У США, в штаті Джорджія, розгортається трагічна ситуація: 30-річна медсестра та мати, Адріана Сміт, була визнана мертвою за критеріями смерті мозку ще в лютому 2025 року. Однак, через суворі закони штату щодо абортів, її тіло вже понад три місяці утримується на апаратах життєзабезпечення, оскільки вона була на дев'ятому тижні вагітності на момент смерті.

Згідно з "законом про серцебиття" Джорджії, аборти заборонені після виявлення серцебиття плода, що зазвичай відбувається приблизно на шостому тижні вагітності. Цей закон не містить чітких положень щодо випадків смерті мозку, що створює правову невизначеність. У результаті, лікарі повідомили родині Сміт, що вони зобов'язані підтримувати її тіло на апаратах до досягнення плодом життєздатного терміну, приблизно 32 тижнів вагітності .
Glamour

Мати Адріани, Ейпріл Ньюкірк, висловлює глибоке горе та обурення ситуацією, називаючи її "тортурами". Вона зазначає, що родина не має юридичного права приймати рішення щодо припинення життєзабезпечення, незважаючи на те, що її донька вже юридично мертва. Крім того, лікарі виявили у плода ознаки гідроцефалії (накопичення рідини в мозку), що викликає додаткові побоювання щодо його здоров'я .

Цей випадок підняв важливі етичні та правові питання щодо автономії пацієнтів, прав родини та меж медичного втручання. Він також підкреслює складність ситуацій, що виникають через суворі закони про аборти, особливо коли вони не враховують виняткові обставини, такі як смерть мозку вагітної жінки.

Подібні випадки рідкісні, але вони мають глибокі наслідки для родин, медичних працівників та суспільства в цілому, змушуючи переосмислювати баланс між правами плода та правами жінки, навіть після її смерті.

Мертвий м'ясний інкубатор, оце крінжа

pov: Тёма, у которого точно не подгорело, 15 минут назад

пока что срач в комментах мне стоит одного подписчика — посмотрим, что будет дальше :)

UPD: -2

«Психопаспорт» і технологія гріха

Світ Psycho-Pass (2012) — це не просто варіація на тему антиутопії. Це витончено вибудувана модель контролю, де технологія стає не лише засобом утримання порядку, а й філософською катастрофою, яку суспільство приймає добровільно.

Під патронатом Сібілли, анонімної штучної розвідки, кожен громадянин Японії живе з так званим «психопаспортом» — цифровим відображенням психічного стану, здатним визначити не лише настрій чи схильність до стресу, а й потенційну здатність до скоєння злочину.

Це цифрове «дзеркало душі» породжує головне філософське питання серіалу: чи має людина свободу волі, якщо її моральний вибір попередньо визначений алгоритмом? І навпаки: чи має вона право на зло, якщо ще нічого не вчинила, але вже визнана «загрозою»?

Автори серіалу прямо апелюють до класики — і насамперед до Джеремі Бентама та його теорії утилітаризму, де благо більшості важливіше за індивідуальні права. Сібілла, як ультимативний утилітарний бог, сортує людей як продукцію на заводі. І тут доречно згадати Minority Report Філіпа К. Діка, де «передзлочинці» караються ще до того, як щось зроблять.

Psycho-Pass іде далі: у ньому навіть думки — це злочини, якщо вони впливають на показники кольору психопаспорту. Протагоністка Цуне́морі Акане (Tsundemori Akane) стає провідником для глядача в цій системі. Вона — одна з небагатьох, хто запитує: «А хто оцінює оцінювачів?» і зрештою виявляє, що Сібілла — це не холодна обчислювальна машина, а колективна свідомість злочинців, штучно зібрана в єдиний розум. Цей поворот змушує згадати про філософську проблему «морального авторитету»: якщо суддя — теж грішник, то чи має він право судити інших?

Не менш важливим є і естетичний рівень. Архітектура, кольорова гама, темпи монтажу — все працює на створення образу стерильного пекла, де злочини — це не наслідок бідності чи гніву, а збої в програмному коді. Люди тут більше не суб'єкти, а процеси, що мають відповідати нормі. Як і в Texhnolyze, світ Psycho-Pass — це світ, що втомився від гуманізму й замінив його на ефективність.

І останнє — питання віри. Сібілла не є нав’язаною диктатурою. Її обрали, і вибір цей — найстрашніше в серіалі. Адже кожен, хто живе в цьому світі, зрештою погодився на втрату свободи заради спокою. Як сказав один із персонажів: «Люди не хочуть правди — вони хочуть, щоб було тихо».
Psycho-Pass — це не просто футурологічний екшн. Це послання з майбутнього, в якому контроль — це не насильство, а турбота. І саме тому — ще страшніше.


Наступного разу: цифрове переселення душ у Texhnolyze.

Texhnolyze — смерть плоті і бога. Як виглядає світ, якому не судилось народитися

Якщо Psycho-Pass ще жевріє надією — хай і в стерильному просторі, — то Texhnolyze (2003) одразу каже в очі: нічого не буде. І не мало би бути. Це не антиутопія в класичному сенсі, це щось глибше — світ, який не вибухнув, а зітлів ізсередини. Місто Люкс (Lux) — підземний некрополь, де руїна не фон, а головний персонаж. Тут життя не розвивається — воно гниє. Нікого не рятують, ніхто не чинить опору. Бо все вже відбулося. І не спрацювало.

У центрі цього марного, мертвого театру — Ічізе (Ichise), боксер, який втрачає руку й ногу. Його змушують пройти імплантацію технолайзів — біомеханічних протезів, що мають замінити тіло. Але заміна — не відновлення. І вже точно не спасіння.

Протезування тут — не про хайп і кібервдосконалення, а про поступове витіснення тіла. Люди з технолайзами — не герої, а жалюгідні пародії на себе. Вони втрачають не лише мʼясо, а й волю, тінь свого «я». Як у старій історії про корабель Аргонавтів: якщо в тобі вже нічого не залишилося від початкового «ти», чи ти ще людина?

Ічізе не шукає істини, не веде бунту. Його шлях — це не сходження героя, а катабасис. Він спускається все нижче, як Орфей або Еней — але без шансу на повернення. Навколо — тільки інерція, розкладання, системи, що вже самі не знають, навіщо існують: кланова боротьба, бездумні експерименти, мережі, що переписують тебе, як зламаний софт. Усе — симулякр, що давно втратив оригінал.

І тут ми наближаємось до головного питання: чи можливе буття без сенсу? Якщо немає Бога, немає бунту, немає навіть віри у віртуальне — що тоді лишається? Texhnolyze ближчий до Чорана, ніж до класичного кіберпанку. Це не протест — це медитація на тему "життя як провина". І як кара за нього — свідомість без надії, тіло без функції, смерть без кульмінації.

Texhnolyze — не серіал, а досвід. Як упасти. І зрозуміти, що дна нема.
Тиша в серіалі — не пауза, а мова. Слова тут більше не працюють, наратив розкладається на символи, сигнали і жорстокі образи. Це світ, де навіть штучний інтелект — не прорив, а ще одне заміщення реального.

У цьому сенсі Texhnolyze перегукується з Ghost in the Shell, Ergo Proxy, Angel’s Egg та антиутопіями Дж. Г. Балларда. Але він іде далі. Тут не залишилось навіть ідеї спасіння. Революції вже відбулись — і прогнили. Ідеї вичерпались. Світ не на межі — він за межею. І це прийнято як даність.

> «Немає Бога, і тепер усе справжнє має зникнути»

каже один із персонажів. І ти йому віриш.



Texhnolyze — одне з найчесніших аніме. Без надії, без прикрас, без моралі. Його неможливо дивитися без надлому. Але саме тому його потрібно подивитися. Бо іноді треба глянути в обличчя тому, що вже сталося. І поставити питання:
А якщо ми вже в такому світі — як довго нам залишилось?


---

Наступного разу: тілесна трансгресія у Blame! — коли тіло стає помилкою у коді.