С началом Успенского поста!

Успенский пост по строгости такой же как и Великий. Чаще всего, верующие спрашивают у священников, что можно, а чего нельзя есть в этот пост. Согласно традиции Церкви, в период с 14 по 27 августа нельзя есть пищу животного происхождения, а рыбу можно вкушать только на праздник Преображения Господня.

Однако, более важен другой вопрос – как правильно вести себя во время поста, что можно и нужно делать в духовном смысле?

Успенский пост иногда называют "компенсаторным" и его возникновение связывают с желанием Церкви дать возможность попоститься тем, кто не смог этого сделать в Великую Четыредесятницу. Поэтому, некоторые православные христиане считают, что раз так, то для тех, кто постился в предпасхальный период, Успенский пост необязателен. Правильно ли это? Конечно, нет.

К чему мы готовимся в этот пост? К празднику Успения Божией Матери. В каком-то смысле, мы готовимся к встрече с Богородицей и... с христианским пониманием смерти. Другими словами, мы учимся всегда правильно воспринимать собственную смерть. Наша жизнь, по большому счету, – это подготовительный период к смерти, а 14-дневный пост – напоминание нам об этом.

Рано или поздно, каждому из нас придётся умереть. С чем мы предстанем перед лицом Божиим зависит от того, что мы приобрели здесь, во время земной жизни. Ничто материальное в вечность с нами не войдет, а значит, с собой мы можем "взять" только то, что смогли стяжать при помощи молитвы, поста и добрых дел.

В этом смысле, Успенский пост – прекрасное напоминание о том, чем должна быть наполнена наша жизнь. Мы как бы стоим перед лицом смерти и пытаемся дать ответ о том, что главное, на что стоит обратить внимание, чему отдать приоритет. "Вот если бы через две недели нам предстояло умереть, как бы мы с вами стали жить эти 14 дней?" – вот вопрос, который сегодня стоит задать себе.

Физический пост, воздержание от определенных видов пищи, только помогает оторваться от ежедневных земных забот, пищи и пития, и сосредоточиться на духовном.

Давайте же попробуем провести Успенский пост в делах милосердия, в молитве и воздержании, чтобы став свидетелями Преображения Господня самим преобразиться так, что смерть превратится для нас в успение!

Что ждет христиан при Талибане?

Сегодня практически все информационные агенства и соцсети обсуждают ситуацию, которая сложилась в Афганистане, где к власти пришли представители движения "Талибан".

Весь мир облетели видеокадры, снятые в аэропорту Кабула: огромное количество людей на взлетно-посадочной полосе в панике атакуют самолеты, чтобы любым способом покинуть Афганистан. Из страны эвакуируют посольства, дипломатические миссии, научных сотрудников и представителей иностранных государств. При всем этом, никто не говорит о тех людях, которые останутся под властью талибов, в первую очередь, о христианах.

Подсчитать количество христиан в Афганистане – трудная задача. По данным исследовательского центра Pew Research Center, в 2010 году в Афганистане проживало 30 тыс. христиан, которые составляли менее 0,1 % населения этой страны. Однако, точные цифры, фактически, неизвестны. Почему? Потому что, согласно исследованию международной благотворительной христианской организации «Open Doors», Афганистан занимает второе место среди стран, где чаще всего притесняют права христиан.

Например, в 2010 году в провинции Бадахшан по обвинению в прозелитизме были расстреляны 10 членов христианской организации "Международная миссия содействия". Первоначально, ответственность за нападение взяло на себя движение Талибан.

В мае 2017 года несколько иностранных работников христианской помощи стали мишенями для боевиков и были убиты. По информации той же «Open Doors», за 2018 год было убито несколько новообращенных афганцев, но по соображениям безопасности, подробности их убийства не могут быть раскрыты и опубликованы.

Все эти цифры были опубликованы еще тогда, когда Афганистан хотя бы частично контролировался правительством. Что же будет с христианами сейчас – догадаться не трудно. Скорее всего, их постепенно или уничтожат, или вынудят покинуть территорию страны. В лучшем случае, они смогут жить, скрывая свою веру во Христа.

Уже сейчас в Сети появляются сообщения о том, что христиане Афганистана просят молиться о них: "При Талибане наше будущее недолгое. Но при Иисусе они не могут убить нас. Пожалуйста, попроси не забывать о маленькой семье Иисуса, которая находится здесь».

Афганистан стал местом проповеди апостола Фомы. Самое раннее упоминание о христианстве на севере Афганистана (в Бактрии) можно найти в «Книге законов и стран» Вардесана (начало III века). В средние века Афганистан превратился в преимущественно мусульманскую страну. Попытки христианской миссии в Афганистане жестко пресекались исламскими радикалами. Однако, несмотря на это, полностью уничтожить христианство в своей стране им все равно не удалось. Удастся ли сейчас – зависит от Бога. Но и людям молчать тоже нельзя...

Завтра Українська Православна Церква молитовно відзначатиме 7-му річницю інтронізації свого Предстоятеля – Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія.

Звичайно, що підводити підсумки діяльності Його Блаженства в якості Предстоятеля – рано. Йому належить ще багато зробити для зростання Церкви Христової як в Україні, так і за її межами. Проте, вже зараз можна зауважити про певні речі, які яскраво свідчать ким є для нашої Церкви її Предстоятель - Митрополит Онуфрій.

І в цьому контексті варто згадати не тільки про кількісне зростання Церкви, про чисельне збільшення приходів, монастирів, священиків та дияконів, а й про її духовну складову. Адже, всім добре відомо, що Блаженнішого вирізняє, насамперед, його величезна любов до Христа, якою він запалює серця мільйонів людей.

Саме ця справжня любов, а не жодні інші міркування, диктує вірність нашого Предстоятеля канонам Церкви та її традиційному устрою. Тією ж любов'ю пояснюється позиція Блаженнішого і щодо протистояння на Донбасі, а також відносно інших, досить часто складних процесів, які відбуваються у нашій країні.

Тому, ми можемо тільки вкотре подякувати Господу Богу за те, що 7 років тому саме Блаженнішого Митрополита Онуфрія наш єпископат обрав на високе служіння Церкві Христовій в Україні. І молимось, щоб роки цього служіння були сповнені для нашого Предстоятеля силою Божою та благодатною допомогою у всіх трудах!

Εἰς πολλὰ ἔτη, δέσποτα!!!

Епископ Иерофей – святой, который первым использовал телеграф

Сегодня Священный Синод УПЦ принял решение о причислении к лику местночтимых святых Ровенской епархии епископа Острожского Иерофея (Лобачевского), который родился 24 марта 1783 года в Ковеле (Волынская губерния), а упокоился 17 апреля 1871 года и был похоронен в Дерманском женском монастыре.

Удивительный святой, жизнь которого для нас может и должна стать примером. Вот только некоторые факты из его биографии.

Будучи настоящим монахом, молитвенником, подвижником и прекрасным администратором, владыка все свое свободное время посвящал изучению иностранных трудов по естественным наукам. Он насобирал столько информации, что отдельный кабинет был наполнен различными достижениями, приобретенными за свой счет из-за границы.

Кроме науки, владыка Иерофей был знатоком художественной литературы и имел великолепную библиотеку книг богословского, философского и исторического содержания.

Обладал выдающимися способностями в изучении иностранных языков. Епископ Иерофей свободно владел латынью, греческим, французским, немецким, итальянским и английским языками.

Однако, владыка обращает внимание на себя еще и своим отношением к современным ему технологиям. Так, современник епископа Иерофея архимандрит Амвросий в своих воспоминаниях пишет:

«Все относящееся къ желѣзной дорогѣ: структуру машины, вагоны, рельсы и проч. Преосвященный Іероѳей, какъ мужъ любознательный, наблюдательнымъ глазомъ разсматривалъ и, обратившись ко мнѣ, сказалъ: «мы теперь живемъ въ вѣкѣ изобрѣтательности; сила паровъ опредѣлена и вотъ къ какому изобрѣтенію привела; желѣзныя дороги облегчатъ сообщенія народовъ: но я надѣюсь, что и сила электричества приведетъ къ новому открытію: токъ электричества можно провесть по желѣзной проволокѣ куда угодно и въ мгновеніи ока передавать свѣдѣнія. Ученые иностранцы, съ которыми я веду переписку, уже этимъ занимаются и вскорѣ будутъ распространены повсюду, такъ называемые, телеграфы. Опытъ сего изобрѣтенія я уже сдѣлалъ у себя въ Дермани— изъ своихъ комнатъ провелъ электричество на колокольню и экономію и разговариваю съ кѣмъ имѣю надобность». Въ послѣдствіи носился слухъ, что Преосвященный Іероѳей дѣйствительно участвовалъ въ устроеніи телеграфовъ» (Волынские епархиальные ведомости. 1873. № 6, стр. 225).

Другими словами, епископ Иерофей был едва ли не первым в Российской империи «устроителем телеграфа», и его по праву можно считать одним из образованнейших людей современной ему эпохи.

"Нельзя защитить ребенка, отобрав у него веру в Бога"

Беседа с епископом Барышевским Виктором (Коцабой), представителем Украинской Православной Церкви в международных организациях.

…В обществе звучит очень много риторических слов о защите прав ребенка, о ценности жизни и достойном воспитании. Но мы видим, как сегодня изменяются учебные программы, переписывается история в угоду политической конъюнктуре, героизируются деятели и исторические личности, которые в свое время служили интервентам и захватчикам, отрекавшимся от Православия. На протяжении нескольких десятилетий в систему школьного образования внедряются так называемые «европейские ценности», в которых перечеркнуты христианские нормы в отношении семьи и брака, в отношениях родителей с детьми.

Демографический кризис – это действительно грандиозная общемировая проблема. И коснулась она в первую очередь стран, считавших себя флагманами цивилизации – европейских держав, США и ряда других. На Украине, как вы заметили, дела обстоят не лучше, у нас также постепенно нивелируется само понятие семьи. Во многих странах мира вводится так называемая «инклюзивная лексика», в которой используются безотносительные понятия для того, чтобы избежать определения пола. Постепенно запрещается употребление терминов «отец», «мать», «брат», «сестра», «семья» и др. Постепенно запрещается употребление терминов «отец», «мать», «брат», «сестра», «семья» и др.

…К сожалению, все больший размах приобретает пропаганда ЛГБТ, которая целенаправленно борется против семьи как таковой, отвергает всякую мораль и всякие общественные христианские принципы.
Православная Церковь проводит огромную работу, миссионерскую и просветительскую, по защите семейных ценностей, стремится донести до ведома чиновников, социальных институтов важность сохранения христианских семейных традиций и норм, напоминает, что семья всегда была и будет основным фактором, который формирует сознание человека и его духовный мир. Мы должны объединить свои усилия во имя защиты семьи, ведь от этого зависит не только благосостояние каждого из нас, но и благосостояние нашего народа.

…От православных родителей в первую очередь зависит, какими будут наши дети. Нужно помнить, что защитить ребенка от искажений секулярного мира мы можем правильным православным воспитанием, помня, что семья – это малая Церковь. И если в этой домашней Церкви царствует благодать Божия, звучит молитва, читается Евангелие, жития святых, если в отношениях родителей проявляется смирение, жертвенность, любовь – все это дети будут непроизвольно вбирать в свои детские сердца. В свою очередь, следует постепенно объяснять детям, что христианские ценности, которыми они живут, во многом отличаются от тех, которые предлагает современная система образования.

… Не только православные христиане или верующие других конфессий, но каждый член нашего общества должен помнить, что нельзя защитить ребенка от мирового зла, отобрав у него веру в Бога.

Во время Преображения Иисус Христос не только показал апостолам, что Он Бог, но и показал какой может быть человеческая природа. Он сообщил всем нам к чему именно мы призваны – к тому, чтобы быть во свете и наследовать славу.

Человек – это существо, которое по самой сути своей должно быть устремлено ввысь. Ничего, кроме единения с Богом, не может удовлетворить наши душу и сердце. Именно поэтому, все попытки человека найти счастье помимо Бога никогда успехом не увенчаются.

С другой стороны, через Преображение мы еще раз убеждаемся насколько Бог любит нас – так, что даже плоть нашу Он соделал Своей и преобразил ее. А значит, и мы должны преобразиться!

С праздником Преображения Господня!

Незалежність Держави і свобода людини.

Сьогодні вся Україна святкує 30-річчя Незалежності нашої держави. У цей день кожному українцю варто було б згадати про кілька ключових понять, які стосуються незалежності взагалі.

Незалежність - це свобода. Свобода від непотрібного впливу та від керування ззовні. В політичному плані незалежною можна називати ту країну, котра керується інтересами свого власного народу та не виконує чужу волю.

Те ж саме можна сказати і про духовну незалежність та свободу. Ми, християни, маємо бути вільними від диявольського впливу, від виконання його злої волі, та мусимо керуватися виключно інтересами свого власного спасіння. І якщо державі у реалізації її самостійності та ствердженні демократичних принципів допомагає Конституція, то християнинові у досягненні духовної свободи допомагає Євангеліє.

Незалежність - це можливість жити, опираючись на свої конституційні права та свободи. Не можна говорити про незалежність тієї держави, в якій не поважають права своїх громадян.

Те ж саме можна сказати і про релігійну складову нашого суспільного життя. Суверенна та вільна держава гарантує своїм громадянам виключне право сповідувати будь-яку релігію, або не сповідувати ніякої. В державі, де не поважається право людини відвідувати той храм, який вона забажає, і бути вірним тієї Церкви, до якої вона належить, - говорити про свободу недоречно.

З іншого боку, християнство постійно підкреслює право людини жити відповідно до Євангельських принципів. Тим більше, що це право вже давно сприймається більшістю християн як обов'язок, який диктується бажанням бути з Богом.

І, нарешті, бути незалежним - значить мати чіткі життєві орієнтири, розуміти своє покликання та реалізовувати його. І в цьому сенсі кожен українець повинен згадати про віками сформований світогляд нашого народу, в основі якого лежить Євангельське слово і вчення Церкви. Тому, перебуваючи всім своїм життям у Христі, ми можемо по-справжньому відчувати свободу.

Крестный ход в Почаев - подвиг, свидетельствующий о вере

25 августа в Почаевскую лавру прибыл Крестный ход, который начался неделей раньше в Каменце-Подольском. За эти несколько дней, больше 40 000 крестоходцев на пути к святыне преодолели две сотни километров. И вопрос не в том, зачем они это сделали, ибо ответ очевиден, а в том, о чем именно говорит нам их подвиг.

Да, Крестный ход – это подвиг. Не только потому, что он совершается в действительно трудных внешних условиях, но и потому, что требует неимоверных духовных усилий. Участники молитвенного шествия рассказывают, что бывает, молодой парень спортивного телосложения не выдерживает и двух дней пути. А немощная старушка, опираясь изо всех сил на две палки, благополучно приходит в Лавру. И так бывает потому, что в Крестном ходе на первом месте – крепость духа и сила веры, а не крепость тела и сила ног!

Этот факт, к сожалению, не понятен для тех, кто видит в молитвенных шествиях христиан некое подобие демонстрации или попытку кому-то что-то доказать. Крестоходцы доказывают только одно: все, что может человек совершить доброго, – совершается только благодатью Божией. И в этом смысле Крестный ход – это «демонстрация» действия Бога в жизни человека. Посмотрите на видеокадры молитвенного шествия в Почаев, и убедитесь в этом сами.

https://www.youtube.com/watch?v=a4qgyW3KUFc

В комментариях, относящихся к Крестному ходу в Почаев, люди пишут, что православную веру в Украине ничто сломить не сможет, что христиане нашей страны – пример для других христиан, и что благодаря таким людям мир еще существует…

И действительно, сегодня от позиции верующих Украинской Православной Церкви, по большому счету, зависит судьба всей Церкви Христовой во всем мире. Ведь именно наша твердость духа и крепость веры может сохранить чистоту Православия. Наше единство во Христе и со Христом – укрепляет единство всех христиан. А подвиг крестоношения – дает силы другим верующим с благодарностью Богу переносить те скорби и трудности, которые они переживают.

Великий Крестный ход в Киеве, Крестный ход в «Иосафатову долину», Крестный ход в Почаев, а также многие другие молитвенные шествия наших верующих, в этом году собрали значительно большее количество участников. Это говорит не только о том, что притеснения закаляют нашу веру и делают ее сильнее, но и том, что народ переживает за судьбу Церкви, беспокоится за ее единство и пытается уберечь ее от раскола.

Собираясь вместе на молитву, а тем более совершая паломнический подвиг, верующие христиане четко показывают, что жизнь со Христом для них дороже всех благ мира. И что тот, кто попытается эту жизнь разрушить, обречен на вечный позор и забвение.

Сьогодні, в святковий день Успіння Пресвятої Богородиці, у Києво-Печерській Лаврі собор архієреїв на чолі з Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм звершив архієрейську хіротонію архімандрита Агафона (Опанасенка) в єпископа Коктебельського, вікарія Феодосійської єпархії. Новопоставлений владика, як архієрей Української Православної Церкви, нестиме своє архіпастирське служіння в Криму. В хіротонії також взяв участь митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон, який особисто звершує своє архієрейське служіння на непідконтрольній території Донбасу.
Престольне свято Лаври стало черговим свідченням духовного єднання нашої України від заходу до сходу, від півночі до півдня, яке протягом останніх семи років здійснює Українська Православна Церква.

1 сентября: знания или образование?

Дата 1 сентября прочно ассоциируется практически у всех наших сограждан с началом учебного года и с образованием вообще. И чаще всего, ассоциативный «первосентябрьский» ряд – это цветы, первоклашки, школьный двор, звонок на урок… Однако, в последнее время, к сожалению, этот ряд существенно дополняется совершенно другими, чуждыми для нашего народа картинами…

Украина уже несколько лет стремится интегрироваться в Европу и стать неотъемлемой частью современной европейской цивилизации. Но вместо того, чтобы избрать в качестве вектора своего развития лучшее из культурного и цивилизационного наследия европейцев, мы хватаем то, что никакого отношения ни к культуре, ни к цивилизации не имеет. Речь идет о «ценностях», которые сейчас проникают во многие сферы нашей жизни – «гендер», пропаганда полового разнообразия и прочее.

За несколько лет ситуация настолько «продвинулась», что уже никто не удивляется, когда 12-летний мальчик заявляет о том, что «ощущает» себя «девочкой». И наоборот. При этом, ни этот мальчик, ни та девочка, чаще всего не имеют и малейшего понятия о вещах, которые помогают им оставаться людьми – о честности, милосердии, бескорыстной дружбе, настоящей любви. В конечном итоге, мы можем говорить о деградации как нашей культуры, так и морали, что неизбежно приведет к деградации (или даже исчезновению) нашей цивилизации. Почему же все это происходит?

Во многом потому что мы, взрослые, перестали видеть в школе образовательную структуру. Школа, в понимании подавляющего большинства украинцев (да и европейцев), должна дать «знания», а не «образование». Согласитесь, что между этими двумя терминами - огромная разница.

Дело в том, что «знание» предполагает владение определенным количеством информации и не более того. В каком-то смысле, «знаниями» обладает робот, Google или Интернет вообще. Отвлеченные «знания» никак не влияют на мораль и личность человека. И именно поэтому, можно очень много «знать» и быть мерзавцем.

Совершенно другое значение у слова «образование». Во-первых, оно четко указывает на некий процесс, который происходит с личностью человека – приведение его к определенному «образу». Во-вторых, оно указывает, что этот «образ» должен быть, и именно к «подобию» с ним нужно стремиться. Что же это за «образ»?

Библия говорит нам, что человек создан по образу и подобию Бога. Другими словами, нам не просто дан некий идеал, а мы сами являемся образцом, созданным по нему. Призвание человека – не в реализации своих ментальных талантов, и тем более половых влечений или особенностей, а в максимальном уподоблении Тому, Кто стал Образом для нас. Ведь только через уподобление Богу мы можем до конца реализовать весь тот потенциал, который заложен в нас Творцом. В этом смысле, задача всей системы образования не только в том, чтобы снабдить человека знаниями, но и помочь ему стать по-настоящему человеком, с большой буквы.

И тут мы возвращаемся к нашему вопросу. Почему наша культура деградирует? По той причине, что она постепенно отрывается от духовной составляющей. По этой же причине деградирует и образовательная система, превращая школу в придаток к Интернету. Если не изменить ситуацию, то совсем скоро может исчезнуть и школа, и породившая ее цивилизация.

Мир меняется. Причем быстрее чем мы видим, и быстрее чем нам кажется. Но вместе с ним не должны меняться фундаментальные ценности, на которых этот мир вырос и стоит. Они потому и называются «фундаментальными», что лежат в основе нашего мира. И если их разрушить – рухнет и здание, лишившееся фундамента. Ибо не может устоять дом, основанный на песке…

Патріарх Сербський Порфирій - справжній пастир нашого часу

5 вересня 2021 року в Цетиньському монастирі в Чорногорії відбулася інтронізація новообраного глави Чорногорсько-Приморської митрополії митрополита Іоанікія.
Інтронізація, яка проходила під величезним тиском, до останнього моменту знаходилась від загрозою зриву. Ще напередодні кілька десятків молодиків, які називали себе «патріотами» Чорногорії, перегородили в’їзд до монастиря та пообіцяли зірвати торжественне богослужіння в Цетиньє. Дійсно, вранці в день інтронізації «патріоти» та «націоналісти» влаштували сутички з правоохоронцями, внаслідок яких чотири людини постраждали, а основні організатори масових заворушень були заарештовані.
Завдання, яке стояло перед протестувальниками полягало в тому, щоб не допустити інтронізації митрополита Іоанікія саме в Цетиньському монастирі – головній святині Чорногорії. Це було потрібно для того, щоб виразити головну мету ідеологів заворушень, згідно якої владику Іоанікія народ Чорногорії не підтримує, тому що він – начебто прибічник «великосербського націоналізму». Можливо, не допустивши проведення інтронізації в Цетиньє і примусивши звершити її в Подгориці, «націоналісти» пізніше заявили б про те, що вона нелегітимна.

Як би там не було, але напружена ситуація в Цетиньє призвела до того, що архієреї з інших Помісних Православних Церков були змушені повернутися до Подгориці, де й звершили спільне богослужіння. Представники влади переконували і Патріарха Сербського Порфирія в тому, що Подгориця – це кращий варіант, який гарантує йому безпеку. Адже протестувальники були налаштовані вороже і від них можна було чекати найрадикальніших кроків, що обов’язково призвело б до насильства і фізичного протистояння. Аргументи керівництва держави та правоохоронців виглядали досить переконливими, тому якби Патріарх Порфирій їх прийняв, то його рішення ніхто б не засудив.
Однак всі раціональні причини для того, щоб не їхати в Цетиньє, були повністю знищені одним-єдиним контраргументом: монастир – це канонічна територія Сербського Патріархату, і там, в стінах обителі, завжди відбувалась інтронізація митрополитів Чорногорії. Більше того, і в Цетиньє, і в Будві, і в Ульцині та Подгориці – паства Сербського Патріарха. А справжній пастир ніколи від своєї пастви не втікає. Навпаки, він «душу свою кладе за овець» (Іоанн. 10, 11). Саме так поступив і Патріарх Порфирій – незважаючи на небезпеку, він вирішив, що має бути там, де його чекають, і має звершити те, що є його обов’язком перед Богом і народом Божим. Тож Сербський Патріарх все таки прибув у Цетиньський монастир, де очолив Божественну Літургію під час якої і відбулася інтронізація митрополита Іоанікія.
Так, Патріарха охороняли військові, його прикривали спеціальними щитами, які могли захистити від можливих куль снайперів. Тому хтось скаже, що вчинок Патріарха не є таким вже й героїчним. Проте це не так...

https://blogs.korrespondent.net/blog/world/4395001/

ЯКА ОСВІТА ПОТРІБНА НАШИМ ДІТЯМ?

Перші дні нового навчального року спонукають нас подумати вголос про школу та місце в ній для Христа. Точніше поміркувати: а чи потрібна сьогодні Церква в класах та аудиторіях? Адже стартувала ще одна осінь, а разом з нею – навчальний процес. І знову, мов із попелу, постає питання: яка освіта потрібна нашим дітям?

https://youtu.be/Cst8acCr6Go

Останніх кілька років ми досить часто зустрічаємося з результатами різноманітних опитувань, згідно яких Українську Православну Церкву підтримують все менше наших співгромадян. Не вдаючись в подробиці цих "опитувань", хочу звернути увагу на інше – як віруючі ставляться до своєї Церкви?

Справа в тому, що саме практичне ставлення до Тіла Христового визначає наявність віри у людини. Можна багато говорити про свої переконання, розповідати про любов до Бога та вважати себе послідовником Христа, але насправді християнином не бути. Тому що бути ним – значить жити з Христом. Не на словах, а на справах. Більше того, не тільки жити з Ним, але й бути готовим померти за Нього. І ось тут, виявляється, не так вже й багато тих, хто готовий постраждати, потерпіти, але не зрадити. Серед таких людей і потрібно проводити соціологічні опитування, адже саме вони є справжніми віруючими християнами.

В Українській Православній Церкві таких більшість. Чому? Тому що саме в УПЦ силоміць забирають храми, а люди, бажаючи залишатися з Христом, замість захоплених будують нові. Тому що саме наших прихожан б'ють, а вони, бажаючи бути з Христом, моляться за своїх кривдників. Тому що наші віруючі терплять знущання та фізичну наругу, чують зневажливі та образливі слова, але від Христа не відвертаються.

Черговим доказом цього факту є друга серія фільму "Вірні", який нещодавно з'явився у мережі - про маленьке українське село Катеринівку. Раджу його подивитися і на власні очі побачити справжніх сповідників православної віри нашого часу.

Цей фільм - про людей, які ладні вмерти, щоб жити з Богом.

Чому Церква святкує новий рік 14 вересня?

Загальновідомо, що новий рік розпочинається 1 січня. Саме цей день більшість наших співгромадян зустрічають з особливою радістю та надією на краще. Проте, Церква святкує новоліття не 1, і навіть не 14 січня, а 14 вересня. Чому?

Наші предки відзначали початок нового року 25 березня (за старим стилем) – на свято Благовіщення. Згідно Святого Письма, в цей день Діва Марія отримала Благу звістку від архангела Гавриїла про народження від Неї Спасителя світу. Христос став Новим Адамом, відновив людське єство і дарував кожній віруючій людині можливість увійти до Царства Небесного.

Проте пізніше, для того щоб виокремити свято Благовіщення та молитовно підкреслити початок нового року, Церква встановила в день 1 вересня особливе свято на честь Новоліття. Ця дата була прив’язана до індиктіонів Костянтина Великого, обчислення яких починалося 1 вересня 312 року. І тут є досить цікавий момент, на який варто звернути увагу.

Слово «індикт» у перекладі з латині означає «оголошення». В цей день у Римській імперії, а пізніше і у Візантійській, оголошували розмір податків, які було потрібно зібрати в новому році. Яке ж відношення це має до Церкви?

Справа в тому, що наше життя – це також певний період часу, в кінці якого ми маємо сплатити Богу «податок». В Євангелії Господь Іісус Христос пояснює нам цю максиму за допомогою притчі про таланти. Ось вона: "Один чоловік, відходячи, покликав своїх рабів і передав їм своє майно; одному дав п’ять талантів, другому — два, а третьому — один, кожному згідно з його спроможністю, і відійшов. Той, хто одержав п’ять талантів, негайно пішов, пустив їх в обіг і заробив ще п’ять; так само той, хто взяв два, заробив ще два. А той, хто одержав один, пішов і закопав у землю гроші свого господаря. Через тривалий час приходить господар тих рабів і розраховується з ними. Підійшов той, який одержав п’ять талантів, — приніс ще п’ять талантів і каже: Господарю, п’ять талантів ти мені передав. Ось іще п’ять талантів я придбав! Сказав йому його господар: Гаразд, рабе добрий і вірний! У малому був ти вірний, над великим тебе поставлю. Увійди в радість свого господаря! Підійшов і той, який одержав два таланти, і сказав: Господарю, два таланти ти мені передав. Ось іще два таланти я заробив! Сказав йому господар: Гаразд, рабе добрий і вірний! У малому був ти вірний, над великим тебе поставлю. Увійди в радість свого господаря! Підійшов і той, який одержав один талант, і сказав: Господарю, знав я тебе, що ти жорстока людина: жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. Я, побоявшись, пішов і сховав твій талант у землю. Ось, бери своє! У відповідь його господар сказав йому: Злий і лінивий рабе! То ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав? Треба тобі було віддати мої гроші торговцям, і тепер я взяв би своє з прибутком. Тож візьміть у нього талант і дайте тому, хто має десять талантів. Адже кожному, хто має, дано буде, і матиме ще більше, а від того, який не має, буде забране і те, що має. А нікчемного раба викиньте в зовнішню темряву; там буде плач і скрегіт зубів! [Це сказавши, закликав: Хто має вуха, щоби слухати, нехай слухає]!» (Мф. 25, 14-30).

Іншими словами, встановлення дати церковного новоліття саме в той день, коли в Римській імперії оголошували про розмір податків, означає, що Церква сприймає життя людини як дар Божий, в кінці якого ми маємо досягти певного результату – спасіння. Звідси і "новий рік" - це не радість від того, що черговий рік минув, а наступний прийшов, а бажання виконати те, до чого нас покликав Господь, щоб досягнувши святості, увійти в Царство вічності.

На 68-му році життя відійшов до Господа архієрей Української Православної Церкви митрополит Рівненський і Острозький Варфоломій (1953-2021).
Царство Небесне і вічний спокій!

ЯК ЖЕ ПЕРЕШКОДИТИ ТЕМНІЙ СИЛІ КЕРУВАТИ СОБОЮ?

Людина постійно шукає сенс свого існування, намагаючись відчути його повноту. Але, очікуючи на пораду у цьому пошуку, дуже часто дослухається «не до тих голосів». Видатний драматург Бертольд Брехт казав: потрібно боятися не смерті, а пустопорожнього життя. Християнство стверджує дещо інше: потрібно боятися заподіяти смерть ближньому, і через те занапастити власну душу.

https://youtu.be/QzJVbrhGVGQ

Пам’яті спочилого митрополита Варфоломія

15 вересня 2021 року на 69-му році життя відійшов у вічність митрополит Рівненський і Острозький Варфоломій (Ващук).
Для церковної історії новітнього часу особистість митрополита Варфоломія є знаковою. Він став першим архієреєм нашої Церкви, якого було обрано на єпископське служіння 8 лютого 1990 року в Києві на першому засіданні Синоду, який утворювався в Українській Православній Церкві згідно «Положення про екзархати Московського Патріархату», прийнятого на Архієрейському Соборі РПЦ 30-31 січня 1990 року.
Чверть століття владика Варфоломій звершував архіпастирське служіння на Рівненщині. Вперше я побачив молодого і стрункого архієпископа Варфоломія в кінці 90-х років минулого століття у резиденції приснопам’ятного Блаженнішого Митрополита Володимира у Києво-Печерській Лаврі, де він разом з митрополитом Донецьким і Маріупольським Іларіоном (з яким був у близьких дружніх стосунках весь час) очікували на зустріч з Предстоятелем. Тоді відбувся якийсь короткий діалог, деталі якого вже стерлися з пам’яті, але добре запам’яталося усміхнене обличчя владики Варфоломія.
Я не можу сказати, що мав близьке спілкування зі спочилим архіпастирем, але саме в цьому році мені довелося декілька разів зустрічатися і молитися разом з владикою Варфоломієм. Якось в перших числах липня митрополит зателефонував мені і тихим голосом каже: «Владика, приїжджай до мене на День Ангела у Городно 13 липня». Так я вперше побував у рідному селі спочилого владики. А вже 9 серпня, в день пам’яті великомученика Пантелеімона, ми зустрілися у Дерманському монастирі. Після трапези митрополит сказав мені: «Пішли в архієрейські покої, ще трохи посидимо, поговоримо». Він згадував молоді роки свого священицького служіння, перші кроки у єпископському сані. Ми говорили про останні роки випробувань, які випали на долю нашої Церкви на Рівненщині, аж раптом зі сльозами на очах владика промовив: «Я дякую Богу, що в моїй єпархії жоден священник не перейшов у розкол». Під час розмови владика запросив мене на день пам’яті Олександра Невського в Городно в монастир, куди мали прибути ще й архієреї із-за кордону. «А якщо не зможеш 12 вересня, то приїжджай на апостола Луки, я тебе запрошую і буду чекати» - тихо, майже шепотом, промовив митрополит.
Ми сиділи один проти одного, і в одну мить мені захотілося підсісти до владики і сфотографуватися з ним на пам’ять. Але потім подумав, що ще буде така можливість, ми ще будемо зустрічатися. То була б моя остання фотографія за життя митрополита Варфоломія, але не судилося…
Архієрей - це історія Церкви. Ще одна сторінка церковного життя в особистості перегорнута. Але цей лист, списаний добрими справами і щоденним клопітким служінням, назавжди залишиться в нашій пам’яті.
Царство Небесне та вічний спокій новопреставленному митрополиту Варфоломію!

Різдво Богородиці: сила віри, яка дарує вічне життя

В церковному піснеспіві сьогоднішнього свята сказано про Різдво Богородиці як про всесвітню радість, яка принесла звільнення людству від безпліддя, тління і смерті. Різдво Богородиці – це торжество життя і святості, бо сьогодні народилася Та, Яка стала Священним Храмом для Бога і Творця і вмістила в Свою утробу Спасителя світу – Господа нашого Іісуса Христа.

Церква акцентує увагу віруючих людей на тому, що Різдво Божої Матері – це початок справи нашого спасіння. Адже через Її народження стало можливим і народження єдинородного Сина Божого, Який примирив прокляте і знедолене людство з Богом. Саме тому в Святому Письмі Христос називається Посередником примирення (Рим. 5,10-11), бо через Нього ми звільнилися від прокляття і вічної смерті, удостоїлися благословення Отця Небесного, а наше єство, людська природа, поєдналася з єством Божественним, отримавши життя вічне.

Разом з тим, є ще один суттєвий момент, на який потрібно звернути увагу – це непохитна віра батьків Богородиці Іоакима та Анни, які в смиренній молитві терпляче очікували народження Діви Марії. З церковного Передання ми знаємо, що Іоаким та Анна були безплідними, тобто не мали дітей. В той час безпліддя сприймалося як прокляття Боже, а відсутність дітей дорівнювала відсутності Божого благословіння. Народження дітей було не тільки намаганням виконати заповідь Творця, але й вказувало на напружене очікування Месії.

Іншими словами, кожна іудейська сім’я, а тим більше прямі нащадки Давида та Соломона, могла подарутвати вибраному народу обіцяного Богом Месію – Визволителя та Спасителя іудеїв. Саме тому, безпліддя означало, що Сам Господь не дав тому чи іншому подружжю можливості виконати цю високу місію.
Бути безплідним – значить бути грішним; бути безплідним – значить бути непотрібним Богу; бути безплідним – значить бути зайвим для народу Божого – ось як дивилися іудеї на Іоакима та Анну.

Однак, зовсім по-іншому ставилися до свого безпліддя ці праведники. Вони вбачали в ньому випробування своєї віри, дивилися на нього як на засіб, через який Господь має намір явити Свою всемогутність. Святі батьки Богородиці смиренно терпіли насміхання з боку своїх співвітчизників, бо відчували, що Бог з ними. І в той момент, коли їм вдалося вгамувати людські пристрасті, народилася Преблагословенна Діва, Якій судилося стати Матір’ю Бога.

Їх життя – це приклад для кожного з нас. Тому що і в нашому житті бувають моменти, коли здається, що Господь залишив нас без Свого благословіння, покинув нас або відвернувся від нас. В такі миті потрібно згадати про віру та смиренну молитву Іоакима та Анни.

Господь не покидає віруючу людину, навпаки, перебуваючи завжди поряд із нею, Він прагне того, аби вона принесла достойний плід. І чим більше її терпіння, чим сильніша її віра та завзятіша молитва, – тим більшим і значущим для Бога, Церкви та людей, буде той плід, який принесе людина.

Тому, вітаючи всіх зі святом Різдва Пресвятої Богородиці, бажаю кожному з нас мати таку віру і терпіння, які б максимально наближали нас до єднання з Творцем. Адже, зрештою, це і є головною метою нашого життя.

Справжній герой України!!!

Воздвижение Креста Господня: соблазн, безумие или спасение?

Воздвижение Креста Господня, которое сегодня совершает наша Церковь, праздник не совсем понятный для людей, далеких от религии. Причина проста – как можно радоваться, взирая на самое страшное оружие казни в истории человечества? Именно об этом важно сказать несколько слов.

Для христианина Крест – это не столько «оружие казни», сколько «оружие спасения». В каком-то смысле – это Престол на котором была принесена Жертва за грехи всего мира. Церковь называет Крест «знамением победы», подчеркивает его красоту, говорит о славе для ангелов и поражении демонов. Более того, Крест воспринимается в качестве «утверждения верных». Другими словами, через правильное восприятие Креста и отношение к Нему мы укрепляемся в вере во Христа.

Слово «воздвижение», встречающееся в названии сегодняшнего праздника, указывает на определенную динамику, на «движение», которое не имеет временных рамок. То есть, если можно так сказать, Крест продолжает свою «работу», продолжает быть «соблазном» для одних, «безумием» для других и «Божией силой и Божией Премудростью» для нас (1 Кор. 1, 23-24).

С одной стороны, исповедать Распятого как Спасителя – это «соблазн» (по-гречески данное слово звучит как «скандал») на уровне религиозного скандала. С другой стороны, верить в Бога, создавшего этот мир, утвердившего Вселенную и умершего на Кресте – совершенно непонятное безумие, полностью противоречащее «мудрости».

Однако, именно таким образом, через крестную смерть, Господь и решил посрамить все логические и рациональные соображения мира. И продолжает это делать. До сегодняшнего дня Крест вызывает раздражение, является противоречивым «камнем преткновения» или красотой Церкви.

Именно поэтому мы говорим о динамике, которая будет всегда связана с ним. И сегодня, как и две тысячи лет назад, человечеству нужно дать ответ, чем является для него Крест? Что произошло на нем, и зачем он нам нужен? Потому что, сколько будет существовать человек, столько и будет «воздвизаться Крест». Ведь до последнего мига существования этого мира Господь не перестанет быть Его Спасителем.