з тим, як більшовики будували власний «внутрішній Схід» у Центральній Азії та на Кавказі.

Радянська взаємодія з Азією й Африкою та управління неросійськими регіонами всередині Союзу спиралися на спільну логіку — територія, нація, контроль.

▪️ Тож, як проєкт світової революції поступово перетворився на ставку на національні держави, кордони й лояльні еліти?
▪️ І як антиколоніальна риторика може співіснувати з імперською практикою?

👉 Читайте про це в нашій рецензії на книжку «Східний Інтернаціонал: Араби, центральноазійці і євреї в антиколоніальній імперії Радянського Союзу».

«Я не можу повірити, що ніколи не побачу його старим. Я сподівалась, що коли він посивіє й відпустить довгі вуса, українське суспільство нарешті віддасть йому належне: назве метром і проводитиме музейні виставки та ретроспективи…»

Це слова дружини Давида Чичкана Ганни Циби — слова, які несуть візію їхнього спільного майбутнього, яке вже ніколи не станеться.

Давид Чичкан — анархіст і рисувальник, для якого мистецтво ніколи не було відокремлене від політичної позиції. Воно було способом говорити про нерівність, насильство й експлуатацію та водночас відкривало простір для уяви іншого суспільства: без ієрархій, примусу й страху. Саме через свої роботи Давид неодноразово стикався з цензурою, нападами та спробами скасування виставок — але ніколи не відмовлявся від своїх поглядів.

У вересні 2024 року Давид долучився до лав Збройних сил України. Це рішення стало продовженням тієї ж позиції — опору імперіалізму й боротьби за свободу, яку він відстоював усе життя. 10 серпня Давид загинув від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання на запорізькому напрямку.

Це втрата, з якою важко змиритися друзям і подругам, порожнеча, яку неможливо заповнити. Та його присутність відчутна й нині — у роботах, міському просторі, у ході щоденної боротьби й у межах спільнот, які плекають рівність й солідарність.

«Незалежна, самостійна, антиавторитарна, безкласова, прогресивна, феміністична, соціальна, соціалістична» — це гасло з робіт Давида продовжує жити разом із тими, хто несе й продовжує його справу.

У пам’ять про Давида ми зняли цей фільм — як спосіб зафіксувати його присутність і як жест любові, вдячності та солідарності. Це фільм не про минуле, а про те, що триває: про мистецтво непокори й боротьбу, що обов’язково завершиться перемогою.

👴 За даними національного опитування, 60% українських сімей протягом останніх років мали хоча б одного літнього родича, який потребує регулярного піклування.

«Традиційні», «сімейні» цінності нам підказують: піклуватися про літніх людей — це обовʼязок родичів. Проте чи завжди ці моральні зобовʼязання враховують щоденні виснажливі фізичні, емоційні зусилля і час, якого потребує така робота.

На основі репрезентативного опитування та глибинних інтерв’ю цю невидиму економіку догляду в Україні дослідила соціологиня Олена Стрельник.

У її статті ви дізнаєтесь:
▪️ як гендер, клас і місце проживання впливають на розподіл доглядової праці;
▪️ чому навіть заможні родини рідко користуються оплачуваним доглядом;
▪️ яку роль у підтримці старших відіграє держава;
▪️ і чому життя літніх людей часто стає «неперспективним» у логіці повоєнного відновлення.

Тож чому суспільство не може бути стійким, поки турбота залишається приватною справою, — читайте в новому матеріалі.

Чому радянський проєкт, що починався з ідеї побудови комуністичного суспільства, так і не зміг ліквідувати капіталістські економічні відносини навіть після націоналізації засобів виробництва? 😩

Сьогодні, у часи кризи капіталізму та появи нових технологій, знову набувають актуальності питання демократичного планування. Тож особливо примітною стає спадщина марксистського економіста Шарля Беттельгайма. Аналізуючи економіку радянського соціалізму, він показав, які саме її структурні особливості блокували можливість справжньої демократії на робочому місці та ефективного суспільного контролю над виробництвом.

Його аналіз важливий не лише для розуміння досвіду ХХ століття. Наразі він також є дороговказом для сучасної стратегії боротьби на робочих місцях, переосмислення ролі менеджерського класу та глобальних ланцюгів постачання.

Тож чому без руйнування форми підприємства жоден посткапіталістичний проєкт не зможе відбутися — читайте в нашій новій статті.