Представники європейських розвідувальних служб вказують на ймовірність того, що Росія найближчим часом може випробувати НАТО на міцність; за словами одного з них, потенційний напад може відбутися протягом «місяців, а не років».

Ці попередження пролунали після того, як прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск заявив у парламенті: дані розвідки свідчать, що Росія може завдати удару безпілотниками або ракетами по території НАТО найближчими місяцями, намагаючись довести, що «стаття 5 має радше теоретичний, ніж практичний характер».
👉🔗The Guardian

Як воювати зброєю - зрозуміло.

А от воювати з іншою ментальністю - надскладна задача.
Ні росіяни не можуть нас зрозуміти, ні ми їх.

Вони міряють по собі, а ми - по собі.

Вони думають, що в нас чекають «сильну руку» і царя.

А ми думаємо, що можна підняти російський народ через невдоволення владою і руйнуваннями.

Чим загрожує армії епідемія ейджизму?

Цікава стаття доктора військових наук Олега Семененко (1976 р.н. - зазначаю, щоб мінімізувати ейджистські упередження).

Далі трохи цитат зі статті, але варто читати повністю, бо там багато цікавого для роздумів та про ситуацію в армії:

▪️Ейджизм в оборонному секторі – це той самий булінг, тільки не в шкільному класі, а у сфері, від якої залежить існування держави.

▪️Держава не має вибирати між молодістю й досвідом. Вона має вибирати між компетентністю й некомпетентністю, а це зовсім інша вісь координат.

▪️Різниця між оновленням і ейджизмом проста: оновлення прибирає тих, хто не дає результату; ейджизм прибирає тих, хто народився надто рано чи надто пізно.
Перше робить систему сильнішою. Друге – просто змінює покоління носіїв тих самих вад, додаючи до них втрату пам’яті.

▪️ Призначення через знайомства руйнують вимоги до професійності.
▪️ Оцінювати людей слід за результатами.
▪️Карʼєрна драбина – це не привілей старших. Це страховка суспільства.
▪️Ні молодість, ні вислуга не є кваліфікацією.

І найгостріше застереження автора:

▪️після війни, коли мобілізовані залишать армію, ми отримаємо не оновлену систему, а порожню.

https://glavcom.ua/columns/o_semenenko/ofitseri-za-50-hrupa-riziku-chim-zahrozhuje-epidemija-ejdzhizmu-1145509.html

Що цікаво ⬆️ цю статтю видалили і розмістили вже з позитивною оцінкою військового керівництва.

Сподіваюсь, автора не звільнять.

Навіщо путін збільшує штатну чисельність армії?

путін видав черговий указ про збільшення чисельності збройних сил рф.

🖍️На початку повномасштабного вторгнення штат російської армії передбачав близько 1 мільйона військовослужбовців і майже 900 тисяч цивільних працівників.

Відтоді цивільний штат практично не змінився, а кількість військових посад зросла на 53%.
Останнім указом путін додав ще 15 500 військових посад. Тепер їх 1 550 500.

❓Для чого

З очевидного - це сигнал про намір утримувати більшу армію та продовжувати війну.
Водночас додаткові 15,5 тисячі посад самі по собі не розв’яжуть проблем ротації та резервів і не гарантують зміни ситуації на фронті.

Поповнити втрати? Втрати, звісно, посилюють потребу в наборі людей. Але для заміщення загиблих і звільнених не обов’язково збільшувати штат — можна заповнювати вже наявні посади.

Швидше за все, це збільшення пов’язане із комплектуванням нових з’єднань, підрозділів або органів управління.
Тобто це не про кількість. Це про зміни у структурі армії.

Навіщо директор ЦРУ наприкінці серпня здійснив таємний візит до Москви?

Про ціль візиту у західних ЗМІ вже є 6 версій - всі з поінформованих та наближених джерел.

І ось вчора у новинах зʼявилась ☝️ще одна версія.

За даними німецьких журналістів, Джон Реткліфф передав російській стороні оцінку американських спецслужб щодо війни та стану економіки РФ.

Як це працює?

Для того, щоб люди менше шукали реальну причину візиту, спецслужби передають у ЗМІ через свої джерела кілька версій. Джерела справжні, версії - ні.

Версії зазвичай покривають весь спектр суспільного запиту - для кожної групи є своя версія. Для конспірологів, для оптимістів, для песимістів, для тих хто вірить державі і тих хто не вірить… для тих хто мислить раціонально, і навпаки.

Тому версій багато. Про них говорять, дискутують і навіть частина людей змінює свою первинну позицію, бо хтось у цій дискусії стає переконливішим.

Ще версії можуть запускати для виконання певних політичних задач. Коли треба на когось чи на щось вплинути.

Але точно, джерела в ЦРУ не будуть розповідати «по секрету» те, що є державною таємницею і захищено американським законом.

І точно директор ЦРУ не буде летіти в Москву, щоб просто поінформувати. Це може робити людина статусом нижче. Директор ЦРУ - це ж вже політична фігура.

Тому якщо він їде, то для того аби від імені своєї держави домовитись про щось з представниками іншоі держави. Про щось делікатне. Що має залишитись таємницею.

Про що?

Або про спільні дії, або про взаємовигідний обмін - ви нам, ми вам.

От для запуску таких процесів спочатку домовляються топи, а потім система включається виконувати.

В даному випадку могло бути і перше, і друге одночасно.

Я два дні під таким емоційним враженням, що вирішила про це написати.

Це чудова ідея створити книгу спогадів жителів Бахмута про своє місто, про початок вторгнення, про життя в умовах війни.

Я два дні не чула тривогу в Києві, бо я жила в цій книзі.

Боротьба за Бахмут з вуст його жителів - це зовсім інший нерв. Це не про одне з міст Донеччини, це про окремий світ - теплий, затишний, рідний. Це про особливу гідність і вдячність оборонцям.
Стільки любові до міста, яке тепер лише у спогадах, - це неймовірно.

У книзі “Незламний Бахмут: війна очима освітян” - спогади директорів шкіл, вчителів та учнів. Там є такі талановиті тексти, що забуваєш де ти і що ти - просто поринаєш у світ автора.

Я так розумію, що реалізовували цю ідею Оксана Карпець і працівники Управління освіти Бахмутської міської ради - ви круті!
Це жива памʼятка про місто.

Посилання 🔗 на книгу

Книгу знайшла по пошуку випадково, шукала матеріали про Бахмут для одного хорошого проекту.

Обережно, ШІ.
Вчора зустрічаю новину про зміну руху поїздів метрополітену. З моєю цитатою «що до Києва повертатися рано…».

Це була колись новина за 14 березня 2022, а викладена вчора за свіжу. І це не перший раз.
Будьте уважні.
Навряд це людина генерує.

У політиці та державній службі можна бути чудовим фахівцем, ухвалювати правильні рішення, багато працювати — і водночас не мати довіри людей.

А можна роками вибудовувати авторитет і втратити його через одну необережну фразу, невдалий коментар чи рішення, яке суспільство сприйняло зовсім не так, як ви очікували.

Я добре знаю, наскільки непросто бути публічною людиною. Коли кожне слово можуть розібрати на цитати, будь-яку помилку — винести на загальне обговорення, а мовчання — трактувати як завгодно.
Але репутація перевіряється не лише в моменти криз. Вона проявляється щодня: у тому, чи відповідають ваші слова діям, чи здатні ви визнавати помилки й залишатися послідовними навіть під тиском.

🔹 31 жовтня та 1 листопада проведу авторський курс «Репутаційний капітал у політиці та державній службі» в Київській школі державного управління імені Сергія Нижного.

🔗 Детальна програма та реєстрація: https://kspa.com.ua/reputatsiinyi-kapital-u-politytsi-ta-derzhavnii-sluzhbi/

Такий дивний збіг - погана погода і погрози призупинити обмін розвідданими та закупівлю американської зброї через європейські механізми (PURL)

Якщо росія без американської підтримки не може нас завоювати, то це серйозне визнання нашої армії. Попри те, що у ворога вона значно переважає.

В Німеччині вийшла книга «Битва за Київ: як це було насправді та що це означає для Європи».
Документальна історія нашої війни, яку тепер буде знати широке коло європейських читачів.

Мої спогади про ті події теж є у цій книзі - щиро вдячна за цю нагоду директору берлінського історичного музею Berlin Story Bunker та автору книги Wieland Giebel

У книжці «Битва за Київ» Віланд Ґібель розповідає, як українські військові, бійці Національної гвардії та цивільні особи стримували одну з найпотужніших армій світу у вирішальні дні війни — в аеропорту «Гостомель», біля дамби в Козаровичах, під час наступу ворога з півночі та в запеклій боротьбі за виживання в Ірпені.

Книжка ґрунтується на 50 інтерв’ю, які автор провів в Україні у 2025 та 2026 роках із солдатами, командирами та очевидцями подій.

Автор розмірковує над тим, чому стійкість українського цивільного населення виявилася настільки глибокою.

Один із ключових висновків книги Віланд Гібель сформулював так: «Зброю можна купити, бойовий дух — ні».

На обкладинці: Сергій Фалатюк, боєць Національної гвардії, який збив перший російський бойовий гелікоптер — що стало вирішальним моментом — під час битви за Київ.

У дискусії щодо «мирних» переговорів із росією залишається надто багато невідомих, аби стверджувати що вони призведуть до миру чи бодай до зупинки війни.

Як мінімум, є три ключові питання, без відповідей на які немає сенсу говорити про перспективи мирних домовленостей.

Перше. Чи готова Росія домовлятися?

Для переговорів потрібна воля обох сторін. Не просто сісти за стіл переговорів, а саме домовлятися. Не тиснути, не шантажувати, не висувати ультиматуми, а шукати взаємоприйнятні рішення.

Чи готова до цього росія? Наразі її керівництво відкрито демонструє, що ні. І характер бойових дій свідчить про незмінність російських цілей — захопити всю Україну, а не лише її частину.

Друге. Як змусити Росію виконувати взяті на себе зобов’язання?

росія систематично порушувала свої зобов’язання перед Україною. Від міжнародних договорів до Мінських домовленостей.

Наразі немає дієвого механізму, який би гарантував виконання росією майбутньої мирної угоди.

Тому цілком можливий сценарій, за якого Україна виконає свої зобов’язання, а мир так і не настане. Натомість росія отримає вигідніші позиції для подальшого наступу.

Третє. На які поступки готове українське суспільство заради припинення війни?

Переговори передбачають пошук компромісів і взаємні поступки. Але де межа прийнятного для України?

Якщо суспільство і влада не знайдуть спільної позиції щодо можливих поступок з нашого боку, досягнення домовленостей, які матимуть підтримку всередині країни, буде вкрай складним.

І ще один принципово важливий момент. Чи можливі мирні переговори одночасно з бойовими діями?

Формально — так. Але тоді постає питання: де проходить межа між переговорами та примусом до поступок?

Адже продовження бойових дій з боку агресора — це не просто обставина, за якої відбуваються переговори. Це інструмент прямого тиску на іншу сторону. Тобто на нас.

І якщо військова сила використовується для нав’язування умов миру, то це не переговори, а продовження агресії іншими засобами.

Тому головне питання сьогодні — не лише в тому, коли почнуться переговори, а й у тому, чи здатні вони забезпечити реальний і тривалий мир, а не просто створити умови для наступного етапу війни.

"Мир настане, коли Путін переконається, що ситуація зайшла в глухий кут, що він не може просунутися далі", - Міністр оборони Італії Гвідо Крозетто

✔️Нарешті в Європі звучить зріла реалістична оцінка ситуації. Тиск. Всі країни мають доєднатись до тотального тиску на росію. Економічного, військового, політичного.
Перемовини з росією без механізму забезпечення виконання домовленостей - це самообман і продовження війни. Жодного разу росія не виконала домовленості, яких ми з нею досягали. Щоразу продовжувала війну. Щоразу використовувала переговори для посилення власної позиції.

Як Росія воюватиме з країнами НАТО?

Для початку — послаблюватиме їх зсередини. Власне, вона вже це робить. Методично, системно і далеко не перший рік.

Росія вправно використовує демократичні інструменти проти самих демократій.
І, звісно, гроші.
За російські гроші навіть у Європі вручають премії митцям, які підтримують російську пропаганду.

Ні, це не обов’язково хабарі. Росія десятиліттями фінансує європейські фестивалі, конкурси, ЗМІ, мистецькі проєкти, громадські ініціативи, наукові школи тощо.
Не всі, звісно. Але цього впливу вже достатньо, щоб у частини європейського суспільства сформувалося стійке позитивне ставлення до «хороших рускіх» і російської «великої культури». А через культуру, мистецтво й гуманітарні зв’язки Росія поступово легітимізує все, що їй потрібно.

Так само давно і глибоко росія проникла в європейську політику. Політики, які отримують російську підтримку, беруть участь у виборах, потрапляють до парламентів і навіть урядів європейських держав.

І демократії виявляються беззахисними перед таким впливом.

Це як у дитинстві, пам’ятаєте? Одна дитина старанно будує будиночок із піску, а інша підходить і одним ударом ноги все руйнує. І та, що будувала, виявляється беззахисною. Адже її вчили ставитися до інших із любов’ю, розумінням і терпимістю. Навіть до тих, хто навмисно руйнує створене нею.

Приблизно так виглядають і відносини Європи з росією. Одні будують, інші руйнують. І поки перші намагаються дотримуватися правил, другі використовують ці правила проти них.

Тому їхній «будиночок» і руйнують.

А те, що західні партнери надто повільно усвідомлювали роль України у власній безпеці, послабило їх ще більше.

Адже це війна не лише на наше виснаження. Це війна і на виснаження Заходу.

Якби від самого початку повномасштабного вторгнення партнери надали Україні достатньо зброї, боєприпасів і засобів захисту, щоб ми могли адекватно відповісти на російську агресію, ми б зупинили цю орду.

Натомість у 2022–2023 роках ми воювали в умовах тотального дефіциту практично всього. І поки Україна виснажувалася в боях, росія отримувала час для адаптації, нарощування військового виробництва та підготовки до тривалого протистояння.

Тому війна росія проти Заходу вже давно почалася. Просто вона поки що не схожа на ту війну, до якої звикли готуватися країни НАТО.

І своєю нерішучістю вони самі наблизили загрозу прямого воєнного зіткнення.

Є одна небезпечна закономірність: коли цивілізація стикається з варварством, а демократія — з тоталітаризмом, перевагу нерідко отримує той, хто не обмежує себе жодними правилами.

Не тому, що він сильніший. А тому, що готовий використовувати проти противника все, зокрема його принципи, свободи й цінності.

Саме тому росія прагне спочатку послабити західні демократії зсередини: підірвати довіру до державних інституцій, розколоти суспільства, вплинути на політичні рішення, паралізувати здатність до спільних дій.

І лише потім перевіряти їхню готовність захищатися військовою силою.

Бо найкраща для росіі перемога над НАТО — це перемога, заради якої навіть не доведеться воювати з усім Альянсом.

Просто вдумайтесь в цю ідею - росія, Китай, США - мають домовлятись щодо долі України.

Подивіться тепер на карту світу, згадайте кількість населення цих трьох гігантських країн.

І вони шукають шлях як приборкати Україну.
В США навіть це питання впливає на внутрішню політику і вибори, інакше б не було цієї гарячки.

І не дивлячись на наші розміри, ми не обʼєкт, ми субʼєкт міжнародної політики. Знаходимось в самому її епіцентрі і росія не може нас перемогти. Тому що ми бʼємось. Попри все.
Попри те, що в нас менше людей і зброї. Попри те, що нам давали три дні.

Один європейський чиновник мені показував смс, які у перші дні вторгнення розсилала одна зі структур Євросоюзу. Там так і було написано - «за кілька днів Київ впаде».

А ми вистояли.
Вистоїмо і надалі, якщо не розвалимо самі себе зсередини.

Це болота в яких застрягли російські танки на початку повномасштабного вторгнення.

Навіть не знаю як коментувати таке люте дезінформування першої особи держави та запуск нею самою фейків. Осмислюю.

Дві новини, які пішли одночасно…

1️⃣

Загалом застосовано орієнтовно 12 балістичних ракет, переважно С-400.

2️⃣

Ми ще ніколи не були так близько до завершення війни, яку Путін розпочав в Україні, — можливо, цей момент настав саме зараз, я говорив з Путіним про завершення його війни, — Трамп.

От воно що… означають ці вибухи в Києві.

Якийсь політичний паноптикум.

На Україну звісно є чим тиснути і примушувати до перемовин з росією. Але це не дасть результату - тобто не буде миру.

Бо його нема не через позицію України, а через позицію росії.

От який сенс росії зараз зупиняти війну? Якщо вони, хоч і повільно, але рухаються до своєї мети. Наша оборона безпрецедентно уповільнює цей процес, але не зупиняє - в силу очевидної ресурсної переваги росії.
У війні на виснаження без допомоги ми виснажимось першими, бо це проста математика.

Тому - звинувачення і примус України на щось там погодитись, на якісь умови - це російський наратив. Він їм вигідний. Це ж вже було. Нема такої області в Україні, якою можна «розрахуватись» за мир, бо росіянам треба вся Україна. Ми можемо поступитися землею, а миру так і не досягти. Тоді отримаємо ту саму війну — лише з утраченими територіями та гіршими умовами для оборони.

Вже ж європейці легітимізували своєю участю мирні домовленості - у 2014-2015. І що?

З росією шлях до миру інший - її треба колективно зупиняти. Всім цивілізованим світом. Якщо перемовини - то треба знайти як примусити росію піти на домовленості і виконати їх. Повторюсь - росію, а не Україну.

А тим часом треба гуртом дотискати росію по всіх сферах і фронтах - економічному, політичному, військовому. І тут теж має значення позиція партнерів. Самі ми це не зробимо.

Ми зараз на правильному шляху - руйнації російських військових обʼєктів, ВПК та джерел фінансування війни. І реакція росіі це підтверджує.
Нам треба закрити небо. Бо якщо не закрити, росія не зупиниться. І на мир не погодиться.

І далі - або ми всі разом, всім цивілізованим світом, зупиняємо цих фашистів, або ми всі разом їм програємо. Віддати Україну в жертву і продовжити з росіянами торгувати як колись - не вийде. Того світового порядку вже нема і не буде.

росія - це дика собака зі сказом, якщо її фізично не зупинити - покусає всіх. Тобто почне ділити з великими геополітичними гравцями Європу.