Forwarded from Я, робот та електровівці...
Texhnolyze — смерть плоті і бога. Як виглядає світ, якому не судилось народитися
Якщо Psycho-Pass ще жевріє надією — хай і в стерильному просторі, — то Texhnolyze (2003) одразу каже в очі: нічого не буде. І не мало би бути. Це не антиутопія в класичному сенсі, це щось глибше — світ, який не вибухнув, а зітлів ізсередини. Місто Люкс (Lux) — підземний некрополь, де руїна не фон, а головний персонаж. Тут життя не розвивається — воно гниє. Нікого не рятують, ніхто не чинить опору. Бо все вже відбулося. І не спрацювало.
У центрі цього марного, мертвого театру — Ічізе (Ichise), боксер, який втрачає руку й ногу. Його змушують пройти імплантацію технолайзів — біомеханічних протезів, що мають замінити тіло. Але заміна — не відновлення. І вже точно не спасіння.
Протезування тут — не про хайп і кібервдосконалення, а про поступове витіснення тіла. Люди з технолайзами — не герої, а жалюгідні пародії на себе. Вони втрачають не лише мʼясо, а й волю, тінь свого «я». Як у старій історії про корабель Аргонавтів: якщо в тобі вже нічого не залишилося від початкового «ти», чи ти ще людина?
Ічізе не шукає істини, не веде бунту. Його шлях — це не сходження героя, а катабасис. Він спускається все нижче, як Орфей або Еней — але без шансу на повернення. Навколо — тільки інерція, розкладання, системи, що вже самі не знають, навіщо існують: кланова боротьба, бездумні експерименти, мережі, що переписують тебе, як зламаний софт. Усе — симулякр, що давно втратив оригінал.
І тут ми наближаємось до головного питання: чи можливе буття без сенсу? Якщо немає Бога, немає бунту, немає навіть віри у віртуальне — що тоді лишається? Texhnolyze ближчий до Чорана, ніж до класичного кіберпанку. Це не протест — це медитація на тему "життя як провина". І як кара за нього — свідомість без надії, тіло без функції, смерть без кульмінації.
Texhnolyze — не серіал, а досвід. Як упасти. І зрозуміти, що дна нема.
Тиша в серіалі — не пауза, а мова. Слова тут більше не працюють, наратив розкладається на символи, сигнали і жорстокі образи. Це світ, де навіть штучний інтелект — не прорив, а ще одне заміщення реального.
У цьому сенсі Texhnolyze перегукується з Ghost in the Shell, Ergo Proxy, Angel’s Egg та антиутопіями Дж. Г. Балларда. Але він іде далі. Тут не залишилось навіть ідеї спасіння. Революції вже відбулись — і прогнили. Ідеї вичерпались. Світ не на межі — він за межею. І це прийнято як даність.
каже один із персонажів. І ти йому віриш.
Texhnolyze — одне з найчесніших аніме. Без надії, без прикрас, без моралі. Його неможливо дивитися без надлому. Але саме тому його потрібно подивитися. Бо іноді треба глянути в обличчя тому, що вже сталося. І поставити питання:
А якщо ми вже в такому світі — як довго нам залишилось?
---
Наступного разу: тілесна трансгресія у Blame! — коли тіло стає помилкою у коді.
Якщо Psycho-Pass ще жевріє надією — хай і в стерильному просторі, — то Texhnolyze (2003) одразу каже в очі: нічого не буде. І не мало би бути. Це не антиутопія в класичному сенсі, це щось глибше — світ, який не вибухнув, а зітлів ізсередини. Місто Люкс (Lux) — підземний некрополь, де руїна не фон, а головний персонаж. Тут життя не розвивається — воно гниє. Нікого не рятують, ніхто не чинить опору. Бо все вже відбулося. І не спрацювало.
У центрі цього марного, мертвого театру — Ічізе (Ichise), боксер, який втрачає руку й ногу. Його змушують пройти імплантацію технолайзів — біомеханічних протезів, що мають замінити тіло. Але заміна — не відновлення. І вже точно не спасіння.
Протезування тут — не про хайп і кібервдосконалення, а про поступове витіснення тіла. Люди з технолайзами — не герої, а жалюгідні пародії на себе. Вони втрачають не лише мʼясо, а й волю, тінь свого «я». Як у старій історії про корабель Аргонавтів: якщо в тобі вже нічого не залишилося від початкового «ти», чи ти ще людина?
Ічізе не шукає істини, не веде бунту. Його шлях — це не сходження героя, а катабасис. Він спускається все нижче, як Орфей або Еней — але без шансу на повернення. Навколо — тільки інерція, розкладання, системи, що вже самі не знають, навіщо існують: кланова боротьба, бездумні експерименти, мережі, що переписують тебе, як зламаний софт. Усе — симулякр, що давно втратив оригінал.
І тут ми наближаємось до головного питання: чи можливе буття без сенсу? Якщо немає Бога, немає бунту, немає навіть віри у віртуальне — що тоді лишається? Texhnolyze ближчий до Чорана, ніж до класичного кіберпанку. Це не протест — це медитація на тему "життя як провина". І як кара за нього — свідомість без надії, тіло без функції, смерть без кульмінації.
Texhnolyze — не серіал, а досвід. Як упасти. І зрозуміти, що дна нема.
Тиша в серіалі — не пауза, а мова. Слова тут більше не працюють, наратив розкладається на символи, сигнали і жорстокі образи. Це світ, де навіть штучний інтелект — не прорив, а ще одне заміщення реального.
У цьому сенсі Texhnolyze перегукується з Ghost in the Shell, Ergo Proxy, Angel’s Egg та антиутопіями Дж. Г. Балларда. Але він іде далі. Тут не залишилось навіть ідеї спасіння. Революції вже відбулись — і прогнили. Ідеї вичерпались. Світ не на межі — він за межею. І це прийнято як даність.
> «Немає Бога, і тепер усе справжнє має зникнути»
каже один із персонажів. І ти йому віриш.
Texhnolyze — одне з найчесніших аніме. Без надії, без прикрас, без моралі. Його неможливо дивитися без надлому. Але саме тому його потрібно подивитися. Бо іноді треба глянути в обличчя тому, що вже сталося. І поставити питання:
А якщо ми вже в такому світі — як довго нам залишилось?
---
Наступного разу: тілесна трансгресія у Blame! — коли тіло стає помилкою у коді.
🔥1
Forwarded from Я, робот та електровівці...
Окей, готуй нервову систему — далі буде Blame! і тілесна трансгресія в стилі "ctrl+alt+забудь, що ти людина".
Blame! — тілесна трансгресія в архітектурному кошмарі
У світі Blame! (1997–2003) немає революцій і падіння імперій, бо імперії навіть не встигли виникнути. Це безмежний техноорганізм, де архітектура розрослась до масштабів богів, а люди — деградували до помилок коду. Цифрова нескінченність тут не метафора, а буквальність: простір росте без сенсу, без початку й кінця, як пухлина. І це не просто фон — це тіло світу. Тіло, що пожирає інше тіло.
Творець манґи, Цутому Ніхей (Tsutomu Nihei), архітектор за освітою, створює світ, де форма — це і є суть. Де тілесність і простір не розмежовані.
Протагоніст Кіллі (Killy) — фігура без минулого, без обличчя, без памʼяті. Його завдання — знайти «генетичний ключ» — останній шанс на доступ до системи, що колись контролювала світ. Але з кожною сторінкою стає зрозуміліше: контролю вже не існує. Залишилась тільки безжальна інерція автоматизованого росту.
У Blame! тілесна трансгресія — не вибір, а неминучість. Людське тіло тут — слабке, крихке, воно або механізується, або стирається. Персонажі зливаються з машинами, не стаючи при цьому досконалими кіборгами — вони радше як залишки мʼяса на деталях. У цьому Ніхей ближчий до філософії техно-тілесної ентропії, ніж до класичного кіберпанку: тіло тут — не джерело сили, а обʼєкт мутації.
Простір у Blame! поводиться як ворожа плоть. Сходи, тунелі, кімнати — це не архітектура в людському сенсі, а щось ближче до кишківника. І коли тіло стикається з цим простором, воно завжди програє. Це трансгресія не в дусі «вийти за межі», а радше «зникнути в межах».
Мова — майже відсутня.
Діалоги мінімальні.
І це не примха — це частина світогляду Blame!: слова втратили сенс у світі, де немає слухачів, де навіть «людське» вже не означає нічого конкретного. Є тільки рух крізь гігаструктуру — наче крізь чиюсь травму, яка повторюється без кінця.
Це манґа про те, як виглядає світ, коли божественне вже давно не втручалося. Як виглядає людина, коли її тіло — застарілий носій, непридатний для оновлення. І в цій порожнечі — справжній жах: не в монстрах, а в тому, що нікого вже не хвилює, хто помре, а хто залишиться.
У наступному пості з серії: дигітальний екзорцизм у Paranoia Agent.
Blame! — тілесна трансгресія в архітектурному кошмарі
У світі Blame! (1997–2003) немає революцій і падіння імперій, бо імперії навіть не встигли виникнути. Це безмежний техноорганізм, де архітектура розрослась до масштабів богів, а люди — деградували до помилок коду. Цифрова нескінченність тут не метафора, а буквальність: простір росте без сенсу, без початку й кінця, як пухлина. І це не просто фон — це тіло світу. Тіло, що пожирає інше тіло.
Творець манґи, Цутому Ніхей (Tsutomu Nihei), архітектор за освітою, створює світ, де форма — це і є суть. Де тілесність і простір не розмежовані.
Протагоніст Кіллі (Killy) — фігура без минулого, без обличчя, без памʼяті. Його завдання — знайти «генетичний ключ» — останній шанс на доступ до системи, що колись контролювала світ. Але з кожною сторінкою стає зрозуміліше: контролю вже не існує. Залишилась тільки безжальна інерція автоматизованого росту.
У Blame! тілесна трансгресія — не вибір, а неминучість. Людське тіло тут — слабке, крихке, воно або механізується, або стирається. Персонажі зливаються з машинами, не стаючи при цьому досконалими кіборгами — вони радше як залишки мʼяса на деталях. У цьому Ніхей ближчий до філософії техно-тілесної ентропії, ніж до класичного кіберпанку: тіло тут — не джерело сили, а обʼєкт мутації.
Простір у Blame! поводиться як ворожа плоть. Сходи, тунелі, кімнати — це не архітектура в людському сенсі, а щось ближче до кишківника. І коли тіло стикається з цим простором, воно завжди програє. Це трансгресія не в дусі «вийти за межі», а радше «зникнути в межах».
Мова — майже відсутня.
Діалоги мінімальні.
І це не примха — це частина світогляду Blame!: слова втратили сенс у світі, де немає слухачів, де навіть «людське» вже не означає нічого конкретного. Є тільки рух крізь гігаструктуру — наче крізь чиюсь травму, яка повторюється без кінця.
Це манґа про те, як виглядає світ, коли божественне вже давно не втручалося. Як виглядає людина, коли її тіло — застарілий носій, непридатний для оновлення. І в цій порожнечі — справжній жах: не в монстрах, а в тому, що нікого вже не хвилює, хто помре, а хто залишиться.
У наступному пості з серії: дигітальний екзорцизм у Paranoia Agent.
Forwarded from Джимми Нейрон 🚀
Задачник по новой этике
Увидел в интернете картинку с детской задачкой о «мозге в колбе» (известном философском мысленном эксперименте) и решил сделать серию дилемм из учебника будущего по новой этике. Возможно, такие и правда появятся после технологической сингулярности.
Увидел в интернете картинку с детской задачкой о «мозге в колбе» (известном философском мысленном эксперименте) и решил сделать серию дилемм из учебника будущего по новой этике. Возможно, такие и правда появятся после технологической сингулярности.
😁2🔥1👏1