pov: Тёма, у которого точно не подгорело, 15 минут назад

пока что срач в комментах мне стоит одного подписчика — посмотрим, что будет дальше :)

UPD: -2

«Психопаспорт» і технологія гріха

Світ Psycho-Pass (2012) — це не просто варіація на тему антиутопії. Це витончено вибудувана модель контролю, де технологія стає не лише засобом утримання порядку, а й філософською катастрофою, яку суспільство приймає добровільно.

Під патронатом Сібілли, анонімної штучної розвідки, кожен громадянин Японії живе з так званим «психопаспортом» — цифровим відображенням психічного стану, здатним визначити не лише настрій чи схильність до стресу, а й потенційну здатність до скоєння злочину.

Це цифрове «дзеркало душі» породжує головне філософське питання серіалу: чи має людина свободу волі, якщо її моральний вибір попередньо визначений алгоритмом? І навпаки: чи має вона право на зло, якщо ще нічого не вчинила, але вже визнана «загрозою»?

Автори серіалу прямо апелюють до класики — і насамперед до Джеремі Бентама та його теорії утилітаризму, де благо більшості важливіше за індивідуальні права. Сібілла, як ультимативний утилітарний бог, сортує людей як продукцію на заводі. І тут доречно згадати Minority Report Філіпа К. Діка, де «передзлочинці» караються ще до того, як щось зроблять.

Psycho-Pass іде далі: у ньому навіть думки — це злочини, якщо вони впливають на показники кольору психопаспорту. Протагоністка Цуне́морі Акане (Tsundemori Akane) стає провідником для глядача в цій системі. Вона — одна з небагатьох, хто запитує: «А хто оцінює оцінювачів?» і зрештою виявляє, що Сібілла — це не холодна обчислювальна машина, а колективна свідомість злочинців, штучно зібрана в єдиний розум. Цей поворот змушує згадати про філософську проблему «морального авторитету»: якщо суддя — теж грішник, то чи має він право судити інших?

Не менш важливим є і естетичний рівень. Архітектура, кольорова гама, темпи монтажу — все працює на створення образу стерильного пекла, де злочини — це не наслідок бідності чи гніву, а збої в програмному коді. Люди тут більше не суб'єкти, а процеси, що мають відповідати нормі. Як і в Texhnolyze, світ Psycho-Pass — це світ, що втомився від гуманізму й замінив його на ефективність.

І останнє — питання віри. Сібілла не є нав’язаною диктатурою. Її обрали, і вибір цей — найстрашніше в серіалі. Адже кожен, хто живе в цьому світі, зрештою погодився на втрату свободи заради спокою. Як сказав один із персонажів: «Люди не хочуть правди — вони хочуть, щоб було тихо».
Psycho-Pass — це не просто футурологічний екшн. Це послання з майбутнього, в якому контроль — це не насильство, а турбота. І саме тому — ще страшніше.


Наступного разу: цифрове переселення душ у Texhnolyze.

Texhnolyze — смерть плоті і бога. Як виглядає світ, якому не судилось народитися

Якщо Psycho-Pass ще жевріє надією — хай і в стерильному просторі, — то Texhnolyze (2003) одразу каже в очі: нічого не буде. І не мало би бути. Це не антиутопія в класичному сенсі, це щось глибше — світ, який не вибухнув, а зітлів ізсередини. Місто Люкс (Lux) — підземний некрополь, де руїна не фон, а головний персонаж. Тут життя не розвивається — воно гниє. Нікого не рятують, ніхто не чинить опору. Бо все вже відбулося. І не спрацювало.

У центрі цього марного, мертвого театру — Ічізе (Ichise), боксер, який втрачає руку й ногу. Його змушують пройти імплантацію технолайзів — біомеханічних протезів, що мають замінити тіло. Але заміна — не відновлення. І вже точно не спасіння.

Протезування тут — не про хайп і кібервдосконалення, а про поступове витіснення тіла. Люди з технолайзами — не герої, а жалюгідні пародії на себе. Вони втрачають не лише мʼясо, а й волю, тінь свого «я». Як у старій історії про корабель Аргонавтів: якщо в тобі вже нічого не залишилося від початкового «ти», чи ти ще людина?

Ічізе не шукає істини, не веде бунту. Його шлях — це не сходження героя, а катабасис. Він спускається все нижче, як Орфей або Еней — але без шансу на повернення. Навколо — тільки інерція, розкладання, системи, що вже самі не знають, навіщо існують: кланова боротьба, бездумні експерименти, мережі, що переписують тебе, як зламаний софт. Усе — симулякр, що давно втратив оригінал.

І тут ми наближаємось до головного питання: чи можливе буття без сенсу? Якщо немає Бога, немає бунту, немає навіть віри у віртуальне — що тоді лишається? Texhnolyze ближчий до Чорана, ніж до класичного кіберпанку. Це не протест — це медитація на тему "життя як провина". І як кара за нього — свідомість без надії, тіло без функції, смерть без кульмінації.

Texhnolyze — не серіал, а досвід. Як упасти. І зрозуміти, що дна нема.
Тиша в серіалі — не пауза, а мова. Слова тут більше не працюють, наратив розкладається на символи, сигнали і жорстокі образи. Це світ, де навіть штучний інтелект — не прорив, а ще одне заміщення реального.

У цьому сенсі Texhnolyze перегукується з Ghost in the Shell, Ergo Proxy, Angel’s Egg та антиутопіями Дж. Г. Балларда. Але він іде далі. Тут не залишилось навіть ідеї спасіння. Революції вже відбулись — і прогнили. Ідеї вичерпались. Світ не на межі — він за межею. І це прийнято як даність.

> «Немає Бога, і тепер усе справжнє має зникнути»

каже один із персонажів. І ти йому віриш.



Texhnolyze — одне з найчесніших аніме. Без надії, без прикрас, без моралі. Його неможливо дивитися без надлому. Але саме тому його потрібно подивитися. Бо іноді треба глянути в обличчя тому, що вже сталося. І поставити питання:
А якщо ми вже в такому світі — як довго нам залишилось?


---

Наступного разу: тілесна трансгресія у Blame! — коли тіло стає помилкою у коді.