Сьогодні, в святковий день Успіння Пресвятої Богородиці, у Києво-Печерській Лаврі собор архієреїв на чолі з Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм звершив архієрейську хіротонію архімандрита Агафона (Опанасенка) в єпископа Коктебельського, вікарія Феодосійської єпархії. Новопоставлений владика, як архієрей Української Православної Церкви, нестиме своє архіпастирське служіння в Криму. В хіротонії також взяв участь митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон, який особисто звершує своє архієрейське служіння на непідконтрольній території Донбасу.
Престольне свято Лаври стало черговим свідченням духовного єднання нашої України від заходу до сходу, від півночі до півдня, яке протягом останніх семи років здійснює Українська Православна Церква.

1 сентября: знания или образование?

Дата 1 сентября прочно ассоциируется практически у всех наших сограждан с началом учебного года и с образованием вообще. И чаще всего, ассоциативный «первосентябрьский» ряд – это цветы, первоклашки, школьный двор, звонок на урок… Однако, в последнее время, к сожалению, этот ряд существенно дополняется совершенно другими, чуждыми для нашего народа картинами…

Украина уже несколько лет стремится интегрироваться в Европу и стать неотъемлемой частью современной европейской цивилизации. Но вместо того, чтобы избрать в качестве вектора своего развития лучшее из культурного и цивилизационного наследия европейцев, мы хватаем то, что никакого отношения ни к культуре, ни к цивилизации не имеет. Речь идет о «ценностях», которые сейчас проникают во многие сферы нашей жизни – «гендер», пропаганда полового разнообразия и прочее.

За несколько лет ситуация настолько «продвинулась», что уже никто не удивляется, когда 12-летний мальчик заявляет о том, что «ощущает» себя «девочкой». И наоборот. При этом, ни этот мальчик, ни та девочка, чаще всего не имеют и малейшего понятия о вещах, которые помогают им оставаться людьми – о честности, милосердии, бескорыстной дружбе, настоящей любви. В конечном итоге, мы можем говорить о деградации как нашей культуры, так и морали, что неизбежно приведет к деградации (или даже исчезновению) нашей цивилизации. Почему же все это происходит?

Во многом потому что мы, взрослые, перестали видеть в школе образовательную структуру. Школа, в понимании подавляющего большинства украинцев (да и европейцев), должна дать «знания», а не «образование». Согласитесь, что между этими двумя терминами - огромная разница.

Дело в том, что «знание» предполагает владение определенным количеством информации и не более того. В каком-то смысле, «знаниями» обладает робот, Google или Интернет вообще. Отвлеченные «знания» никак не влияют на мораль и личность человека. И именно поэтому, можно очень много «знать» и быть мерзавцем.

Совершенно другое значение у слова «образование». Во-первых, оно четко указывает на некий процесс, который происходит с личностью человека – приведение его к определенному «образу». Во-вторых, оно указывает, что этот «образ» должен быть, и именно к «подобию» с ним нужно стремиться. Что же это за «образ»?

Библия говорит нам, что человек создан по образу и подобию Бога. Другими словами, нам не просто дан некий идеал, а мы сами являемся образцом, созданным по нему. Призвание человека – не в реализации своих ментальных талантов, и тем более половых влечений или особенностей, а в максимальном уподоблении Тому, Кто стал Образом для нас. Ведь только через уподобление Богу мы можем до конца реализовать весь тот потенциал, который заложен в нас Творцом. В этом смысле, задача всей системы образования не только в том, чтобы снабдить человека знаниями, но и помочь ему стать по-настоящему человеком, с большой буквы.

И тут мы возвращаемся к нашему вопросу. Почему наша культура деградирует? По той причине, что она постепенно отрывается от духовной составляющей. По этой же причине деградирует и образовательная система, превращая школу в придаток к Интернету. Если не изменить ситуацию, то совсем скоро может исчезнуть и школа, и породившая ее цивилизация.

Мир меняется. Причем быстрее чем мы видим, и быстрее чем нам кажется. Но вместе с ним не должны меняться фундаментальные ценности, на которых этот мир вырос и стоит. Они потому и называются «фундаментальными», что лежат в основе нашего мира. И если их разрушить – рухнет и здание, лишившееся фундамента. Ибо не может устоять дом, основанный на песке…

Патріарх Сербський Порфирій - справжній пастир нашого часу

5 вересня 2021 року в Цетиньському монастирі в Чорногорії відбулася інтронізація новообраного глави Чорногорсько-Приморської митрополії митрополита Іоанікія.
Інтронізація, яка проходила під величезним тиском, до останнього моменту знаходилась від загрозою зриву. Ще напередодні кілька десятків молодиків, які називали себе «патріотами» Чорногорії, перегородили в’їзд до монастиря та пообіцяли зірвати торжественне богослужіння в Цетиньє. Дійсно, вранці в день інтронізації «патріоти» та «націоналісти» влаштували сутички з правоохоронцями, внаслідок яких чотири людини постраждали, а основні організатори масових заворушень були заарештовані.
Завдання, яке стояло перед протестувальниками полягало в тому, щоб не допустити інтронізації митрополита Іоанікія саме в Цетиньському монастирі – головній святині Чорногорії. Це було потрібно для того, щоб виразити головну мету ідеологів заворушень, згідно якої владику Іоанікія народ Чорногорії не підтримує, тому що він – начебто прибічник «великосербського націоналізму». Можливо, не допустивши проведення інтронізації в Цетиньє і примусивши звершити її в Подгориці, «націоналісти» пізніше заявили б про те, що вона нелегітимна.

Як би там не було, але напружена ситуація в Цетиньє призвела до того, що архієреї з інших Помісних Православних Церков були змушені повернутися до Подгориці, де й звершили спільне богослужіння. Представники влади переконували і Патріарха Сербського Порфирія в тому, що Подгориця – це кращий варіант, який гарантує йому безпеку. Адже протестувальники були налаштовані вороже і від них можна було чекати найрадикальніших кроків, що обов’язково призвело б до насильства і фізичного протистояння. Аргументи керівництва держави та правоохоронців виглядали досить переконливими, тому якби Патріарх Порфирій їх прийняв, то його рішення ніхто б не засудив.
Однак всі раціональні причини для того, щоб не їхати в Цетиньє, були повністю знищені одним-єдиним контраргументом: монастир – це канонічна територія Сербського Патріархату, і там, в стінах обителі, завжди відбувалась інтронізація митрополитів Чорногорії. Більше того, і в Цетиньє, і в Будві, і в Ульцині та Подгориці – паства Сербського Патріарха. А справжній пастир ніколи від своєї пастви не втікає. Навпаки, він «душу свою кладе за овець» (Іоанн. 10, 11). Саме так поступив і Патріарх Порфирій – незважаючи на небезпеку, він вирішив, що має бути там, де його чекають, і має звершити те, що є його обов’язком перед Богом і народом Божим. Тож Сербський Патріарх все таки прибув у Цетиньський монастир, де очолив Божественну Літургію під час якої і відбулася інтронізація митрополита Іоанікія.
Так, Патріарха охороняли військові, його прикривали спеціальними щитами, які могли захистити від можливих куль снайперів. Тому хтось скаже, що вчинок Патріарха не є таким вже й героїчним. Проте це не так...

https://blogs.korrespondent.net/blog/world/4395001/

ЯКА ОСВІТА ПОТРІБНА НАШИМ ДІТЯМ?

Перші дні нового навчального року спонукають нас подумати вголос про школу та місце в ній для Христа. Точніше поміркувати: а чи потрібна сьогодні Церква в класах та аудиторіях? Адже стартувала ще одна осінь, а разом з нею – навчальний процес. І знову, мов із попелу, постає питання: яка освіта потрібна нашим дітям?

https://youtu.be/Cst8acCr6Go

Останніх кілька років ми досить часто зустрічаємося з результатами різноманітних опитувань, згідно яких Українську Православну Церкву підтримують все менше наших співгромадян. Не вдаючись в подробиці цих "опитувань", хочу звернути увагу на інше – як віруючі ставляться до своєї Церкви?

Справа в тому, що саме практичне ставлення до Тіла Христового визначає наявність віри у людини. Можна багато говорити про свої переконання, розповідати про любов до Бога та вважати себе послідовником Христа, але насправді християнином не бути. Тому що бути ним – значить жити з Христом. Не на словах, а на справах. Більше того, не тільки жити з Ним, але й бути готовим померти за Нього. І ось тут, виявляється, не так вже й багато тих, хто готовий постраждати, потерпіти, але не зрадити. Серед таких людей і потрібно проводити соціологічні опитування, адже саме вони є справжніми віруючими християнами.

В Українській Православній Церкві таких більшість. Чому? Тому що саме в УПЦ силоміць забирають храми, а люди, бажаючи залишатися з Христом, замість захоплених будують нові. Тому що саме наших прихожан б'ють, а вони, бажаючи бути з Христом, моляться за своїх кривдників. Тому що наші віруючі терплять знущання та фізичну наругу, чують зневажливі та образливі слова, але від Христа не відвертаються.

Черговим доказом цього факту є друга серія фільму "Вірні", який нещодавно з'явився у мережі - про маленьке українське село Катеринівку. Раджу його подивитися і на власні очі побачити справжніх сповідників православної віри нашого часу.

Цей фільм - про людей, які ладні вмерти, щоб жити з Богом.

Чому Церква святкує новий рік 14 вересня?

Загальновідомо, що новий рік розпочинається 1 січня. Саме цей день більшість наших співгромадян зустрічають з особливою радістю та надією на краще. Проте, Церква святкує новоліття не 1, і навіть не 14 січня, а 14 вересня. Чому?

Наші предки відзначали початок нового року 25 березня (за старим стилем) – на свято Благовіщення. Згідно Святого Письма, в цей день Діва Марія отримала Благу звістку від архангела Гавриїла про народження від Неї Спасителя світу. Христос став Новим Адамом, відновив людське єство і дарував кожній віруючій людині можливість увійти до Царства Небесного.

Проте пізніше, для того щоб виокремити свято Благовіщення та молитовно підкреслити початок нового року, Церква встановила в день 1 вересня особливе свято на честь Новоліття. Ця дата була прив’язана до індиктіонів Костянтина Великого, обчислення яких починалося 1 вересня 312 року. І тут є досить цікавий момент, на який варто звернути увагу.

Слово «індикт» у перекладі з латині означає «оголошення». В цей день у Римській імперії, а пізніше і у Візантійській, оголошували розмір податків, які було потрібно зібрати в новому році. Яке ж відношення це має до Церкви?

Справа в тому, що наше життя – це також певний період часу, в кінці якого ми маємо сплатити Богу «податок». В Євангелії Господь Іісус Христос пояснює нам цю максиму за допомогою притчі про таланти. Ось вона: "Один чоловік, відходячи, покликав своїх рабів і передав їм своє майно; одному дав п’ять талантів, другому — два, а третьому — один, кожному згідно з його спроможністю, і відійшов. Той, хто одержав п’ять талантів, негайно пішов, пустив їх в обіг і заробив ще п’ять; так само той, хто взяв два, заробив ще два. А той, хто одержав один, пішов і закопав у землю гроші свого господаря. Через тривалий час приходить господар тих рабів і розраховується з ними. Підійшов той, який одержав п’ять талантів, — приніс ще п’ять талантів і каже: Господарю, п’ять талантів ти мені передав. Ось іще п’ять талантів я придбав! Сказав йому його господар: Гаразд, рабе добрий і вірний! У малому був ти вірний, над великим тебе поставлю. Увійди в радість свого господаря! Підійшов і той, який одержав два таланти, і сказав: Господарю, два таланти ти мені передав. Ось іще два таланти я заробив! Сказав йому господар: Гаразд, рабе добрий і вірний! У малому був ти вірний, над великим тебе поставлю. Увійди в радість свого господаря! Підійшов і той, який одержав один талант, і сказав: Господарю, знав я тебе, що ти жорстока людина: жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. Я, побоявшись, пішов і сховав твій талант у землю. Ось, бери своє! У відповідь його господар сказав йому: Злий і лінивий рабе! То ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав? Треба тобі було віддати мої гроші торговцям, і тепер я взяв би своє з прибутком. Тож візьміть у нього талант і дайте тому, хто має десять талантів. Адже кожному, хто має, дано буде, і матиме ще більше, а від того, який не має, буде забране і те, що має. А нікчемного раба викиньте в зовнішню темряву; там буде плач і скрегіт зубів! [Це сказавши, закликав: Хто має вуха, щоби слухати, нехай слухає]!» (Мф. 25, 14-30).

Іншими словами, встановлення дати церковного новоліття саме в той день, коли в Римській імперії оголошували про розмір податків, означає, що Церква сприймає життя людини як дар Божий, в кінці якого ми маємо досягти певного результату – спасіння. Звідси і "новий рік" - це не радість від того, що черговий рік минув, а наступний прийшов, а бажання виконати те, до чого нас покликав Господь, щоб досягнувши святості, увійти в Царство вічності.

На 68-му році життя відійшов до Господа архієрей Української Православної Церкви митрополит Рівненський і Острозький Варфоломій (1953-2021).
Царство Небесне і вічний спокій!

ЯК ЖЕ ПЕРЕШКОДИТИ ТЕМНІЙ СИЛІ КЕРУВАТИ СОБОЮ?

Людина постійно шукає сенс свого існування, намагаючись відчути його повноту. Але, очікуючи на пораду у цьому пошуку, дуже часто дослухається «не до тих голосів». Видатний драматург Бертольд Брехт казав: потрібно боятися не смерті, а пустопорожнього життя. Християнство стверджує дещо інше: потрібно боятися заподіяти смерть ближньому, і через те занапастити власну душу.

https://youtu.be/QzJVbrhGVGQ

Пам’яті спочилого митрополита Варфоломія

15 вересня 2021 року на 69-му році життя відійшов у вічність митрополит Рівненський і Острозький Варфоломій (Ващук).
Для церковної історії новітнього часу особистість митрополита Варфоломія є знаковою. Він став першим архієреєм нашої Церкви, якого було обрано на єпископське служіння 8 лютого 1990 року в Києві на першому засіданні Синоду, який утворювався в Українській Православній Церкві згідно «Положення про екзархати Московського Патріархату», прийнятого на Архієрейському Соборі РПЦ 30-31 січня 1990 року.
Чверть століття владика Варфоломій звершував архіпастирське служіння на Рівненщині. Вперше я побачив молодого і стрункого архієпископа Варфоломія в кінці 90-х років минулого століття у резиденції приснопам’ятного Блаженнішого Митрополита Володимира у Києво-Печерській Лаврі, де він разом з митрополитом Донецьким і Маріупольським Іларіоном (з яким був у близьких дружніх стосунках весь час) очікували на зустріч з Предстоятелем. Тоді відбувся якийсь короткий діалог, деталі якого вже стерлися з пам’яті, але добре запам’яталося усміхнене обличчя владики Варфоломія.
Я не можу сказати, що мав близьке спілкування зі спочилим архіпастирем, але саме в цьому році мені довелося декілька разів зустрічатися і молитися разом з владикою Варфоломієм. Якось в перших числах липня митрополит зателефонував мені і тихим голосом каже: «Владика, приїжджай до мене на День Ангела у Городно 13 липня». Так я вперше побував у рідному селі спочилого владики. А вже 9 серпня, в день пам’яті великомученика Пантелеімона, ми зустрілися у Дерманському монастирі. Після трапези митрополит сказав мені: «Пішли в архієрейські покої, ще трохи посидимо, поговоримо». Він згадував молоді роки свого священицького служіння, перші кроки у єпископському сані. Ми говорили про останні роки випробувань, які випали на долю нашої Церкви на Рівненщині, аж раптом зі сльозами на очах владика промовив: «Я дякую Богу, що в моїй єпархії жоден священник не перейшов у розкол». Під час розмови владика запросив мене на день пам’яті Олександра Невського в Городно в монастир, куди мали прибути ще й архієреї із-за кордону. «А якщо не зможеш 12 вересня, то приїжджай на апостола Луки, я тебе запрошую і буду чекати» - тихо, майже шепотом, промовив митрополит.
Ми сиділи один проти одного, і в одну мить мені захотілося підсісти до владики і сфотографуватися з ним на пам’ять. Але потім подумав, що ще буде така можливість, ми ще будемо зустрічатися. То була б моя остання фотографія за життя митрополита Варфоломія, але не судилося…
Архієрей - це історія Церкви. Ще одна сторінка церковного життя в особистості перегорнута. Але цей лист, списаний добрими справами і щоденним клопітким служінням, назавжди залишиться в нашій пам’яті.
Царство Небесне та вічний спокій новопреставленному митрополиту Варфоломію!

Різдво Богородиці: сила віри, яка дарує вічне життя

В церковному піснеспіві сьогоднішнього свята сказано про Різдво Богородиці як про всесвітню радість, яка принесла звільнення людству від безпліддя, тління і смерті. Різдво Богородиці – це торжество життя і святості, бо сьогодні народилася Та, Яка стала Священним Храмом для Бога і Творця і вмістила в Свою утробу Спасителя світу – Господа нашого Іісуса Христа.

Церква акцентує увагу віруючих людей на тому, що Різдво Божої Матері – це початок справи нашого спасіння. Адже через Її народження стало можливим і народження єдинородного Сина Божого, Який примирив прокляте і знедолене людство з Богом. Саме тому в Святому Письмі Христос називається Посередником примирення (Рим. 5,10-11), бо через Нього ми звільнилися від прокляття і вічної смерті, удостоїлися благословення Отця Небесного, а наше єство, людська природа, поєдналася з єством Божественним, отримавши життя вічне.

Разом з тим, є ще один суттєвий момент, на який потрібно звернути увагу – це непохитна віра батьків Богородиці Іоакима та Анни, які в смиренній молитві терпляче очікували народження Діви Марії. З церковного Передання ми знаємо, що Іоаким та Анна були безплідними, тобто не мали дітей. В той час безпліддя сприймалося як прокляття Боже, а відсутність дітей дорівнювала відсутності Божого благословіння. Народження дітей було не тільки намаганням виконати заповідь Творця, але й вказувало на напружене очікування Месії.

Іншими словами, кожна іудейська сім’я, а тим більше прямі нащадки Давида та Соломона, могла подарутвати вибраному народу обіцяного Богом Месію – Визволителя та Спасителя іудеїв. Саме тому, безпліддя означало, що Сам Господь не дав тому чи іншому подружжю можливості виконати цю високу місію.
Бути безплідним – значить бути грішним; бути безплідним – значить бути непотрібним Богу; бути безплідним – значить бути зайвим для народу Божого – ось як дивилися іудеї на Іоакима та Анну.

Однак, зовсім по-іншому ставилися до свого безпліддя ці праведники. Вони вбачали в ньому випробування своєї віри, дивилися на нього як на засіб, через який Господь має намір явити Свою всемогутність. Святі батьки Богородиці смиренно терпіли насміхання з боку своїх співвітчизників, бо відчували, що Бог з ними. І в той момент, коли їм вдалося вгамувати людські пристрасті, народилася Преблагословенна Діва, Якій судилося стати Матір’ю Бога.

Їх життя – це приклад для кожного з нас. Тому що і в нашому житті бувають моменти, коли здається, що Господь залишив нас без Свого благословіння, покинув нас або відвернувся від нас. В такі миті потрібно згадати про віру та смиренну молитву Іоакима та Анни.

Господь не покидає віруючу людину, навпаки, перебуваючи завжди поряд із нею, Він прагне того, аби вона принесла достойний плід. І чим більше її терпіння, чим сильніша її віра та завзятіша молитва, – тим більшим і значущим для Бога, Церкви та людей, буде той плід, який принесе людина.

Тому, вітаючи всіх зі святом Різдва Пресвятої Богородиці, бажаю кожному з нас мати таку віру і терпіння, які б максимально наближали нас до єднання з Творцем. Адже, зрештою, це і є головною метою нашого життя.

Справжній герой України!!!

Воздвижение Креста Господня: соблазн, безумие или спасение?

Воздвижение Креста Господня, которое сегодня совершает наша Церковь, праздник не совсем понятный для людей, далеких от религии. Причина проста – как можно радоваться, взирая на самое страшное оружие казни в истории человечества? Именно об этом важно сказать несколько слов.

Для христианина Крест – это не столько «оружие казни», сколько «оружие спасения». В каком-то смысле – это Престол на котором была принесена Жертва за грехи всего мира. Церковь называет Крест «знамением победы», подчеркивает его красоту, говорит о славе для ангелов и поражении демонов. Более того, Крест воспринимается в качестве «утверждения верных». Другими словами, через правильное восприятие Креста и отношение к Нему мы укрепляемся в вере во Христа.

Слово «воздвижение», встречающееся в названии сегодняшнего праздника, указывает на определенную динамику, на «движение», которое не имеет временных рамок. То есть, если можно так сказать, Крест продолжает свою «работу», продолжает быть «соблазном» для одних, «безумием» для других и «Божией силой и Божией Премудростью» для нас (1 Кор. 1, 23-24).

С одной стороны, исповедать Распятого как Спасителя – это «соблазн» (по-гречески данное слово звучит как «скандал») на уровне религиозного скандала. С другой стороны, верить в Бога, создавшего этот мир, утвердившего Вселенную и умершего на Кресте – совершенно непонятное безумие, полностью противоречащее «мудрости».

Однако, именно таким образом, через крестную смерть, Господь и решил посрамить все логические и рациональные соображения мира. И продолжает это делать. До сегодняшнего дня Крест вызывает раздражение, является противоречивым «камнем преткновения» или красотой Церкви.

Именно поэтому мы говорим о динамике, которая будет всегда связана с ним. И сегодня, как и две тысячи лет назад, человечеству нужно дать ответ, чем является для него Крест? Что произошло на нем, и зачем он нам нужен? Потому что, сколько будет существовать человек, столько и будет «воздвизаться Крест». Ведь до последнего мига существования этого мира Господь не перестанет быть Его Спасителем.

Про що сказав нам Усік своєю перемогою?

В ніч на 26 вересня 2021 року наш уславлений земляк Олександр Усік став чемпіоном світу з боксу серед професіоналів у надважкій вазі. Після перемоги над британцем Ентоні Джошуа Олександр заявив, що його головна мета – прославити Господа нашого Іісуса Христа! А на своїх сторінках у соцмережах Олександр прокоментував свою перемогу двома словами: «Слава Богу!».

Сьогодні, коли пристрасті вже дещо вляглися, коли всі бажаючі привітали нашого переможця, а всі незадоволені його перемогою теж не змовчали, ми можемо спокійно проаналізувати що ж сталося насправді. І мова піде не тільки про бокс, а про речі більш глобальні і важливі.

Чудо

Перемога Усіка – це чудо Боже. Згадаймо, що перед боєм переважна більшість спортивних аналітиків не давали Олександру якихось значних шансів на успіх. Антропометрія, силові характеристики, вага – все було на користь Джошуа. Проте, колись і Давид не мав шансів проти Голіафа…

Слава Богу!

Важливо, що сам Олександр розуміє і відкрито свідчить - його перемога сталася тільки завдяки допомозі Божій. Зрештою вміння віддати шану Богові, вміння бути вдячним Йому – це риса справжніх християн та справжніх воїнів, які знають, що найстрашніший ворог – це гординя, а найголовніша битва – проти «духів злоби піднебесної» (Еф. 6, 12). Віддати славу Богу – значить унебезпечити себе від гордині і проторувати шлях для подальших духовних і моральних звершень.

Патріотизм

Своєю перемогою Олександр Усік відповів і на питання що значить бути патріотом. Патріот – це той, хто прославляє Україну своїми справами, хто працює на благо рідної країни та її народу. Патріот – це людина, яка любить свою Батьківщину і робить все для того, щоб вона квітла і розвивалася. Патріот – це той, хто любить, а не той, хто ненавидить.

Давайте на хвилину задумаємось над тим, що простий хлопець із Сімферополя в черговий раз заявив, що Україна – це держава, де живуть сильні духом і тілом люди, які вірять в Бога і вміють дякувати Йому. Хіба цього не достатньо, щоб вважати Усіка справжнім героєм нашої країни? Саме тому деякі закордонні журналісти написали: «Україна щаслива з того, що має таких спортсменів як Усік». Вважати по-іншому може тільки той, хто не бажає добра і процвітання своїй Батьківщині.

Приклад

Ще один момент, на який мало хто звертає увагу, але який має величезне значення - це приклад Усіка для української молоді. Він чітко продемонстрував, що маючи традиційні для нашого народу цінності, сумлінно виконуючи свої обов’язки та керуючись твердими моральними принципами, можна досягнути значних висот. І не тільки у спорті. Чемпіон світу серед любителів, Олімпійський чемпіон, чемпіон у важкій вазі, а від 26 вересня і у надважкій вазі – ось той непростий шлях, який пройшов Олександр Усік. Про що він говорить?

Про те, що клопітка праця та наполегливість, віра в Бога та власні сили здатні творити справжні чудеса. І якщо кожен українець це зрозуміє, то і Україна зійде на вершину свого добробуту. І дай Боже, щоб шлях до цієї вершини мав тільки одну мету – прославити Господа нашого Іісуса Христа!

Вітаю, дорогі брати і сестри, шановні друзі!

Нещодавно з’явилося у нашому сучасному лексиконі нове слово – деолігархізація. А все завдяки новому закону, прийнятому парламентом України декілька днів тому. Закону, який має на меті так би мовити перекрити кисень «багатіям світу цього», надягнувши їм на шию умовну табличку з неприглядним словом «олігарх».

Це спонукає нас поміркувати вголос: чи є велике багатство синонімом зла, а бідність – добра?

https://www.youtube.com/embed/qVBG3vs_RuM

Куди веде дитину педагог?

В першу неділю жовтня в Україні вже традиційно відзначається День працівників освіти. Цьогоріч це свято ми зустрічаємо 3 жовтня, а вже 5 жовтня, починаючи з 1994 року з ініціативи ООН і ЮНЕСКО, в світі почали відзначати Міжнародний день вчителя.

Педагог у древності виконував дуже несподівану для наших сучасників функцію – довести дитину до школи. Власне кажучи, саме слово "педагог" перекладається з грецької як "дітоводитель" або "той, хто веде дитину". Іншими словами, він не вчив дитину математики чи письму, а робив все для того, щоб вона цілою і неушкодженою прийшла до навчального закладу.

Сьогодні у педагогіки зовсім інші задачі - дати дитині певний набір знань та навиків, які допоможуть їй бути повноцінним членом суспільства. Проте, це тільки на перший погляд.

Тому що і сьогодні, як дві чи три тисячі років тому, педагог повинен зробити все, аби дитина не постраждала на шляху до власного вдосконалення.

Найкращий вчитель – це життя. І сучасний педагог, як і "дітоводитель" в античності, має привести дитину до цього вчителя цілою та неушкодженою. Як фізично, так і в першу чергу, морально. Погодьтеся, що ця задача, особливо в наш час, дуже непроста. Як же виконати її?
Тут, в принципі, діють всі ті ж самі правила, що і багато років назад.

Перше з них - це увага. Педагог має бути максимально чутливим до потреб дитини, і разом з тим уважно спостерігати за оточуючим середовищем – чи не таїть воно небезпеку, чи не приховує шкоду?

Крім того, працівник освіти – це людина, яка веде дитину не силою примусу, а свободою любові. Тільки люблячи своїх вихованців, можна дарувати їм радість пізнання і задоволення від навчання.

А найголовніше – "той, хто веде дитину" мусить сам знати шлях, по якому йде, знати кінцеву мету цього шляху. В чому вона? В тому, щоб виховати з маленького хлопчика чи дівчинки справжню людину. І якщо хоч на мить задуматися над цими речами, то стане зрозуміло, що виховання можливе тільки у випадку існування високих принципів та моральних чеснот. Без справедливості, милосердя, самопожертви, чесності та любові до інших, стати дійсно Людиною – просто неможливо.

Тож, святкуючи сьогодні День працівника освіти, а також напередодні Міжнародного дня вчителя, хочеться побажати всім працівникам освітньої сфери бути прикладом для своїх вихованців. Побажати, щоб наші діти навчалися не тільки писати та читати, а щоб вчилися бути Людьми з великої літери. Бо там, де людяність - там міцне суспільство, у якого завжди є майбутнє.

Интервью с епископом Барышевским Виктором (Коцабой), главой Представительства Украинской Православной Церкви при европейских международных организациях, о приезде в Киев Константинопольского патриарха Варфоломея, создании Общественного союза «Миряне» и других актуальных событиях последнего времени.

Об УПЦ

Мы наблюдаем необычайный подъем силы духа среди верующих и духовенства, сплоченность общин вокруг своих настоятелей, верность людей Христу и Его Церкви, осознание того, что все мы братья и сестры во Христе. На боль и страдания каждой отдельной общины и каждого отдельного человека откликается вся Церковь. Это может показаться удивительным и невероятным, но практически в каждом селе, где был захвачен храм (а это более ста мест, в основном, в западных областях Украины), в каждом таком селе новый храм или уже построен, или строится, или же там собираются средства на строительство. Причем помощь – и денежная, и материальная в виде стройматериалов, церковной утвари, богослужебных предметов – поступает со всех уголков нашей страны.

О визите патриарха Варфоломея в Украину

Во-первых, визит этот состоялся по приглашению светских властей нашего государства, поэтому непонятен статус, в котором на Украине принимали патриарха Варфоломея. Если его принимали как духовное лицо, то в этом явствует нарушение конституционного принципа отделения Церкви от государства. Если же его принимали как политического лидера, то, в отличие от Ватикана, Фанар не является государством.

Во-вторых, Украинская Православная Церковь не только не приглашала патриарха Варфоломея в нашу страну, но и призывала воздержаться от такого визита, справедливо опасаясь, что он спровоцирует новую волну захватов храмов и нарушения прав верующих, что и произошло в некоторых епархиях УПЦ. Поэтому визит нынешнего главы Константинопольской Церкви нельзя рассматривать иначе, как незаконное вторжение на нашу каноническую территорию.

Своим визитом в Украину патриарх Варфоломей еще раз продемонстрировал свое упорство в заблуждениях и, несмотря на очевидный провал его проекта по созданию «ПЦУ», продолжает настаивать на том, что именно эта организация является канонической церковью на Украине, а ее глава Епифаний (Думенко) – Киевским митрополитом. Не удивительно, что и сам лидер украинского раскола Филарет (Денисенко) после выхода из состава «ПЦУ» справедливо заметил, что если он пребывал под анафемой, то Епифаний, «рукоположенный» им, даже не священник.

Достаточно вспомнить его реакцию на молитвенное стояние верующих УПЦ у стен Верховной Рады. Патриарх Варфоломей отказался встретиться с православной паствой и выслушать позицию православных Украины. В то время как 10 тысяч человек ждали его у стен Верховной Рады, он, в заслонах полицейских кордонов, зашел с бокового входа в здание Рады и покинул украинский парламент также через внутренний двор. Всё это говорит о том, что патриарх Варфоломей не желает знать мнение миллионов православных граждан Украины и попросту стыдливо прячется от них. В его поведении отчетливо виден почерк воинствующего раскольника. История свидетельствует, что большинство расколов осуществлялось при поддержке политических сил, об этом говорит и религиозная ситуация на Украине.

О "Мирянах"

– «Миряне», как видно из названия, – общественная структура, объединившая верующих всех епархий Украинской Православной Церкви, осознающих, что от их активной позиции во многом зависит судьба Церкви, ее положение в украинском обществе. Деятельность этой общественной организации получила благословение Блаженнейшего Митрополита Онуфрия. Этот союз был воспринят с большим воодушевлением православной общественностью, в короткие сроки местные ячейки «Мирян» были официально зарегистрированы практически во всех епархиальных центрах, и новая православная организация продолжает численно возрастать.